Багато працівників освіти, журналісти і громадяни відзначають зниження престижу освіти, професійної компетенції педагог. Авторитарність педагога в значній мірі є породженням колишньої адміністративно-командної системи, для якої було важливим не стільки знання, скільки виконання соціального замовлення на формування "гвинтика системи".
Нині соціальна активність педагога виявляється в сприянні розвитку здоров'я дитини, рівня її бажання та здатності вчитись, бути самодостатньою та самоефективною.
Професія педагога дуже складна. Вона потребує виявлення кращих рис характеру, професіоналізму, любові до дитини. Це нагальна проблема, яка повинна бути розв'язана. Соціальні борги перед учителем негативно позначились і на почутті дитини в школі. Значна кількість учнів почали вважати навчання непотрібним гаянням часу, тим більше зараз, коли матеріального добробуту можна досягти і без освіти. З появою Інтернет, розвитком ЗМІ, учитель перестав бути головним джерелом знань.
Втрата інтересу до навчання - одна з активних причин відхилень у поведінці. І це питання сьогодні набуває особливої ваги, оскільки неуспішність - гостра проблема, як сучасної школи, так і суспільства. Однак неуспішність - проблема не тільки педагогічна, а й соціальна. Зниження авторитету знань, саморозвитку спричиняє негативну атмосферу в соціальній свідомості, стримує розуміння значимості досягнути соціальних успіхів за допомогою отримання високого рівня освіти. У вирішенні цієї проблеми багато залежить від учителя та умов, які дуже впливають на якість навчання та розвиток дитини. Серед них: зміст програм, підручників, методів навчання, технічного оснащення навчального процесу тощо. І все-таки роль учителя залишається визначальною, оскільки він попереджає і ліквідовує неуспішність учнів у навчанні, водночас виконує функцію інтеграції в соціально-виховуючу функцію шкільного життя, запобігає втратам сенсу навчання. Саме неуспішність, відсутність інтересу до навчання приводить учня до відчуження від школи, на ґрунті якого виростає безліч проблем Асоціальної поведінки. Тому подолання неуспішності учнів можна розглядати як засіб превенції конфліктів.
У педагогічній теорії, присвяченій вивченню важковиховуваних школярів, розроблялись їх типології, аналізувались причини глибокої та стійкої неуспішності, розроблялись методи роботи з такими дітьми, завжди зверталась увага на обумовлений характер навчально-виховної та профілактично-коригуючої діяльності. Відомі також і наукові дослідження, з цієї проблеми, що привертають увагу до подолання інтелектуальної пасивності та нерозвиненості інтересів. Втім, проблеми подолання психології апатії, втрати інтересу до навчання залишаються серйозним завданням виховного впливу на учнів шкіл.
Це підтверджує і той факт, що лише один зі ста вихованців шкіл соціальної реабілітації встигав у навчанні. Рівень знань учнів, які притягалися до відповідальності за різні правопорушення, як правило, незадовільний. Великий відсоток дітей з нерозвиненим інтелектом. Проведені нами дослідження визначили, що втрата інтересу педагогів до ситуації соціального розвитку, а саме шкільне життя є її сутнісним виявом, призводять до проблем у поведінці.
Наприклад, 90% таких дітей не могли розв'язати елементарних математичних дій, у пояснювальних записках допускали безліч граматичних помилок, ледь могли назвати 2-3 прочитані книжки, їхніми улюбленими героями були персонажі з фільмів-бойовиків та містичних трилерів. Знання з хімії, фізики, геометрії були вкрай незадовільні. У більшості таких дітей спостерігається уповільнений темп сприйняття і мислення, збудливість, непосидючість, інтелектуальна пасивність тощо.
Результати наших досліджень показали, що на межі 10-12 років, особливо при переході в 5 - 6 класи, у школярів з уповільненим темпом сприйняття і мислення поступово зникає інтерес до навчання, вони неуважні, заняття стають для них елементами примусу. У цих умовах починає зароджуватись відчуженість та неприязнь учня до вчителя і взагалі до школи. Зростає озлобленість, егоїзм, брехливість, грубість, упертість. До того ж виявляється, що переважна більшість батьків таких учнів не можуть розібратися в цьому психологічно складному періоді і в результаті виникає криза. Невдовзі такі учні стають зайвими у класі і боротися за їхню долю, стати помічником і порадником здатний н кожен учитель.
