Література:
А. М. Леушина. Формирование элементарных математических представлений у детей дошкольного возраста. – М., 1974. – С. 104-114.
В формуванні просторових уявлень і способів орієнтування в просторі беруть участь різні аналізатори: кінестетичний, зоровий, слуховий, дотиковий, нюховий.
Але в маленьких дітей особлива роль належить руховому і зоровому аналізаторам.
Просторова орієнтація здійснюється на основі безпосереднього сприймання простору і словесного позначення просторових категорій (місцезнаходження, віддаленість, просторових відношень між предметами).
До поняття просторова орієнтація відноситься оцінка віддалі, розмірів, форм, взаємного розміщення предметів, їх положення відносно тіла людини.
В більш вузькому значенні вираз просторова орієнтація має на увазі орієнтування на місцевості.
В даному значенні під орієнтуванням в просторі розуміємо:
а) визначення „точки стояння”, тобто, місцезнаходження суб’єкта до оточуючих його об’єктів („я знаходжусь справа від будинку");
б) локалізація оточуючих об’єктів відносно людини, що орієнтується (шафа - справа, а двері - зліва від мене);
в) визначення просторового розміщення предметів відносно один-одного (справа від ляльки сидить ведмедик, а зліва від неї – м’яч).
В період раннього віку дитина орієнтується в просторі на основі чуттєвої системи відліку, тобто, за сторонами власного тіла.
В дошкільному дитинстві дитина засвоює словесну систему відліку за основними просторовими напрямками: вперед - назад, вгору - вниз, направо - наліво.
Диференціювання основних просторових напрямків дитини залежить від рівня орієнтування дитини „на собі”, ступеня освоєння нею „схеми власного тіла, яка і є „ чуттєвою системою відліку ”.
Пізніше на неї накладається інша система відліку - словесна, відбувається це тоді, коли дитина починає називати напрямки: вгору, вниз, вперед, назад, вправо, вліво.
Як же дитина оволодіває словесною системою відліку з основних просторових напрямків?
Дослідження показали, що напрямки дитина співвідносить насамперед з певними частинами власного тіла: зверху - де голова, а знизу - де ноги, спереду - де обличчя, а позаду - спина, направо - де права рука, вліво - де ліва.
Орієнтування на власному тілі служить основою для освоєння дитиною просторових напрямків.
Спочатку дитина розрізняє верхню групу напрямків, а потім нижню, горизонтальні напрямки (вперед - назад, вліво - вправо).
Диференціювання одного з взаємопов’язаних просторових відношень (протилежних) спирається на знання іншого, а це означає, що в методиці навчання необхідно формувати одночасно взаємно-обернені просторові уявлення (під - над, справа - зліва).
Спочатку комплекс просторових зв’язків здійснюється розгорнуто: дитина притуляється спиною до предмета, а потім каже, що предмет знаходиться позаду; торкається рукою до предмета, і тоді говорить, з якого боку він стоїть. Тобто, дитина практично співвідносить об’єкти з чуттєвою системою відліку, якою є різні сторони її власного тіла.
Пізніше дитина лише повертає корпус, а потім - робить вказівний рух рукою в потрібному напрямку. Потім широкий жест заміняє лише помітний рух руки, далі - легким рухом голови, і нарешті, лише поглядом в бік предмета.
Так від практичного дійового способу просторового орієнтування дитина переходить до іншого в основі якого лежить вже зорова оцінка просторового розміщення предметів відносно один одного і суб’єкта орієнтації.
В основі такого сприймання простору (І. П. Павлов) лежить досвід безпосереднього пересування в ньому. Тільки через рухові подразнення і пов’язавшись з ними зорові подразнення набувають сигнального значення. Поступово зовнішні рухові реакції згортаються і переходять в план розумових дій.
Просторові орієнтування на собі, від себе і від об’єктів не змінюють один одного, а співіснують, вступаючи у взаємовідносини.
Обов’язковою умовою орієнтування від себе і від об’єктів є орієнтування на собі. Визначаючи розміщення предметів, дитина постійно співвідносить оточуючі предмети з власними координатами; щоб визначити праве і ліве від людини, яка стоїть навпроти, дитина спочатку визначає дані сторони на собі, потім здійснює про себе поворот на 180°, і, ставши в позицію навпроти стоячої людини, визначає її праву і ліву сторону.
Тільки після цього дитина зможе визначити просторове розміщення справа і зліва від іншої людини.
Орієнтування від себе передбачає уміння користуватися системою, коли початком відліку є сам суб’єкт, а орієнтування від об’єктів вимагає, щоб початком відліку був той об’єкт, по відношенню до якого визначається просторове розміщення інших предметів. Для цього потрібно вміти виділити різні сторони цього об’єкта: передню, задню, праву, ліву, верхню, нижню.
Отже за період дошкільного дитинства відбувається перехід від використання дитиною системи з фіксованою точкою відліку (на собі) до системи з вільно переміщуваною точкою відліку (на інших об’єктах).
Висновок: пізнання дитиною схеми свого тіла є основою для засвоєння словесної системи відліку по основних просторових напрямках.
