Як ми вже зазначали, таке комп’ютерне проектування й інженерний процес не існують у вакуумі; вони не обробляють проекти без вхідних даних про поточний стан планети і її ресурси. Система обліку в масштабах Землі, поєднана з процесом проектування й однією з базових його функцій «оптимізованої ефективності», надає відомості про всі необхідні ресурси, що використовують у виробництві.
Усі сировинні матеріали й пов’язані з ними ресурси відстежують на тому рівні, який є технічно можливим у максимально наближеному до реального часу режимі. Загалом це потрібно для того, щоб підтримувати рівновагу регенеративних процесів Землі, водночас намагаючись стратегічно максимізувати використання матеріалів, яких є вдосталь, і мінімізувати залучення дефіцитних, що є критичною калькуляцією ефективності. У цьому, знову ж таки, частково полягає мета створення системи глобального управління ресурсами, про яку вже йшлося раніше.
Що стосується калькуляції «величин», то, імовірно, двома найважливішими вимірами, які підлягають перманентній калькуляції через зворотний зв’язок у процесі розвитку індустрії, є рівень «дефіциту» (а) і рівень «трудової складності» (b).
(a) «Величину дефіциту» можна означити кількісно, від 1 до 100. 1 ‒ найбільший дефіцит за поточного рівня споживання, а 100 ‒ найменший. 50 ‒ роздільна лінія стійкого стану. Величина дефіциту будь-якого ресурсу перебуватиме на певній поділці цієї лінії, а її значення динамічно оновлюватиметься мережею глобального управління ресурсами.
Зображення 6. Допоміжне зображення рівня дефіциту
Наприклад, якби використання деревини перетнуло рівень стану стійкості з позначкою 50, що свідчило би про перевищення обсягу споживання рівня природної регенерації Землі у момент аналізу, то спрацював би такий собі зворотний хід, як, наприклад, процес «матеріального заміщення» або пошук заміни деревини в будь-якому подальшому виробництві.
Що стосується порівняльної оцінки, то в ринковій системі ціновий механізм використовується для з’ясування, який матеріал є більш ефективним у плані витрат, припускаючи, що конкретна ціна формуватиметься на основі відповідної технічної інформації або, у цьому випадку, рівня дефіциту.
За цим новим підходом, замість того, щоб використовувати ціну для порівняння або оцінки вартості, рівень технічної якості враховують безпосередньо шляхом порівняльного кількісного вираження. У випадку дефіциту найкраще впорядковувати види або групи подібних у використанні матеріалів та в міру сил кількісно визначити притаманні їм властивості й рівні ефективності для будь-якого завдання. Потім до таких взаємозв’язків слід застосувати загальний кількісний спектр величин.
Наприклад, є спектр металів, які мають різні рівні ефективності в плані електропровідності. Ці рівні ефективності можна виразити кількісно, потім порівняти за величинами. Отже, якщо мідь, провідний метал, опускається нижче за рівень стану стійкості, що стосується дефіциту, то програма управління запускає калькуляцію для порівняння стану інших провідних металів, рівнів їхніх дефіциту й ефективності, шукаючи замінник цього металу.
Це лише один із численних прикладів, і зазвичай такий спосіб розв’язання проблеми ускладнюється залежно від матеріалу і сформульованих завдань. Утім, саме через це пошук і обчислення здійснюватимуть машини, а не люди. Людський розум – як індивіда, так і великої команди – просто не зможе обробляти такі дані ефективно. Окрім того, важливо зазначити, що такий тип прямого обчислення величин, базуючись на визначеній меті, сприятливості й стійкості, суттєво затьмарює ціновий механізм, коли йдеться про справжню обізнаність у ресурсах і розумне управління ресурсами методом розрахунків.
