Роль методичної роботи в підвищенні рівня професійної підготовки вчителя 7 страница

У 1785 р. в усіх закладах запроваджено німецьку мо­ву навчання. Українська мова залишилась лише в церков­но-парафіяльних школах.

На Буковині, яка тривалий час перебувала під владою Туреччини, тільки після її звільнення в 1774 р. Австрією було відкрито кілька шкіл з румунською і німецькою мо­вами навчання.

Історія української школи і педагогіки

Єдиний на той час вищий навчальний заклад на за­хідноукраїнських землях — Львівський університет (1661), будучи недоступним для простих людей, недостатньо спри­яв освіті українців.

У Лівобережній Україні, яка відійшла до Росії, шкіль­на справа розвивалась як одна із складових загально­державної освітньої системи.

Початкові школи були однією з найпоширеніших форм навчання дітей. Діяли і цифірні школи, в яких діти різ­них станів здобували елементарні знання. Це були школи з математичним ухилом. Вони проіснували до середини XVIII ст., відтак поступово об'єдналися з полковими і гар­нізонними, що призначалися для солдатських дітей. Пол­кові школи утримувалися на кошти батьків. В них навча­ли читати, писати і рахувати. У другій половині XVIII ст. на школи України поширюється русифікаторська політи­ка царського уряду.

З середини XVIII ст. розвивається початкова освіта в Запорозькій Січі. Окрім загальноосвітніх шкіл, тут існу­вали спеціальні школи (школа підготовки полкових стар­шин, військових канцеляристів та ін.), а також Головна Січова школа, в якій вивчали піїтику, риторику, матема­тику, географію, астрономію, військову справу. За харак­тером навчання вона прирівнювалася до братських шкіл.

Набули поширення і народні школи грамоти (школи мандрівних дяків), що існували при православних церквах і призначалися для дітей селян. Дітей навчали рідною мо­вою лічби, письма і читання, паралельно читали церков­нослов'янські тексти. їм також прищеплювали любов до рідної землі, народну мораль тощо.

Із посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії та зруйнуванням Запорозької Січі у другій половині XVIII ст. школи грамоти, полкові й запо­розькі школи перестали існувати.

Однією з форм початкової освіти в Лівобережній Ук­раїні було домашнє навчання і виховання дітей панівної верхівки, яке здійснювали запрошені вихованці Києво-Могилянської академії або вчителі-іноземці. Наприкінці XVIII ст. на розвитку освіти позначилася шкільна рефор­ма уряду Катерини II. У 1786 р. було запроваджено «Ста­тут народних училищ у Російській імперії», згідно з яким у губернських містах було відкрито головні народні учи­лища (чотирикласні з 5-річним курсом навчання), а в по­вітових — малі народні училища (двокласні з 2-річним курсом навчання). Навчальна програма малих училищ від-

З історії педагогіки

повідала першим двом класам головних училищ. Зміст навчання мав загальноосвітній і реальний характер. Нав­чання проголошувалося безстановим і безплатним.

Прогресивну роль у розвитку освіти в Україні, у під­готовці педагогічних кадрів відігравали колегії — нові навчальні заклади середнього типу, що виникли на почат­ку XVIII ст. Навчальні програми колегій передбачали під­готовку державних службовців, учителів початкових шкіл, музикантів. Із відкриттям в Україні університетів та середніх спеціальних закладів колегії втрачають своє загальноосвітнє значення і перетворюються на духовні семінарії.

У Лівобережжі єдиним вищим навчальним закладом у цей період була Києво-Могилянська академія, роль якої як культурного і освітнього центру зростала. Хоча україн­ське дворянство, козацька старшина й порушували клопо­тання про відкриття в Україні університетів, жоден з іс­нуючих проектів не було реалізовано. Загалом українське шкільництво на Лівобережжі у XVIII ст. занепадає, чого й прагнув царський уряд.

Педагогічна думка кінця XVII — XVIII ст. представле­на творами С. Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди та ін.

Стефан Яворський (1658—1722) — письменник, філо­соф, освітній і церковний діяч. Закінчив Києво-братську колегію і після навчання за кордоном у Любліні та Позна­ні став її професором. Викладав риторику, поетику, філо­софію і богослов'я. Блискуче володів латинською, польсь­кою, російською мовами, якими писав вірші, за що був нагороджений «лавровим вінком». У 1700 р. за наказом Петра І його було викликано до Москви й висвячено на митрополита. Прагнув реорганізувати Московську Сло-в'яно-греко-латинську академію за зразком Києво-Моги-лянської академії. У Москві написав низку підручників, словників («Лексикон триязьічньїй»), публіцистичних тво­рів, курс психології «Психологія, або трактат про душу». Відомий його полемічний твір проти лютеранства «Камінь віри».

