Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 21 страница

Твори: Фихте И. Г. Сочинения в 2-х томах, СПБ, 1993. Т. 1-2.

Б. К.

ФЛОРОВСЬКИЙ ГЕОРГІЙ (1893-1979) протоієрей, – рос мислитель. Нар. в сім’ї протоієрея, ректора Одеської духовної семінарії, закінчив історично-філологічний ф-т Новоросійського унту, у 1920 р. емігрував, з 1926 р. викладав патристику в Паризькому Богословському ін-ті, у 1932 р. – митрополит, у 1948 р. запрошений викладати в Св. Володимирську Духовну Академію в Нью-Йорку, де був пізніше деканом. Був чл. виконкому Всесвітньої Ради Церков, завідував каф. в Гарвардському ун-ті, був проф. Принстона. Перу Ф. належать ряд богословських творів – «Східні Отці Четвертого Віку», «Візантійські Отці» та відома праця –

«Шляхи Руського Богослов’я». Спираючись на візантійську нормативність, як істинно православну, Ф. правдиво висвітлив непрості дороги розвитку православ’я – від давніх часів до нашого століття. У творі аналізуються не так успіхи богослов’я як його невдачі – тут і криза рос. візантизму, зустрічі з Заходом, суперечки XVIII ст., філософія пробудження Богослов’я. Позитивно відгукнувся Ф. про окремі сторінки укр. культури (П. Могилу, І. Гізеля й С. Яворського). Позитивною є згадка про гетьмана І. Мазепу. Достатньо критично підійшов Ф. до постаті царя Петра І, його реформ, що сприяли абсолютизації рос. державності, перетворенню у майбутньому Росії в «поліцейську державу». Ці перетворення проходили, кардинально міняючи весь стиль життя, релігійні установки, формуючи своєрідний поліцейський пафос в країні, підпорядковуючи особистість, всі її інтереси спеціально визначеним догмам «спільної користі», або «спільного блага».

Твори: Флоровский Георгий. Прот. Пути Русского Богословия. Киев, 1991.

Б. К.

ФРАНКЛІН БЕНДЖАМІН (1706-1790) – амер. держ. громад. діяч, просвітник, вчений, фізик. У 1729-1748 pp. видавав «Пенсільванську газету», став начальником пошти в англ. колоніях, один з організаторів Пенсільванського ун-ту, Амер. філософського товариства. Був чл. другого Континентального конгресу, брав участь в підготовці Декларації незалежності (1776) Пізніше, майже десять років представляв Північно-американські штати в Парижі, брав участь в роботі Конституційного конвенту (1787) і редагував конституцію, був активним борцем за політ. та суспільно-економічну незалежність, створення власних політ. ін-тів в новоанглійських колоніях. Одночасно він засуджував і рабство, невільництво та торгівлю африканцями. Почавши з невеликих посад, він сам пробивав собі дорогу в житті, пропагуючи при цьому ідеї активної життєвої позиції, ініціативності, тверезості, працьовитості, ощадливості, поміркованості, методичності в праці й самому способі життя. Людина, вважав Ф., – коваль власної долі, дуже багато залежить від неї самої, її духу, волі, прагнень. ф. був автором деяких наукових праць на політико-історичні теми, публіцистичних статей. Серед його творів можна виокремити «Історичний нарис конституції і уряду в Пенсильванії» (1759), в якому Ф. висловив впевненість про те, що історичний процес має проходити поступово, по висхідній, від нищих формувань до вищих і пов’язаний з розвитком знань, та моралі. Для історика, що вивчає суспільно-політичні процеси, головним має бути «розумність» і «здоровий глузд». Вони допомагають зважено й безсторонньо аналізувати явища політ. історії сус-ва. Крім того, Ф. написав цікавий твір про національне багатство, виступав проти посилення виконавчої влади (зокрема був проти падання Дж. Вашингтону диктаторських повноважень), Ф. – автор праць з електрики, ряду технічних винаходів.

Твори: Франклин Б. Избранные произведения. М., 1956.

