Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 14 страница

Б. К.

МАСАРИК ТОМАС ГАРРІГ (1850-1937) – чеський держ. і політ. діяч, філософ, соціолог. Навчався у Віденському і Лейпцігському ун-тах, у 1876 р. захистив докторську дисертацію, у 1882-1914 pp. – проф. філософії Празького ун-ту. Був одним із засновників Чеської народної (реалістичної) партії. З 1891 р. – депутат австр. парламенту, під час І світової війни був ініціатором створення чеських легіонів (Франції, Італії, Росії). Як Голова Чехословацької Національної ради в Парижі, яку було визнано за тимчасовий уряд, проголосив 18 жовтня 1918 p., перебуваючи в США, незалежність Чехословаччини. У листопаді 1918 р. Національні збори обрали М. першим президентом республіки (1918-1935). Був прихильником позитивізму в соціології. Автор численних праць, на основі яких можна в загальних рисах сформулювати його соціологічно-політичну концепцію, що отримала назву масаризм. Перше, що її вирізняє, – це прагнення політ. методами розв’язати чеську проблему. Одразу вкажемо, що М. бачив її розв’язання спочатку у вигляді автономії в рамках Австро-Угорщини, пізніше легальним, легітимним шляхом в утворенні суверенної держави. Будучи демократом, гуманістом за світорозумінням М. спочатку (до 1917) допускав, що новоутворена національна держава могла б бути конституційною монархією, однак, пізніше він перейшов на тверді республіканські позиції. Окрім того, М. вважав, що Європа погодиться на розв’язання чеського питання, коли побачить прагнення невеликої нації вирішувати свої проблеми мирним, демокр., гуманним шляхом. Тому М. висунув тези, що розв’язання чеської проблеми полягає насамперед у духовному самооновленні та поєднанні національних ідеалів з загальнолюдськими гуманними ідеалами (твори «Ідеали гуманності», «Росія і Європа», «Нова Європа», «Слов’янська позиція»). М. приділив багато уваги, щоб осучаснити малий провінційний чеський патріотизм, вивести його на загальноєвропейський шлях. У зрілому віці, будучи республіканцем, М. стверджував, що оскільки монархія віджила, то замість примусових методів панування у новій національній державі повинні запанувати переконання та «авторитет моральних принципів.» Другою важливою рисою масаризму стало вирішення соціально-економічних, політ. проблем. М. був прихильником християнського соціалізму, тому релігія на його думку була основою духовного життя сус-ва, науки й моралі, національної культури. М. не відкидав взагалі можливості соціальної революції, яка

повинна бути лише засобом вирішення гострих соціальних проблем, однак, будучи переконаним противником класової боротьби, головну увагу відводив еволюційним реформам, встановленню нового способу життя – демократії. В демократії вбачав реалізацію не лише ідеалів свободи, але головне, – рівності (політ., соціальної, економічної, духовної). М. не був сліпим ідеалістом, реально дивився на речі, бачив пануючу в сучасних демократіях нерівність, однак вважав, що демокр. практика робить цю нерівність меншою і терпимою, та як таку, що постійно зменшується. Даний процес можна прискорити, вважав М., лише розвитком здорового індивідуалізму, ініціативності громадян, підвищенням рівня науки, освіти й культури народу. Розвиток демократії повинен проходити через збільшення гармонійності соціальних, політ. та економічних відносин у сус-ві, яка б спиралася на спільність інтересів та цілей індивідів, класів, усієї нації. Ці інтереси й цілі одночасно повинні бути пов’язані з загальнолюдськими інтересами та вартостями, зазначав він у творі «Чеська демократія».

Твори: Масарик Т. Г. Ідеали гуманності. Львів, 1902; Славяне после войны. Прага, 1923; Мировая революция. Воспоминания. Прага, 1926.

Б. К.

