Роль методичної роботи в підвищенні рівня професійної підготовки вчителя 3 страница

Зростання обсягу людських знань і необхідність пере-дання їх підростаючому поколінню зумовило виокремлен­ня процесу виховання, що здійснювався в безпосередній трудовій діяльності, у спеціально організований процес ро­зумового виховання та навчання. А це, у свою чергу, по­требувало спеціально підготовлених людей, для яких ви­ховання стає сферою професійної діяльності.

Таким чином, за первіснообщинного ладу виховання як суспільне явище пройшло шлях від стихійного й обме-

Педагогіка давнього світу

женого за своїм змістом і методикою до спеціально орга­нізованих форм інтелектуальної підготовки підростаючо­го покоління. Його зміст і методика поглиблювалися і роз­ширювалися в наступних суспільно-економічних фор­маціях.

Виховання і навчання в країнах Давнього Сходу

До Давнього Сходу належали держави, що існували у IV—І тис. до н.е. на території Південної Азії та частково у Північній Азії. Тут виникли перші рабовласницькі дер­жави — Шумерія, Вавилонія, Ассирія, Єгипет, Індія, Ки­тай. Створена ними цивілізація мала значний вплив на культурний розвиток людства.

З появою класового суспільства виховання підростаю­чого покоління набуло класового характеру, виділилося як самостійна соціальна функція суспільства. На цьому ета­пі з'явилися спеціальні навчально-виховні заклади — школи, в яких здійснювалося систематичне навчання ді­тей. Появі шкіл сприяло виникнення різних систем пись­ма (шумерське, єгипетське, китайське та ін.). Перші шко­ли було відкрито в III—II тис. до н.е. у Шумері, Єгипті, Індії, Китаї, й відтоді систематичне навчання стає важли­вим складником процесу виховання.

Школи в Шумері (рання рабовласницька держава на території Дворіччя — між річками Тигр і Євфрат) виник­ли у середині III тис. до н.е. Головним їх завданням була підготовка писарів, навчання їх клинопису — трансфор­мованому піктографічному письму, що являє собою ком­бінації різноманітних вертикальних і горизонтальних кли­новидних рисок (система налічувала до 600 знаків). Такі школи називали «будинками глиняних табличок», учите­ля — «батьком будинку глиняних табличок», учня — «си­ном будинку глиняних табличок». Назви походять від то­го, що шумери писали на мокрих глиняних таблицях. Уч­ні також засвоювали певні знання з ботаніки, зоології, географії, математики, граматики, літератури. Навчання в школах було тривалим, коштувало дорого, тому навча­лися лише діти знаті.

У Єгипті школи з'явилися у III тис. до н.е. водночас з виникненням писемності. Тут існували двірцеві школи, школи для жерців, школи писарів, школи для різних службовців. У них користувалися ієрогліфічним (ієрог­ліф — священний знак) письмом, яке налічувало до 700

З історії педагогіки

ієрогліфів. Учні писали чорною фарбою на папірусі тон­кою бамбуковою паличкою. У школі при палаці фараона заняття тривали з ранку до пізнього вечора. Панувала су­вора дисципліна, вдавалися до тілесних покарань. Майбут­ні чиновники навчалися читанню, письму та лічбі. Крім того — гімнастичним вправам, плаванню і гарним мане­рам. У школах для жерців, окрім загальних предметів, да­вали релігійну освіту, а також навчали астрономії та ме­дицини. Діти вищої знаті здобували освіту у військових школах, звідки виходили воєначальники.

В Індії (III тис. до н.е.) виховання було кастовим. Іс­нували школи лише для двох вищих станів: школа брах­манів і школи кшатріїв. Школу брахманів очолював учи­тель. Навчання в ній тривало 10—12 років (від 6—12 до 22—24 років). Під час навчання діти проживали у будинку вчителя. Окрім навчання, учні поралися у його господар­стві. У школі брахманів з дітей найвищої касти готували служителів Бога, які все своє життя присвячували вивчен­ню священних книг — Вед. У школах кшатріїв навчали­ся діти нижчих каст (шляхетської, військової). Тут вони опановували науку володіння зброєю, їзду верхи, гім­настичні вправи, а також математику, поезію, музику, етику і танці. Найнижчі касти не могли здобувати освіту.

