Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 18 страница

Твори: Rocco A. La doctrina politica del fascismo. Rome, 1925.

А. Р.

РОСТОУ УОЛТ УІТМЕН (1916 р.н.) – амер. економіст, соціолог, політ. діяч. Освіту отримав у Йельському і Оксфордському ун-тах, з 1940 р. до 1960 р. викладав економічну історію в вузах США та Англії, одночасно перериваючи викладацьку працю для служби в держ. департаменті, з 1961 р. до 1969 р. був радником президентів Дж. Кеннеді та Л. Джонсона, з 1969 р. – проф. економіки в Техаському ун-ті. Автор відомих творів «Стадії економічного росту. Некомуністичний Маніфест» (1960) та «Політики і стадії росту» (1971). Наприкінці 50-х на початку 60-х років поряд з Ароном сформулював один з варіантів теорії індустріального сус-ва.

Був автором концепції «стадій економічного росту». На відміну від панівних у першій половині XX ст. концепцій, що приводились за аналогією з життям людини (юність, зрілість, старіння), послідовної зміни панування первісного (сільськогосподарського), вторинного (промислового) і третинного (торгівля і сфера послуг) виробництв, яку висунув К. Кларк, Р. запропонував виокремлювати в історії сус-ва 5 етапів (стадій), які вирізнялися різним рівнем технологічного розвитку. Визначальними чинниками кожної стадії були техніко-економічні, окрім них визначальну роль відігравали й політ. чинники, насамперед реакції на зовнішні подразнення системи. Р. взагалі вважав, що політика не детермінується економікою, вона скорше є результатом взаємодії економічних, соціальних та політ. сил. Р. стверджував, що політ. ситуації мають характер повторення, тому різноманітні нації можуть знаходитися на аналогічних стадіях розвитку, або повторювати стадії, які пройшли інші. Визначальними чинниками політ. змін, були, також, зміни в політ. свідомості та політ. цінностях, що все разом детермінувало політ. курс сус-ва. Розглядаючи розвиток сус-ва Р. зазначав, що в політ. сфері він носить циклічний характер. Запобігти конфліктам, а навіть і революціям, на думку P., можна було, збільшенням об’єму регулюючої і регламентуючої функції держави, бо одне з головних завдань виконавчої влади Р. вбачав у розподілі в сус-ві ресурсів, благ та послуг, по можливості не допускаючи великого розриву між реальним та бажаним станом справ. Проте, як би там не було, Р. увійшов в історію як автор стадій росту: 1) традиційного, або аграрного сус-ва; 2) перехідного сус-ва, коли створювались передумови індустріальної революції; 3) сус-ва промислової революції; 4) стадії зрілості індустріального сус-ва; 5) постіндустріального сус-ва – ери високого масового споживання. Відповідно до стадій економічного росту змінювалися і форми держави та суспільно-політичного устрою – спочатку найбільш поширеними були деспотії, потім централізовані держави, і нарешті – обмежені монархії, республіки й парламентська плюралістична демократія.

Твори: Rostow W.W. The Stage of Economic Growth. A Non-Communist Manifesto. Cambridge, 1960.

Б. К.

РУЗВЕЛЬТ ФРАНКЛІН ДЕЛАНО

(1882-1945) – амер. держ. та політ. діяч. 32-й президент США. Єдиний президент якого було обрано 4 рази підряд у 1932-1945 pp. Нар. у сімейній резиденції недалеко від Нью-Йорка. Далекий родич Т.Рузвельта (26-го президента США). Закінчив приватну школу в Гротоні, вивчав політологію й політ. історію в Гарвардському ун-ті. Тоді ж одружився на далекій родичці (також з роду Рузвельтів) – Анною Елеонорою, з якою щасливо прожив 40 років і 26 днів. У 1904-1907 pp. вивчав право у Новойоркському ун-ті, Колумбія.