Б. К.

 

ФРАНК СЕМЕН ЛЮДВІГОВИЧ

(1877-1950) – рос. мислитель. Навчався на юридичному ф-ті Москов. ун-ту, змушений був перервати навчання, пізніше екстерном склав іспити в Казанському ун-ті (1901), з 1905 р. – співредактор ж-лу «Полярная звезда», один зі співавторів зб. «Вехи» (1909), співредактор ж-лу «Русская мысль» (1907-1917), у 1922 p. був висланий більшовиками з Рад. Росії. Спочатку викладав у Берлінському ун-ті, потім у 1933 р. емігрував до Франції. Ф. написав низку творів, зокрема «Філософія і життя», «Живе знання», «Катастрофа кумирів», «Духовні основи суспільства», «Світ тьми». Вважав, що політика оновлення Росії повинна супроводжуватись її внутрішнім культурним відродженням. В основу відродження і оновлення повинен бути покладений індивідуалізм, розвиток особистості, особистої свободи. Зміст культури полягає у творчій діяльності вільних людей, які й створюють нові духовні і матеріальні вартості. Тому Ф. був противником втручання держави в справи особистості, оскільки «держава не може бути необмеженим володарем над особистістю», більше того, вважав Ф., – «особистість стоїть вище від держави». Ф. негативно поставився до практичного досвіду більшовиків, зазначаючи з сарказмом, що всі лиха, все зло й нещастя дуже часто мали місце тоді, коли якась група людей, фанатично вірячи у свою місію вести народ до щастя, бралася негайно реалізовувати на землі рай, прагнула зараз же знищити все зло, – а в результаті страждала свобода особи, придушувались права, гинула демократія.

Твори: Франк С. Л. Сочинения. М., 1990.

Б. К.

ФРАНКО ІВАН (1856-1916) – укр. мислитель, письменник, громадсько-політичний діяч. Навчався у Львів. ун-ті, закінчив Чернівецький ун-т (1891). Був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її пресових органів, видавав ж-л «Життє і слово», репресований австр. владою. Захистив докторську дисертацію у Віденському ун-ті (1893), почесний доктор Харківського ун-ту (1906), напередодні війни ставилось питання про висунення Ф. кандидатом на Нобелівську премію. Характеризуючи політ. погляди Ф. можна виокремити кілька проблем, до яких була прикута його увага. Насамперед це була аграрна проблема, шляхи її вирішення в Галичині, загальні принципи розв’язання селянського питання. Другою такою проблемою була робітнича, аналіз життя пролетаріату (т.зв. бориславський цикл), доведення необхідності провідної ролі робітничого класу в боротьбі за

соціальне й національне визволення. У зв’язку з цим, Ф. приділяв значну увагу кооперації, організації взаємодопомоги з метою соціального захисту, боротьбі за просвіту робітництва, підвищення його культурного рівня. Ф. був соціалістом, особливо на ранньому етапі своєї творчості, однак не виступав за диктатуру пролетаріату, натомість акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових вартостях. Йому були близькі болі й страждання знедолених, бідних, скривджених. Тут Франко не знав компромісів, бо сам був селянським сином. В той же час, соціалізм у Ф. мав би спиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв. Він виступав за недержавний соціалізм. Однією з важливих проблем, що знайшла відображення у творчості Ф. була національна. Ф. виступав за її демокр. розв’язання, за безумовну рівність всіх націй, проти ігнорування національної проблеми в ході соціальної боротьби. На переломі століть, а особливо в роки революції 1905-1907 pp., Ф. все частіше виступав за національну самостійність націй, що входили до складу багатонаціональних імперій, зокрема Австро-Угорської та Російської. Він вважав, що найкращим вирішенням даного питання було б утворення держ. об’єднань змішаного типу – поєднання конфедерації з федерацією, що спиралося б на солідарність інтересів. Утворення майбутньої державності повинно було б мати форму земської автономії де панували б демокр. громадянські свободи. Пріоритет, в цілому, Ф. надавав спочатку соціальним свободам, а вже на «тій основі автономія національностей» Критикуючи в цілому демокр лібералізм, Ф. тим не менше, виділяв як позитивне його вартості – соціальну справедливість права й свободи особи.

