Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 22 страница

людей діяти за вказівками опрацьованого колективом плану. А тоді вже все йде як в ланцюговій реакції, навіть самі соціалісти із здивуванням переконуються, що починаючи планомірне господарювання, їм доводиться брати під контроль все більше сторін людського життя, бо індивідуалізм в якійсь сфері веде до отримання колективістських цілей в іншій. Коли ж апарат контролю досягне певної повноти, він висуває політиків, які починають більш цікавитись самою владою, а навіть диктатурою, ніж соціалістичними ідеалами. Це стає вже лише теорією... Один з кращих розділів книги має назву: «Чому до влади приходять гірші». X. висував три причини: перша – це та, що чим більш інтеліґентні люди, тим менш вони колективісти, менш одностайні в дотриманні симпатій до якоїсь конкретної системи вартостей. Чим більш освічені люди, тим менш їх можна підвести до загального знаменника у їх поглядах та вчинках. Друга причина полягала у тому, що тоталітарні режими спираються, насамперед, на людей з нестійкими поглядами і такими, що легко збуджуються. Третя – це те, що люди швидше за все об’єднуються навколо негативної програми – ненависті, заздрості, вони за поділ «ми» і «вони». Віра в спільність інтересів і цілей передбачає більшу схожість між людьми, колективізм, менше індивідуалізму. Звідсіля таке сус-во – добровільно вступає на дорогу до рабства, робить висновок X. У творі «Конституція свободи» X. зазначав, що сус-во вирішує нові проблеми пристосовується до них, росте й розвивається, що воно є вільним від всяких обмежень, які йому нав’язують соціалісти-плановики. Люди повинні бути пов’язані лише рівними для всіх нормами. Інститути, які діють в сус-ві самі розвиваються, так би мовити спонтанно, а правила за якими вони діють, люди відкривають самі. Будувати планово сус-во, вважав X. є неможливим, це є «фатальною оманою». Дану тезу X. обґрунтував у тритомнику «Закон, законодавство і свобода». Вільне сус-во не потребує розпоряджень центральної влади, бо його чл. живуть за складеними здавна традиційними правилами співжиття. У першій книзі трилогії X. «Порядок і правила» він зазначав, що у вільному сус-ві є певна спільна основа-система правил, тому в ньому судді не створюють нових законів, вони пробують відкрити реальний зміст правил справедливої поведінки. У другій книзі – «Міражі соціальної справедливості» X. зазначав, що у вільному сус-ві правила соціальної гри є відомі, однак ніхто не пробує визначити заздалегідь, хто повинен вийти в ній переможцем і який буде кінцевий результат. В той же час у соціалістичному сус-ві уряд діє не за загальними правилами, а за своїми мірками, що провадить до беззаконня. Нарешті у третій книзі «Політичний устрій вільного світу» X. пропонує конституційну

систему, якій підпорядковується уряд, який позбавляє адміністративної влади парламент, лишає його можливості служити інтересам окремих груп і примушувати меншість. Він пропонував два представницькі органи – один мав би опрацьовувати кодекс справедливості, формувати універсальні правила поведінки, що дадуть можливість справно функціонувати вільному сус-ву, другий – для виконання держ. служби і оподаткування. Його примусова сила буде обмежена першим органом, опрацьованим ним кодексом справедливості. Всі правила, звичаї, ін-ти власності, такі вартості як чесність, мир утвердилися в сус-ві в силу своєї доцільності. Завдяки їм, писав X., існує вільне сус-во.

Твори: Хайек Ф. А. Дорога к рабству. М., 1990; Общество свободных. London, 1992.

Б. К.