У Китаї писемність виникла в II тис. до н.е., водночас почалося й навчання грамоти. Воно було тривалим і дос­тупним лише дітям із заможних родин. До появи загаль­ноосвітніх шкіл у Китаї існували так звані общинні шко­ли, в яких юнаків безкоштовно навчали стрільби з лука, пісень та обрядів, згодом — їзди верхи, письма і лічби. Навчання починалося з шести років. Основними його ме­тодами були запам'ятовування, наслідування, обмеження свободи та ініціативи. У школах панувала сувора дисци­пліна, застосовували тілесні покарання. Для підготовки чиновників діяли спеціальні навчальні заклади: юридич­ні, медичні, математичні, художні. Згодом було відкрито вищі аристократичні школи, в яких навчали ораторського мистецтва, філософії, релігійної моралі, астрономії, меди­цини та ін.

Першу приватну школу в Китаї відкрив Конфуцій (бл. 551—479 до н.е.). Він вивчив понад три тисячі осіб. У філософських школах навчали ораторського мистецтва, риторики, логіки, вміння вести полеміку, дискутувати. Саме в Китаї вперше було запроваджено складання екза­мену для тих, хто хотів стати вченим або чиновником.

Педагогіка давнього світу

Виховання і навчання у Давній Греції та Римі

У Давній Греції, що складалося з невеликих рабовлас­ницьких міст-держав, найоригінальніша система вихован­ня існувала в Спарті — головному місті Лаконії і в Афі­нах — головному місті Аттіки¹. Спільним в обох системах було те, що вони призначалися для виховання заможно­го повноправного населення в дусі зневажливого ставлен­ня до фізичної праці й до людей праці (неповноправного населення і рабів).

У Спарті виховання мало військово-фізичний характер. Його головним завданням була підготовка мужнього, фізич­но розвиненого, здорового, загартованого й витривалого воїна — захисника земельної аристократії. Виховання було державним і суворо контролювалося з перших днів народ­ження дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці (лесха) і повертали батькам лише здорових дітей. З се­ми років хлопчиків, які до цього жили вдома, віддавали у державні навчально-виховні заклади (агели), в яких вони пе­ребували до 18 років під наглядом вихователів-педономів. В агелах вихованців привчали зносити голод, холод і спеку. Вони спали на земляній підлозі на твердій підстилці, отри­мували на рік тільки один плащ, погано харчувалися. Май­же весь час їх тренували в бігу, стрибках, метанні списа та диска, у боротьбі, а на дозвіллі вони розважалися військо­вими іграми, вчилися співати і грати на музичних інстру­ментах. Вихованці брали участь у нічних облавах на рабів (криптіях). З 15-річного віку юнаки мали право носити зброю і брали участь у криптіях. Після кожного року нав­чання проводилися публічні випробування — агони.

Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приді­лялося мало уваги. Усі зусилля були спрямовані на вихо­вання беззаперечного послуху, витривалості та вміння до­лати труднощі й незгоди. Дорослі, які відвідували агели, проводили з вихованцями бесіди про державні закони і по­рядки, про стійкість і мужність їхніх предків, моральні якості спартіатів.

Юнаків 18—20 років об'єднували в групи ефебів, у яких вони відбували військову службу. Дівчата також проходили військово-фізичну підготовку, щоб разом з до­рослими жінками під час воєнних походів чоловіків три­мати в покорі рабів і охороняти місто-державу.

¹ Див.: Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1973. — С. 11 — 13.

З історії педагогіки

Рабів у Спарті, як і в усій Давній Греції, вважали «зна­ряддям, що вміє говорити». Вони були позбавлені всіх прав, у тому числі й на освіту.

Афінська система виховання дещо відрізнялася від спартанської. Тут виховання мало індивідуальний харак­тер. Афіни прагнули до поєднання розумового, морально­го, естетичного та фізичного розвитку. Метою виховання була гармонійно розвинена особистість («калокагатія» — внутрішня і зовнішня досконалість).

До семи років хлопчики і дівчатка виховувалися в сім'ї. Відтак хлопчики навчалися в школах, а дівчатка здобували домашнє, сімейне виховання під наглядом ма­терів або інших жінок. Виховання дівчат було досить об­меженим і замкнутим, вони навіть перебували здебільшого в окремих частинах житлових приміщень (гінекеях). Школи були платними, а тому не для всіх доступні. Нав­чання дітей із заможних родин полягало у поєднанні ро­зумового, фізичного, морального і естетичного виховання; трудового виховання дітей не існувало, оскільки фізична праця вважалась обов'язковою тільки для рабів.