Твори: Франко І. Я. Філософські праці // Зібрання творів у 50 т. К., 1986. Т. 45.

Б. К.

ФРЕЙД ЗІГМУНД (1856 1939) – австр. психіатр, засновник психоаналізу. Закінчив медичний ф-т Віденського ун-ту, з 1881 р. доктор медицини, спочатку працював в ін-ті фізіології у проф. Брюкке, потім лікарем у міській лікарні, з 1885 р. – приват-доцент ун-ту, у 1885-1886 рp. стажувався у проф. Ж.М. Шарко в Парижі, повернувшись у Відень відкрив приватну практику. На першому етапі діяльності Ф. займався з основному безпосередньо психічними захворюваннями. На другому – сформулював свою концепцію про структуру і функціонування людської психіки, у 1902 р. йому надано титул проф., тоді ж він організував Психіатричне товариство, що переросло у Віденське товариство психоаналізу, в 1909 р. Ф. їздив до США, будучи запрошеним читати лекції про свої методи лікування. У третій період (після 1920 р.) він розширив і узагальнив свою концепцію, перетворивши її у певну філософсько-соціологічну

систему, важливе місце в якій займали погляди на людину й культуру. У перший період Ф. написав ряд праць, зокрема «Про істерію», «Про сновидіння», на другому етапі – «Тотем і табу», «Вступ до психоаналізу», на третьому – «Я і Воно», «Майбутнє однієї ілюзії», «По ту сторону принципу задоволення», «Незадоволення культурою», «Нарис психоаналізу» та ін. Опрацьована ним система спирається на гіпотезу про домінуючу роль в людському житті несвідомих імпульсів, головне сексуального характеру. Гіпотеза була покладена Ф. в основу психоаналітичної техніки, що була спрямована на виявлення несвідомих процесів, мотивацій і потягів з метою позбавлення людини від неврозів. Вирішення всяких сексуальних проблем, на думку Ф. мало велике значення не лише в особистому житті людини, але й суспільно-історичних процесах. Саме на третьому етапі своєї творчості Ф. намагався застосувати свою систему та метод до аналізу проблем психології, соціології, теорії релігії, культури і мистецтва. При аналізі важливих соціологічних категорій – держави, соціального контролю, структури сус-ва, феномену лідерства і т.п., Ф. спирався на твердження про перетворення сексуальних інстинктів у «Інстинкт життя» – Ерос, що співіснує з іншим могутнім «Інстинктом смерті» – Танатосом. Перманентна боротьба між ними та цивілізацією, їх взаємодія в різних формах, несвідоме й свідоме – все разом і визначають, на думку Ф., природу сус-ва, його розвиток. Ф. був переконаний, що людині притаманна глибинна емоційна потреба в сильній владі. Суть його теорії сус-ва полягала в тому, що стійке людське сус-во може існувати лише тоді, коли будуть подолані універсальні батьковбивчі тенденції, які існують у молодших чл. сус-ва. Подолання цих тенденцій не лише мало зберігати цілісність такої клітини як сім’я, але й стабілізацію самого сус-ва. Звідси введення табу на інцест, заохочення шлюбів поза сім’єю, родом тощо. Отже, вважав Ф., розвиток сус-ва можна, також, прослідкувати, аналізуючи еволюцію подолання в сус-ві едіпових потягів. Розкриваючи суть культури Ф. виокремив ряд рис, зокрема – спосіб, за допомогою якого регулюються стосунки між людьми. Суспільне життя стає можливим із встановлення колективної влади, що сильніша від волі однієї особи. Право має стати кінцевим результатом розвитку людської спільноти, що пожертвувала своїми інстинктами і не дозволила нікому стати жертвами сили. Культура в той же час накладає на свободу індивіда ряд обмежень. Процеси розвитку культури й розвиток «лібідо окремої людини» на думку Ф. були схожими, а дані обмеження поглиблюють конфлікт між «людською природою» та самою культурою, цивілізацією. Важливе місце в системі Ф. зайняла проблема поділу сус-ва. Вихідним

