Питання 14. Загальна характеристика німецької класичної філософії XVIII – XIX СТ.

Німецька класична філософія створює в європейській інтелектуальній думці XVIII-XIX ст. досить потужний етап розвитку, проблематика якого охоплює гносеологічні, онтологічні, антропологічні, феноменологічні та соціальні ідеї. В ній знаходять своє класичне відображення питання філософії історії, філософії права, філософії науки, філософії релігії, філософії природи, етики, естетики тощо.

Вона збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити сучасну світову філософію та науку. Німецька класична філософія є останньою формою класичної європейської філософії, після якої розпочався етап розвитку некласичної філософії.

Німецька класична філософія за основне положення своїх досліджень бере антропологічну проблематику, що порушувалась на попередніх етапах. Однак, проблема людини починає вивчатись як суб”єкт пізнання, як своєрідний епіцентр буття.

Духовний світ людини, сфера свідомості розширюють свої межі. Починають досліджуватись і несвідомі, неконтрольовані процеси. Підсвідома робота думки починає розглядатись як фактор творчості, продуктивної уяви.

Також німецька класична філософія звертає увагу на висвітлення форм всезагальності, обґрунтування діалектичної системи світу, в якій світ уявлявся самосуперечливою цілісністю, що розвивається відповідно до законів діалектики. Новою стає ідея діалектичної логіки – системи взаємопов”язаних форм всезагальності (категорій), котрі тотожні взаємозв”язкам буття. Це створює підстави в подальшому сформулювати основні ідеї когерентної концепції істини.

В філософіїї цього періоду важливою темою стає системотворення, пов”язане з прагненням систематично, на основі певного числа принципів, викласти результати розвитку філософської думки.

Німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки філософії Нового часу, підняла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії, по-новому їх осмислила, сформулювала, надала їм нового трактування.

Яскравими представниками цього періоду є Іммануїл Кант (1724-1804 рр.), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.), Людвіг Фоєрбах (1804-1872 рр.), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814 рр.), Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854 рр.).

 

ПИТАННЯ 15. Філософія І.Канта

 

Іммануїл Кант – родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант не лише філософ, а й вчений у галузі космології, антропології, біології, викладач.

Словами «Зоряне небо наді мною, і моральний закон у мені» Кант визначив два головні напрями та два джерела філософії:

· Механіку Ньютона як основу теоретичної філософії.

· Стимул розробки моральної філософії, яку він називав практичною.

Кант прагнув дати філософське обґрунтування, з одного боку, законам природного процесу, а з другого – людської гідності та взаємної рівності. У процесі розв’язання цих питань він покритикував застарілу метафізику філософію. Творчість Канта можна поділити на два періоди:

1) докритичний, коли Кант виступає як стихійний матеріаліст та обґрунтовує ідею саморозвитку природи;

2) критичний, коли Кант займається «критикою розуму».

Перший період характеризується розробкою питань філософії природи, космології, природознавства в цілому. Кант висунув і обґрунтував космогонічну гіпотезу про виникнення Сонячної системи та Всесвіту шляхом поступового охолодження газової туманності (пізніше вона стає відомою як теорія Канта-Лапласа).

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва виходить з трьох робіт Канта «Критика чистого розуму», «Критика здатності судження», «Критика практичного розуму»). Проблема людини, критичний розгляд передумов її пізнавальної, моральної, естетичної діяльності стають основними питаннями цього періоду.

Критичний період в творчості Канта характеризується перенесенням проблеми людини у центр філософських роздумів. Це створює основу так званого «коперниканського» або «сократичного» перевороту, зробленого Кантом у філософії. Проблема людини отримує нову площину осмислення. Сутність людини розкривається крізь призму її чуттєвого світу або природи, свободи або світу практично-моральної діяльності та краси або світу мистецтва. Тому людина несе відбиток цих світів у своїй душі, кожному з яких відповідає певна здібність: світу природи - інтелект, світу свободи – воля, світу краси – задоволення та незадоволення. Згідно цим якостям, стверджує Кант, людина є істотою, здатною пізнавати, зобов”язаною певним чином діяти та наділеною правом сподіватися. Тому вся кантівська філософія сформована згідно зі структурою головних здібностей душі людини.