Після закінчення працював адвокатом в юридичній фірмі. У 1910 р. вперше обраний сенатором (штату Нью-Йорк), у 1913-1920 pp. був помічником морського міністра за президента Вільсона. Брав участь (як спостерігач) у Паризькій мирній конференції 1918 p., наступного року став відповідальним за демобілізацію амер. армії в Європі, пізніше, у 1920-1928 pp., – віцепрезидент юридичної фірми. Саме тоді, в результаті нещасного випадку (вимушеного купання в затоці Фанду, штат Мен), захворів поліомієлітом, внаслідок чого до кінця життя зостався паралізованим й прикутим до інвалідного візочка. У 1928 р. був обраний губернатором штату Нью-Йорк, потім знову переобраний на цю посаду. Будучи губернатором, Р. висловив свою позицію щодо ролі держави в сус-ві – він ствердив, що держава повинна відігравати службову роль щодо сус-ва, допомагати йому в критичних ситуаціях, тобто Ф.Д.Р. підтримав концепцію держ. інтервенціоналізму, пообіцяв зробити все щоб адаптувати економічні організації для потреб народу. В листопаді 1932 р. обраний президентом від демокр. партії. Вже навесні наступного року він сформулював свою політ. програму «Новий курс». Програма складалась з низки законопроектів, які після схвалення Конгресом склали систему законів. Ф.Д.Р. почав з реформи банківської справи. Президент отримав право контролю над кредитною політикою, обміном валюти, права грошової емісії надання урядом кредитів банкам нагляду за ними, регулювання правил відкриття і закриття банків. Наступний закон торкався ощадних кас На 15% знижено зарплату всім держ. чиновникам, пенсії ветеранам. Проведено структурну реорганізацію держ. адміністрації. Легалізовано продаж вина й пива, за що продавці мали сплачувати податки. Створено громадянську службу охорони природи. Затверджено комплекс заходів з цього приводу, що створило нові робочі місця. Президент відмінив золотий паритет, виділив кредити для допомоги владі штатів і міст, створив держ. підприємство з освоєння долини ріки Теннессі, відкрив держ. агенцію для допомоги фермерам, заборонив продавати ферми за борги, прийняв закон про обов’язкове надавання інформації державі про продаж акцій за межі штату, надав кредити боржникам – власникам будинків. Нарешті, в один день – 16 червня 1933 р. – прийнято три закони: про автоматичні забезпечення всіх депозитів на суму до 5000 доларів, створено кредитну фермерську організацію, яка мала допомагати фермерам при сплаті боргів і надавати кредити, створено держ. орган, що мав регулювати конкуренцію, встановлювати толерантні відносини між власниками і трудящими, дозволялось організовувати профспілки та визначено принципи підписання колективних угод. Тобто «Новий курс»

передбачав активне втручання держави в економічне життя сус-ва, завершував епоху традиційного лібералізму в США. Тим самим Ф.Д.Р. стримав подальшу радикалізацію народних мас, заспокоїв дрібних власників, створив передумови для структурної перебудови господарства Америки, пристосував амер. капіталізм до науково-технічного прогресу. У 1935 р. він впровадив закон про соціальне забезпечення, що передбачав фінансування урядом пенсій та допомоги для безробітних, перестарілих, калік та бідноти. Ф.Д.Р. впровадив новий стиль політ. діяльності лідера: безпосереднє звернення до громадян по радіо, систематичні прес-конференції, відображення у своєї діяльності національних, а не вузькопартійних інтересів. Своїми успіхами він завдячував мудрій кадровій політиці, тому поступово навколо нього згуртувалася чудова президентська команда (Г. Моргентау, К. Хілл, А. Берлі, Г. Гопкінс та ін.) З початком ІІ світової війни Ф.Д.Р. рішуче відмовився від традиційного амер. ізоляціонізму, прийняв закон про land-lease (допомогу державам, які виступили проти фашизму). Започаткував утворення антифашистського союзу – «об’єднаних націй». Ретельно готувався до виступу на відкритті 25 квітня 1945 р. першої сесії ООН в Сан-Франциско. Однак доля вирішила інакше...

Твори: The Public Papers and Adresses of F.D.Roosevelt., 1938-1950. Vol. 1-13.

Б. К.