МЕРТОН РОБЕРТ КІНГ (1910 р.н.) – амер. соціолог. Докторську дисертацію захистив у Гарвардському ун-ті. Проф. соціології, керівник «Бюро прикладних соціальних досліджень» Колумбійського ун-ту. Головний твір – «Соціальна теорія та соціальна структура». Дотримувався теорії структурно-функціонального аналізу. Запропонував розрізняти функції «маніфестні», тобто ті, що виявляються, та «латентні», тобто приховані. Увів поняття «дисфункція»: «... це ті наявні наслідки, що зменшують пристосованість та єдність системи», воно також відображало можливі варіанти «відхилень у поведінці», що вело до зміни рівноваги певної структури. Його аналіз дисфункцій суттєво вплинув на розвиток теорії суспільних конфліктів. Його учнем був Л. Козер. Розробив теорію аномій – особливого морально-психологічного стану індивідуума та стану суспільної свідомості. М. приділив значну увагу аналізу політ. механізмів, що діють у сус-ві. Зокрема, він з’ясував їх роль у демокр. сус-ві. М. розвинув ідеї «теоретичного плюралізму», довів неминучість та бажаність співіснування багатьох теорій. Розробив теорію «середніх рангів». У низці публікацій аналізував місце і значення засобів масової інформації у суспільних процесах, особливу увагу звернув на їх маніпулятивну функцію. Досліджуючи діяльність різних груп у сус-ві, обґрунтував необхідність розгляду інституційних об’єднань таких груп як політ. машин. Він зазначив, що формування політ. машин було водночас цілеспрямованим та нецілеспрямованим процесом, в основі якого лежала необхідність задоволення потреб населення.

Твори: Merton R.K. Social Theory and Social Structure. N.Y., 1968; The Sociology of Science. Theoretical and Empirical Investigations. Chicago, 1973.

А. Р.

METTEPHIX КЛЕМЕНС BEHЦЕЛЬ ЛОТАР фон (1773-1859) князь, – австр. політ. держ. діяч. Одружившись з внучкою фон Кауніца, поступив на австр. дипломатичну службу, посол Австрії в Дрездені (1801), в Берліні (1803), Парижі (1806), з 1809 р. – міністр закордонних справ, канцлер (1824-1848), один із головних організаторів Віденського конгресу (1814-1815), у 1848-1851 pp. – в еміграції. М. був автором низки політ. ідей, співавтором і автором політ. концепцій, зокрема нейтралітету Австрії та її посередницької ролі між Росією та Францією, «рівноваги сил в Європі», або «системи Меттерніха», легітимізму. Суть концепції «системи Меттерніха» полягала в тому, що потрібно створити таку політ. ситуацію на європейському континенті, коли б Австрія, займаючи посередницьку роль (у союзі з Пруссією), добилася різними шляхами рівноваги сил п’яти великих європейських держав, що дало б Австрії можливість відновити незалежне становище та повернути втрачені території. З цією метою, вважав М., потрібно встановити міцну мирну повоєнну систему, яка б, спираючись на силу та за допомогою закону (рівновага сил і договірна система) панувала в Європі, стабілізувала європейські монархії зберігала надалі феодальні порядки. З цією ж метою широко впровадив поняття легітимізму, трактуючи його як стан законного права монарха панувати доти, доки він сам вважає потрібним, і лише у випадку його добровільної відмови від престолу народ мав би можливість сам вирішувати питання верховної політ. влади. Одночасно М. поширив легітимізм і на вирішення територіальних проблем, вважаючи, що всі територіальні надбання зроблені європейськими державами під час війни, повинні бути переглянуті, бо лише добровільна згода держави на передачу певної території іншій державі створює легітимний порядок. З метою реалізації «системи Меттерніха» він активно діяв на Віденському конгресі, рішення якого зміцнили систему панування «престолів та вівтарів» на довший час в Європі, що знайшло втілення в утворенні Священного союзу та підписанні союзницького пакту чотирьох. Рішення конгресу вперше створили на континенті систему міжнародної колективної безпеки, яка спиралася на взаємні контакти у вигляді постійних конференцій послів великих держав та їх міністрів закордонних справ, що означало початок конференційної дипломатії. Одночасно передбачалося здійснювати в разі потреби збройне втручання в справи тих європейських країн, де могла б виникнути загроза соціальних революцій або антимонархічного повстання. Історичний досвід показав, що це була одна із останніх ефективних спроб консерватизму зберегти в Європі відживаючий феодалізм.

Твори: Aus Metternichs. Nachgelessenen Papiern. Wien, 1880-1884. Bd. 1-8.

Б. К.