Кант порушує питання про передумови реалізації людської здатності до пізнання та про межі можливостей людини у пізнанні, окреслені цими передумовами, вперше піддає сумніву абсолютність раціоналістичного та емпіричного фундаменталізму. Оскільки жодному з цих шляхів пізнання не можна віддавати перевагу: без чуттєвості жоден предмет нам не дається, а без розсудку жоден неможливо було б осмислити.

У праці «Критика практичного розуму» Кант вводить поняття категоричного імперативу - необхідного та загальнозначущого морального закону практичного розуму, що зумовлює поведінку людини, наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою загального законодавства. Розуміння необхідності дотримуватися морального закону Кант називає моральним вмінням або обов’язком, а повагу до нього – моральним почуттям. Покора перед обов”язком і повага до закону возвеличує людину, перетворює її на вільну від природи та часу істоту, яка є метою сама по собі.

Уся моральна теорія Канта ґрунтується на возвеличенні свободи людини. Філософ шукає і знаходить її у волі. Про це свідчать постулати, які він наводить. Воля вільна, воля розуміється незалежно від емпіричних умов, тобто як абсолютна воля. Водночас вона обмежується категоричним імперативом, який вимагає, щоб правило волі могло бути також принципом законодавства.

Кант вважає, що суперечність історичного процесу – необхідна умова вдосконалення людського роду. Суть цієї суперечності полягає в тому, що люди, з одного боку, здатні об’єднуватися у суспільство, а з другого – виявляти протидію, яка загрожує соціуму розпадом. Але без цієї суперечності неможливий прогрес і розвиток.

На думку Канта, всесвітня історія гуманістична, спрямована на «досконале громадянське об'єднання людського роду» згідно з «планом природи».

 

 

ПИТАННЯ 16. Філософська концепція Г.В.Ф.Гегеля

 

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель–творець ідеалістичної діалектики, всеохопної універсальної теоретичної моделі реальності. Фундаментальним поняттям гегелівської системи є об’єктивний абсолютний дух, який живе і розвивається відповідно до об’єктивних законів діалектики: переходу кількісних змін в якісні, боротьби та єдності протилежностей, заперечення заперечення. Діалектика Гегеля постала як філософська наука, що узагальнює всю історію пізнання.

Основна мета філософії Гегеля - це сприяння перетворенню філософії на науку. Він наближає поняття науковості до поняття системності: істинною формою, в якій існує істина, може бути лише її наукова система. Гегелівська система будується на діалектиці та має назву «Енциклопедія філософських наук».

«Феноменологія духу» Гегеля – це вступ до філософії, і водночас вона показує, як знання людства набули завершеності у філософії Гегеля.

В основі діалектичного методу Гегеля лежить ідея розвитку. Діалектика як загальна теорія розвитку – зеніт гегелівського теоретичного мислення.

Розвиток відбувається на основі розгортання абсолютної ідеї, яка є цілеспрямованою, об”єктивною, діяльною. Формою абсолютної ідеї є діалектичний метод. Це форма саморуху поняття, в основі якої лежить принцип заперечення заперечення. Гегелівська система абсолютного ідеалізму робить спробу охопити всю сукупність знань своєї епохи.

Істина за Гегелем предметна, її треба не лише пізнавати, але практично реалізовувати в житті. Пізнання істини має своїм об”єктом життя, в якому втілилася певна ідея (добра, краси тощо).

Треба зазначити, що Гегель поклав початок історичному розумінню моральності, ввів у етику теорію моральності, проблеми сімейного, державного та громадського буття, збагатив її новим змістом. Філософ вважав, що у греків моральна свідомість не відокремлена від політичної свідомості громадянина, їм властива безпосередня моральність, оскільки індивідуальна воля ще збігається з порядками і звичаями, усталеними формами справедливості. Моральна точка зору повністю формується в буржуазному суспільстві.