Хлопчики 7—14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від гр. «дидаско» — навчаю). Уч­нів до школи та додому супроводжували раби — педаго­ги. У школах граматистів навчали писати, читати та лі­чити; писали на воскових дощечках паличкою (стилем), лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. У школах кі­фаристів (музики) учнів, крім елементарної грамоти, вчи­ли співати, грати на музичних інструментах, декламува­ти уривки з «Одіссеї», «Іліади» та інших художніх творів.

У школі палестрі (школі боротьби) під керівництвом учителів-педотрибів підлітки та юнаки 14—15 років нав­чалися п'ятиборства (біг, стрибки, боротьба, метання дис­ка і списа), а також плавання.

Юнаки 17—18 років з родин найзаможніших аристо­кратів виховувались у гімнасіях (гімназіях), в яких вони вивчали філософію, політику, літературу та займалися гімнастикою. Юнаки 18—20 років готувалися до вій­ськової служби (вивчали зброю, морську справу, фортифі­кацію, військові статути, закони держави).

З IV ст. до н.е. (з часу походів Александра Македонсь­кого) до І ст. н.е. грецька культура поширилася на вели­чезній території. Цей період грецької історії називають епохою еллінізму. Нові умови життя справили величезний вплив на виховання і навчання. Освіта стає громадською

Педагогіка давнього світу 445

справою, особливе службове становище посідає вчитель. Шкільні будівлі утримують правителі й багаті меценати. У школах починають вчитися й дівчата. З'являються сис­тематичні навчальні плани. Александрійські вчені вста­новлюють новий зміст освіти, тобто завершений на певно­му рівні. Кожен учень мав певне місце в школі, а кращих з них преміювали. Змінилися й методи навчання, з'я­вляється письмове приладдя і практика записування лек­цій. Створюються підручники та правила термінології. Ви­ховне значення мали свята, дні спогадів про визначні події, екскурсії до місць видатних подій.

Система освіти в цей час складалася з таких ланок: елементарна школа грамоти (7—12 років), граматична школа (12—15 років), гімнасії (15—18 років), ефебії (18— 19 років), філософська школа (20—22 роки).

Грецька школа еллінського періоду стала зразком для середньовічної Європи, адже цей тип виховання був за­гальним, не прив'язаним до певного державного ладу, кас­ти, класу.

Система виховання у Давньому Римі склалася в VI— Іст. до н.е¹. Соціально-класове розшарування населення країни (рабовласники, вільне привілейоване населення — патриції та вершники, бідне населення — плебеї) позначи­лося й на системі виховання: для дітей бідноти тут існували елементарні приватні й платні школи (читання, письмо, лічба); для дітей привілейованих верств — граматичні шко­ли, в яких учні вивчали граматику, латинську і грецьку мо­ви, риторику, елементи історії та літератури. У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. В останні століття республіканського Риму діяли школи риторів, у яких дітей знаті готували до державної діяльності, вони вивчали ри­торику, філософію, правознавство, грецьку мову, математи­ку, музику. Навчання в школах було платним.

У середині І ст. до н.е. платні граматичні та риторсь­кі школи було перетворено на державні. Якщо в Греції спостерігалася тенденція від державного виховання до приватного, то в Римі відбувався зворотний процес. Імпе­рія, яка надто розрослася територіально, потребувала величезної кількості відданих їй чиновників. Завдання їх підготовки постали перед школами вищого типу — грама­тичною і риторичною. Елементарна школа тепер повинна була виховувати вірнопідданих громадян. Учителі також стали службовцями, отримуючи державну платню.

¹ Див.: Історія педагогіки / За ред. Н.С.Гриценка. — С.13—14.

З історії педагогіки

У період існування імперії було відкрито й жіночі ри­торичні школи, а також спеціальні школи для підготов­ки лікарів, юристів, архітекторів та інших спеціалістів. У Римі виникає вища школа університетського типу (Атене-ум). В останнє століття існування Римської імперії освіта, як і вся культура, переживали занепад.