тут було положення, що більшість людей мають антисуспільні та антикультурні тенденції в поведінці, а в багатьох вони настільки сильні, що роблять необхідним застосування державою примусу. Звідси Ф. виводив природне «панування меншості над масами», оскільки вони не в стані відмовитися від власних егоїстичних бажань, серед них панує вседозволеність та розпущеність. Вони не люблять працювати та не мислять раціонально. Це примушує державу і правлячу еліту застосовувати примус. Тому, розглядаючи проблему лідерства, Ф. насамперед мав на увазі авторитарного лідера, який своїми потенціями, своїм «Я» домінував над масами. Останні ж завжди шукають вождя, самі чекають нагоди, щоб відмовитися від самостійності та відповідальності. Ф. зробив аналіз і самого соціального панування та примусу, при цьому він виділив культ нарціссизму, який коріниться у кожній суспільно-політичній системі, яка спирається насамперед на національні та культурні традиції. Все це несе певне компенсаційне навантаження, за ті примусові відносини, атмосферу насильства, якій піддаються індивіди в рамках політ. системи. Розвиваючи цю тему далі, Ф. з одного боку оправдовував легітимний примус, без якого люди б просто не вижили в різних спільнотах, з другого – Ф. вказував, що абсолютизація примусу провадить до зростаючої патології в сус-ві, росту неврозів (людина все більше боїться...). Звідси, його подвійна позиція щодо суспільного прогресу взагалі. У одному випадку Ф. вважав, що людська природа не допускає якихось соціальних перетворень, з іншого – допускав певний еволюціонізм, коли за допомогою психоаналітичної терапії та відповідної соціалізації особи, можна буде підняти рівень свідомості мас до елітарного, раціоналізм стане пануючим, сексуальні потяги будуть задоволені, агресивні імпульси людей поволі перетворяться в мирні засоби керівництва сус-вом. Однак самому Ф. прийшлося на власному досвіді пізнавати ницість мас, замовчування його праць, а наприкінці життя навіть постала загроза існуванню його самого та всієї сім’ї Фрейдів. Парадокс, також в тому, що саме прихід авторитаризму, нетолерантності, голого насильства мало не призвів його до передчасної загибелі, лише завдяки англ., франц. й амер. друзям (зокрема його співавтора по праці про президента В. Вільсона, амер. посла в Парижі – У. Булліта, принцеси Марії Бонапарт та ін.) на початку червня 1938 р. йому з дружиною Мартою та дочкою вдалося покинути третій рейх і незабаром прибути в Англію де на той час вже вийшло друком 23 томи його праць.

Твори: Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции. М., 1989; Психология бессознательного. М., 1989; Я и Оно. М., 1990; Фрейд З., Буллит У. Томас. Вудро Вильсон – 28 президент США. Психологическое исследование. М., 1992.

Б. К.