РУССО ЖАН ЖАК (1712-1778) – франц. філософ, письменник. Нар. в Женеві у сім’ї годинникаря. Працював слугою, музикантом, переписувачем нот. У 1741 р. переїхав у Париж, де познайомився з просвітниками. В 1743-1744 pp. – на дипломатичній роботі, домашній секретар франц. посла в Венеції. Один з авторів «Енциклопедії». Наприкінці життя проживав в Ерменонвілі, маєтку маркіза Жірардена. Проблеми сус-ва, історії, держави, права розглядаються у творах «Про суспільний договір, або принципи політичного права», «Розмірковування про походження та основи нерівності між людьми», «Судження про вічний мир», «Проект конституції для Корсіки». У своїх поглядах на сус-во, Р. виходив з уявлень про природний (додержавний) стан. На його думку, спочатку люди жили як звірі, у них не було нічого спільного, навіть мови, не кажучи вже про власність чи мораль. Вони були рівні між собою і вільні. Розвиток цивілізації пов’язаний з появою і ростом суспільної нерівності, або з регресом свободи. Спочатку виникла майнова нерівність як наслідок встановлення приватної власності на землю. З виникненням приватної власності відбувається поділ сус-ва на багатих і бідних, між ними розгортається запекла боротьба. Як наслідок, в суспільному житті з’являється нерівність політ. Для того, щоб зберегти своє майно і себе хтось запропонував створити публічну владу. Всі погодились,

сподіваючись отримати свободу і «кинулись прямо в кайдани». Так була створена держава. Прийняті закони знищили природну свободу, закріпили власність і з того часу «прирекли весь людський рід на працю, рабство і злидні». Остання межа нерівності, на думку P., настає з переродженням держави в деспотію. В такій державі немає більше ні правителів, ні законів – дише одні тирани. Окремі особи тепер знову стають рівними між собою, бо перед деспотом вони ніщо. Виходячи з того, що попередній договір був приманкою багатих для пригноблення бідних, уявлення про договірне походження влади в теорії Р. співвідноситься не з минулим, а з майбутнім, з політ. ідеалом. Перехід в стан свободи передбачає укладення справжнього суспільного договору, який призвів би до того, що кожна особа, яка відмовлялася добровільно підкоритися загальній волі змушена буде підкоритися їй насильно. Р. писав: «Це означало лише те, що його силою примушують бути вільним». За умовами суспільного договору, суверенітет повинен належати народу. Народний суверенітет – головний принцип республіканського ладу. Ця ідея, разом з принципом рівності і свободи, складає ядро політ. програми Р. Суверенітет народу проявляється в здійсненні ним законодавчої влади. Політ. свобода, на думку P., можлива лише в тій державі, де законодавцем є народ. Свобода полягає в тому, щоб громадяни знаходились під захистом законів і самі їх приймали. «Всякий закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, не дійсний, це взагалі не закон». При народному суверенітеті відпадає необхідність у тому, щоб верховна влада була обмежена природними правами індивіда. Її межами служать спільні угоди громадян. Учасники угоди називаються «народом», а окремі особи – «громадянами» як учасники суверенної влади і «підданими» як підлеглі держ. законам. Держава мусить виконувати загальну волю. Ідеалом такої держави є республіка. Уряд – це лише уповноважений орган, що опосередковує взаємовідносини між підданими та сувереном, а чл. уряду – виконавці суспільної волі. Оскільки, на думку P., народ є єдиним сувереном, немає необхідності ділити владу на законодавчу і виконавчу. Найважливіші соціальні проблеми, що зачіпають інтереси усього сус-ва можуть вирішуватись на всенародних плебісцитах. Важливим аспектом політ. доктрини Р. була концепція егалітаризму. Він вважав, що політ. рівність громадян не можна забезпечити, поки існує майнова й соціальна нерівність. Лише у випадку, коли громадяни будуть мати приблизно однаковий достаток, зрівняють майновий стан можна говорити про можливість забезпечення політ. рівності. Окремі дослідники звинувачували Р. в тоталітаризмі. Пояснювалось це тим, що Р. вважав шкідливим існування в державі різноманітних

асоціативних утворень: церкви, партій, різних громадянських об’єднань. Необхідність заборони їх діяльності він обґрунтовував таким чином: кожна із вказаних асоціацій виступала певною формою «загальної волі», тому вони перешкоджали висловленню громадянами «головної загальної волі». В результаті держава виступала би не інституційним органом «загальної волі» своїх громадян, а органом існуючих організацій.

Твори: Руссо Ж. Ж. Избранные сочинения. М., 1961. Т. 1-3; Трактаты. М., 1969.

М. П., А. Р.