МИХАЙЛОВСЬКИЙ МИКОЛА КОСТЯНТИНОВИЧ (1842-1904) – рос. мислитель, публіцист. Навчався у Петерб. ін-ті гірничих інженерів, у 1869-1884 рp. працював в ж-лі «Отечественные записки», став його редактором, співпрацював з редактором «Народной воли», з 1884 р. – редактор ж-лу «Русское богатство», органу рос. народників. Сформулював власну соціологічну концепцію, суть якої можна звести до таких положень. По-перше, узалежнив ступінь розвитку сус-ва від рівня організації, процес формування особистості від різних історичних змінних форм організації (у М. – кооперації). Далі М., як критерій прогресу висунув особистість і, виходячи з проблем її формування, розглядав мету самого прогресу. Відводячи значну роль розподілу праці, М. зазначав, що він поділить людство на два нових соціально-біологічних види – перший, якщо утвердиться співробітництво і утвердиться особистість на основі «однорідного суспільного ладу», другий – після перемоги соціалізму та диференціації особистостей. У зв’язку з тим М. сформулював теорію боротьби за індивідуальність. Суспільна історія, вважав він, по суті є безперервною боротьбою особистості за свою свободу, боротьбою з природою і сус-вом. Людство пережило антропоцентричний період і знаходиться в періоді ексцентричному, коли людина перетворилася у додаток сус-ва, мислення стало метафізичним, а справедливість – формальною. Третій період буде періодом повернення до простого співробітництва. Боротьба особистості за свою індивідуальність проходить двома шляхами – утвердженням самої особистості, підпорядкуванням собі суспільних ін-тів. Особистість бореться з подібного роду намаганнями сус-ва, що прагне перетворити людину в службовий придаток. Звідси вимога М. підпорядкувати особистості сус-во: «все для людини і все для блага людини» – ось головна вимога, задекларована М. У зв’язку з тим він виступив із запереченням існуючого суспільного ладу, що не забезпечує можливостей для всебічного розвитку людини. (У даному випадку він відкинув органічну теорію Спенсера). Досить детально висвітлив М. і проблему «героїв і натовпу». Він вважав, що розвиток особистості ліквідує врешті поділ на героїв і масу. Шляхи реалізації своєї теорії М. вбачав у зміцненні рос. общини, проведенні широких демокр. реформ зверху (не заперечуючи на певних етапах і насильство) та переході політ. влади до суспільних організацій. М. увійшов у рос. історію

сycпільно-політичної думки насамперед завдяки своїм творам «Що таке прогрес?», «Боротьба за індивідуальність», «Листи про правду і неправду», «Листи соціаліста» та ін., у яких виклав свої погляди, роздуми, залишаючись постійно вірним ідеї боротьби за людську особистість.

Твори: Михайловский Н.К. Полное собрание сочинений. СПб., 1906-1911. Т. 1-3, 4, 10.

Б. К.

МІЛЛЬ ДЖОН СТЮАРТ (1806-1873) – англ. філософ, економіст, політ. діяч. На його духовний розвиток вплинув батько, який поставив перед собою завдання зробити з сина суспільного реформатора. У три роки М. почав вивчати грец. мову, до семи років він отримав класичну освіту – читав Гіббона, Юма. У 14 років його освіта вважалася закінченою. Після повернення з Франції, у 1821 р. брав активну участь у роботі наукових гуртків молоді, заснував «Утилітарне співтовариство», що займалося поширенням поглядів Бентама. Наприкінці 20-х років пережив значну внутрішню кризу. У 1865 р. був обраний до парламенту. Основні його праці: «Система логіки» (1843), «Основи політичної економії з деяким їх застосуванням до суспільної філософії» (1848), «Про свободу» (1859), «Про представницьке правління» (1861), «Утилітаризм» (1862) та ін. Лібералізм М. мав культурно-моральний характер. Хоча він і наголошував на значенні індивідуалізму, одночасно підкреслював неоднакове значення різних груп у сус-ві, побоювався загрози можливої тиранії більшості. Політ. система, на його думку, не лише гарантувала певну сферу самостійності індивідуумам, але і допомагала експансії, піднесенню окремих індивідуумів, особистостей, без яких життя було б «тихим болотом». У творі «Про свободу» М. особливо наголошує на ролі особистостей, «обдарованих людей». Це не лише політ. вожді, але, перш за все ті, хто привносить нові цінності у сус-во і одночасно зберігає вже прийняті. Тим самим ці особи накреслюють шлях для інших. Одночасно маси, на його думку, хоча й домінують над зазначеними особистостями, тяжіють лише до конформізму та сприяють знеціненню суспільних вартостей. Державу він розглядав як сучасну йому представницьку, побудовану в такий спосіб, щоб кількість не домінувала над якістю, тобто, щоб «кращі» тримали у своїх руках владу. Представницька держава, згідно з М., була ідеальним типом політ. режиму. Важливими її ознаками виступали: потреба у суспільній згоді – консенсусі та політ. виховання громадян, щоб вони не використовували право голосу у власних егоїстичних інтересах. В такій державі суверенітет належав усьому населенню як певному типу об’єднання. Відповідно, право голосу повинно було бути загальним, але голоси виборців повинні мати неоднакову вату. М. запропонував ввести «інтелектуальні привілеї» тим, хто займався

