ПИТАННЯ 20. Позитивістські напрями сучасної філософії

Одним із поширеніших напрямів сучасної філософії Заходу є неопозитивізм, який розвинувся з позитивізму. Позитивізм має два етапи розвитку.

Початок першого етапу пов'язаний з діяльністю Огюста Конта(1798-1857рр.) та Герберта Спенсера(1820-1903рр.).

Вони стверджували, що їхня філософія визнає тільки реальні факти, а не абстрактні умовивоводи, вимагали відмовитися від спроб проникнення в сутність предметів і явищ, визнаючи в пізнанні тільки право встановлювати послідовність явищ, описувати потік об’єктивних відчуттів.

Позитивізм Конта визнавав існування об’єктивної реальності – матерії, але заперечував можливість її пізнання. Сприймаючи зовнішню форму речей, людина, на думку Конта, ніколи не опановує внутрішнього, глибинного змісту певної речі. Така теоретична позиція давала можливість Конту розглядати позитивізм як проміжну позицію між емпіризмом і містицизмом.

Однією з важливих сторін контівської концепції є обґрунтування трьох стадій інтелектуальної еволюції людства: теологічної, метафізичної і позитивної.

Теологічна стадія – обожнювання світу, невміння його пояснити. На етапі метафізичної стадії людина намагається пояснити світ з погляду науки, але робить це споглядально, стаючи рабою абстрактних філософських схем. І лише на позитивній стадії людина відкриває для себе значення конкретної речі, яку треба спостерігати і вивчати. Проголосивши позитивізм своєрідною вершиною інтелектуальної еволюції людства, Конт абсолютизував конкретну річ, знехтувавши залежністю, взаємодією речей.

Другий етап позитивізму представлений філософією Ернста Маха(1838-1916рр.) та Ріхарда Авенаріуса(1843-1896рр.) під назвою «махізм» або емпіріокритицизм. Цей напрям доводив, що основою світу є «комплекс відчуттів», або «нейтральні елементу світу», де фізичне і психічне – нерозривні. Матеріальне проголошувалося залежним від духовного, отже не існувало поза суб’єктом сприймання. У позитивізмі «нейтральні елементи світу» називаються «фактами», «краплями досвіду», однак суть їх зводиться до заперечення об’єктивної реальності.

Неопозитивізм вважають третім етапом позитивізму. Він виник серед представників Віденського гуртка у 20 – ті роки ХХ ст. Цей напрям поєднує різні логіко-філософські школи, підходи та позиції. Існує декілька різновидів неопозитивізму: логічний позитивізм, аналітична філософія, філософія лінгвістичного аналізу, семантична філософія та ін.

У неопозитивізмі 20–30–х рр. основою був логічний позитивізм. Цей напрям поділяється на логічний атомізм, логічний аналіз, операціоналізм тощо. Центральним положенням усіх варіантів логічного позитивізму виступає вимога видалити з філософії та всіх інших наук судження, які не підлягають перевірці шляхом конкретно-почуттєвого досвіду людей. Такий спосіб перевірки отримав назву верифікація.

Предмет філософії неопозитивізму – тільки емпіричні знання та прийоми їх логічної обробки за допомогою формальної логіки. Неопозитивісти заявляють, що істинне знання залежить не від окремого суб’єкта, а підтверджується досвідом багатьох людей. Основою істини в них є конвенціоналізм – визнання істини як умовної домовленості між людьми.

Останніми роками філософія логічного аналізу витісняється аналітичною філософією або філософією лінгвістичного аналізу – Томас Кун(1922-1996рр.) і Пол Феєрабенд(1924-1996рр.) піддали критиці принцип верифікації. Аналітична філософія намагається звільнитися від світоглядних проблем – тих, які не можна перевірити за допомогою конкретно – почуттєвого досвіду.

У неопозитивістській філософії велика увага приділяється проблемам мови, які трактуються як основні філософські проблеми. У зв’язку з цим виникла семантична філософія, де слово перетворюється на носія сутності світу. Одні представники цього напряму займалися дослідженням явищ у логіко – математичному аспекті, інші – вивчали і вивчають психологічні та соціальні проблеми.

До різновидів сучасного неопозитивізму належить і прагматизм, засновником якого був Чарльз Пірс(1839-1914рр.). Основа цієї філософії – активна діяльність людини заради особистої користі. Істинне те, що вигідне. Корисність обґрунтовується з позиції інтересів певної групи людей, класу, нації.

У 50 – 60 – х рр. виникає постпозитивізм. Він має, як і неопозитивізм у цілому, сцієнтистську орієнтацію, тобто визнає науку, особливо природознавство, головним фактором суспільного прогресу.

Виникнення цієї течії пов’язане з тим, що в позитивізмі гіпертрофований принцип емпіризму. З точки зору постпозитивізму, первісним пунктом пізнання є не власне елементи, а теоретичні доводи. Це положення дуже яскраво представлене в такій постпозитивістській школі, як критичний реалізм Карла Поппера(1902-1994рр.), де стверджується, що будь-яке наукове знання має тільки гіпотетичний характер і схильне до помилок.

Постпозитивізм ототожнює онтологію та науку, реальність і мову, хоч у постпозитивізмі багато залишається від неопозитивізму.

Продовженням неопозитивістського напряму вважається герменевтика (сукупність методів і правил інтерпретації, перекладу та роз”яснення сенсу, змісту творів науки і культури) та структуралізм (винесення на перший план аналізу структури об”єкта, що досліджується).