Роль методичної роботи в підвищенні рівня професійної підготовки вчителя 6 страница

У своїх працях С. Шацький розвивав проблему ра­ціоналізації процесу навчання, розумного використання кожної хвилини на уроці. На його думку, треба продуму­вати не лише те, в якій послідовності викладати матері­ал, а й те, щоб діти були активні, привчалися до само­стійної роботи на уроці, яку він вважав одним із шляхів раціоналізації пізнавальної діяльності учнів. Учитель по­винен розробляти самостійні завдання.

Важливе завдання школи і вчителя — навчити дити­ну працювати, розвивати в учнів дослідницькі вміння, прагнення до дослідницької роботи. С. Шацький вивчав послідовність етапів такого дослідження в учнів (постанов­ка питання — гіпотеза — дослідження гіпотези шляхом спостереження, досвіду — результати дослідження у формі запису, малюнка, виготовлення колекції). Він одним із перших дослідив педагогіку дитячого співтовариства («ко­лективу»), порушив питання про те, як привчити дітей жити разом, спільно працювати, допомагаючи одне одно-

З історії педагогіки

му, і дати їм відчути, що спільними зусиллями можна зро­
бити значно більше, ніж кожному окремо. С. Шацький
розкрив низку закономірностей формування дитячого ко­
лективу (самоврядування, чіткий розподіл обов'язків, ор­
ганізація корисної діяльності в умовах взаємодопомоги і |
контролю, шефство старших над молодшими, громадська
думка, формування звичаїв, рух колективу вперед).

На думку Шацького, у вихованні підростаючого поко­ління особливе місце має належати праці. Він акцентує на її соціально-виховній ролі. Праця школярів — засіб, що дає можливість дитині відчути себе учасником загальної праці. Учений висуває до дитячої праці певні вимоги (її різноманітність, пов'язаність з працею дорослих, продук­тивність; зміна видів праці, її систематичність і посиль-ність; розумна організація праці, емоційна забарвленість, захопленість; усвідомлення учнем значущості своєї праці для народу).

С. Шацький вважав, що виховує підростаюче поколін­ня не лише школа, а й навколишнє середовище. Тому не­обхідно вивчати його потенційні виховні можливості й ро­зумно їх використовувати.

Література

Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1973. Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994. Мешко О. І., Янкович О. І., Мвшко Г. М. Історія зарубіжної школи і педа­гогіки. — Тернопіль, 1996.

І

5.4. Історія української школи і педагогіки

Виховання, школа і педагогічна думка в Київській Русі

Східні слов'яни у VI—IX ст. створили систему вихо­вання, яка відповідала розвиткові продуктивних сил, по­ділу праці, шлюбно-сімейним відносинам. У період матрі­архату та екзогамії дітей до 5—6 років виховувала мати, пізніше хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жи­тел, дівчаток — до жіночих, де їхніми наставниками ста­вали брати і сестри по матері. З утвердженням патріархату відбувся перехід від безладних зв'язків до одношлюбної сім'ї — моногамії. Чоловічі й жіночі житла трансформу­валися в так звані будинки молоді, куди батьки віддава­ли дітей на виховання.

Виховання у роді ставило за мету підготовку сильно­го і вправного орача, мисливця, воїна, а жінки — здатної не лише прясти й ткати, а й за потреби дати відсіч воро­гові.

Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послі­довність етапів раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5—2 років) — спілкування матері з дитиною, основний засіб — колискова пісня; період пес­тування (1,5—2—5 років) — з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор; період набуття трудових навичок та оволодіння нор­мами моральної поведінки (5—10 років). Провідним засо­бом виховання була праця: випасання худоби, участь в

З історії педагогіки

оранці, збирання ягід, плодів. Завершальний етап вихо­вання — ініціації (система випробувань на фізичну зрі­лість і виробничу готовність).