(b) Ба більше, «трудова складність» та її оцінка передбачають оцінювання складності конкретного виробництва та відображення відповідної чисельної величини на основі рівня складності процесу. Складність у контексті орієнтованої на автоматизацію індустрії можна виміряти шляхом визначення й порівняння кількості «етапів процесу». У будь-якому товарному виробництві можна заздалегідь передбачити, скільки буде «етапів» обробки продукції. Відтак вдатися до порівнянь із виробництвом інших продуктів, в ідеалі з того самого цільового виду, для кількісної оцінки. Інакше кажучи, тут одиницями виміру є «етапи».
Наприклад, стіл, який можна за три хвилини виплавити з простих полімерів одним процесом, матиме нижчу «трудову складність», ніж стіл, який потребує автоматизованого конструювання впродовж більш копіткого ланцюга виробництва з використанням змішаних матеріалів. Якщо процес буде занадто складним чи загалом неефективним в можливих у цю мить умовах (порівняно з уже наявними подібними проектами), проект відповідно позначать, а отже, він потребуватиме повторної оцінки.
Такі узгодження й відзначення відбуватимуться у формі зворотного зв’язку від дизайнерського інтерфейсу впродовж етапу проектування. Немає підстав не припускати, що з розвитком штучного інтелекту система фактично зможе в реальному часі забезпечувати зворотний зв’язок, висуваючи пропозиції, ба навіть безпосередні варіації рішень конкретних проблем ефективності й стійкості.
Розрахунки проекту
Узагальнюючи все вищесказане, на основі загального короткого огляду нижче ми зобразимо лінійний процес. Для кращого розуміння при потребі вдаватимемося до повторень. Якщо ми хочемо розглянути проект у міру сил максимально масштабно, зважаючи на індустріальний розвиток, то неминуче матимемо справу з чотирма функціями (процесами), кожна з яких стосується чотирьох базових лінійних етапів, які включають проектування, виробництво, розподіл і переробку. Знову ж таки, кожен із цих процесів безпосередньо пов’язаний із системою глобального управління ресурсами, яка надає зворотний зв’язок у формі величин, що допомагає регулятивному апарату забезпечувати ефективність і стійкість.
Тут застосована така теорема (зображення 1).
Усі продукти мають бути адаптованими до:
1) оптимізованої ефективності проекту;
2) оптимізованої ефективності виробництва;
3) оптимізованої ефективності розподілу;
4) оптимізованої ефективності переробки.
Зображення 1. (повторення)
1) Оптимізована ефективність проекту.
Проект продукту має відповідати або бути адаптований до критеріїв, які встановлюються:
[Поточними стандартами ефективності] 
[Поточні стандарти ефективності] мають п’ять підпроцесів оцінки, як уже зазначалося раніше:
[Термін служби] = 
[Адаптивність] = 
[Стандартизація] = 
[Сприятливість до переробки] = 
[Сприятливість для автоматизації праці] = 
Будь ласка, зверніть увагу, що образно також можна ділити кожен із цих підпроцесів і логічних асоціацій на щоразу менші елементи. Утім, як ми вже зазначали, такий вираз є «вищою» ланкою, на якій базуються інші підпроцеси. Знову ж таки, обсяг цього тексту не дозволяє розглянути всі атрибути робочого алгоритму. Також не йдеться про те, що вказані тут параметри є повними чи остаточними.
2) Оптимізована ефективність виробництва.
Ці фільтраційні параметри можуть змінюватися залежно від характеру потужностей і того, скільки машинних варіацій (фіксована автоматизація проти гнучкої автоматизації)[796] знадобиться у виробництві в конкретний момент. Задля кращого розуміння ми розрізнятимемо два типи потужностей: один для товарів, на які попит високий (або які виробляються масово), а другий ‒ для товарів, на які попит низький, дрібносерійних товарів чи товарів, виготовлених на замовлення.
Зображення 7. Поділ за низьким та високим попитом. Застосування процесу класового визначення
Усе дуже просто: здійснюється класове визначення, яке ділить цільові потужності за показником 
, базуючись на характері вимог до виробництва. Мета задоволення «високого попиту» передбачає застосування фіксованої автоматизації 
, що означає: неваріативні виробничі методи є ідеальними для високого попиту й масового виробництва. Коли метою є задоволення «низького попиту», вдаються до гнучкої автоматизації 
, яка може виробляти більшу варіативність речей, але зазвичай меншими партіями.