Елементи педагогіки

у філософських системах давнього світу

У Давній Греції та Римі зародилися перші педагогіч­ні теорії, які в той час ще не виокремилися з філософії в самостійну науку. Серед їх авторів — Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт і Квінтіліан.

Сократ (469—399 до н.е.) — давньогрецький філософ, народився у сім'ї скульптора й акушерки поблизу Афін. Більшу частину свого життя присвятив філософській твор­чості та педагогічній діяльності. Заперечував можливість і необхідність пізнання світу й природи через нібито недос­тупність їх людському розуму. Вважав, що людина повин­на пізнати тільки саму себе, звідси й мета — пізнання са­мого себе, моральне самовдосконалення. Найвищою добро­чесністю, на його переконання, є мудрість, яка стримує бу­яння пристрастей і афектів.

Сократ — один з основоположників теорії про «добру природу» людини незалежно від її статі та походження. Головне завдання вихователя — пробудити кращі потаємні душевні сили вихованця. Це пробудження він називав «другим народженням». Вважав, що вчительська діяль­ність важливіша за обов'язки батьків і визначав її як по­вивальне мистецтво. Головний принцип такої діяльно­сті — відмова від примусу й насилля, а найдієвіший засіб виховання — переконання.

Виходячи з ідеї самопізнання, Сократ розробив еври­стичний метод навчання: вчитель повинен доводити хиб­ність уявлень учнів, а відтак підводити їх до правильно­го розуміння істини. Цей метод навчання (евристична бе­сіда, сократичний метод), на його думку, розвиває мислен­ня, сприяє розумовому розвитку. Таким методом Сократ навчав своїх учнів — дітей і молодь, яких збирав у хра­мах, на майданах і в парках. Цей метод широко викори­стовують у сучасних школах.

Про твори Сократа нічого не відомо. Своє вчення він викладав усним методом.

Педагогіка давнього світу

Платон (427 — 347 до н.е.) — видатний афінський фі­лософ учень Сократа. Написав низку праць: «Держава», «Закони», «Федр», «Бенкет», «Тімей» та ін. Займався пе­дагогічною діяльністю в Афінах, де при гімнасії Академія заснував філософську школу.

Платон вважав, що світ поділяється на потойбічний, вічний світ ідей, царство добра і світла, та на перехідний світ уявлень, де немає нічого постійного і зрівноважено­го. Він заперечував можливість пізнання об'єктивного сві­ту, вважаючи, що знання людини суб'єктивні й відносні. Пізнання, на його думку, — це пригадування людиною ідей зі світу, в якому колись перебувала її душа і про який вона забула, з'єднавшися з тілом.

У своїх творах Платон наводить проект держави, яка складається з трьох прошарків суспільства: 1) філософи; 2) воїни; 3) усі інші (ремісники, хлібороби, торговці тощо). Для представників двох перших він заперечував право на сім'ю, оскільки вона відволікає від державних справ.

Використовуючи досвід афінської та спартанської сис­тем виховання, Платон першим у світі обґрунтував сис­тему освіти і виховання підростаючого покоління. Мета виховання, на його думку, — формування «і тіла, і душі найпрекраснішими». Він обстоював державне, суспільне виховання дітей і першим дійшов висновку про необхід­ність відкриття державних дитячих дошкільних закла­дів.

Відповідно до пропонованої ним системи виховання ді­ти 3—6-річного віку здобувають виховання «на майданчи­ках» при храмах, де жінки-вихователі, призначені держа­вою, розвивають їх через ігри, казки, пісні, бесіди тощо. Дітей 7—12 років (хлопчиків і дівчаток) в державних шко­лах навчають читання, письма, лічби, музики і співів. Для підлітків 12—16 років існують школи-палестри, а для юнаків 16—18 років — гімнасії. Молодь 18—20 років про­ходить військову підготовку в групах ефебів. Найздібніші молоді люди віком від 20 до ЗО років можуть здобувати ви­щу освіту. Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, геометрію, музику, вони готуватимуться до виконання важливих доручень у державі. Особи віком від 30 до 35 ро­ків, найздібніші та найосвіченіші, можуть удосконалювати свою освіту, щоб згодом стати керівниками держави. Піс­ля 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть самовдосконалюватися. Для представників тре­тьої верстви (ремісники і хлібороби) виховання здійсню­ється у процесі практичного життя. Платон зневажливо

З історії педагогіки

ставився до фізичної праці, вважав, що навчання не по­винно мати трудового характеру.