Центральною ідеєю гегелівської теорії права є визначення «правовою особою» лише приватного власника, розгляд суспільного життя як прогресу в реалізації свободи. Саме володіння власністю слугує вираженням свободи, хоча ця свобода ще недосконала, формальна. Вищий щабель свободи досягається лише на ступені абсолютного духу. У суспільстві особа буває вільною тоді, коли в умовах цього суспільства у його законах, правилах моралі, державному устрої ідеології людини почуває себе вільною. Одне з найдавніших положень висунутих Гегелем у праці «Філософія права»: «Що розумне, те істинне, що істинне, те розумне».

 

 

ПИТАННЯ 17. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха

 

Людвіг Фейєрбах відмовляється від реалістичної традиції класичної філософії, стверджуючи, що вона відірвана від людини, від реальності. «Нова філософія» - має справу з живою, почуттєвою людиною. Антропологічно обґрунтований матеріалізм у Фейєрбаха висловлює передусім прагнення розуміти людину і як матеріалістичну, і як суспільну істоту.

Історичне значення філософії Фейєрбаха полягає у критиці релігії та ідеалізму. У релігії філософ бачить фанатичну родову свідомість, відчуження плотського начала людини як соціальної та історичної істоти.

Фейєрбах санкціонує прагнення людини до щастя, необхідність задовольнити потребу в приємному. Прагнення до щастя в його інтересах стає суспільним фактом, а етика отримує евдемоністичне звучання. Мислитель впевнений, що лише в спілкуванні люди можуть бути щасливими.

У новому ракурсі розкриває Фейєрбах поняття любові. Антропологічно-історичне розуміння любові було принциповим кроком уперед порівняно з попередніми етичними теоріями. З позиції розуміння людини як істоти суспільної, «Я» пов’язано з «Ти». Унаслідок тілесності та ствердження вітальних сил людяності обґрунтована соціально як єдина можливість становлення та реалізації людської особистості.

Філософ стверджує, що конкретною істотою індивіда робить лише любов, оскільки вона є вершиною людської чуттєвості. Чим глибший предмет любові, тим вона сильніша, а цією силою визначається цінність любові: чим більше ти віддаєш самого себе, тим більш істинною є твоя любов. Неможливо любити без самовіддачі. Самовідданість розкриває людину як чуттєву істоту, водночас означає само здійснення людини, робить її образом Бога. Сам Бог є любов, людина, яка любить, причетна до нього.

Людина - істота універсальна, безмежна і вільна. Вона відрізняється від тварини не тільки мисленням. Людина не є окремою істотою, подібною до тварин. Мистецтво, релігія, філософія, наука – це вияви справжньої людської сутності. Людина є завершеною, коли вона володіє естетичним, художнім, релігійним, моральним, філософським або науковим смислом.

Л.Фейєрбах робить важливий висновок, котрий справив велике враження на подальший розвиток світової філософії, особливо таких напрямів, як екзистенціалізм, персоналізм, філософську антропологію, культурний психоаналіз та інші. Мова йде про те, що філософ уявляв людину не тільки найвищим предметом філософствування, не тільки індивідуальністю, окремою чуттєвою істотою. Сутність людини розкривається в єдності з іншими людьми, що виявляється у зв”язку між “Я” і “Ти”. Антропологічний принцип Фейєрбаха наклав відбиток і на теорію пізнання, коли з”являється нове розуміння об”єкта, який формується спочатку у досвіді людського спілкування. Тому першим об”єктом для кожного виступає інша людина. Звідси мислитель робить висновок: любов до іншого – це шлях до визначення його об”єктивного існування, і значить – до визнання існування зовнішніх речей взагалі.

Філософія Л.Фейєрбаха додала нових ідей до скептичного ставлення щодо класичного раціоналізму в середині XIX ст., сприяла появі нових оригінальних посткласичних напрямів у світовій філософії XX ст.