розумовою працею. Кожен, хто був здатний підтвердити необхідний рівень знань шляхом складання іспитів отримував право на «повноважний» голос. Зазначені привілеї, на його думку, повинні бути гарантією проти зловживання більшості над меншістю. Одночасно він вимагав захисту прав меншостей. Гарантією мали б бути освічені люди. Цікавими були пропозиції М. щодо реформування парламенту, зміни його функцій у сус-ві. Він вважав, що парламент був важливим елементом політ. системи, але не визначальним. Парламент не повинен мати права виробляти закони. Це «технічне завдання» мало би належати комісії, яка була б «головним елементом» влади. Парламент мав би лише схвалювати, або відхиляти закони, які готувала би вказана комісія, але він не мав би права їх доповнювати, виправляти. Парламент повинен мати право законодавчої ініціативи – «замовляти» закони. Комісія, як зазначав він у творі «Про представницьке правління», була б «фактором інтеліґенції, а парламент – фактором волі». Відповідно парламенту залишалися і незначні владні повноваження. Виконавча влада повинна належати вузькій групі спеціалістів. Парламент мав їх контролювати, критикувати, давати рекомендації. Однак, прем’єр-міністра, як голову виконавчої влади, мав призначати парламент. М. пропонував для забезпечення незалежності виконавчої влади від законодавчої встановлювати чіткий термін мандату для прем’єр-міністра, незалежно від термінів функціонування самого парламенту, та вважав за доцільне надати право прем’єр-міністрові розпускати парламент. Він також вимагав заборони таємного голосування, оскільки депутатський голос був не «простим правом егоїстичного індивідуума», а «громадянським обов’язком» суспільного індивідуума, У творі «Залежність жінок» М. висунув вимогу надання жінкам права голосу нарівні з чоловіками. У творі «Утилітаризм» обґрунтував положення, що щастя є найголовнішою метою життя, але наголосив, що в окремих випадках індивідуальне щастя може виступати як жертва на користь щастя інших, заради прогресу людства, розвитку науки та мистецтва. Альтруїзм Євангелія, на думку М., був найкращим виявом утилітаристської моралі.

Твори: Милль Дж. С. О свободе. СПб., 1861; Утилитаризм. СПб., 1900; Mill J.S. The Collected Works of John Stuart Mill. Toronto, 1963-1984.

А. Р.

МІХЕЛЬС РОБЕРТ (1876-1936) – нім. соціолог. Навчався у Сорбонні, ун-тах Мюнхена, Лейпціга, Галле. Був чл. Нім. соціал-демократичної партії, поступово розчарувався у соціалістичних ідеалах і вийшов з партії. У 20-ті роки він виявляв певні симпатії до фашистського руху, вважаючи, що антидемократичний характер останнього був лише «жорсткою реакцією на незаперечні недоліки та функціональні хиби демократії».