Аристотель (384 — 322 до н.е.) — учень Платона, видат­ний філософ і вчений Давньої Греції, у науці пішов своїм шляхом («Платон мені друг, але істина дорожча»). Він був вихователем сина Александра, македонського царя... Фі-ліпа, майбутнього завойовника. Жив у Афінах, очолюю­чи засновану ним школу — Лікей.

Педагогічні ідеї Аристотеля викладені в його філо­софських творах «Політика», «Нікомахова етика», «Мета­фізика», «Про душу» та ін. Він допускав одночасне і не­роздільне існування матеріальних речей і нематеріальних ідей в єдиному світі, які співвідносяться між собою відпо­відно як речовина і форма, що в єдності характеризують певну річ. За Аристотелем, об'єктом пізнання є не ідеї, а реальне буття. Без відчуттів немає знань. Пізнання почи­нається з відчуттів, які покладено в основу загальних по­нять.

Аристотель вважав, що людина наділена рослинною душею (її функції — розмноження і харчування), тварин­ною душею (відчуття і почуття) і розумом, а тому потре­бує всебічного виховання: фізичного, розумового та мо­рального. Починати слід з фізичного виховання.

Уперше в історії педагогіки він зробив спробу вікової періодизації, яку, вважав, слід враховувати у процесі ви­ховання: від народження до 7 років; від 7 років до настан­ня статевої зрілості — 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння. Критерій такої періодизації — природа роз­витку особистості. В ідеальній державі Аристотеля допус­кається існування сім'ї, тому дитина до семи років вихо­вується в сімейних умовах традиційного грецького взірця.

На відміну від Платона, Аристотель обґрунтував зна­чення діяльності у вихованні та навчанні («Коли вчаться, то не грають», «Молодь потрібно готувати не для забави»). Вважав, що все життя людини повинно бути діяльним, маючи на увазі діяльність душі з удосконалення певних доброчинностей. Був переконаний, що фізична праця при­нижує вільнонароджених і забирає час, призначений для розвитку інтелектуальних сил.

Аристотель категорично виступав проти навчання дів­чат і жінок, вважаючи, що вони за своєю природою істот­но відрізняються від чоловіків і тому освіта не принесе їм користі.

Цінні думки про виховання містять фрагменти творів Демокріта.

Педагогіка давнього світу

Демокріт (460—370 до н.е.) — видатний представник античного матеріалізму. Обстоював ідею гармонійного роз­витку особистості, метою виховання вважав підготовку мо­лоді до реального життя.

На його думку, виховання й навчання облагороджують людину, розвивають розум і роблять її щасливою, тому обов'язок дорослих — дати можливість дітям учитися. У процесі навчання слід прагнути не до багатознайства, а до оволодіння мудрістю, яка допоможе «добре мислити, до­бре говорити, добре діяти». Цього досягають не лише нав­чанням, а й гарним прикладом дорослих, які оточують ди­тину.

Одним із перших у світі Демокріт висловив думки про необхідність виховання відповідно до природи дитини (принцип природовідповідності), про важливу роль праці у вихованні й навчанні. Він обґрунтував перевагу праці пе­ред «спокоєм». Будь-який вид праці приємніший, ніж без­діяльність. Позитивних наслідків у навчанні можна досяг­нути лише завдяки трудовим зусиллям. Навчання розгля­дав як серйозну трудову діяльність.

Значної уваги Демокріт надавав проблемам виховання дітей у сім'ї, зокрема батьківському авторитету. На його думку, розсудливість батька — найдієвіша настанова для дітей. Він вважав кращим того, хто доброчесний своїми внутрішніми переконаннями, а не того, хто побоюється за­кону чи сили. Той, кого утримує від негативних вчинків закон, здатний грішити таємно, а той, хто дотримується обов'язку силою переконань, не здатний ані таємно, ані явно вчинити щось погане.

Демокріт написав до 70 творів, проте до нас дійшли лише їх фрагменти.

Теоретична педагогіка Давнього Риму найвиразніше представлена творами Квінтіліана.

Квінтіліан Марк Фабій (бл. 35—96) — видатний рим­ський педагог, автор праці «Про виховання оратора» (12 книг). Упродовж двадцяти років він утримував відкри­ту риторичну школу, що стала першою державною рито­ричною школою в Римі.