ФОММ ЕPІX (1900-1980) – німецько-америкаиський філософ, психоаналітик. Отримав освіту у Гайдельберзькому ун-ті. У 1933 р. емігрував до США. У 1941 р. вийшов у світ твір «Втеча від свободи», в якому він досліджує фашизм і більшовизм як соціальні явища. Автор творів «Людина для самого себе» (1947), «Здорове суспільство» (1955), «Концепція людини у Маркса» (1961), «Революція надії» (1968), «Мати або бути?» (1976). У більшості своїх праць він намагався з’ясувати, яку «роль психологічні фактори виконують як активні сили соціального прогресу». Ф. вважав, що сутність людини виявлялася у її потребах, які він класифікував таким чином: 1) потреби у спілкуванні, в міжіндивідуальних зв’язках; 2) потреби у творчості, як глибинній інтенції людини; 3) потреби у відчутті глибоких коренів, що гарантували б надійність та безпеку буття; 4) потреба в уподібненні, пошук ідентичності; 5) тяжіння до пізнання, освоєння світу. Розглядаючи взаємовідносини сус-ва і громадян, Ф. виокремив основні функції, які сус-во здатне викопувати у відношенні до індивідуумів: сприяти розкриттю потенційних здібностей людини, його потреб, або, навпаки, деформувати ці внутрішні наміри, надавати їм спотвореної форми. З психоаналітичної точки зору він дослідив причини виникнення авторитаризму. У тоталітарних суспільствах влада з легкістю використовувала засоби насилля, щоб домогтися слухняності. Підтримку зазначеним діям власне і надавали люди з авторитарним характером. Ці люди, на думку Ф., виявляли боягузтво там де слід було боротися не за минуле, а за майбутнє; не за існуюче, а за те, що народжувалось; не на підтримку могутнього, а на підтримку слабкого. Побоювання авторитету сприяло утворенню «любовно-мазохістського ставлення до будь-якої влади». В захисті від вищої могутності, підкоренні їй авторитарного типу характеру бачив позбавлення від страху, що Ф. називав «протезом надійності». Але авторитарний характер бажав і дечого більшого – він сподівався брати участь у цій вищій, домінуючій могутності, а не лише ідентифікуватися з нею. Ф. наголошував, що протилежним характером зазначеному вище, був такий, що спрямовувався на зміну існуючого сус-ва в напрямку його прогресу, який не відчував, що він служить певній «вищій силі», що домагався встановлення такого сус-ва «...в якому найвищою доброчесністю не є хоробрість, терпіння та покірність, але відважність... перемога над фатумом». Осмислюючи недоліки сус-ва, Ф. запропонував програму «соціальної реконструкції суспільства». Значну увагу приділив дослідженню процесу соціалізації, розглядав інструменти соціалізації, як фактори стабілізації політ. режимів.

Твори: Фромм Э. Иметь или быть. М., 1986; Бегство от свободы. М., 1989.

А. Р.

ФУКО МІШЕЛЬ ПОЛЬ (1926-1984) – франц. філософ, соціолог. Нар. в Пуатьє. Працював у Паризькому, Варшавському, Клермон-Ферранському та Гамбурзькому ун-тах. З 1970 р. – в College de France. Основним завданням своєї творчої діяльності вважав побудову «археології знання» як особливої дисципліни, яка виявляє історично змінні системи розумових передумов пізнання та культури. Ці передумови визначаються, пануючим в культурі того чи іншого періоду, типом семіотичного відношення, або відношенням «слів» і «речей». Виокремлював три системи таких передумов (які змінюють одна одну) або три епістеми: Відродження, класичний раціоналізм і сучасність. Основним предметом дослідження є дискурсивні (мовні) практики, що співіснують всередині однієї епістеми. Взаємодією їх визначають як «слова», так і «речі»,тобто як засоби культури, так і її об’єкти. В 70-ті роки Ф. звертає увагу на дослідження «генеалогії влади». Системи розумових передумов виводив із існування соціальних ін-тів. Відносини «влади» виступають умовами «знання». Висунув ідею взаємопроникнення знання і влади, пізнавальних і соціально-політичних відносин. У роботах «Нагляд і покарання», «Воля до знання» та ін. аналізував специфічні комплекси влади-знання, стратегії влади та дискурсивні практики. Воля до знання, згідно з Ф., є однією з форм волі до влади. В основі акту знання лежить воля до влади, що з самого початку перетворює відносини знань у силові, тобто політ., або відносини влади. Боротьба за знання – прихована форма боротьби за володіння владою, за розширення цієї влади. Знання завжди утверджувалось і розповсюджувалось силою та примусом. Водночас влада ніколи не має лише таких негативних характеристик як придушення, виключення. Різні типи влади породжують і саму реальність, і об’єкти пізнання, і способи їх досягнення. Сучасна «диспозиція» влади-знання виникла на рубежі просвітництва і XIX ст. і характеризується тим, що влада тут не є привілеєм однієї особи (як у монархіях), не має центру, не є також привілеєм держави і держ. апарату. Основою модальності влади тут виступають всепідконтрольність, дисциплінування і нормування. Вона передбачає певні стратегії управління індивідами, нагляду за ними, процедури їх ізоляції, перегрупування і покарання або терапію соціальних хвороб. В зв’язку з цим Ф. значну увагу приділяв дослідженню такого соціального ін-ту як в’язниця. Хоча, на його думку, відносини влади пронизують всю соціальну структуру і можуть бути виявлені в сім’ї, казармі, кабінеті лікаря і т. ін. Всяке розмежування типу «здоров’я-хвороби», «норми-патології», «істина-брехня» залежить, за Ф., від розподілу «символічної власності», тобто від права різних соціальних груп говорити, називати, висловлюватись про щось. Ця можливість висловлювання,