У своєму головному творі «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) він на прикладі нім. соціал-демократії досліджував «олігархічні тенденції у труповому житті». Особливу характеристику масових партій М. вбачав у відношенні вождів до мас. Він дійшов висновку про утопічний характер демократії як народовладдя. Влада олігархії та бюрократії, на його думку, детермінувалася самим буттям демократії. Безпосередня влада мас була неможлива взагалі – ні технічно, ні, тим більше, враховуючи природу народних мас. Партійна бюрократія готувала вибори, формулювала програми та управляла фінансами. Для виконання цих функцій, зазначав М., необхідно було мати спеціальну освіту, професійну підготовку. Політ. професіоналізм тяжів до відкидання демократії та встановлення влади еліти, вождів або політ. олігархії. «Початок утворення професійного керівництва означає початок кінця демократії», – писав він. Тим самим, демокр. принцип влади більшості відкидався. Відношення чл. партій до керівників було подібним до відношення виборців до депутатів парламенту. Хоча між представниками еліти й точилася безперервна боротьба, М. зазначав, що ця боротьба для мас була прихованою. Це визначалося тим, що різні групи еліти мали спільний інтерес – збереження свого положення на противагу народним масам. Заперечуючи В. Парето, М. вважав, що справа не доходила до циркуляції еліт, а навпаки, еліта виступала об’єднаною силою. Еліту він класифікує як касту, а масу – як «демократичну декорацію». На підставі проведеного дослідження М. сформулював свій основний соціологічний загон щодо політ. партій та держав: «Хто говорить "організація", той в дійсності говорить олігархія». М. відзначав, що сукупність знань про політ. життя головних цивілізованих націй світу дали змогу йому дійти висновку, що тяжіння до олігархії було історичною необхідністю, «залізним законом» історії, від якого нездатні були ухилитися навіть найбільш демокр. держави та найбільш прогресивні політ. партії.

Твори: Михельс Р. Социология политических партий в условиях демократии. // Диалог. № 3, 5, 7, 9, 11, 1990.

А. Р.

МІХНОВСЬКИЙ МИКОЛА (1873-1924) – укр. громад. і політ. діяч. Закінчив Київ. ун-т, один з організаторів Революційної укр. партії, лідер Укр. Народної партії. У 1917 р. виступив з ініціативою скликання військового з’їзду та створення укр. армії, почав тісно співпрацювати з партією укр. хліборобів-демократів, в квітні 1918 р. його кандидатуру пропонували на пост гетьмана. М. був автором програми Революційної укр. партії, в основу якої було покладено тексти його промов та твір «Самостійна Україна» (1900), У ньому М., юрист за фахом, зробив кваліфікований аналіз

правової основи Переяславської угоди, яку він охарактеризував як «політичну унію». Згідно з міжнародним правом поняття «унія» (союз) передбачала рівноправність сторін, що підписували подібні документи, та вимагала відповідної взаємності, а при недотриманні однією з сторін угоди друга сторона мала повне право вимагати від неї дотримання зобов’язань. У випадку невиконання цього правила друга сторона вважала підписану угоду нечинною. Тому, вказував М., з порушенням союзної угоди з боку рос. самодержавства укр. народ був вправі відмовитися від укладеної спілки і вирішувати політ. проблеми самостійно і безкомпромісно. Відомі його слова: «Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято від нас теж силою». М. проголосив максималістське гасло: «Україна для українців!» Був одним з головних авторів конституційного проекту Основного Закону «Самостійна Україна» (1905). Згідно з проектом Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом (Радою представників і Сенатом). Вибори в парламент мали відбуватися, враховуючи національно-економічні особливості дев’яти «вільних і самоуправних земель», передбачались широкі громадянські свободи, процес натуралізації для отримання громадянства, свобода совісті, заборона будь-якої цензури, право зібрань без попереднього дозволу. Мав бути впроваджений незалежний суд – суд присяжних. Передбачалась націоналізація землі за викуп для українців та розподіл її за національною ознакою. Значну увагу в проекті приділено самоуправлінню земель, передбачався значний рівень їх самостійності.

Твори: Міхновський М. Самостійна Україна. Київ-Львів, 1991; Основний Закон «Самостійної України» Спілки народу українського // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К., 1993.

Б. К.

МОММЗЕН ТЕОДОР ( 1817-1903) – нім. історик, політ. діяч. Нар. в м. Гардінгу (Шлезвіг) у сім’ї пастора. Працював проф. Лейпцігського (з 1848), Цюріхського (з 1851), Бреславського (з 1854) та Берлінського (з 1858 до 1903) ун-тів. Депутат ландтагу (1863-1866; 1873-1879), депутат рейхстагу (1881-1884). Лауреат Нобелівської премії (1902). Основні теоретичні праці М. присвячені дослідженню історії. Політ. погляди і діяльність суперечливі. З одного боку виступав проти реакційних шкільних законів і протекціоністської політики нім. уряду. З іншого боку, підтримував реакційну політику Бісмарка, виправдовував репресії австр. уряду проти слов’янських народів. Опублікував понад півтори тисячі праць з різних питань історії Стародавнього Риму. Найвідоміша праця – «Римська історія». Розвивав та обґрунтовував ідею «демократичної монархії», сильної влади. Доводив, що «демократична монархія», практично реалізована