Педагогічна теорія Квінтіліана ґрунтується на вироб­леному ним вченні про позитивну природу людини. На йо­го думку, всі діти мають здібності до навчання, яке тре­ба починати з раннього віку, причому краще дітей навчати в школі, ніж удома. Навчання повинно чергуватися з від­починком і грою. Надаючи великого значення у розвитку дитини мові, вимагав, щоб усі, хто виховує дітей, добре

З історії педагогіки

знали мову. Помітне місце у вихованні відводив музиці та естетичному вихованню.

Згідно з вченням Квінтіліана, кожна людина обдарова­на природою, тупих дітей немає, вони тільки природою на­ділені різною мірою. За умови поєднання природних даних і виховання майже кожен може стати оратором. При цьо­му визначальна роль належить вихованню. Мета вихован­ня — підготовка освіченого оратора, здатного вести актив­не громадське життя.

Квінтіліан обґрунтував низку дидактичних вимог: ра­див одночасно вивчати кілька предметів, певним чином чергуючи їх; для міцного засвоєння знань потрібна систе­ма вправ і повторення, поєднання заучування матеріалу з його осмисленням, урахування індивідуальних особливо­стей учнів у навчанні, почуття радості у навчанні.

Він уперше в історії педагогіки сформулював вимоги до вчителя: любити дітей, в усьому бути для них хорошим прикладом, розмовляти чистою мовою, бути освіченим. Особливі вимоги висував до вчителя молодших класів, ос­кільки його помилки важко виправити. Щоб працювати у школі підвищеного типу, вчитель спершу має попрацю­вати певний час в елементарній школі.

Педагогічні ідеї Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрі-та, Квінтіліана набули розвитку у творах грецьких і римсь­ких філософів — Ціцерона, Лукреція, Плутарха, Сенеки та ін. Ці твори вивчали українські та російські просвітителі Ф. Прокопович, М. Ломоносов, І. Вишенський та ін.

Література

Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1973.

Кравець В. П. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. — Тернопіль, 1996.

Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія зарубіжної школи і педа­гогіки. — Тернопіль, 1996.

5.2. Розвиток школи, виховання

і педагогічних ідей

у середньовічній Європі,

в епоху Відродження

та Реформації

Особливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху середньовіччя. Виникнення університетів

Епоха середньовіччя охоплює період V — початок XVI ст. Від Римської імперії вона успадкувала християнсь­ку релігію в її західному різновиді — католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологіч­ною силою, яка визначила розвиток культури.

Церква різко негативно сприйняла античну культуру, вважаючи її гріховною. Аскетизм, ставши офіційною ідео­логією, проповідував байдужість до світських благ і поко­ру владі. Краса природи, мистецтво, втіхи особистого жит­тя, допитливість розуму — все це було оголошено владою диявола. Людина розглядалась як гріховна істота, її тіло — як темниця для душі, яку слід було звільнити для ви­щого блаженства постами, молитвами, покаяннями.

В епоху середньовіччя у Західній Європі склалося кіль­ка типів виховних систем. Серед них вирізнялося церков­не (духовне) виховання, що здійснювалося в християнсь­кій сім'ї та в церковних школах, на той час найпошире­ніших (парафіальних, монастирських, соборних), латинсь­кою мовою. Учні спершу зазубрювали молитви і псалми, а відтак вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали арифметику (не далі 4 дій). Навчали катехізис-ним методом (запитання і відповіді). Учні запам'ятовували відповіді на запитання, не замислюючись над їх змістом.

Незнання психіки дитини, відсутність елементарних

З історії педагогіки

знань з методики призводили до того, що учням втовкма­чували в голови навчальний матеріал за допомогою різок та інших тілесних покарань.

Опанувавши елементарні знання, кращі учні мона­стирських і соборних шкіл вивчали «сім вільних мис­тецтв», які поділялися на дві частини: тривіум (грамати­ка, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, гео­метрія, астрономія, музика). Вершиною навчання вважа­лося богослов'я. Незважаючи на релігійний характер навчання, ці школи сприяли поширенню письменності, підвищенню загальної культури населення країн Західної Європи.