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН (1595-1657) – укр. держ. політ. діяч, полководець. Нар. в шляхетській родині. Здобув освіту в єзуїтській колегії у Львові, у 1620 р. потрапив у турецький полон, з якого через два роки викупила його мати, займав далі посаду військового писаря реєстрового козацтва, у 1638 р. втратив цю посаду і став рядовим сотником Чигиринського полку. У 1645 р. відвідав Францію, де вів переговори про вступ козаків на військову службу. У 1647 р. його хутір було пограбовано, сина закатовано, викрадено жінку. Почалося переслідування з боку місцевої адміністрації. X. змушений був податися на Запоріжжя, де незабаром його було обрано гетьманом. У січні 1648 р. під проводом X. на Запоріжжі вибухнуло повстання, яке поклало початок визвольній війні укр. народу проти Польщі. Весною того ж року X. уклав військовий союз з Кримським ханством, отримав ряд військових перемог над польськ. військами, уклав Зборівський (1649) і Білоцерківський (1651) договори з Польщею, пізніше – у 1654 р. уклав Переяславську угоду з Москов. царством. Спробував утворити міжнародну коаліцію, перебудувати Річ Посполиту в конфедерацію, що мало перетворити Україну у самостійний суб’єкт міжнародного права, відновити українську державність. Будова козацько-гетьманської держави X. спиралася як на укр. традиціоналізм (що увібрав у себе народні звичаї, традиції), так і новаторський підхід до конкретно-історичної ситуації в Україні в середині XVII ст. Утворена нова держава-гетьманська набрала форми авторитарно-ліберального режиму. Авторитаризм проявився у зростанні концентрації влади в гетьманських руках, а лібералізм – у козацькій демократії, яка обмежувала гетьмана, зберігала козацькі вольності. Було створено новий тип адміністративного устрою, що спирався на розбудову елементів військової демократії. Відновлення укр. державності зупинило колонізацію України з Заходу, стимулювало появу укр. політ. національної свідомості, відновлення і розвиток державницьких національних традицій.

Лі т ера т ура: Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Відень, 1920; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. Львів, 1990.

Б. К.

 

Ц

ЦІЦЕРОН МАРК ТУЛІЙ (106-43 рp. до н. е.) – римський держ. і політ. діяч, мислитель, адвокат. Займав ряд держав. посад: квестора (76 р. до и. е.), претора (66 р. до п. е.), консула (63 р. до н. е.), проконсула (51-50 рp. до н. е.) у Кілікії. Після вбивства Цезаря виступив як лідер сенату та республіканців (його відомі 14 філіппік), однак зазнав поразки, був внесений у проскрипційні списки і вбитий. Вбивці відрубали йому голову і праву руку, якою він писав свої промови проти Антонія і привезли йому ці трофеї. Антоній тримав їх у себе на обідньому столі, а його жінка колола голкою язик мертвого Ц. як знаряддя його промов. Ц. був автором 19 трактатів, 58 судових і політ. промов та понад 800 листів. Його політ. погляди викладені у трактаті «Про державу». Ц. визначав державу як «справу народу» (res populi) – народом він вважав поєднанням багатьох громадян, пов’язаних між собою згодою у питаннях права та спільністю інтересів. Ц. не притримувався думки, що держава є результатом суспільного договору, він вважав, що вона виступає як результат конечності спільного життя громадян, їх слабостей та страху. У залежності від кількості суб’єктів влади в державі, Ц. ділив держави на монархії, аристократії і демократії. У природі, писав Ц., мав місце колооббіг держ. форм, зміна їх одна одного. Як ідеал, пропонував Ц., повинна виступати змішана форма, яка мала б елементи усіх трьох простих форм. З монархії варто запозичити щось видатне і царське, коли частина влади була б надана авторитетним громадянам, інша ж частина влади була б надана судженням і волі народу. Така змішана форма привела б до загальної рівності та міцності держави, кожен був би в ній на своєму місці. Це не означало, що Ц. був затятим ворогом демократії, однак він вважав, що саме народовладдя не є кращою державного формою, оскільки спирається на абсолютизацію рівності зовсім різних громадян. Рівність є теж несправедливість бо вона ліквідовує суспільну ієрархію.

Практичною політ. програмою Ц. стала пропозиція повернення до римської республіки III – поч. II ст. до н. е., а основою змішаного устрою мала бути «згода всіх суспільних станів», «однодумність всіх громадян», тобто блок сенатської верстви й вершників проти монархістів та демократів. Ц. виступив за зміцнення сенатської республіки, проти режиму особистої військової диктатури. Концепція держави у Ц. спиралася на його погляди щодо кращого держ. діяча, бо міцність держави залежить не лише від дотримання славних минулих традицій але й від визначних держ. мужів. Щоб повернути славне минуле потрібно реформувати моральність римлян. Видатний держ. муж повинен володіти такими чеснотами, як мудрістю, справедливістю, стриманістю, поміркованістю, бути гарним промовцем, знати античну грецьку літературу, теорію держави й права. При виникненні критичних ситуацій, держ. мужі повинні діяти швидко, рішуче й встановити твердий порядок в державі. Ц. сформулював власну теорію природного права, вважаючи, що поняття права потрібно виводити зі закону, оскільки закон є «міркою права і безправ’я». Основою права є природа, не писані людські закони, а природній закон, який є одночасно вищим розумом, справедливістю і служить зв’язуючою ниткою між людьми та богами. Керуючись ним, люди можуть відрізнити право від безправ’я, добро від зла. Ідеальний устрій, який пропонував Ц., мав стати взірцем для законодавчої праці. Він настоював на безумовному виконанні укладених угод та союзів, що мало стати свого роду моральною максимою, він дав своє визначення справедливості, суть якого зводилася до вимоги «щоб ніхто нікому не шкодив, якщо лише не буде спровокований на це несправедливістю», – справедливістю було й те, щоб всі «користувалися загальною власністю як спільною, а приватною – як своєю». Хто захоплює чужу власність, стверджував Ц., той порушує та нівечить права людського сус-ва. Важливими були його роздуми щодо такої політ. проблеми як війна. Ц. вважав, що війна може бути лише вимушеним актом і допускається лише тоді, коли переговори не дають результатів. Війни ділив на справедливі і несправедливі. Справедливі війни, писав Ц., це війни оборонні, а також (правда, за певних умов) війни, які провадяться з метою зміцнення влади і здобуття слави. Тут Ц. явно зробив поступку месіанській концепції Риму, бо такі війни можуть вестися для виконання «всесвітньо-історичної місії Риму».