зосереджена в різних осередках влади, лежить в основі всякої теорії і всякої практики. У творах 80-х років Ф. займався пошуками шляхів подолання заданих кодів і стратегій поведінки, що дало б індивіду можливість стати самим собою, вільно виявляти свої пристрасті і бажання.

Твори: Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. М., 1994.

М. П.

ФУР’Є ФРАНСУА MAPI ШАРЛЬ (1772-1837) – франц. мислитель. Нар. у багатій сім’ї безансонського негоціанта. Згідно із заповітом батька, Ф. ставав спадкоємцем (двох п’ятих майна), якщо він буде займатися торгівлею. Тому сім’я послала молодого Ф. навчатися комерції, бухгалтерської справи спочатку в Ліон, Руан, потім Марсель, Бордо. У 1791-1792 pp. він відвідав Німеччину і Нідерланди. Перебуваючи в Саксонії, Ф. познайомився з соціальними порядками моравських братів, його вразили спільна праця братів, діяльність виробничих асоціацій, проживання разом у вигляді хору (об’єднань людей однакових за віком і сімейним станом). Досягнувши повноліття, Ф. успадкував свою частину батькової спадщини і вклав гроші у торгівлю колоніальними товарами в Ліоні. Ф. вирішив вести торгівлю чесно і перетворити свій торговий дім у взірцевий, що викликало обурення й заздрість у ліонських купців. Видно, не без їх «допомоги», під час антиурядового заколоту в місті, муніципальна влада конфіскувала для потреб заколотників всі товари Ф., що привело до розорення. У 1794-1796 рp. він був мобілізований в армію і служив кінним єгерем у рейнсько-мозельській армії. Після демобілізації Ф. почав працювати то бухгалтером, то касиром, експедитором, найбільше до вподоби йому стала посада неофіційного біржового маклера. У 1800 р. пробував випускати газету, почав працювати у «Ліонському бюлетені», пишучи різні станси, куплети, публікуючи все частіше й серйозні статті. У грудні 1803 р. публікує статтю «Всесвітня гармонія», в якій задекларував свої принципи порятунку від пануючого хаосу, несправедливості. Цивілізацію повинен замінити лад гармонії, який спирався на врахування інтересів людей, що дасть справедливість, багатство, єдність, братерство і вічний мир. В одній з чергових статей Ф. звернувся до Наполеона й запропонував тому взяти на себе місію визволення землі та встановлення силою гармонії на землі. У 1804-1808 рp. Ф. пише книгу «Теорія чотирьох рухів і всесвітніх доль». Проспект і оголошення про відкриття», яку підписує: «Шарль з Ліону». В праці Ф. ствердив, що наступним сус-вом стане землеробська асоціація, в основі якої покладена єдність притягання пристрастей. У гармонійному сус-ві погані пристрасті зміняться на позитивні, пристрасть до інтриги – на пристрасть до змагання, скупості – на