Ця схема передбачає необхідність лише двох типів потужностей. Насправді може існувати значно більше типів потужностей, базуючись на факторах виробництва, створюючи таким чином більше умов для поділу. Утім, якщо брати до уваги правила проектування, із плином часу не має бути багато варіацій, оскільки мета полягає у перманентних зменшуванні й спрощуванні.
Зображення процесу в лінійній формі (зображення 7).
Усі проекти продуктів фільтруються через процес [визначення класу попиту]. Процес [визначення класу попиту] здійснює фільтрацію на основі набору стандартів для [низького попиту] або [високого попиту]. Усі проекти продуктів [низького споживчого попиту] мають створюватися через процес [гнучкої автоматизації]. Усі проекти продуктів [високого споживчого попиту] слід створювати через процес [фіксованої автоматизації]. Також виробництво і проектів продуктів [із низьким споживчим попитом], і проектів продуктів [із високим споживчим попитом] розміщуватиметься регіонально відповідно до [стратегії близькості] виробничих потужностей.
3) Оптимізована ефективність розподілу
Оскільки процес 2 завершений, проект товару стає «продуктом» і проходить через фільтр [оптимізованої ефективності розподілу]. Коротко кажучи, усі продукти розміщуються згідно з попереднього [визначення класу попиту]. Продукти [низького споживчого попиту] потрапляють у процес [прямого розподілу]. Продукція [високого споживчого попиту] – у процесі [масового розподілу], що, цілком імовірно, передбачає потрапляння в бібліотеки, як уже згадувалися раніше. І продукти [низького споживчого попиту], і продукти [високого споживчого попиту] розміщуватимуться регіонально згідно зі [стратегією близькості], про що також уже йшлося.
Зображення 8. Зображення схем розподілу
A (зліва) – прямий розподіл – у випадку низького попиту,
B (справа) – масовий розподіл – у випадку високого попиту
У випадку [низького споживчого попиту]
схема розподілу є прямою (зображення 8а). У цьому випадку продукт потрапляє безпосередньо до споживача без залучення мережі посередників.
У випадку [високого споживчого попиту]
схема розподілу є масовою (зображення 8b). У цьому випадку збут продукції відбувається через посередницькі потужності, як-от бібліотеки 
, куди залучають потенційних споживачів 
.
Так само, як і в контексті ефективності виробництва, у випадку «ефективності розподілу» 
для продуктів, що мають низький чи високий попит, процеси розподілу будуть оптимізовані в плані відстані 
до наявних потужностей. У цьому випадку потужностями є місця регіонального розподілу (бібліотеки), які базуються на рівні попиту в конкретному регіоні (тобто стратегії близькості 
).
4) Оптимізована ефективність переробки
Після розподілу продукт розпочинає свій життєвий цикл. Як тільки його життєвий цикл закінчується, продукт стає «недійсним» і переходить до процесу №4, або фільтру [оптимізованої ефективності переробки]. Коротко кажучи, усі недійсні продукти узгоджуватимуться з поточним [регенеративним протоколом] 
. Цей протокол містить стандарти, які сьогодні використовують для забезпечення оптимізованого повторного використання або повторної інкорпорації будь-яких товару чи його компонента. Зазвичай підпроцеси у цьому випадку масштабні й складні, а роль інженерів полягає в тому, щоб із урахуванням фізичних законів якнайкраще зрозуміти, які саме параметри слід задати.
Внутрішня економіка
Попередня схема, що стосувалася стійких і технічно ефективних процесів, які динамічно оптимізовуються для отримання найбільшої стійкості та максимізації потенціалу будь-якої економічної операції, є надзвичайно складним у деталях і водночас оманливо простим у теорії.