В такому випадку зусилля педагога стають додатковими труднощами та бар'єрами у його навчально-виховної діяльно Тобто зусилля спрямовані на подолання ситуації, що вже виникла яка стала фактом неуспішності. Цілком очевидно, що в свій час превенція не була в центрі уваги вчителя.
Як показали дослідження, більшість учителів не змогли запропонувати шляхів попередження шкільних проблем. Психолого-педагогічні основи попередження негативних явищ, як відомо, закладені у працях видатних вітчизняних педагогів А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського. Особливо велику увагу розробці даної проблеми приділяв В.О.Сухомлинський. Він висловив багато важливих ідей, сповнених високого гуманізму, багаторазово вказував на роль вчителя та школи у переборенні такого явища, як педагогічна занедбаність. Саме в ній криються корені розвитку важковиховуваності учнів. "Вчити і виховувати таких дітей, - підкреслював педагог, - треба в масовій загальноосвітній школі, створювати для них спеціальні навчальні заклади немає потреби. Ці діти не потворні, а найтендітніші, найніжніші квіти в безмежно різноманітному квітнику людства". (Сухомлинський В.О. Вибрані твори в п'яти томах. Т.1. - К.: Рад. школа, 1979. - С 92-93).
Наш багаторічний досвід свідчить, що в бесідах, відповідях на запитання, інтерв'ю чи в анкетах вирізняється дуже суттєва тенденція. Як правило, "важковиховувані" учні відмічають байдужість до них учителів, оточуючих: холодність і зверхність у спілкуванні, егоїзм, нещирість. Натомість учні, які уникли такого тавра, звертають увагу на доброту, простоту, щирість, справедливість, розум і доброзичливість педагогів, оточуючих. На практиці думка щодо "важких" збігається з думкою вчителів лише у 14% опитаних учнів, у 65% - збігається іноді, у 20% - не збігається у більшості випадків. Розбіжність поглядів, як відомо, породжує конфлікти. Вони стали досить поширеним явищем у сучасній школі. Педагогічні конфлікти розрізняються за спрямуванням. Розрізняють конфлікти діяльності, конфлікти вчинків та конфлікти стосунків.
Досліджуючи витоки кожної конфліктної ситуації, слід ретельно вивчати історію класу, його оцінку на різних етапах з боку вчителів початкових класів, класних керівників і вчителів, адміністрації, батьків. У школах суттєвий прорахунок – це невідповідний добір класу, невміння добирати класного керівника, відсутність наступності педагогічних дій, нехтування думкою класу, переслідування учнів, які мислять самостійно, нестандартно тощо. Важливим, незалежно від причини, є те, що несвоєчасне не розв'язування конфліктів, якщо вони виникли, призводить до зростання стану тривоги та взаємного роздратування. Проблема превентивної педагогіки полягає в тому, що є вчителі, які через стереотипність мислення, не припускають думки, що самі вони можуть помилятися, не знати, що їхні переконання можуть бути неправильними, а знання - застарілими. Невміння вислухати думку учня, небажання вислухати, обговорити, переконати часто лежать в основі конфліктів з учнями, а подекуди спричиняють більш небезпечні вчинки.
Аналіз сучасної природи конфлікту в загальноосвітній школі показує, що для запобігання суттєвих конфліктів необхідні:
• знання причин виникнення конфлікту та особливостей його перебігу;
• своєчасна психолого-педагогічна діагностика конфліктного явища;
• розробка цілісної програми з психолого-педагогічної превенції і корекції конфлікту;
• її реалізація спільними зусиллями педагогів, учнів, психологів, батьків тощо.
Головна природа конфлікту - відсутність або невміння в колективі спілкуватись та розуміти один одного. Невміння спілкуватись, дискутувати, коректними методами доводити свою правоту особливо заважає позбутись ярлика важковиховуваним підліткам. Тому попередження конфліктів - мистецтво, якого потрібно набувати.
Школа, як значима сфера соціокультурного середовища має демонструвати зразки позитивного розв'язування конфліктів (незнання - знання, ненормативна - нормативна поведінка тощо). Такий підхід дозволяє дітям почуватись у школі захищеними, а вчителям - головними захисниками від негативних явиш-Переживання позитивних почуттів у навчанні, інших видах шкільного життя, у спілкуванні з педагогами, однолітками або іншими групами учнів, породжує довіру до цінностей, суспільних норм, пробуджує віру в себе, почуття власної гідності.
Превентивний підхід наголошує, що в навчальному закладімають створюватись:
• атмосфера взаєморозуміння;
• співробітництво;
• небайдуже ставлення вчителя до учня;
• якість знань, рівень вихованості, що олюднюються процесомнавчання.