охорону суспільного майна і т. д. Далі Ф. пропонував зайнятися просуванням межі землеробства далеко на північ, що, мовляв, приведе до загального зм’якшення клімату на землі. Тоді півн. сяйво, писав Ф., перетвориться на півн. вінець, який не лише світитиме, але й грітиме. В результаті країни Балтики, Сибір отримають м’який, теплий, клімат, крига Полярного океану розтопиться, морська вода стане прісною, зміниться фауна моря та суші, зникнуть всі шкідливі риби та тварини, замість них з’являться корисні для людини. Люди будуть всебічно вдосконалювати свої природні задатки, заселять Сахару, прориють всюди канали, настане повна гармонія у природі й сус-ві. Однак книга Ф. не викликала цікавості, з’явилися злосливі фейлетони. Видана на власний кошт ця книга й через 20 років все ще не була до кінця розпродана. Тому Ф. вирішив написати нову книгу, у якій викласти не проспект майбутнього щастя людства, а математичний трактат, у якому точно обґрунтувати новий соцієтарний лад. На початку 20-х рp. праця Ф. була завершена й опублікована у двох томах під назвою: «Трактат про асоціацію». Виходячи з положень попередньої своєї праці, що щастя людей залежить від задоволення пристрастей і їх повному розвитку (він виокремлював 3 групи пристрастей – матеріальні, або чуттєві, прихильності, симпатії; верховні, розподільчі, їх спільна взаємодія й дає гармонію), Ф. математично доводив можливість побудови «соцієтарного ладу» в якому наступить задоволення пристрастей людей. Спочатку він пропонував створити землеробсько-промислові виробничі асоціації-фаланги, де будуть об’єднані добровольці всіх класів. Проживатимуть вони у велетенських будівлях-фаланстерах. Кожен чл. фаланги вибиратиме собі рід занять і займатиметься по черзі – сільськогосподарськими та промисловими роботами. Харчуватимуться вони разом, але в залежності від достатків кожного, шлюби будуть тимчасові, тому діти будуть на повному громад. вихованні, вони повинні навчатися у процесі роботи. Фаланга має бути акціонерним товариством, тому вона ділитиме прибутки на 12 частин: 5/12 за працею, 4/12 за капіталом і 3/12 за талантом, що все разом створить союз капіталу, праці і таланту. Пізніше, коли праця всіх стане творчою, а звідси високопродуктивною, – це приведе до задоволення всіх потреб чл. фаланги і розподіл за капіталом втратить сенс, наступить повне злиття колишніх класів, зітруться різниці між фізичною і розумовою працею. Ще значно раніше зітреться різниця між містом і селом, бо фаланстери дадуть всім однаковий комфорт. Все це приведе до повного розкріпачення жінки, (Ф. дав тут відому формулу прогресивності будь-якого cyc-го ладу, який він вимірював ставленням до жінки). У майбутньому, стверджував Ф., раціонально організовані фаланги (регіональні, національні та

міжнародні) перетворять всю землю, настане епоха соціальної гармонії. Даний трактат вже був помічений в Європі, він поклав початок формування школи Фур’є. У 1825 р. він став свідком першої європейської промислової кризи, що вразила його й змусила знову взятися за перо. На початку 1829 р. нова книга – «Новий світ» Фур’є, – знову змусила заговорити інтелектуальні кола Франції, вона була повна симпатій до пролетаріату, описувала блага «соцієтарного» ладу. З літа 1832 р. «соцієтарна школа» отримала свій ж-л – «Фаланстер», вона проникає в робітниче середовище. У 1832-1833 рp. чл. парламенту Боде-Дюларі була зроблена спроба реалізувати проект Ф., однак «продуктивну працю» налагодити не вдалося, утопія залишилася жити на папері...

Твори: Фурье Ш. Избранные сочинения, М.-Л., 1951-1954. Т. 1-4.

Б. К.