Ідеологічною засадою виховання була язичницька ре­лігія. Діти разом з дорослими брали участь у культових обрядах.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне кори­стування знаряддями і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. Вищим ідеалом доб­ра вважали силу, хоробрість, витримку, самовладання. Людина мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою психікою. З розвитком феодальних відносин з'явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності («Чужа нажива — не пожива», «Чу­жим багатим не станеш» та ін.). Найвищим досягненням раннього феодалізму було створення буквено-звукової графіки письма (стала однією з підвалин виникнення шкільного навчання) — глаголиці, азбуки, в якій звуки слов'янської мови передавалися грецькими буквами. У 855 р. Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов'янської мови. Нова аз­бука дістала назву «кирилиця».

Наприкінці VIII — у IX ст. у східних слов'ян форму­ються племінні князівства і союзи. 882 р. процес консо­лідації східнослов'янських князівств і земель завершуєть­ся утворенням держави Київська Русь. Це сприяло виник­ненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших предків.

За часів язичництва існування писемності на Русі під­тримувалось як індивідуальним, так і груповим навчан­ням грамоти. Останнє було зародковою формою шкіл, що з'явилися з винайденням буквено-звукової системи пись­ма. До прийняття християнства існували школи двох ти­пів: язичницькі — для задоволення потреб язичницької верхівки і християнські (християнство проникло на Русь задовго до його офіційного прийняття).

З прийняттям християнства освіта й шкільництво на­були подальшого розвитку, завдяки чому Русь прилучила­ся до античної культури і науки, зблизилася з багатьма країнами Європи. Перше свідчення про школи на Русі да­товане 988 р. і пов'язане з її хрещенням. Так, князь Во­лодимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу «книжного вчення», в якій навчалося 300 дітей. У XI ст., у період розквіту Київської Русі, тут існували школи

. Історія української школи і педагогіки

«книжного вчення», монастирські, школи грамоти, кор-мильство, жіночі школи¹.

Школи «книжного вчення» — школи підвищеного ти­пу, де, як правило, викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з тек­стом, що розширювало межі пізнання й можливості осві­ти. Молодь готували до діяльності в різних сферах держав­ного, культурного та церковного життя.

Монастирські школи відкривалися при монастирях, де навчали новоприйнятих ченців. Навчання мало індивіду­альний характер.

Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, замож­них ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.

Кормильство — форма домашнього виховання фео­дальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5—7 років) кормильців із числа воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками, і управителями.

Жіночі школи забезпечували виховання жінок із знат­них родів.

Більшість дітей простих людей виховувалась у сім'ях, їх навчали сільськогосподарської праці та іншої домаш­ньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту та хоровий спів.

Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свід­чать різноманітні джерела, що дійшли до нас: пам'ятки писемності, літературні твори різних жанрів, твори обра­зотворчого мистецтва, засоби народної педагогіки (в усній народній творчості), церковна та побутова практика. Най­давніші пам'ятки, в яких порушуються питання освіти, датовані XI ст. Серед них — твори перекладні й оригіналь­ні (вітчизняного походження). До перекладних належать:

«Пчела» — складений у Візантії й перекладений на Ру­сі наприкінці XI ст. збірник цитат із Святого письма, афо­ризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, Плутарха та ін­ших. Містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різ­ним темам. «Пчела» мала на меті настановити читача, «як жити християнинові». Є тут думки і щодо навчання й ви­ховання.

¹ Див.: Мешко О.І., Янкович О.І., Мешко Г.М. Короткий виклад історії української школи і педагогіки. — С. 5—6.

З історії педагогіки

«Златоуст» (за прізвищем грецького проповідника Зла­тоуста) — збірник окремих промов і висловлювань отців церкви.

«Ізборник» Святослава 1073 р. — збірник текстів ан­тичної літератури пізнавального характеру з різних галу­зей знань (усього 383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений для розширення знань.

«Ізборник» Святослава 1076 р. — збірник статей (44 стат­ті) виховного, повчального характеру, нерідко звернених до дітей, наприклад, «Повчання дітям Ксенофонта» та ін.