Знову ж таки, створення цілісного, зорієнтованого на індустрію алгоритму, який слугує регулятивним фільтром, ґрунтуючись на законах природи, і завдяки якому людство зуміє забезпечити найбільш оптимізовані технічні практики – звісно, головний інтелектуальний проект, який треба втілювати. Безперечно, кількість підпроцесів, притаманних для такої мультивимірної калькуляції, сягає кількох тисяч.
Водночас розвиток загального процесу доволі вишуканий за формою. Ідея розміщення кожної людини (якщо вона зацікавлена в цьому) на вершині індустріального створення з метою спрощення прийняття рішень та розв’язання проблем творчості «колективним розумом» є символом єднання суспільства, а також креативної свободи окремої особистості, не баченої досі.
Саме поняття надзвичайної гнучкості систем виробництва на замовлення, які можуть створювати товари як для однієї особи, так і для всієї історико-культурної області, є глибоким за своєю суттю, не кажучи вже про пов’язані з ним значні позитивні результати у напрямі створення більш мирного і гуманного суспільства.
Зважаючи на технологічні тенденції, не буде чимось надзвичайним уявити маленьке містечко, що подібно до електричної мережі, яка поєднує його з центральним джерелом енергії, матиме мережу виробничого устаткування, спроектованого з метою створювати на замовлення майже все необхідне. Сировинні ресурси надходитимуть на заводи відповідно до умов та алгоритмів розподілу, притаманних «глобальній системі управління ресурсами», що поєднує всі економічні потужності як у регіональному, так і глобальному вимірах.
Однак у цьому сценарії часто виникає плутанина з роллю людини. Одночасно з бажанням досягти постдефіциту, що сприятиме створенню стійкої парадигми, спрямованої на забезпечення достатку, де люди зможуть жити без тягаря «роботи заради виживання», часто виникають дискусії з приводу того, а чим, власне, займатимуться люди в такій ситуації і хто керуватиме машинами, якщо за це не платитимуть?
Перше питання, по суті, стосується людських цінностей. Люди завжди знаходили цікаві заняття й дослідження, тож дуже сумнівно, що коли-небудь настане епоха нудьги і людям більше не доведеться боротися за досягнення високих стандартів життя. Найімовірніше, відбудеться перехід людської цивілізації на новий рівень існування, що передбачає задоволення вищих інтересів, не досяжне у попередній моделі.
Друге питання цікавіше. В автоматизованій економіці, стратегічна мета якої – звільнення людей від будь-якої монотонної, важкої або небезпечної роботи, ‒ все одно буде потреба в контролі й управлінні. Чимало критиків постдефіцитної риторики використовують загальнопоширений аргумент, що суспільство, де люди буквально не мають ніяких зобов’язань, можливе тільки в умовах 100% автоматизованої утопії. В іншому випадку знадобиться якась субкультура для того, щоб виконувати залишкову роботу, а отже, існуватиме певна форма стратифікованого гніту.
Проблема такого припущення полягає в тому, що воно тісно поєднане зі спрямованим на ринок світоглядом, згідно з яким час прирівнюється до грошей. Сьогодні у людей виникає упереджена реакція, що нібито для справжньої роботи слід використовувати гроші як стимул.
Проте статистика свідчить про хибність такого переконання. 1992 року опитування, яке проводив інститут Ґеллапа, засвідчило, що понад 50% дорослих американців (94 млн) витрачало свій час на волонтерські роботи із соціальних мотивів, що в середньому становить 4,2 години на тиждень, а загалом – 20,5 млрд годин на рік[797]. Опитування, проведене в грудні 2013-го, продемонструвало збільшення кількості охочих займатися волонтерською діяльністю у межах 2001-2013 рр.[798]. Дані США за 2008 рік також засвідчили зміцнення нерелігійного волонтерства, акцентуючи на очевидному факті: люди можуть робити внесок у суспільний добробут, не маючи меркантильних мотивів, навіть під час серйозних економічних труднощів – так само, як роблять із релігійних міркувань[799]. Правда в тім, що люди, всупереч спрямованості США на конкуренцію і матеріалізм, досі вирішують робити щось користе без сподівань на грошову винагороду.