С

СЕН-CІMOH, КЛОД АНРІ де РУВРУА (1760 – 1825) граф, – франц. філософ, соціолог. Нар. в Парижі. У 17 років поступив на військову службу. В 19 років добровольцем (як офіцер франц. армії) брав участь в боротьбі північно-американських колоній за незалежність. Після повернення у Францію займався самоосвітою, учень д’Аламбера. Розбагатів за рахунок перепродажу держ. власності, правда пізніше писав, що його спекуляції мали філантропічний характер. Займаючись дослідженнями розтратив всі гроші і став бідняком. Невдоволення результатами франц. революції спонукали С.-С. зайнятися науковою і пропагандистською діяльністю. Для того, щоб «виправити» її результати, спробував створити наукову соціологічну систему, здатну стати знаряддям побудови раціонального сус-ва. С.-С. вважав, що «золотий вік» людства полягає в розумному суспільному ладі, заснованому на позитивній науці. Він знаходиться не в минулому, а в майбутньому. В історії розвитку людства С.-С. виокремлював три основних етапи – теологічний, метафізичний і позитивний. Для першого етапу характерне панування релігійних уявлень, притаманних античному і феодальному сус-вам. На другому етапі релігійні уявлення замінюються абстрактними філософськими ідеями. Це епоха розпаду феодалізму, яка завершується франц. революцією. На третьому етапі панує позитивна наука, починає формуватись справедливе сус-во – «промислова система». С.-С. вважав основою суспільного розвитку прогрес знань і людського розуму, який він розглядав як «верховний закон». Промислова система, як справедливий соціальний устрій, може бути заснована

лише на позитивних наукових знаннях. Її неможливо досягнути шляхом насильства. Єдиним засобом перетворення сус-ва може бути проповідь нового християнства, мета якої – спонукати «королів скористатися наданою їм народом владою для здійснення політичних перемін». Домінуюче положення в сус-ві, на думку С.-С., повинні зайняти промисловці – землероби, фабриканти, торговці. Він вважав, що суспільний спокій «не може бути стійким до тих пір, поки на найвидатніших промисловців не буде покладено управління державним надбанням». Доводив, що «всім класам суспільства буде добре за такого устрою: духовна влада в руках вчених, світська – в руках власників, а право вибирати людей для виконання обов’язків великих вождів людства – в руках усього народу...» За нового політ. ладу, на думку С.-С., єдиною і постійною метою суспільної організації повинно бути найкраще застосування, розповсюдження, розвиток і накопичення знань для задоволення потреб людини. Мета такої системи чи асоціації може бути досягнута через створення в країні єдиної системи організації господарства. Всі чл. асоціації зобов’язані працювати і їм створюватимуться умови для найкращого застосування своїх здібностей. «Найбільш важливий політичний акт» – визначення напряму розвитку сус-ва, здійснюється «самим суспільним організмом». За такого устрою асоціації, на думку С.-С., може зберігатись влада короля, уряд, парламент, але докорінним чином змінюються їх функції, які зводяться до підтримання порядку. Всі суспільні обов’язки будуть покладені на людей, здатних виконати їх відповідно до спільної волі асоціації. Систему управління людьми замінить система управління засобами і процесами виробництва. На перший план вийдуть такі органи управління як рада вчених (Академія), яка буде розробляти плани розвитку господарства, і рада промисловців, які будуть керувати реалізацією цих планів. Це створить умови, за яких політика з науки про управління людьми перетвориться в науку про управління виробництвом. С.-С. пропонував створити Європейське об’єднання, яке базувалося б на французько-англійському союзі, що подолало б принцип рівноваги сил запроваджений Вестфальським миром. У творі «Реорганізація європейського об’єднання» (1814 р.) С.-С. обґрунтував необхідність поширення в Європі моделі парламентського устрою Англії. С.-С. переважно сприймається як соціаліст, але якщо під соціалізмом розуміти суспільну власність на засоби виробництва, домінування робітничого класу, то соціалістом він не був. С.-С. вважав за необхідне покращення становища знедолених, але ніколи не писав про наявність антагонізму між власниками і робітниками, що працюють на підприємствах. Власників і найманих робітників він розглядав

як єдине «історичне об’єднання». Антагонізм на його думку, існував між робітниками та неробами, між виробниками та старими добуржуазними класами. На його прохання К.Ж. Руже де Лілль (автор «Марсельєзи») написав слова і музику «Першої пісні індустріалістів».

Твори: Сен-Симон. Избранные сочинения. М., 1948. Т. 1-2.

М. П., А. Р.