Найдавнішою вітчизняною літературною пам'яткою, в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-пе­дагогічний трактат «Слово про закон і благодать», напи­саний київським митрополитом Іларіоном між 1037— 1050 рр. Це був виступ митрополита перед Ярославом Муд­рим та прочанами Київського храму св.Софії. Твір мав мо­рально-патріотичне спрямування.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є «Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.), створене за аналогією до «Повчання дітям Ксено­фонта». Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також упер­ше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігій­но-аскетичного виховання до виховання, пов'язаного з практичними потребами людини, вказано на зв'язок осві­ти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудово­го, патріотичного, релігійного виховання. Мономах наго­лошував на ролі освіти у вихованні та ін.

Отже, Київська Русь XI—XII ст. була висококультур­ною державою. На жаль, розвиток феодальних відносин у XII ст. породив відцентрові тенденції, що призвело до роз­дроблення Русі на окремі князівства. Досягнення культу­ри зосереджуються переважно в адміністративно-політич­них центрах князівств. Виникають нові тенденції в галу­зі освіти й виховання, зокрема тенденція здобувати освіту за кордоном. Вихідці з Русі навчалися у Константинопо­лі та інших містах Європи. Розвиток освіти в Русі був на­довго перерваний навалою орд Батия, що не дало змоги піднятися руським школам підвищеного типу до рівня Бо­лонського, Паризького та інших університетів Європи. Двісті п'ятдесят років Київська Русь жила під іноземним

>

Історія української школи і педагогіки

гнітом, зазнавала ворожих набігів. Усе це не могло не по­значитися на долі освіти: письменних людей стало менше, культурні зв'язки із Заходом послабилися.

Освіта і педагогічна думка у період українського Відродження (XVI — перша половина XVII ст.)

Київська Русь, знесилена татаро-монгольською нава­лою, втратила свою могутність. А з часу прилучення Во­лині та Наддніпрянщини до Литви (1377р.)і Галичини до Польщі (1387 р.) сплюндровані українські землі стали здо­биччю литовських, польських та угорських феодалів. В умовах поневолення, насаджування католицької віри, на­ціонального гноблення, освіта занепадає. Діти української знаті та заможного міщанства потяглися до католицьких освітніх закладів.

Укладення в 1596 р. після Брестського собору церков­ної унії дало змогу зберегти в умовах латинізації та поло­нізації слов'янську мову богослужіння й обряди право­славної церкви (у греко-католиків). Унія стала своєрідним засобом захисту української мови, створила умови для появи національної інтелігенції. Було відкрито уніатські школи, що орієнтувалися на західну педагогіку, але нав­чалися в них українською мовою. Щоправда, серед укра­їнського населення вони не набули популярності.

На освітню справу тогочасної України справили пев­ний вплив епоха європейського Відродження і Реформації. Так, в Україні з'являються протестантські школи, найві-домішими з яких були соцініанські та кальвіністські нав­чальні заклади в Дубецьку, Хмільнику, Кисилині, Гощі, Берестечку та інших містах. З кінця XVI ст. відкривають­ся початкові та підвищені школи, засновниками яких бу­ли братства — братські школи. Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували шпиталі, православні церкви, видавали українські книжки і підручники. В основу діяльності братств було покладено ідеологію просвітництва.

Першою братською школою підвищеного типу в Укра­їні стала школа Львівського братства (1586), яка за орга­нізацією навчання і розпорядком шкільного життя пере­вершила подібні західноєвропейські школи. Відкрилися школи також в інших містах: Перемишлі, Рогатині, За-мості, Києві, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Кременці, Луцьку. Кращі вчителі братських шкіл були авторами під-

З історії педагогіки

ручників, наприклад, Лаврентій Зизаній написав «Грам-матику словенского язьїка», Мелетій Смотрицький — «Грамматику словенскую». Досвід братських шкіл Украї­ни вивчав видатний чеський педагог Я.-А. Коменський.

У братських школах підвищеного типу, крім читання, лічби, письма та хорового співу, засвоювали «сім вільних мистецтв». На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети квадривіу-му — на дещо нижчому рівні, окрім музики. Головна ува­га зверталася на гуманітарні дисципліни: учні вивчали рідну, слов'янську, грецьку, латинську і польську мови.