Програмування з відкритим доступом – ще один приклад. «Лінукс» (англ. «Linux»), запущений 1991 року як простий експеримент, лише за три роки став завершенням програмної розробки, що базувалася на громадській ініціативі. «Лінукс» має понад 10 000 рядків коду, і значна його частина була створена безплатно за допомогою світової спільноти. Ще одним прикладом некомерційних проектів, реалізованих суспільством, є «Вікіпедія» (англ. «Wikipedia»). Підрахували, що на створення «Вікіпедії» і розробку технологічно прогресивної й складної обчислювальної машини бази даних (бекенду) знадобилися 100 млн годин волонтерського часу. Це свідчить про те, що скрупульозно спроектовані взаємопов’язані системи завдяки зусиллям волонтерів можуть сприяти створенню перших у світі систем, що донедавна вважалися нездійсненними.
Отже, тоді як гроші досі залишаються одним із головних мотиваційних чинників у сучасному світі, люди довели, що у вільний час готові робити значний внесок у проекти, які не передбачають матеріальної винагороди, а справжньою причиною участі в такій роботі є задоволення від принесеної суспільству користі. Сьогодні левова частка видів діяльності не дозволяє відчути щось подібне. Більшість людей змушена п’ять днів на тиждень перебувати під контролем начальника-диктатора, розуміючи, що може бути звільнена будь-коли.
Внесок, який роблять ці люди, рідко приносить результати їм безпосередньо, відтак зникає відчуття виконаної роботи. Деякі професії можуть навіть здивувати, якщо замислитися про їхню суть у контексті соціального внеску й особистого розвитку працівників. Сьогодні чимало професій існує просто задля створення й обігу грошей. Професії з реклами, як от робота на Уолл-стрит, є прикладами високооплачуваних фахів, що насправді мало сприяють покращенню суспільства.
Мабуть, якраз це і є причиною «ліні», що охоплює людей наприкінці кожного робочого дня, коли вони повертаються додому з відчуттям втоми й поразки. Із плином часу багато хто цілком втрачає натхнення й мотивацію, запевняючи себе в тому, що робота – єдине, що справді має сенс у його житті, забуваючи про приємні пристрасті, колись такі природні для його розвитку.
Узявши до уваги вищесказане, слід зазначити: за оцінками, в умовах повного впровадження ПРОЕ, імовірно, знадобиться в середньому лише 5% регіонального населення (і 5% світового відповідно) для забезпечення стабільної роботи цієї індустріальної системи, ба більше – ця цифра, скоріш за все, постійно зменшуватиметься завдяки технологічному прогресу. Таку форму участі найкраще можна окреслити терміном «внутрішня економіка». Ідеться про корисні дії людей у неоплачуваному середовищі. Найтиповіші приклади – робота в межах домашнього господарства, для задоволення інтересів сім’ї і суспільства.
В умовах ПРОЕ обсяг робіт так само зменшуватиметься, а розподіл обов’язків може відбуватися серед усього населення у великих масштабах, що робить мізерним загальний час виконання зобов’язань. Навіть за сучасними стандартами більшість погодилася б, якби хтось запропонував обрати стиль життя, що передбачає щорічний дохід $100 000 з умовою присвячення 5% часу підтримці системи, яка, по суті, і є гарантом такого стилю життя, ‒ у цьому немає сумнівів. Достатньо вказати на кількість збереженого часу в умовах цієї соціально-економічної моделі, а принагідно згадати про масштабне розв’язання екологічних проблем і соціальних конфліктів, характерних для ринку, щоб у критиків не знайшлося раціональних заперечень.
Як тільки людство розкриє свій креативний потенціал у контексті колективного внеску у власний розвиток, що є справжнім двигуном прогресу, його більше не пригнічуватимуть ні марудність праці, ні система доходу. Навіть важко передбачити, якого неймовірно високого рівня продуктивності й зосередження вдасться досягнути суспільству завдяки ліквідації усіх негативних факторів.