СКРИПНИК МИКОЛА (1872-1933) – укр. держ. політ. діяч. Навчався у Петерб. технологічному ін-ті, репресований царською владою за революційну діяльність і висланий до Східного Сибіру. Втік з заслання, потім знову засуджений. У 1917 р. чл. військово-революційного комітету в Петрограді, агент ЦК РКП(б) в Україні, у першому рад. уряді С. – був народним секретарем у справах праці. З початку 1918 р. голова рад. робітничо-селянського уряду, один з організаторів Комуністичної Партії України, чл. колегії ВНК, у 1919 р. – нарком держконтролю УСРР, у 1921 р. – нарком внутрішніх справ, 1922-1926 pp. – нарком юстиції УСРР, у 1925 р. – Генеральний прокурор України (за сумісництвом), з 1927 до 1933 р. нарком освіти УСРР, в лютому призначений головою Держплану УСРР і заступником Голови Ради Народних Комісарів УСРР, у 1925-1933 pp. був чл. політбюро ЦК КП(б)У, чл. Виконкому Комінтерну (1928 p.), з 1927 р. голова Ради національностей ЦВК СРСР, академік АН УССР (1929 р.). С. був одним із головних ініціаторів політики українізації в 20-х pp. на Україні. У ряді творів та статей значну увагу приділив національній політиці, став ініціатором вивчення національного питання як окремої наукової дисципліни, спробував визначити предмет та головні напрямки дослідження національного питання. Був автором однієї з перших праць з історії революції на Україні («Історія пролетарської революції на Україні»). Будучи тверезим політиком, бачив згубність більшовицької політики на Україні, згортання українізації і тому вирішив запротестувати (ціною власного життя) проти антинаціональної політики.

Твори: Скрипник М. Статті і промови. Харків, 1929-1931. Т. 1-4.

Б. К.

СМІТ АДАМ (1723-1790) – англ. економіст, мислитель. Навчався в Оксфордському ун-ті, з 1748 р. викладав літературу й риторику в Единбурзі, з 1751 р. – проф. логіки, з 1755 р. – моральної філософії в Глазго, у 1764-1767 pp. подорожував із своїм вихованцем, князем Бакле, по Європі, певний час перебував у Франції, де особисто познайомився з енциклопедистами й фізіократами, які зробили істотний вплив на його погляди. У 1787 р. обраний ректором ун-ту в Глазго. Першою друкованою працею С. була «Теорія моральних почуттів» (1759), у якій С., будучи прибічником ідеї природних прав, розглядав сус-во як поєднання вільно пов’язаних між

собою індивідів. У зв’язку з цим, С. вважав, що аналіз сус-ва і суспільних відносин повинен проводитись на основі вивчення людської індивідуальності, її природи та інтересів. Суспільний устрій, зазначав С., народжується спонтанно під впливом вільно укладених відносин між людьми, а тому держава не має права втручатися в життя cyc-ва. Лекції з права, політики і політ. економії, які він читав студентам унту в Глазго, були видані у 1763 р. З 1765 p. C. приступив до написання великого твору з теорії економіки, з цією метою він переїхав назад до Шотландії, у Кіркальді (там він нар.) і протягом майже десяти років він писав великий твір «Дослідження про природу і причини багатства народів», що вперше побачив світ у 1776 р. У ньому С. заклав основи класичної англ. політ. економії (опрацював теорію трудової вартості, теорію ренти, заробітної плати і вперше дослідив економічну історію середньовічної Європи). Він виходив з того, що праця є джерелом «багатств народу». Обсяг щорічного валового продукту залежить від кількості людей занятих в матеріальному виробництві та продуктивності їх праці, причому останнє, на думку С., і є головним. Основний засіб підвищення продуктивності праці, вважав він, – це ріст розподілу праці. Вивчаючи виробництво «багатства народів», С. зосередив свою увагу на виробничих відносинах, які він ототожнював із речовими. Цим твором С. обґрунтував доктрину раннього лібералізму з економічної точки зору, узасаднив ідеєю вільної конкуренції, як найкращу охорону природних прав людини і найважливіший чинник, що запевнює індивідам і цілому народові основні багатства. С. задекларував необхідність вільної господарської діяльності і ствердив доброчинну роль ринку захистив принцип «роби, що хочеш», вважаючи, що ліквідація залишків феодальних обмежень прав людини, приведе її до стану природної свободи і гармонійного розвитку економічних відносин. Рушійну силу cyc-го прогресу С. вбачав в діяльності окремих особистостей у сфері торгівлі та промисловості. Він вперше вказав на поділ буржуазного сус-ва на три класи: капіталістів, робітників і землевласників. Не характеризуючи детально внесок С. в теорію економіки, можна вказати три моменти, що мали значний вплив на формування доктрини лібералізму. По-перше – це те, що сус-во розвивається послідовно, проходячи ряд етапів, вінцем чого є економічна система вільного ринку. По-друге, С. підтвердив вже висловлену думку, що зміни економічних систем повинні супроводжуватися змінами в політ. структурах сус-ва, що вільна економіка знаходить свій адекватний вираз у конституційному устрої зі свободами громадян. По-третє, система С. була відверто індивідуалістичною, вона стала методологічним економічним обґрунтуванням ліберального індивідуалізму. Окрім цього, заслуга С. полягала у тому, що він сформулював етичне обґрунтування економічного індивідуалізму.