У школах запроваджувалися елементи класно-урочної системи, а також різні методи навчання: пояснення, бесі­да, самостійна робота, диспут, взаємне навчання. Для за­кріплення навчального матеріалу широко використовува­лося повторення. За порядком у школі, поведінкою учнів і виконанням домашніх завдань наглядали призначені на кожний тиждень учні, а також їхні батьки. Віддаючи своїх дітей до школи, батьки підписували з ректором до­говір, яким визначалися обов'язки школи і батьків.

Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми навчальними закладами. Першими націо­нальними закладами вищого типу стали Острозька шко-ла-академія і Києво-Могилянська академія.

Школу-академію в Острозі відкрив князь К. Острозь­кий на власні кошти у 1576 р. її називали «тримовним лі­цеєм» або слов'яно-греко-латинською академією. Власне, її заснування було початком компромісу між представни­ками східнослов'янської просвітньої тенденції та «латин­ської науки». У цій школі вивчали не лише слов'янську, а й грецьку, латинську, польську мови. Програма навчан­ня передбачала й інші предмети «семи вільних мистецтв», передусім риторику, діалектику, астрономію. Вивчали та­кож вищі студії, що виходили за рамки «семи вільних мистецтв», філософію і богослов'я. Тут, очевидно, як і зго­дом у Києво-Могилянській академії, існувало 7 класів, хоч окремого класу богослов'я не було. Вчителями були пра­вославні греки і протестанти.

Острозька школа вирізнялася високим рівнем викла­дання, її називали академією навіть освічені католики. Тут працювали відомі на той час люди: першодрукар І. Фе-доров, письменник Г. Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос. Вчилися в Острозі й діти шляхти, се­лян.

Другим вищим закладом освіти стала Києво-Моги-

Історія української школи і педагогіки

лянська академія, створена 1632 р. у результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл. Об'єднаний заклад почав свою роботу на території братської школи під на­звою Києво-братська колегія. її опікуном став Петро Мо­гила. Згодом заклад на його честь було названо Києво-Мо-гилянською академією.

До колегії приймали осіб різних станів і національно­стей, тут навчалися українці, поляки, росіяни, чехи, біло­руси, словени. Колегія мала вісім класів: у чотирьох ниж­чих класах студенти («спудеї») вивчали читання, грамати­ку, катехізис, арифметику, музику; у двох середніх — по­езію і риторику; у двох старших класах — філософію і богослов'я. У колегії працювали найкращі українські та іноземні професори, зокрема, Є. Славинецький, С. Полоць­кий, М. Смотрицький. Викладачі колегії писали твори на важливі теми, спрямовані проти полонізації, католицизму, чимало студентів брали участь у визвольних війнах ук­раїнського народу під проводом Богдана Хмельницького.

У 1701 р. Петро І своїм указом надав колегії офіційно­го статусу академії. Вона стала першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні, проте й до надан­ня їй цього статусу Києво-Могилянська колегія нічим не поступалася західноєвропейським університетам. З 1753 р. навчання в академії здійснювалося лише російською мо­вою.

Яскравою сторінкою в розвитку українського шкіль­ництва і педагогіки є період козаччини. Головне завдан­ня козацької педагогіки полягало в підготовці фізично за­гартованих, здорових, мужніх воїнів — захисників рідного краю від чужоземного поневолення; виховання україн­ського національного характеру і світогляду, національ­них і загальнолюдських моральних цінностей; формуван­ня високих лицарських якостей, пошани до старших лю­дей, милосердя. Ідеал козацької педагогіки — вільна й не­зламна у своїх прагненнях людина, яка, спираючись на традиції рідного народу, повинна розвивати рідну культу­ру, будувати незалежну державу. В усній народній твор­чості втілено ідеал хлібороба, дбайливого господаря, а в часи лихоліть — козака-воїна, захисника вітчизни. Сис­тема козацького виховання передбачала такі ступені: до­шкільне родинне виховання, родинно-шкільне виховання та підвищена освіта. Дошкільне родинне виховання базу­валося на культі матері і батька, бабусі та дідуся, роду і народу. Сімейні виховні традиції знаходили своє продов­ження у шкільній практиці.