Парадокс децентралізації
Оскільки у цій соціально-економічній моделі багато йшлося про глобальне суспільство з глобальними цінностями, важливо зрозуміти рівень її надмірності та її децентралізовану структуру. Історик Джон Дальберг-Актон якось сказав: «Влада має тенденцію розбещувати, а абсолютна влада розбещує абсолютно»[800]. Такий погляд, пов’язаний із застереженнями щодо влади, цілком виправданий історично, і чимало тих, хто чує про ПРОЕ, часто припускає, що цим глобальним суспільством керуватиме один компʼютер, машина, елітна група технократів чи щось на кшталт.
Важливо пригадати, що спрадавна майже всі людські спільноти жили в умовах значного дефіциту, а отже, потерпали від серйозних конфліктів. Якщо врахувати факт, що гроші й інші матеріальні ресурси часто були засобами для здобуття влади – зазвичай після низки битв, що зміцнювали соціальний устрій і панівну верхівку в ньому, – така реакція навряд чи когось здивує. Утім, загалом така заява дуже неефективна, оскільки породжує параноїчне відчуття, що в жодному випадку не можна довіряти людині, яка здобуває владу контролювати інших.
Насправді ПРОЕ є глобальною структурою в контексті опрацювання економічної інформації та оцінювання можливостей виробництва. Як тільки проект товару готовий, він одразу проходить через зазначені вище фільтри ефективності й стійкості, що незмінно пов’язані зі станом глобальних ресурсів і з глобальною мережею, яка забезпечує можливість робити у проект свій внесок. Водночас соціальні рішення вищого рівня, себто ті рішення, які зазвичай були у компетенції лише окремих представників суспільства, прийматимуться колективно через досягнення консенсусу.
Єдина справжня централізація втілиться у цифрову мережу, яка об’єднає увесь світ. Враховуючи це, доцільно розглянути кілька можливих проблем, які можуть виникнути в таких обставинах – подібно як і в ситуації з Інтернетом, що фактично є такою самою інфраструктурою. Наприклад, проблемою може стати «злом» – акт пошкодження, викрадення або руйнування програми чи цифрової інформації шляхом вторгнення у сирцевий код.
Утім, спершу нам слід запитати себе, чому кому-небудь спало б на думку робити щось подібне у новій моделі? Якщо вся система покликана служити суспільству загалом, то в чому полягає стимул руйнувати її? Будь-який вандал, що намагатиметься завдати шкоди такій системі, водночас втрачатиме засоби робити свій внесок у процвітання суспільства і розвиватися. Хорошим прикладом може бути ситуація: мешканець житлового будинку, де спільна комунальна інфраструктура, раптом вирішує поламати запобіжник чи електричний розподільний щит, який живить усю споруду. Навіщо це йому, якщо таким чином він перекриє потік енергії і до власного житла?
Важливо з’ясувати причину, чому сьогодні люди можуть бути такими злимиГнів виникає через обмеження, а певні суспільні вимоги часто трактують як зловживання правом на особисту свободу. Отож, щоб помститися, люди, приміром, зламують сайти, таким чином заявляючи про свій протест[801]. Важко уявити, що може стати джерелом для матеріалізації таких страху й наруги у ПРОЕ. Якщо людині з якихось особливих причин не подобається спосіб функціонування системи, вона має змогу змінити його через пошук консенсусу з іншими членами суспільства. Система є пластичною.
Якщо ж акт вандалізму все-таки відбудеться, є просте рішення – активне резервування. Ми бачимо, що в суспільстві, яким керують гроші та яке базується на ефективності витрат, такий метод не надто популярний, оскільки є достатньо витратним. Наприклад, у літаку тільки два двигуни, і вони обидва потрібні для польоту. А чому б не створити літак із двома головними і двома резервними двигунами? Запасні не працювали б у момент роботи літака, однак у випадку пошкодження одного з основних двигунів могли б «підмінити» його.