 

ПИТАННЯ 18 Трансформація ідей філософії марксизму

Філософська система марксизму містить в собі досить широкий спектр антропологічних питань. К.Маркс (1818-1883 рр.) не створив цілісного вчення про людину, однак, антропологічна проблема завжди була в переліку його світоглядних орієнтацій.

Марксистські розробки стосуються ролі практичної діяльності, людських сутнісних сил, унікальності та універсальності особи, відчуження та шляхів його вирішення, свободи і необхідності, процесуальності людського історичного розвитку, міра якого визначається мірою реалізації сутнісних сил людини, місця культури як вихідної ознаки людського суспільства та інших проблем.

К.Маркс створює своє самостійне вчення – діалектичний матеріалізм, яке значно вплинуло на долю людей XX ст., коли вперше в історії людства почали відбуватися війни за ідеологічні доктрини.

Сприйняття марксизму відбувається в двох аспектах: по-перше, як філософії гуманізму, тонкого аналізу свідомості; по-друге, як революційної теорії відносно знищення існуючого капіталістичного устрою та шляхах побудови безкласового комуністичного суспільства всезагального благоденства і щастя.

Філософ дає глибокий аналіз феномену ідеології, показує, що ідеологічні конструкції та схеми, якими б утопічними, антинауковими чи просто безглуздими вони не були, володіють могутньою самостійною силою і не піддаються ідейній критиці, а навпаки, домінують над людиною в її практичній діяльності, визначають її життя та світорозуміння. Маркс показав, що людська свідомість – це найскладніша ієрархічна система, що живе за своїми власними законами і визначається роботою внутрішніх механізмів, відмітив, що свідомість не є механічним відображенням світу. Ці ідеї Маркса мали великий вплив на філософську думку XX ст., зокрема, такі напрями, як феноменологія, екзистенціалізм, соціологія знання тощо.

Ще одним важливим положенням марксизму є вчення про наявність в історії об”активних, не залежних від людини законів, які можна виявити та використовувати, гальмуючи чи прискорюючи розвиток суспільства. Це стало підставою марксистських утопічних ідей щодо закономірної перемоги комунізму у всьому світі, про перехідний період на шляху до цього – державі диктатури пролетаріату. Ці ідеї Маркса були підхоплені В.І.Леніним та після приходу до влади комуністів поклали начало цілому ланцюгу соціальних експериментів в СРСР, наслідки яких до сих пір відчуваються в економіці, культурі, політиці колишніх країн СРСР.

В XX ст. в західноєвропейській філософії виникають різні течії неомарксизму, які розвивають неортодоксальний марксизм, що ставить своїм завданням пошуки автентичного Маркса і осмислення його теорії з точки зору її адекватності реальній дійсності. До представників цього напряму відносять погляди представників Франкфуртської школи М.Хоркхаймера, Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермаса, Е.Фромма та інших інтелектуалів, що об”єднались на ліворадикальних позиціях навколо Франкфуртського інституту соціальних досліджень.

Звертаючись до проблем соціального призначення людини та її місця в світі, соціалізації особи, свободи і гуманізму, продуктивності та деструктивності науки і техніки, вони викривали соціальні маніпуляції ідеологією, результатом яких стає формування «одновимірної людини», тобто такої, що повністю втрачає соціально-практичне відношення до суспільства. В сучасних умовах цей тип людини є типовим, обертаючись втратою масами своєї революційності. Тому не пролетаріат, як вважав Маркс, а студенти, безробітні та національні меншини повинні взяти на себе лідерство в революційних процесах. Капіталістичне суспільство, так само як і соціалістичне, виступають суспільними утвореннями, що спотворені тоталітарними силами влади, політикою співіснування та змагання.

По сьогоднішній день марксистська філософія приваблює до себе багатьох представників інтелектуальної думки в Західній Європі, що схвильовані неоднозначними процесами світової глобалізації та її наслідками в соціальній, психологічній, культурній, економічній та політичній реальності.