З історії педагогіки

До козацького шкільництва належали січові, мона­стирські та церковно-парафіяльні школи. До січових шкіл віддавали хлопчиків заможних батьків з 9 років. Ієромо­нах, як головний учитель, окрім наставництва, піклувався про здоров'я дітей. Школа складалася з двох відділів: у першому навчали на паламарів та дияконів; другий — від­діл молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут навчали грамоти, співу і вій­ськового ремесла. Учні утримувалися на кошти Січі. Хто хотів стати козаком, служив у старого козака за джуру (слугу) — носив за ним рушницю, вчився у нього козаць­кої майстерності, виконував для нього всіляку роботу. Джури жили в куренях з дорослими і відвідували січову школу.

Певну роль у розвитку освіти відіграли полкові шко­ли, їх відкривали переважно у приміщеннях, які належа­ли церкві. Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи. Дітей навчали рахувати, писати і чи­тати. Виховання мало релігійний характер. Школи утри­мувалися на кошти батьків.

На Січі існували також школи музики і співу. Відомо, що Богдан Хмельницький у 1652 р. видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл кобзарів і лірни­ків і взяв їх під свою опіку. Це були перші музичні шко­ли в Україні. До них приймали дітей, що мали добрий слух і голос, і навчали церковного співу, готували читців і співаків для нових церков.

За навчальні посібники в запорозьких школах прави­ли Часослов і Псалтир, було видано «Козацьку читанку», яка відповідала духові української національної школи.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної теорії і прак­тики зробив першодрукар Іван Федоров (бл. 1510—1583). Він одним із перших вітчизняних просвітителів виступив проти фаталістичних тверджень церковників, ніби все життя людини визначається Богом. У «Євангелии учи­тельному» Федоров стверджує, що життєвий шлях люди­ни залежить і від неї самої, її волі, прагнення до пізнан­ня, до творення добрих справ, висловлює ідею рівності всіх людей, яким однаковою мірою повинні належати всі земні блага, у тому числі й освіта. Неоціненним доробком Федорова у розвиток педагогічної справи в Україні було видання ним у Львові першої друкованої східнослов'ян­ської навчальної книги «Азбука». Згодом її було переви­дано в Острозі, де він заснував нову друкарню.

Чимало для розвитку педагогічної думки зробив ук-

Історія української школи і педагогіки

раїнський письменник, педагог Кирило Ставровецький Транквіліон (народився у другій половині XVI ст.). Пра­цював у братських школах у Львові та Вільні. Свої педа­гогічні ідеї виклав у творах «Зерцало богословії», «Єван­геліє учительноє», «Перло многоценное». К. Ставровець­кий висунув ідеї загальної рівності людей, закликав до гу­манності й добра, до діяльності. Прагнення до знань — природна властивість людини, тому кожен повинен збага­чувати їх і передавати іншим людям. У поширенні знань велику роль відводив учителеві, до якого висував високі вимоги (не лінуватися, бути терплячим, наполегливим, сприяти розвитку талантів).

Серед засновників Львівської братської школи, які працювали там учителями, були талановиті вчені, просві­тителі Стефан (бл. 1570 — бл. 1600) і Лаврентій (помер після 1633) Зизанії. Педагогічні погляди Л. Зизанія вик­ладено в його навчальних полемічних книгах (істотно вплинули на створення навчальної педагогічної літерату­ри), передусім у написаній у формі запитань і відповідей «Граматиці словенській». Це була друга після «Адельфо-тесу» слов'янська граматика. Л. Зизаній вважав, що вона може стати ключем до знань, сприяти вивченню філософії, риторики, арифметики, астрономії та інших наук. Його брат С. Зизаній також відомий як педагог, письменник-по-леміст. Виступав проти соціальної несправедливості, на­ціонального і релігійного гноблення українського народу.