Феофан Прокопович (1681—1736) — український цер­ковний, громадський і державний діяч, письменник, пе­дагог, викладач, ректор Києво-Могилянської академії. На вимогу Петра І виїхав до Петербурга, де став радником з питань освіти, науки та культури і главою Російської православної церкви.

У «Духовному регламенті» пропонував відкривати цер-

Історія української школи і педагогіки

ковні школи трьох типів: архієрейські (елементарні), се-мінаріуми та академію, визначив зміст їх роботи, висло­вив передові погляди на методику навчання й виховання, на режим "роботи. Велику увагу приділяв вивченню грама­тики, історії, географії, арифметики, геометрії, логіки, ри­торики. У творі «Первое учение отроков» висловив низку цінних психолого-педагогічних думок. Ще будучи профе­сором і ректором Києво-Могилянської академії, написав твори «Поетика» та «Риторика», які помітно вплинули на розвиток змісту й методики навчання в академії. Великого значення надавав практичним заняттям студентів. Цінни­ми є також роздуми Ф. Прокоповича про ораторський хист вчителя, висловлені в книзі «О риторическом искус-стве». Вважав, що, розповідаючи про будь-який предмет, учитель передусім має впливати на почуття своїх слухачів.

Ф. Прокопович був прихильником прогресивних мето­дів навчання, запровадив новий науково-історичний метод викладання богословської науки — вивчення історії ре­лігії. Він вимагав свідомого, наочного, доступного, систе­матичного вивчення матеріалу. Вважав, що підручники для широкого загалу мають бути написані простою, дос­тупною мовою.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представ­ник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвіт­ництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиб­лював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщи­ну, викладав піїтику в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Ско­ворода до кінця життя залишався мандрівним філософом і вчителем.

Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, вір­шах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання при­свячено його притчі «Благодарний Еродій», «Убогий Жай­воронок», «Байки Харківські». Вихідними і визначальни­ми в системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демо­кратизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а також і мета ви­ховання. Г. Сковорода вважав, що у вихованні треба зва­жати не на соціальне становище дітей, а на їхню приро­ду, нахили, інтереси, обдаровання. Будучи прихильником принципу народності у вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з на­родних джерел і зберігатися в житті кожного народу, вис­міював дворянсько-аристократичне виховання, плазування

З історії педагогіки

перед усім іноземним. На його думку, мета виховання — підготовка вільної людини, гармонійно розвиненої, ща­сливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку¹ відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, нав­колишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математи­ку, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та ін­ші науки. Особливу роль у всебічному розвиткові особисто­сті Сковорода відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, по­чуття людської гідності.

Значної уваги Г. Сковорода надавав фізичному вихо­ванню людей, вважав, що вони мають бути «тілесно здо­рові». Фізичне виховання, згідно з ним, повинно почина­тися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагіт­ності й вигодовування дитини. Фізичному вихованню ді­тей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розва­ги, загартування організму. Він також дбав про естетич­не виховання, яке має облагороджувати людей, допомага­ти їм у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса приро­ди, образотворче мистецтво.

Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо ставився до тих «напівбатьків» і «на-півматерів», які передоручають виховання своїх дітей ін­шим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особли­вості. Він радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Цікавими є його думки про чи­тання книжок і виписки з них.

У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати ді-

Історія української школи і педагогіки

тей критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися су­ворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оці­нив працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зок­рема до його знань, благородства, любові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати «прилично, ти­хо й без крику».

Освіта і педагогічна думка в Україні першої половини XIX ст.

У межах українських губерній, які входили до Хар­ківського учбового округу, діяла система шкіл за статутом 1804 р. («Статут університетів» і «Статут навчальних за­кладів,підпорядкованих університетам»), що регламенту­вали структуру і принципи побудови народної освіти в країні та безпосередньо позначалися на українському шкільництві. Реформа передбачала такі типи навчальних закладів у кожному навчальному окрузі: парафіяльні учи­лища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії (чотирирічні) і університет. Кожний округ очолював опі­кун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Статути проголошували безстановість і на­ступність усіх типів навчальних закладів, безплатність ос­віти на всіх її ступенях. Згодом у додаткових документах тлумачилося, що доступ до університетів та гімназій кріпакам та вихідцям з нижчих станів закрито. Не було вирішено й питання про право на вищу освіту жінок.