Твори: Смит Адам. Исследование о природе и причинах богатства народов. М., 1962.

Б. К.

СОЛОВЙОВ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ (1820-1879) – рос. історик. Закінчив Москов. ун-т, продовжував навчання в Франції, Німеччині, з 1847 р. проф., а з 1861 р. декан історично-філологічного ф-ту. З 1871 р. ректор Москов. ун-ту, академік (1872). За політ. переконаннями С. належав до поміркованих лібералів, «західників», виступав проти кріпацтва. Майже 30 років С. працював над «Історією Росії» (вийшло 29 томів, висвітлення подій доведено до 1775 р.). На противагу Карамзіну сформулював власну історичну концепцію, суть якої коротко можна звести до наступного: рос. історія – це динаміка держ. форм. Політ. історія зайняла в нього першорядне місце у порівнянні з історією соціально-економічного життя. Будучи прихильником порівняльно-історичного методу, С. визначив спільні риси розвитку Росії з Зах. Європою, а також її специфічні риси. Суттю рос. специфіки С. вважав проміжне розташування Росії між Європою і Азією, що змушувало Росію вести безкомпромісну боротьбу зі степовими народами. Боротьба з Степом привела до запізнення у розвитку Росії, становлення її дворянства (не раніше XVIII ст.), перетворення Росії у передовий форпост Європи в Азії. Бог довірив Росії захищати європейську цивілізацію в азіатських степах, в чому С. вбачав місію Росії. Він спробував визначити загальні закономірності політ. життя народів і держав (стаття «Спостереження над історичним життям народів»), вказуючи, що головними об’єктами вивчення істориків повинні бути насамперед вожді. Головними чинниками історичного процесу С. вважав географічний, етнографічний і зовнішній, які детермінували значне посилення ролі держави в Росії, порівняно із західноєвропейськими умовами. В Росії, зазначав він, державність сформувалася «органічно», тобто в процесі внутрішнього зростання і зміцнення. Особливістю Росії, на думку С., було й те, що замість феодалізму на Русі були родові міжкнязівські відносини, які потім заступило одновладдя, причому, дії зовнішніх чинників змусили значно централізувати рос. політ. життя і державність. Не зважаючи на певну соціальну сміливість, захист університетської автономії, С. залишився у своїй творчості «в рамках російського державного інтересу».

Твори: Соловйов С. М. История России с древнейших времен. М., 1959-1966. Т. 1-15.

Б. К.

СОЛОН (бл. 638-559 pp. до н.е.) – старогрец. політ. держ. діяч, поет. Нар. в знатній афінській сім’ї, в молоді роки багато подорожував, займався торгівлею. Як писав Плутарх: «знатні поважали його за багатство, бідні – за чесність».