Основна серверна система, яка спрощує соціальні взаємодію та уніфікацію, може мати від 5 до 20 рівнів резервування й автоматичного дублювання на випадок, якщо щось зламається. Можливо, цей метод не буде ідеальним, і певні дані таки зникнуть назавжди. Утім, не йдеться утопію. Що ж до того, хто матиме «владу» помітити проблему й застосувати резервну базу, то для моніторингу мережі існуватимуть технічні групи, робота у яких вважатиметься професією на рівні з усіма іншими.
Звісно, тоді виникає сумнів: а якщо хто-небудь із технічної команди виявиться корумпованим і навмисно псуватиме систему? Питання у відповідь: а навіщо комусь це робити? Який у нього стимул? Якщо ж така ситуація все-таки виникне, інші зауважать це достатньо швидко, щоб відкоригувати систему завдяки резерву, а винуватця усунути. Потім цю людину допитають її колеги і суспільство загалом для кращого розуміння мотивів такого вчинку[802].
Загалом, ми повсякчас довіряємося «авторитетним фахівцям». Взаємодія з лікарями, механіками, зрештою, спеціалістами будь-яких інших галузей завжди передбачає певний рівень довіри тих, що шукають необхідної допомоги, і найчастіше навіть у матеріалістично орієнтованому суспільстві, для якого несправедливість є звичною, більшість людей чесні у міру своїх сил. Було б дуже цинічно припускати, що будь-який контроль таїть у собі небезпеку. Ще не було випадку в історії, аби людство уникнуло відповідальності за надання владних повноважень обраним особам, і майже в усіх випадках, зокрема під час лікування зубів чи звернення за допомогою до механіка, вивчення природи делегування влади свідчить про технічні заслуги цього явища; саме такий різновид контролю ми й обстоюємо в цьому контексті.
У ПРОЕ стає актуальнішою допомога самому собі, яка означає допомогу суспільству, а не експлуатацію чи зловживання. Збільшення випадків негативної поведінки тут у буквальному сенсі не винагороджується, що суперечить стану загального морального занепаду, який ми переживаємо сьогодні.
Сама фізична мережа в багатьох аспектах є децентралізованою за своїм спрямуванням, часто значно більше, аніж та, що діє сьогодні. Топографічне зображення Землі багато чого пояснює у контексті структурного розміщення. Люди як соціальні істоти цілком природно мають інтерес до певної централізації суспільства; межі областей, що можуть постачати, наприклад, сонячну / вітрову / геотермальну та гідроенергію, логічно окреслені; мережі видобутку, виробництва й розподілу також розташовані за певною топографічною логікою, згідно з якою, відповідно до технічних вимог ефективності, ми в міру сил розміщуємо такі потужності якомога ближче одна до одної, зменшуючи втрати енергії й економлячи на транспортуванні, і так далі.
Модернізація міст відбуватиметься двома шляхами. По-перше, створення мереж внутрішньої системи буде спрямоване на досягнення максимальної технічної ефективності включно з міцними інфраструктурою, будинками, мережами виробництва й розподілу тощо, а акцент робитимуть на системному базисі[803]. По-друге, передбачається, що завдяки еволюції ефемеризації відповідне місто вироблятиме всі регіональні товари на локальному рівні. Управління містом у межах широкої інфраструктури, як, наприклад, розв’язання питання, де саме слід будувати міст, також відбуватиметься через регіональний процес прийняття рішень, реалізований шляхом прямої демократії за допомогою системи співробітницького проектування. Розподіл землі відбуватиметься так само, хоча ця тема більш масштабна і детально розглянута в есе «Постдефіцитні тенденції, продуктивність та ефективність».
Звісно, кожне місто буде природним чином пов’язане з іншим містом, в ідеалі ‒ завдяки передовим транспортним системам, що зможуть екологічно чисто і безпечно переміщувати людей. Уже почали впроваджувати системи поїздів на кшталт «маглева», які стануть наступним етапом швидкого, безпечного й ефективного транспорту з незначними наслідками для екології (чи взагалі без них) порівняно з літаками, автобусами й машинами, які живляться продуктами нафтопереробки[804].