Х

ХАБЕРМАС ЮРГЕН (1929 р.н.) – нім. соціальний філософ. У 1964-1970 pp. був проф. філософії та соціології в ун-ті Франкфурта-на-Майні, з 1970 р. – співдиректор ін-ту по вивченню життєвих умов науково-технічного світу у м. Штарнберзі. У молоді роки був під впливом західнонімецьких «нових лівих», в кінці 60-х почав поступово відмежовуватись від них, переходячи поволі на позиції неоліберального неомарксизму. Він спробував спочатку сформулювати спільну соціальну теорію, критикуючи буржуазне сус-во й захищаючи інтереси знедолених суспільних груп. У зв’язку з цим проаналізував кризу легітимності політ. влади, яка була наслідком кризи економічних, правових й моральних засад індустріального сус-ва. Дана криза стала дезінтегратором суспільної системи, серйозною перешкодою «системної інтеграції». Досліджуючи далі кризи, він спробував дати їх визначення та параметри («Криза легітимності»). У 70-ті роки X. почав широко вивчати «політичну функціонуючу» громадськість. З метою пошуків виходу із суспільної кризи X. звернувся до проблем міжлюдської взаємодії – «Інтеракції» (комунікації), зосередивши увагу на різницях між істинною й фальшивою інтеракцією. X. спробував сформулювати певну концепцію, що спиралася на дуалістичний розподіл

двох сфер людського існування: сфери праці і сфери інтеракції. У творах «Техніка і наука як «ідеологія», «Проблеми легітимації в умовах пізнього капіталізму» X. спробував пояснити проголошений ним розрив між працею та інтеракцією. Пізніше (у 80-х роках), X. у творі «Теорії комунікативної дії» намагався розмістити свою концепцію у загальну лінію розвитку захід. соціології (від М.Вебера до Т. Парсонса).

Твори: Habermas J. Legitimation Crisis. Boston, 1975; Theorie des kommunikativen Handelns, Fr. a/Mein, 1981. Bd. 1-2.

Б. К., A. P.

ХАЙЕК ФРІДРІХ АВГУСТ фон (1899-1988) – австрійсько-англійський економіст та політ. філософ. Отримав у Віденському ун-ті диплом доктора права і політ. наук. У 1931 р. запрошений в Лондонську школу економіки на посаду проф., з 1950 по 1962 pрp. проф. ун-ту в Чикаго, пізніше викладав у Фрайбургу та Зальцбургу. У 1974 р. отримав Нобелівську премію з економіки. X. автор творів, зокрема «Дорога до рабства» (1939), «Конституція свободи» (1960), «Закон, законодавство і свобода» (1973-1979) та ін. Праця X. «Дорога до рабства», що одразу зробила відомим його прізвище, присвячена аналізові двох альтернативних способів організації соціального життя – ринковому порядку і централізованому плануванню. При цьому X. послідовно захищав позиції демокр. лібералізму, його принципи і системні вартості, зробив конкретний аналіз політ. і соціально-економічних засад та цінностей тоталітарного сус-ва – соціалістичного і націонал-соціалістичного. Він справедливо вказав на такі головні системні цінності і принципи демокр. лібералізму як терпимість, анти-догматизм, зменшення (до сприйнятливого мінімуму) примусу, права свободи людини. X. вказав, що широкий прихід в політику народних мас, значно звузив можливості для реалізації демокр. лібералізму, як зрештою й помилки його адептів, зате розширив і розширює можливості поширення соціалізму. У них були спільні вихідні позиції, лібералізм прагнув до рівності в правах, соціалізм теж, але якщо демократія прагне до рівності в свободі, то соціалізм ~ до рівності в рабстві і примусі. Досвід переконує, писав далі X., що хоч обіцянки свободи стали одним із сильніших засобів соціалістичної пропаганди, реальності соціалізму все більш переконують, що це насправді лише широка «Дорога до рабства». Своє твердження X. спирав, насамперед, на такі положення, як несумісність свободи й організації, свободи й колективізму, свободи й планування економіки. Організація, колективізм і планування в своїй основі спираються не так на переконання як основний принцип політ. влади, як на «добровільний примус». Навіть незначний об’єм економічного плану, доводив X., вимагає створення цілої машини примусу, змушує