Перші гімназії в Україні з'явилися в Харкові, Черні­гові, Катеринославі, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. У Харкові, Полтаві та Одесі було засновано інсти­тути шляхетних дівчат. У 1805 р. у Харкові відкрився перший в Україні університет, який відіграв значну роль у розвитку культури, науки, освіти і школи. Він здійсню­вав керівництво навчальними закладами Харківського уч­бового округу. У 1885 р. у віданні цього університету бу­ло 136 парафіяльних училищ, 116 повітових училищ і 13 гімназій. У 1817 р. в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей, а в 1820 р. — гімназію вищих наук у Ніжині.

У Правобережній Україні школи працювали за окре­мим статутом: парафіяльні училища були у віданні като­лицького духівництва і чернечих орденів; існували примі­тивні сільські школи, де учнів навчали дяки (в одній із них навчався Тарас Шевченко). Повітові училища були у

З історії педагогіки

Києві, Вінниці, Житомирі, Умані, Кам'янці-Подільсько-му, Каневі, Білій Церкві та в інших містах. Гімназії пра­цювали в Києві та Вінниці. У 1805 р. було засновано ви­щу гімназію у Кременці, яку в 1819 р. реорганізовано в лі­цей. Навчання тут велося польською мовою, російська мо­ва вивчалась як дисципліна. Після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Волині, Поділлі й Київщині закрили 245 початкових і середніх шкіл, серед них і Кре­менецький ліцей.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який став науково-навчальним і культурним центром України. У ЗО—40-ві роки в Україні, крім шкіл Міністерства осві­ти, діяли школи й училища інших відомств, зокрема шко­ла торгового мореплавства у Херсоні, школа виноградар­ства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катериносла­ві та інших містах.

На землях Східної Галичини і Буковини школи було полонізовано і онімечено. В 1805 р. «руські» школи пере­дані латинській консисторії, а вже з 1817 р. навчання в них дозволялося тільки польською мовою. Українською мовою можна було навчати тільки в приватних школах. У 1848 р. під впливом буржуазно-демократичної революції австрійський уряд дозволив навчання в школах укра­їнською мовою, проте польське панство цілком проігнору­вало це право.

На Закарпатті в поодиноких народних школах, що іс­нували для українців, учнів навчали мадярською мовою за підручниками з латинським шрифтом. Наприкінці 40-х років XIX ст. у деяких селах почали працювати школи, в яких дяки навчали учнів грамоти за букварем, Часословом і Псалтирем. У 1837 р. у Мукачевому було відкрито при­ватну гімназію.

У першій половині XIX ст. в Україні демократизм, глибоку гуманність, народність попередніх поколінь педа­гогів розвивали українські письменники Іван Котляревсь­кий, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Олександр Духнович та інші.

Іван Петрович Котляревський (1769—1838) — пись­менник, педагог, громадський діяч. Мету виховання вба­чав у підготовці корисних батьківщині та народові грома­дян, високоосвічених патріотів. Будучи попечителем Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві, виявив себе як гуманіст і демократ. Прихильник гармоній­ного і всебічного виховання підростаючого покоління, він пропагував гуманні його методи, надаючи перевагу розпо-

Історія української школи і педагогіки 499

віді, бесіді, роз'ясненню, особистому прикладу та автори­тетові педагогів. Особливу увагу звертав на роль батьків у вихованні дітей, відповідальність за їх майбутнє. В «Енеї-ді» різко засудив батьків, які недбало виконують свої ро­динні обов'язки.

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861) — геніаль­ний український поет, художник, громадський діяч. Йо­го педагогічні погляди виражені у віршах, публіцистич­них і художніх творах. З творів Т. Шевченка постає виховний ідеал — людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, здатна застосовувати знання в житті, яка любить працю, вміє цінувати мистец­тво. Він вважав, що такого ідеалу можна досягти належ­ним вихованням. Заперечував вирішальну роль спадково­сті у вихованні дітей.

В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка — пра­цьовитість. У повісті «Близнецьі» йдеться про сім'ю Со­кир, в якій прищеплювали любов до праці підкинутим їм дітям, а в повісті «Наймичка» з особливою теплотою змальовано наймичку Лукію, яка виховала справжнім, чесним трудівником свого сина. На думку Шевченка, лю­дина повинна мати добре розвинені естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Не зай­вим є вміння малювати, гарно співати, грати на музичних інструментах. Вихована людина — високоморальна люди­на, яка палко любить батьківщину, добре усвідомлює обов'язки перед суспільством, ненавидить брехню, лице­мірство й підлабузництво.

