У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1803 р. Харківського університету, а у 1834 р. Київського університету Св. Володимира на викладання філософії запрощувались професори з Західної Європи, які пропагували ідеї німецької класичної філософії. Поряд з цим, в університетах було уважне ставлення до народної культури, народних вірувань та переказів. Було немало зроблено для збирання та збереження народної української мудрості.
Після Г. Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу в творчості Тараса Шевченка, (1814-1861), який звернувся у своїх думках та творчості до пам'яток національної історії. Торкаючись цього явища, поет писав: «У межах моєї Батьківщини... зберігаються дотепер численні сліди столітніх потрясінь, що спіткали колись цей край у безперервній боротьбі за віру й незалежність із чужерідними хижими сусідами...».
Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.
Серед філософсько-світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:
-Ідея глибинної єдності людини із природою. У творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними відчуттями;
- Ідея народу як єдиного творця своєї історії та своєї життєвої долі –
ніхто не може вирішувати його долі, бо він єдина животворча сила історії;
- Ідея віри у справедливого Бога;інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то віруючий у справжнього Бога, як гаранта вищої справедливості;
- Ідея насильницької народної революції;
-Ідея важливішої ролі у суспільному житті та історії прогресу, знань,науки і освіти;
- Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить ідея своєрідного культу жінки-матері, яка постає уособленням сили життя і його
чарівної краси.
Своєрідні світоглядні ідеї були у XIX ст. сформульовані в програмних документах Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетською інтелігенцією. До його керівного складу входили: Микола Костомаров (1817-1885), Пантелеймон Куліш (1819-1897), Тарас Шевченко та інші. Вперше було зроблено спробу визначити національний український характер, ретроспективно окреслити історичний шлях українського народу, визначити його місце серед інших (в першу чергу – слов'янських) народів, сформувати принципи правової, демократичної, парламентарної федерації слов'янських народів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права, націй.
Суттєвий вплив на духовне становлення своїх сучасників здійснив ПамфілЮркевич (1826 - 1874), який викладав філософію в Київській духовній академії, а з1863 р. – у Московському університеті, де очолював кафедру філософії. За життя філософа були надруковані 12 його праць, серед них: «Ідея», «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого», «З наук про людський дух», «Матеріалізм і завдання філософії» та ін.
За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того часу.
Щодо філософських поглядів П. Юркевича, то він:
- вважав філософські ідеї Платона та І. Канта найбільш продуктивними в історії філософії;
- високо оцінював філософію Г. Геґеля, не сприймаючи проте його діалектики;
- Критикував, як однобічні, крайні філософські позиції – матеріалізм і ідеалізм: ідеалізм – за нехтування реальністю, а матеріалізм – за приниження значення духовного, бо без духовного неможливою постає людська моральність;
- розробив вчення про серце, яке філософ розглядав трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок моральних дій людини.
Важливий внесок у розвиток української філософії зробив видатний діяч української культури, історик і етнограф Михайло Драгоманов (1841-1895). Його ідеї являють собою суміш ліберально-демократичних, соціалістичних й українських націоналістичних елементів філософським підґрунтям.
У своїх ідеях М. Драгоманов:
- проголошував ідею безперервного прогресу суспільного розвитку, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;
- виступав за обмеження елементів примусу з боку влади, за усунення авторитарних рис у суспільному житті;
- відстоював пріоритет загальнолюдських цінностей і громадянських прав над соціально-класовими інтересами і наголошував на вільному створенні політичних організацій;
- бачив шлях до демократії і свободи через підвищення ролі національної освіти і культури, закликав до піднесення національної самосвідомості;
- був прибічником плюралізму ідей, рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму.
Окрім нових ідей в університетській філософії, в українській культурі також відбувалися прогресивні зміни, вона перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій, виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. До найбільш відомих представників філософської думки межі ХІХ- ХХ столітть відносяться Іван Фрако та Леся Українка.
Іван Франко (1856 - 1916) – унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим – доктором філософії.
І. Франка – людина енциклопедичних знань, виняткової працездатності, наділена тонкою інтуїцією вченого. Він, окрім поезії і прози, полишив по собі величезну епістолярну спадщину, справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. Він належитьі до когорти тих діячів, через творчість яких нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.
Філософсько-політичні погляди І. Франка:
- був прихильником індуктивного методу в пізнанні;
- критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;
- наголошував, що народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю;
- вважав розвиток особистості першою умовою буття і розвитку народу;
- ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів;
- в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбутніх суспільно-історичних зрушень;
- в релігії вбачав моральну опору людства – і в часи лихоліть, і в мирну добу;
- вважав, що творчий процес (чи в художній, чи в науковій галузях) може і повинен бути предметом наукового дослідження;
- вважав соціалізм гальмом історичного прогресу.
Леся Українка (1871 - 1913) належала до відомої в Україні інтелігентної родини, завдяки наполегливій самоосвіті якої сформувався її світогляд. У творах Л. Українки національна проблематика органічно пов'язана із загальнолюдською.
У своїх творах Л. Українка:
- закликала, до усвідомлення суперечливості та безмірної складності світу;
- проблему людини окреслювала як вибір одного з декількох можливих варіантів життєвих шляхів;
- засуджувала песимізм і безнадіюї;
- вважала, що людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі;
- вірила, що наука і інтелігенція спроможні та зобов'язані бути дороговказами до майбутнього.
Отже, на межі XІX- ХХ ст.ст. українська філософська думку, переживши період зльоту, надалі розвивалась в Радянській Україні та в діаспорі - за межами України.