Очолив військову експедицію, яка завоювала для Афін о. Саламін, що викликало загальну повагу афінян. У 594 р. його обирають першим архонтом Афін й надають широкі надзвичайні права для проведення реформ, як економічних так і політ. На його думку держава потребує насамперед законів, які є поєднанням права і сили. С. ввів майновий ценз, згідно з яким все населення Аттіки було поділено на 4 категорії. Політ. права громадян почали залежати вже не від походження, а від розмірів їх власності. Даний поділ впорядковував і формування афінського ополчення, перші дві категорії громадян становили кінноту, дві останніх – піхоту. Крім цього, С. сформував нову демокр. раду – буле (складалася з 400 представників, які обиралися за родовими філами). Буле готувала рішення длянародних зборів – еклесії, яка розглядала важливі політ. проблеми, вибирала вищих посадових осіб, заслуховувала їх звіти, що призвело до поступового зменшення значення ареопагу та колегії архонтів. С. ввів суд присяжних – геліеї, які вибиралися за філами з громадян усіх чотирьох категорій. Суд присяжних здійснював контроль за діяльністю посадових осіб. Одночасно С. провів ряд економічних реформ – відмінив борги, заборонив продаж у рабство за борги, ввів закон про свободу заповіту тощо. Закони С. були записані на таблицях і впроваджені на 100 років. Солон тим самим завдав родовому ладу нищівного удару й багато зробив для перетворення Афін у могутню державу. Велике значення мали, також, закони які вивільнили особистість: дозвіл громадянам набувати родове земельне володіння, обмеження прав батька над дітьми. Як тільки батько оголошував про свою дитину міській владі, він втрачав право на життя і смерть своєї дитини, батько вже не мав права продати дочку, за винятком випадків дуже поганої поведінки, або вигнати сина, якщо на це не було поважних причин. В цілому, характеризуючи реформи й особистість С., можна повторити слова відомого дослідника (А. Боннар) грец. цивілізації: «Солон любив свій народ, любив справедливість, він вірив в них так, як вірять в Бога. Його Бог був наділений не лише необхідною владою, але й справедливістю».

Література: Плутарх. Сравнительные жизнеописания. В 3 т. М., 1961. Т. 1.

Б. К.

СОРЕЛЬ ЖОРЖ (1847 – 1922) – франц. мислитель. Закінчив Політехнічну школу в Парижі, працював інженером, займався громадсько-політичною, літературною діяльністю. Спочатку перебував під впливом Маркса, потім почав поступово захоплюватися ідеями Прудона, Бергсона, Ніцше. Написав низку творів, зокрема «Роздуми про насильство», «Ілюзії прогресу» (1906). Пізніше виступив з критикою марксизму, на захист Дрейфуса. Сформулював політ. доктрину синдикалізму (франц. syndicat – профспілка). У 1907 р. став визнаним лідером,

ідеологом франц. синдикалізму, активно співпрацював з Всезагальною конфедерацією праці (заснована у 1895 р.). В основу доктрини було покладено міф, як певний символ світосприймання всякої соціальної групи. В основному, погляди С. складалися з заперечення демократії, парламентаризму, соціалізму, словом всього того, що носило відбиток державності. Більше того, він проголосив повний розрив з політ. формами тогочасного політ. і культурного життя, їх стилем та духом. С. вважав, що після смерті Маркса й Енгельса, з утвердженням ліберальної демократії, марксизм почав переживати кризу, тому, щоб вивести його з кризового стану, або навіть замінити, потрібно таке загальне заперечення. С., також, був переконаний, що послідовники Маркса в нових історичних умовах спотворили марксизм, а тому завдання синдикалізму – правильно відтворити його. В конкретних тодішніх умовах С. хотів виконати два завдання – по-перше, розвіяти міфи модних тоді солідаризму, класової гармонії та будування правової держави. По-друге, С., виступаючи за оновлення марксизму, запропонував власні методи революційної боротьби. Головним мав стати метод насильства, бо «насильство пролетаріату не лише може забезпечити майбутню революцію, але, видно, воно становить єдиний засіб, яким володіють отупілі від гуманізму європейські нації, щоби знову віднайти свою колишню енергію». На відміну від марксизму на перший план С. висував активний чинник людської волі. На його думку, лише він здатний організувати, націлити маси на прискорення історичного процесу. Тому, щоб пролетаріат постійно пам’ятав про завдання класової боротьби потрібно роз’єднання всіх класів та соціальних груп, постійна активізація пролетаріату, підготовка до революційних виступів. Це, на думку С., мали робити синдикати, зокрема Всезагальна конфедерація праці. Головним засобом такої перманентної мобілізації мав стати загальний страйк: «Ідея загального страйку настільки могутня, що вона втягне у революційний вир все, чого вона торкнеться». Всі інші засоби – партії, всілякі об’єднання – зробити цього не в стані. Чинником об’єднання мас мали стати революційні міфи, ентузіазм, нова революційна мораль. Тому геть ліберальний туман, демократію – і хай живуть революційні маси, які будуть вести свої, пролетарські герої, – вважав він. Однак Жовтнева революція поступово розчарувала С., і наприкінці життя він став песимістом.