Що ж до «двигуна» міста, якими є його індустріальні, цифрові мережі й системи датчиків, то їхня робота полягає в збиранні важливих регіональних і нерегіональних даних. Усе це стосується мережі «глобального управління ресурсами», описаної раніше в цьому есе у контексті того, як регіональні й глобальні мережі виміру забезпечують усім містам і їхнім жителям цілісне відчуття того, що відбувається, а також можливість впливати на виробництво й інші важливі екологічні фактори[805].
Отже, ця мережа цілком може бути «централізованою» у контексті даних та потоку сировинних ресурсів до внутрішніх виробничих потужностей міста, але вона децентралізована в тому, що місто більше нічого не імпортує. Загалом, воно стає самодостатнім. Усе виробництво здійснюється всередині міста; експортуються чи імпортуються не товари, а лише ресурси. Ця ідея «самодостатності за шкалою масштабності»[806] є важливою і навіть застосовується до споруд, наприклад житлових будинків. Ідеальною буде будівля поза мережею енергопостачання, але при цьому самодостатня у своїх джерелах енергії включно з резервними на випадок якихось ризиків.
З іншого боку, у системі, що базується на природному резерві, немає центрального «вимикача». Наприклад, якщо використовуватиметься мережа електроенергії базового навантаження і вона раптом вийде з ладу, це майже не вплине на будинки за умови, що вони будуть спроектовані для збирання енергії з місцевих джерел (наприклад сонячної), а отже, будуть самодостатніми. Аналогічно жодна інша проблема не вплине на цілісність міжнародної системи. На відміну від сучасних валютно-фінансових структур, які є дуже централізованими і можуть завдати шкоди всьому світу у випадку дестабілізації, у ПРОЕ проблеми в одному місті мають незначний вплив на будь-які інші міста.
Отже, як слід організована ПРОЕ справді не є централізованою. Точніше кажучи, вона є глобальною децентралізованою системою з різними рівнями резервування, пов’язаними з інформаційним потоком і фізичними каналами для отримання необхідних ресурсів, що використовуватимуться в місцевій економіці кожного регіону.
- СТИЛЬ ЖИТТЯ, СВОБОДА І ЛЮДСЬКИЙ ФАКТОР -
«У чому ж полягає свобода, як не в тому, щоб жити так,
як забажаєш? Більше ні в чому» [807]
- Епіктет
Що таке щастя?
Сьогодні більшості з нас важко уявити суспільство без щоденних примусу та боротьби, спрямованих на виживання й збереження оптимального стану фізичного і психічного здоров’я. Наша мотивація надзвичайно обмежена бажанням здобути фінансову впевненість і відчуття, що маємо вдосталь грошей не на один день для всієї сім’ї, ба навіть для нащадків, отож ми часто не помічаємо, що насправді є гарантом щастя і добробуту.
По суті, цей страх і хижацька мотивація і спричинили такий соціальний клімат, у якому позитивна ціннісна орієнтація тісно об’єднана з егоїстичною поведінкою. Тоді як визначення «етичної» або «неетичної» поведінки є суб’єктивним, обране спрямування на реалізацію бажаної моделі життя в умовах конкуренції активізує роботу нижчих областей мозку, пов’язаних із реакцією «бий або тікай», консервуючи постійне відчуття соціального відчуження й втрати емпатичного взаємозв’язку з іншими. Найчастіше винагородою і регулятором статусу стають гроші як такі, а не те, де і для чого їх застосували, зважаючи на їхній маніпулятивний потенціал.
Беручи до уваги актуальні орієнтири сучасного суспільства, обговорення неринкових передумов ПРОЕ з більшістю людей завжди ставало певним викликом, оскільки реакцією на цю парадигму майже повсякчас були упереджені зауваги чи несумісна з нею позиція. Мета нашого есе полягає не в детальному розгляді сумнівів, а у формуванні розуміння, яким важким завданням є окреслення майбутнього стилю життя, що вже не базуватиметься на сучасних цінностях і передбачатиме існування суспільства без розбрату. Це здається неймовірним з огляду на історію людства.