під час правління Ю. Цезаря, була явищем закономірним, зумовленим усім ходом розвитку римської історії. Цьому присвячено три томи названої роботи. Проте М. не проаналізував розвиток «демократичної монархії», яка пізніше переросла в деспотію. Не написавши четвертого, він видав п’ятий том «Римської історії», в якому дав детальний аналіз розвитку римських провінцій. Великої уваги надавав характеристиці діяльності знаменитих політ. діячів (О. Македонського, Ганнібала, Ю. Цезаря, Г. Гракха та ін.), від яких, на думку М., залежав розвиток історії в бажаному напрямі. Розглядаючи можливі і бажані для розвитку Німеччини форми держ. ладу і правління за аналогією з Римською імперією, найкращою для Німеччини вважав «демократичну імперію» з сильною централізованою владою. У тритомному творі «Римське державне право» (1871-1887) та праці «Питання права між Цезарем і Сенатом» (1899) дав вичерпний огляд політ. ін-тів Риму і підвладних йому територій, характеристику різних категорій громадянства та юридичних основ імператорської влади. М. не лише плідно займався науковою діяльністю, але постійно цікавився актуальними політ. подіями, долею нім. народу. Він писав: «Якби я заради своїх... студій хоча б на один день забув німецьку вітчизну, я вважав би себе негідним жити в наш великий час».

Твори: Моммзен Т. История Рима. СПб., 1994. Т. 1-3, 5.

М.П.

МОНРО ДЖЕЙМС (1758-1831) – амер. політ. держ. діяч. Активний учасник війни за незалежність, сенатор (1790-1794), посол у Парижі (1794-96), губернатор штату Вірджінія (1799-1803), держ. секретар (1811-1816), президент ПАСШ (1816-1824). Був одним із основних авторів (поряд з Дж. Адамсом і Т. Джефферсоном) амер. зовнішньополітичної доктрини ізоляціонізму, що була названа на його честь. Суть цієї доктрини зводилась до наступного: а) західна півкуля є незалежною і не становить об’єкту європейської колонізації; б) кожну спробу європейських колонізаторів силою нав’язати свою волю Сполучені Штати розглядатимуть як загрозу миру й безпеці в Америці; в) Сполучені Штати ніколи не брали участі в європейських війнах і не збираються втручатися в європейські конфлікти в майбутньому; г) Сполучені Штати ніколи не втручалися у справи європейських колоній і мають намір поводитися так і в подальшому; д) Сполучені Штати мають намір залишити латиноамериканським державам свободу розвитку і дій; е) Сполучені Штати сподіваються, що європейські держави теж не втручатимуться у справи держав Латинської Америки. Цей документ був надісланий амер. конгресові 2 грудня 1823 р. Більшістю голосів було вирішено зажадати додаткової інформації про становище в Лат. Америці. Конгрес прийняв його до відома, хоча жодних резолюцій щодо нього не приймалося. За оцінкою авторитетних амер. мислителів він став «класичним документом визріваючого американського меркантилізму» (В.А. Вільямс). У 1853 р. це послання вперше було названо доктриною.

Література: Perkins D. The Monroe Doktrine, 1823-1826. Cambridge Mass, 1924.

Б. К.