Освіта, за Шевченком, повинна збагачувати, а не обкра­дати серце людини. Він прагнув до того, щоб навчально-ви­ховний процес у школі будувався на нових засадах, щоб розширювався зміст загальної освіти. Т. Шевченко (лист до М. К. Чалого) не обмежував початкове навчання тільки на­вичками читання, письма та лічби, а включав у зміст, початкової освіти відомості з історії, географії, етнографії.

Великого значення надавав він сімейному вихованню дітей. Важливою умовою успішного сімейного виховання вважав теплі, сердечні стосунки між батьками. Особлива роль у вихованні належить матері, яка правильно розуміє свої благородні материнські обов'язки. На думку поета, сі­мейне виховання слід доповнювати суспільним, яке допо­магає дітям знайомитися з навколишнім середовищем, спілкуватися з дорослими. Суспільне виховання поклика­не давати світська загальноосвітня школа.

500 3 історії педагогіки

Цінним доробком Т. Шевченка у розвиток педагогічної думки є створення ним передового на той час підручника для недільних шкіл — «Букварь Южнорусский», виданого накладом десять тисяч примірників, недорого. Невеликий за обсягом (24 стор.), він містив великі та малі літери ал­фавіту і цифри. Учні спершу вивчали звуки і літери в ал­фавітному порядку, згодом переходили до читання цілих слів. Для полегшення процесу опанування грамоти слова спочатку поділялися на склади, а відтак наводився текст без такого поділу. І хоча реакційний уряд не допустив «Букварь» Шевченка у школи, його передові педагогічні ідеї, висловлені у «Букварі» та інших творах, увійшли до золотого фонду прогресивної української педагогіки.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897) — відомий український письменник, історик, фольклорист, педагог і громадський діяч. Великою його заслугою є ви­роблення українського правопису, відомого як «кулішів­ка». Для забезпечення унормованої єдності він запропону­вав спрощений правопис української мови, пристосований до найлегшої вимови слів (полтавсько-чигиринський діа­лект). П. Куліш також порушив питання про необхідність українського підручника для вивчення «першої науки письменства». Написав українську «Граматику», поклика­ну виховувати в дітей любов до рідного краю, до свого на­роду, його історії та культури. Він підібрав змістовні ди­дактичні тексти, що мали розвивати високі патріотичні почуття: оповідання про славне минуле українського на­роду, відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам'яток культури і фольклору. У численних працях П. Куліша чимало сильних національних експресій, убо­лівань за минулим, нападок на яничарство та духовне ви­родження. Однак, засуджуючи безбатченків, він ніколи не цурався дружби з іншими народами.

Значну частину свого життя П. Куліш присвятив пе­рекладам українською мовою творів Гомера, Данте Алі-г'єрі, В. Гете, Г. Гейне, В. Шекспіра та інших видатних митців минулого, переклав Біблію.

Микола Олександрович Корф (1834—1883) — відомий педагог, методист, організатор народної освіти, основопо­ложник земських шкіл в Україні.

М. Корф створив початкову школу нового типу — зем­ську трирічну школу, в якій один учитель водночас про­водив заняття з трьома класами. Пропагуючи ідею за­гальної обов'язкової початкової освіти, відкрив понад 100 таких шкіл в Олександрівському та Бердянському повітах.

Історія української школи і педагогіки 501

За цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії. У таких школах навчалися за підручниками К. Ушинського. Написав підручник-читанку «Наш друг», яка доповнювала «Рідне слово» К. Ушинського, а зго­дом — методичні рекомендації для вчителів. Пропагував аналітико-синтетичний метод вивчення грамоти. Для оз­найомлення вчителів з цією методикою написав посібник «Руководство по обучению грамоте по звуковому способу».

До важливих умов здійснення загального навчання Корф відносив: близькість школи до місця проживання учнів, спільне навчання хлопчиків і дівчаток, організацію навчання, яка гарантує здобуття дітьми корисних і міцних знань, умінь і навичок. Мета загальноосвітньої школи — підготовка розумово і духовно розвиненої особистості, здатної до самоосвіти, якій притаманні патріотизм, чес­ність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість тощо. На його думку, моральне виховання має здійснюва­тися на всіх уроках.