Відомим борцем проти національного і соціального гноблення, видатним українським полемістом і демокра­том того часу був Іван Вишенський (бл. 1545-50 — після 1620). У творах «Викриття диявола-світодержця», «По­слання князю Острозькому», «Суперечка мудрого латин-ника з немудрим русином» та інших пропагував ідею рів­ності всіх людей, доводив, що і бідний, і багатий мають від природи однакову будову тіла, дихають одним повітрям. Різко критикував соціальну несправедливість, доводячи її неприродність, таврував вище католицьке духівництво, виступав проти латинської системи освіти, наголошував, що освіта має здобуватися рідною мовою і ґрунтуватися на традиціях рідної культури і народного виховання. Був пе­реконаний, що слов'янська мова цілком може бути мовою науки.

Розвиткові вітчизняної педагогічної думки сприяла ді­яльність Іова Борецького (р.н. невід. — 1631) — ректора Львівської і Київської братських шкіл. Був усебічно осві­ченою людиною, добре володів грецькою, латинською,

З історії педагогіки

польською, слов'янською мовами, активно боровся проти гніту польської шляхти, великого значення надавав поши­ренню освіти і письменності. Київський Собор (1621 р.) за ініціативи Борецького рекомендував створювати в Україні братства, а при них відкривати школи, друкарні, залучати до роботи кращих учителів. За його безпосередньої участі було відкрито школи в Луцьку, Немирові, Рогатині, він дбав про підготовку вчителів для них. І. Борецький — ав­тор численних послань, листів, передмов до різних видань. Йому приписують твори «О воспитании чад» та «Пересто­рога». В останньому автор критикує тих, хто перейшов на бік католиків, наголошує на великому значенні освіти та цілеспрямованого виховання в усвідомленні народом своєї ролі у боротьбі з католицизмом.

У становленні й розвитку прогресивної педагогічної теорії і практики помітну роль відіграла діяльність відо­мого просвітителя Памва Беринди (між 50—70 рр. XVI ст. — 1632). Він здобув освіту у Львівській братській школі, працював у друкарнях Стрятина, Львова, Пере­мишля та Києво-Печерської Лаври. Найвідомішою його працею є словник «Лексикон словено-руський і імен тол-кованіє», виданий у Києві в лаврській друкарні (1627). Він містив 7000 слів, серед яких — чимало педагогічних тер­мінів. Його використовували у братських школах як нав­чальний посібник. Тлумачення педагогічної термінології («вчитель», «вихователь», «педагогія» та ін.) засвідчує, що в Україні вже на початку XVII ст. сформувалося чіт­ке поняття про педагогіку як науку про виховання.

На цей період припадає діяльність полеміста, талано­витого педагога Мелетія Смотрицького (1572 — 1633), у творах якого набули розвитку прогресивні педагогічні ідеї. Він був ректором Київської братської школи, згодом — викладачем Києво-Могилянської академії. Написав 18 тво­рів, у яких звучать ідеї патріотичного виховання, закли­ки до боротьби проти соціального і національного гноблен­ня, поширення освіти серед народу. Найпопулярнішою з них була «Граматика словенська». За цим підручником навчався М. Ломоносов, ним послуговувалися у Московсь­кій Слов'яно-греко-латинській академії, у школах Ук­раїни та Білорусі. Автор вніс істотні зміни до граматичних правил: встановив систему відмінків, властивих слов'ян­ським мовам, вказав на зайві літери слов'янської писем­ності, у розділі про віршування дав цінні поради щодо за­стосування метричного вірша замість силабічного. Книга насичена прикладами, які полегшують вивчення грамати-

Історія української школи і педагогіки

ки. Велику педагогічну цінність мають рекомендації що­до свідомого засвоєння навчального матеріалу всупереч се­редньовічним канонам догматизму й зазубрювання.