Доведено, що до норм поведінки простіше привчити, коли в навчально-виховному процесі панує творчість, інтерес, взаємоповага та взаємопідтримка тощо.
У цілому наведені показники характеризують педагогічну культуру вчителя, його здатність здійснювати роботу з учнями з превенції відхилень у їхній поведінці.
Роль педагога у превентивній роботі багатогранна. Серед якостей це передбачає:
• намагання педагога здобути авторитет серед учнів;
• високий рівень сформованості етико-професійних якостей вчителів;
• дотримання педагогічного такту в спілкуванні з учнями;
• виявлення доброзичливого, справедливого ставлення до учнів;
• посильну участь у вирішенні проблем учнів;
• сприяння впровадженню превентивного світогляду;
• підтримку безпечного середовища в навчальному закладі.
Особливе значення надається педагогічній майстерності-виявлення принципів превентивного підходу, професіоналізм, майстерність спілкування, особливо з важковиховуваними. В ситуації навчального закладу педагогічні працівники не мають права порушувати етико-професійні норми: одним необережним словом можна завдати психічної травми окремому учню, настроїти проти себе групу, спричинити конфлікт, правопорушення. Наслідки таких дій можуть бути не прогнозовані.
Саме тому слід дотримуватись таких системних принципів особистісно-орієнтовного підходу, які визначаються через показники культури педагогічно орієнтованого спілкування учителя з учнями:
· ступінь розуміння мети, завдань, мотивів поведінки і вчинків учнів;
• рівень сформованості педагогічного такту;
• рівень відповідності стосунків учителя і учнів вимогам педагогічної моралі;
• ступінь відповідності засобів впливу на учня, які застосовує вчитель і педагогічним вимогам;
• рівень активності вчителя у розв'язанні складних ситуацій спілкування з класним колективом та окремим учнем.
Культура спілкування несумісна з навішуванням ярликів "важковиховуваний", "педагогічно занедбаний", "невиправний" тощо. Педагогічний досвід переконує, що звинувачувати учнів, шукати доказів їхніх провини, лякати наслідками - не означає проявляти педагогічну принциповість, а тільки сприяє відчуженню учня від виховного впливу. Слід усвідомлювати, що все, що роблять педагогічні працівники, є світоглядним баченням проблеми та здійснення стратегічних і методичних заходів на користь соціальному, психічному і фізичному здоров'ю дитини.
У розвитку превентивного підходу особливо виважені дії вимагаються у діяльності класного керівника, в його контактах з учителями-предметниками, шкільним психологом, соціальним працівником, спеціалістами соціальних служб, інспектором кримінальної міліції тощо. Ділове спілкування з ними визначає пошуки взаємоприйнятих шляхів узгодження педагогічних засобів впливу на особистість учня.
Особливо важлива роль класного керівника з учителями-предметниками, шкільними психологами і соціальними педагогами. Стосунки між ними повинні бути колегіальними, будуватись на доброзичливому ставленні один до одного. Кожна із сторін повинна виявляти готовність до пошуку оптимального, іноді компромісного вирішення проблеми, але передусім врахування інтересів учня. де досягається через взаємоповагу, доброзичливість, професійність іможе вирішуватись, як у приватних, товариських бесідах, в діловоду обміні думками за неофіційних обставин так і при розгляді, та вирішенні їх в суто професійних формах. наприклад, на засіданнях малих і великих педагогічних радах методоб'єднань, шкільних конфліктних комісій, рад з превенції правопорушень учнів тощо. Хороший класний керівник своїм тактовним своєчасним втручанням завжди може запобігти розвитку конфлікту між учнями та вчителями-предметниками, іншими педагогічними працівниками. Значимою умовою є рівень авторитету педагога.
Показники педагогічного авторитету:
• рівень розвиненості психічних і професійно важливих рис особистості вчителя;
• ступінь педагогічної цілеспрямованості у роботі з "важкими" учнями;
• рівень розвитку педагогічних здібностей учителя;
• ступінь педагогічної схильності до профілактичної роботи з учнями, які мають хиби у навчанні, вихованні та поведінці.
Як видно з переліку, це діапазон багатогранних педагогічних засобів, які є в розпорядженні педагогів кожної школи.
Питання для самоконтролю:
1. Роль вчителя в навчально-виховному процесі.
2. Основні проблеми вчителів та учнів.
3. Проблема подолання педагогічних конфліктів.