Діти світських феодалів здобували лицарське вихован­ня, що ставило за мету сформувати в майбутнього лица­ря («пана землі і селян») кріпосницьку мораль, навчити поводитись у «вищому товаристві» і дати військово-фізич­ну підготовку. В основу світського виховання лицарів було покладено вивчення «вільних благочестей» (їзда верхи, стріляння з лука, метання списа, фехтування, плавання, полювання, гра в шахи, вміння складати і співати пісні).

До 7 років діти феодалів (хлопчики) виховувались у сім'ях, а з 7 до 14 років — виконували обов'язки пажа при дружині сюзерена; від 14 до 21 року вони були зброєнос­цями сюзерена, а відтак їх урочисто посвячували в лица­рі. Серед них було чимало неписьменних і брутальних лю­дей.

Міські купці та ремісники домоглися відкриття для своїх дітей гільдійських і цехових шкіл, в яких навчали рідною мовою. Ці школи мали своїм завданням допомог­ти дітям у їх майбутніх торговельних справах та в розвит­ку різних ремесел. Згодом гільдійські та ремісничі шко­ли було перетворено на міські початкові школи, що утри­мувалися на кошти міського самоврядування (магістрату). Учнів навчали читати, писати, лічити та релігії. Виник­нення таких шкіл було прогресивним явищем, оскільки руйнувало монополію церкви у шкільній справі. Церква боролася проти їх поширення, але зупинити їх розвитку вже не могла.

Виховання дітей селян мало практичний характер. Ним займалися батьки у повсякденній праці в хаті, на го­роді, на полях.

Виховання й освіта жінок також мали становий харак­тер. Дівчата знатного походження виховувались у сім'ях або в пансіонах при жіночих монастирях. їх вчили чита­ти й писати, а в пансіонах — ще й латинської мови, бла-

Розвиток школи у середньовічній Європі

городних манер. Дівчата з непривілейованих станів набу­вали вдома вміння вести господарство, навчалися рукоділ­ля та релігійних настанов.

У середньовіччі зі Сходу починають проникати єретич­ні вчення, спалахують релігійні дискусії. Церква намага­ється опанувати досягнення в галузі логіки й спрямувати їх на боротьбу з противниками релігійних догм. Так почи­нає розвиватися схоластика (від грецьк. зсЬоІе — школа), яка прагне примирити розум з релігією. Схоластика — система мислення, яка полягає у застосуванні законів формальної логіки для обґрунтування релігії. її виявом у навчанні було переважно вивчення формально-логічних доведень певних релігійних положень. Розвиваючи витон­ченість розуму, схоластичне навчання водночас придушу­вало самостійність мислення.

Схоластика сприяла розвиткові абстрактного мислен­ня, але це була лише гімнастика для розуму, вона не роз­вивала інтересу до реального світу, до природничих наук.

Учені, невдоволені тим, що церковні школи ігнорували нові знання, що не відповідали догматам віри, у XII ст. по­чали об'єднуватись у позацерковні спілки. Вони стали іні­ціаторами створення вищих спеціальних шкіл — універси­тетів. Перші університети було відкрито в Болоньї (1158), Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1253), Пра­зі (1348) та в інших містах Європи. Ці освітні заклади ма­ли самоврядування і користувалися певною автономією щодо церкви, феодалів і міських магістратів.

У середньовічних університетах було чотири факуль­тети: артистичний (підготовчий) з терміном навчання 5— 7 років, упродовж яких вивчали «сім вільних мистецтв», юридичний, медичний і богословський (термін навчання 5—6 років). Після закінчення артистичного факультету студенти могли вступати на інші факультети. Особи, які закінчували цей факультет, діставали ступінь «магістра мистецтва». Особи, які закінчували повний курс навчан­ня в університеті (11—13 років), здобували вище звання — «доктор наук».

Основними методами занять в університетах були лек­ції та диспути. Студенти виконували багато вправ і писа­ли письмові роботи — трактати.

Середньовічні університети сприяли розвиткові міст, певною мірою підготували культурний дух епохи Від­родження.

З історії педагогіки

Школа і педагогічна думка в Європі в епоху Відродження та Реформації

Розвиток виробництва і розпад феодалізму в країнах Західної та Центральної Європи в XIV—XVI ст. зумовили розквіт науки, техніки, культури і мистецтва. Цей пері­од називають епохою Відродження.