До змісту початкового навчання передусім мають вхо­дити рідна мова, арифметика, Закон Божий, по можливо­сті — уроки малювання і співів. Вважав, що на уроках рідної мови і читання вчитель повинен повідомляти учням у певному обсязі дані з природознавства, географії, історії та літератури. М. Корф висував високі вимоги до вчителя і постійно дбав про забезпечення школи добре підготовле­ними вчителями. Особлива роль і відповідальність, на його думку, покладені на вчителя початкових класів, бо саме в цьому віці закладається фундамент особистості, від яко­го залежить доля людини.

Заслуга М. Корфа також у тому, що він створив першу в Росії книгу із школознавства «Русская начальная шко­ла», яка являла собою енциклопедію початкової освіти. Доповненням до неї став написаний ним пізніше збірник «Наше школьное дело».

Олександр Васильович Духнович (1803—1865) — най­визначніший представник культурно-освітнього руху на Закарпатті, письменник, один із перших професійних уче-них-педагогів у Західній Україні. Автор перших на Закар­патті народного букваря «Книжица читальная для начи-нающих», підручників з географії та історії «Краткий землепис для молодьіх русинов», з російської мови «Со-кращенная грамматика письменного русского язьїка». На­писав також перший у Західній Україні підручник з пе­дагогіки «Народная педагогия в пользу училищ и учите-лей сельских».

З історії педагогіки

Обстоював ідею народності виховання. Важливою озна­кою народності вважав мову, виступав за те, щоб у шко­лах Закарпаття викладання велося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. Особливим засобом тако­го виховання має бути народна пісня, що пробуджує і роз­виває любов до рідного краю. Мета виховання, на його думку, — формування громадянина і патріота. Для цього слід розвивати задатки, закладені в людині природою, і відповідно до них розвивати її розумово, морально й фі­зично. О. Духнович наголошує на вихованні молодого по­коління в дусі працьовитості, бо людина, вихована поза працею, є тягарем для суспільства.

Він обґрунтував важливі дидактичні вимоги: велико­го значення надавав наочності, використанню різних на­туральних речей, малюнків, карт тощо; у процесі навчан­ня радив порівнювати предмети, вказуючи на їх спільні та відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади; виступав проти заучування незрозумілого матеріалу; наголошував на доступності знань для учнів, урахуванню їх вікових та індивідуальних особливостей, застосуванню для міцності знань різних видів повторення. Цінними є його поради і щодо організації процесу навчання: практикування на уро­ці групової роботи учнів, умовно поділених на три групи залежно від рівня розвитку здібностей.

О. Духнович був переконаний, що успіх навчальної ді­яльності значною мірою залежить від учителя, тому вису­вав до нього такі вимоги: учитель повинен мати справж­нє покликання до педагогічної діяльності, добре знати предмет, який викладає, бути високоморальною людиною, володіти ефективною методикою викладання, вміти під­тримувати дисципліну. Вважав, що педагог не повинен об­межуватися навчальною діяльністю в школі, а має бути активним поширювачем знань серед мас.

Великого значення надавав вихованню дітей в сім'ї, наголошуючи, що батьки є першими вихователями своїх дітей, вони повинні підготувати їх до майбутньої трудової та громадської діяльності. Батьки в усьому мають давати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до нав­чання в школі й цікавитись їх навчальною діяльністю.

Важливе місце серед українських культурно-освітніх діячів ЗО—40-х років XIX ст. посідають члени гуртка передової західноукраїнської молоді «Руська трійця» — Маркіян Семенович Шашкевич (1811—1843), Іван Мико­лайович Вагилевич (1811—1866) та Яків Федорович Голо-

Історія української школи і педагогіки

вацький (1814—1888) — творці відомої «Русалки Дніс­трової», яка започаткувала нову народну літературу на західноукраїнських землях, новий напрям у розвитку народної освіти, шкільництва і педагогічної думки. Ідея єдності українських земель пронизувала всі наукові, літе­ратурні й публіцистичні праці діячів «Руської трійці». Ос­новою всієї їхньої творчості була глибока народність, гу­манізм, патріотизм.

М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький вважали народну освіту «найпершою потребою всього народу». Про це йшлося в брошурі М. Шашкевича «Азбука і аЬесааіо». Він виступив за використання в літературі українського алфавіту на відміну від вживаної тоді польської чи ла­тинської транскрипції. Підготував першу в Україні «Чи­танку для малих дітей», що побачила світ вже після йо­го смерті, але залишила помітний слід в історії вітчиз­няної педагогіки.