Прогресивними педагогічними ідеями пронизані твори вітчизняного діяча освіти Єпіфанія Славинецького (р.н. невід. — 1675). Він перекладав навчальну літературу з ме­дицини, географії, мистецтва, був автором багатьох під­ручників. Найбільший інтерес для педагогіки становить його твір «Громадянство звичаїв дитячих» — збірник пра­вил поведінки в школі, вдома, на вулиці, вимог до мови тощо (всього 164 правила). Ці правила пояснюються, по­рівнюються з прикладами із життя тварин, підкріплюють­ся цитатами з античних філософів, що робить книгу не ли­ше корисною, а й цікавою для читання. Правила написа­но у катехізисній формі (формі запитань і відповідей).

Українська педагогіка

другої половини XVII — кінця XVIII ст.

Після російсько-польської війни 1654 — 1667 рр. під владою Польщі залишилися західноукраїнські землі (Схід­на Галичина, Волинь та Правобережжя). За Росією закрі­плювалися Лівобережжя з Києвом, території Запорозької Січі, Слобідська Україна. Закарпаття залишилося під ма­дярами, а Північна Буковина — під турками. Майже впро­довж 300 років Україна була розіп'ята між цими держа­вами, що не могло не позначитися й на розвиткові освіти.

Освіта Правобережжя розвивалася тими самими шля­хами, що й у Польщі, й була представлена різними нав­чальними закладами — здебільшого католицькими, часто єзуїтськими школами. У них навчалися діти польської та української шляхти, а також заможних селян. Задля бла­гополуччя українська шляхта нерідко приймала католиць­ке віросповідання. Окатоличенню частини населення спри­яли латинські школи, в яких молоді українські шляхти­чі прилучалися до польської культури. Відповідну роль у здійсненні колоніальної політики Польщі відіграли като­лицькі колегіуми, василіанські школи. Дітей української знаті виховували тут у дусі неприйняття мови та звичаїв свого народу, його культури.

Збереженню українських традицій певною мірою спри­яли уніатські школи, які почали діяти після Брестської унії 1596 р. Якщо спочатку вони давали непогані знання, то згодом, у XVIII ст., за панування Польщі рівень осві-

З історії педагогіки

ти в них знизився. В таких школах здебільшого навчали лише читати і писати польською мовою, зрідка — лічби та початків латині. Організованого народного шкільництва не було. Місцями працювали школи мандрівних дяків, у яких вивчали церковну грамоту. Вчителями у них були учні братських шкіл Києво-Могилянської академії, які з різних причин не могли продовжувати навчання, або пред­ставники дрібної української шляхти, ремісники, купці та інші, що наймалися вчителями по селах задля заробітку. В народі таких учителів називали дяками.

З прилученням Галичини до Австрії (1772 р.) рівень ос­вітньої справи дещо поліпшився: велося шкільне будів­ництво, вдосконалювалися методи навчання, але виника­ли проблеми боротьби з германізацією та ще більше — з полонізацією української школи, а в Карпатській Украї­ні — з мадяризацією.

У Західній Україні було здійснено кілька шкільних ре­форм: 1777 р. — за наказом Марії Терези, 1781 р. — Йо-сифа II, але наприкінці XVIII — на початку XIX ст. під тиском впливових польських кіл українське шкільництво скорочується. У 1789 р. Едукаційна комісія видала розпо­рядження про закриття «руських» церковних шкіл та про вилучення з усіх шкіл «руської мови». Українці позбав­лялися можливості навчати дітей рідною мовою. Учням-українцям забороняли святкувати релігійні свята за гри­горіанським календарем, учнів православної віри змушу­вали ходити до костелів.

Не сприяла поліпшенню народної освіти реформа 1777 р., згідно з якою передбачалося відкриття в селах однокласних церковно-парафіяльних, у невеликих містах — тривіальних, а у великих — нормальних шкіл. Для її реалізації бракувало і вчителів, і підручників, і коштів. Лише з 1781 р. у містах і містечках Галичини почали створювати головні та триві­альні школи німецького типу, а по селах — парафіяльні школи. Як середні школи відкривали гімназії, влаштовані на німецький лад. Такі гімназії працювали в Стрию, Бере­жанах, Бучачі, Дрогобичі, Львові, Станіславі, Збаражі та ін­ших містах і були доступні лише заможним громадянам.