МОНТЕСК’Є ШАРЛЬ ЛУЇ ДЕ СЕКОНДАТ (1689-1755), барон де ла БРЕДЕ – франц. мислитель, письменник. У 1700-1705 pp. навчався у коледжі, пізніше вивчав право в ун-тах Бордо і Парижа, з 1708 р. – адвокат, з 1714 р. – радник парламенту в Бордо, з 1716 р. – голова суду в Бордо. У 1727 р. обраний до Франц. Академії. В 1728-1731 pp. подорожував (Австрія, Угорщина, Швейцарія, Нідерланди, Англія). Написав низку творів, серед них «Перські листи», «Розвідки про причини величі і падіння римлян», «Про дух законів». Останню книгу він писав майже 20 років. Цей твір можна умовно поділити на три частини. Перша охоплює 13 книг, у яких викладається теорія трьох форм правління, друга – від 14 до 19 книги, де викладаються матеріальні та фізичні чинники, що впливають на людину, її моральність, політ. устрій тощо. Третя частина охоплює від 20 до 26 книги, де розглядається вплив суспільних чинників на звичаї і моральність. Отже, М. розглядав три форми правління – республіку, монархію і деспотизм. Кожна форма, на його думку, визначається за допомогою двох понять – природи і принципу правління. Природа правління, зазначав М., – це те, що робить його таким яким воно є. Принцип правління він визначав почуттям, яким повинні керуватися люди всередині тої чи іншої форми правління. Для республіки – це доброчесність, для монархії – честь, для деспотії – страх. Далі, кожній формі правління відповідав певний розмір території, яку займала дана держава. Республіка займала невелику територію, монархія – середнього розміру, імперія – величезна. Окрім того, М., на відміну від Арістотеля, розрізняв у республіці дві форми республіканського правління – демокр. і аристократичну. М. писав про політ. характер суспільної організації кожної з форм правління. У республіці панував мало ієрархізований порядок, егалітаризм, поміркованість, законність, участь усіх в реалізації вищої влади. В монархії панувала диференціація, нерівність, була розвинена ієрархічність, однак і тут панувала поміркованість і законність. У деспотіях – все навпаки: тут були ознаки повернення до рівності, оскільки всі рівні в страху перед сваволею деспота, всі безпорадні перед ним, всі відчужені від влади, характерним є беззаконня, ніхто не впевнений у своєму існуванні. Для республіки і монархії притаманні впевненість, яку громадянам дарувала свобода, деспотію обмежити може лише одне – релігія, але це досить непевно.

Взірцем для республіки, на думку М., були античні республіки, для монархії – англ. і франц. монархії, для деспотії – азіатські держави. Тепер спробуймо відповісти на загальне запитання, поставлене М., – яким повинен бути дух законів у різних формах правління? Відповідь на нього, як вважають провідні політологи (Р. Арон), є центральною у його політ. філософії. По суті, головним, на думку М., стало те, яким чином реалізується влада в різних формах правління: з дотриманням законів і почуттям міри, або, навпаки, не дотримуючись законів, насильством і свавіллям. Відповідаючи на запитання, М. спирався на своє бачення англ. монархії, яку він відвідав в молодості. Він побачив державу, що прагне до свободи і реалізує ідею політ. представництва, яке існувало у вигляді розділеної влади – виконавчої, законодавчої і судової. Далі М. розвинув теоретичні положення Дж. Локка, який запропонував власний розподіл влади для обмеження монархії. М. висунув ідею розподілу влади з метою рівноваги суспільних сил і як необхідну умову політ. свободи. Іншими словами держава вільна, коли в ній одна влада стримує іншу. Тему рівноваги в сус-ві М. проаналізував у творі «Розвідки про причини величі і падіння римлян», де він писав, що суспільна рівновага, соціальний консенсус – це союз, у якому всі учасники перебувають в русі, і при різних інтересах вміють досягнути загальної злагоди, що створює гармонію. Такий союз, що будувався на поміркованості сторін, міг бути, вірогідно, лише в аристократичній монархії, де аристократія мала права, гарантовані власне політ. системою. Республіканську форму правління М. не брав за взірець через те, що демокр. режим не був обов’язково вільною і поміркованою формою правління, оскільки народна влада часто прагнула до деспотизму більшості і тоді гарантії прав громадян і поміркованість зменшувалися. Хоча М. і дав одне з класичних визначень свободи (як права «робити все, що дозволено законом»), однак і свобода, і влада, вважав він, повинні мати певні межі. Будь-яка безмежність – це абсолютизація, що суперечить самому духові закону.

Твори: Монтескье Ш. Избранные произведения. М., 1955.

Б. К.

МОР TОMAC (1478-1535) – англ. держ. діяч, політ. мислитель. Його батько був відомим адвокатом. Отримав освіту в Оксфорді. У 1504 р. був обраний до парламенту і відразу ж став найбільш впливовим депутатом, лідером опозиції королю Генріху VII. Під час правління Генріха VIII займав різні держ. посади, обирався спікером парламенту, у 1529 р. став лордом-канцлером. Цікаво, що М. був першою світською особою, яка посіла цей високий пост. Гаряче підтримував короля у його боротьбі з реформізмом, вважався автором листів Генріха VIII до Лютера. Товаришував з Еразмом Роттердамським,