Юрій Адальбертович Федькович (1834—1888) — ук­раїнський письменник і педагогічний діяч. Працював шкільним інспектором Вижницького повіту, домашнім учителем, написав підручники для початкової школи, нау­ково-популярні книги для народу. Він розробив план реорганізації системи освіти на Буковині, обстоював рів­ні права на освіту для чоловіків і жінок. Працюючи ін­спектором, намагався перекласти всі шкільні підручники з «церковного язичія» на народну мову.

У творчій спадщині Ю. Федьковича важливою є ідея народності. У статті «Про школу і шкільні підручники» він зазначав, що головний критерій народності — народ­на мова, народні звичаї, народна поезія. Цікаві його дум­ки стосовно дидактичних проблем. Був переконаний, що в навчанні слід використовувати методи, які розвивають і збагачують дітей. На його думку, методи навчання мають забезпечити самостійність «бачити, думати, говорити». Виходячи з цього, у своєму «Букварі для селянських ді­тей на Буковині» він умістив тексти, які сприяли пробуд­женню в них допитливості та формуванню високих мо­ральних якостей.

Ю. Федькович вважав, що вчитель повинен постійно вдосконалювати свою педагогічну майстерність.

З історії педагогіки

Педагогічна система К.Д. Ушинського

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1870) — ви­датний педагог. Народився в Тулі, навчався в Новгород-Сі-верській гімназії, закінчив юридичний факультет Мос­ковського університету. Працював професором Ярославсь­кого юридичного ліцею, служив у Міністерстві внутріш­ніх справ, згодом викладав словесність і був інспектором у Гатчинському сирітському інституті, інспектором класів Смольного інституту шляхетних дівчат. Після конфлікту з керівництвом інституту його було відряджено за кордон (Австрія, Швейцарія, Бельгія, Франція, Німеччина) для вивчення організації жіночої освіти. Після відрядження повернувся в Україну, яку вважав своєю батьківщиною.

К. Ушинський залишив чималу педагогічну спадщину: «Людина як предмет виховання», «Про користь педаго­гічної літератури», «Про народність у громадському вихо­ванні», «Про елементи школи», «Проект учительської се­мінарії», «Праця в її психічному і виховному значенні», «Дитячий світ» та інші праці. Писав російською мовою, упорядковував посібники для російської народної школи, проте ніколи не цурався свого народу, своєї батьківщи­ни — України, палко любив її. У приватному листі від 9.12.1863 р. до приятеля, відомого педагога Модзалевсь-кого, він називає себе українцем.

Заслуга К. Ушинського передусім у тому, що він роз­глядає педагогічну науку в тісному взаємозв'язку з філо­софією, історією, психологією, анатомією та фізіологією людини, а також із педагогічною практикою. На його дум­ку, педагогічна наука може розвиватися тільки на основі передового педагогічного досвіду. К. Ушинський вважав педагогіку наукою і мистецтвом. Будь-яка практична ді­яльність, спрямована на задоволення духовних потреб лю­дини, є великим мистецтвом, а педагогіка як наука — найвище мистецтво, тому що задовольняє найбільшу з по­треб людини і людства загалом — прагнення до вдоскона­лення.

Однією з основних ідей, які пропагував К. Ушинський, є ідея народності у вихованні. У статті «Про народність у суспільному вихованні» він дав високу оцінку всім наро­дам Росії, народність вважав основою виховання підро­стаючого покоління в дусі патріотизму, любові до батьків­щини та свого народу. Народ, на його думку, — джерело всіх надбань матеріальної та духовної культури, тому тре­ба вивчати історію, географію, економіку, мову, літерату-

Історія української школи і педагогіки

ру, мистецтво та інші науки. Народна творчість, поезія, пісні, музика, образотворче мистецтво — джерело культу­ри народу. Однією з ознак народності є мова, найкращий виразник духовної культури кожного народу. У статті «Рідне слово» К. Ушинський писав, що мова народу — кращий, ніколи нев'янучий цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мо­ві одухотворюється весь народ і вся його батьківщина. Ви­сока оцінка ним рідної мови і його боротьба за створення шкіл, у яких би діти навчалися рідною мовою, мала не ли­ше педагогічне, а й політичне значення. Його виступи з цього питання використали представники прогресивних сил Росії для боротьби з русифікаторською політикою царського уряду.