Твори: Цицерон М. Т. О государстве. О законах. Диалоги. М., 1994.

Б. К.

Ч

ЧААДАЄВ ПЕТРО ЯКОВИЧ (1794-1856) – рос. мислитель. Навчався у Москов. ун-ті, приймав участь у Вітчизняній війні 1812 p., вступив у «Союз Благоденствія», а пізніше – «Північне товариство», після поразки виступу Семенівського полку подав у відставку і виїхав за кордон на навчання. Після повернення у Росію (початок 1826 р.) поселився у Москві, де у 1829 р. написав свої «Філософічні листи», які було опубліковано в 1836 р. У листах, Ч., характеризуючи становище рос. народу, намагався дати відповідь на питання про долю Росії, вказавши на окремі специфічні риси рос. минулого. Ч. вказав на таку негативну рису «нашої своєрідної цивілізації» як те, що «ми ще лише відкриваємо істини, які давно вже стали відомими в інших місцях». Все це пояснював Ч. тим, що Росія запізнювалась у своєму розвитку, вона не належала ні до Заходу ні до Сходу, де відсутні були традиції такого роду. Росія, писав Ч., ніби була поза простором і часом, тут склалася ситуація, за якої неможливе нормальне життя людини. Така ситуація була результатом темного рос. минулого. Спочатку був стан дикого варварства, потім – грубої неосвіченості, далі – страшного чужого панування. Все це стало причиною деспотизму, успадкованого пізнішими рос. правителями. Можливо тому росіяни живуть «одним сьогоднішнім, у самих темних його межах, без минулого і майбутнього, серед мертвого застою». Темними й ганебними плямами рос. життя Ч. назвав самодержавство й кріпацтво. Розвиток Росії був дуже специфічним: «ми ростемо, але не дозріваємо; рухаємося вперед, але по кривій лінії, тобто по такій, що не провадить до мети». Наразі Росія копіює Захід, сліпо і поверхово, а найчастіше невдало, відсутні розумова методичність і логіка. Ч. боляче переживав подібне становище Росії, країни, якій сама доля визначила бути з’єднуючим містком між Заходом і Сходом. Однак ця Росія нічого не робить, «століття пройшли без користі для нас», здається, що загальні закони людства ніби відмінені для Росії. Тому Ч. робить висновок, що здається ніби росіяни жили і живуть для того, «щоб послужити якимсь важливим уроком для віддалених майбутніх поколінь, які зуміють його зрозуміти».

Вихід з цієї ситуації Ч. вбачав у пробудженні думки, духу та поєднання його з християнською релігією, зокрема з католицизмом. Майбутню Росію Ч. бачив великою й «неділимою», бо «розчленувати Росію...було би шаленством» (мова тут йшла про Польщу, а також Білорусію та Малоросію). Життєво важливо для Росії зберегти ці землі, де проживає, на думку Ч. «російське населення».

Твори: Чаадаев П. Я. Статьи и письма. М., 1989.

Б. К.

ЧАЛІДЗЕ ВАЛЕРІЙ (192? р. н.) – радянсько-американський соціолог. Емігрував у США. Автор низки творів, зокрема «Переможець комунізму», «Майбутнє Росії» та «Ієрархічна людина» та ін. Одним із напрямків наукових досліджень Ч. є відродження натурфілософського підходу до культурної еволюції людини, що спирається на сформульовану Ч. концепцію людської ієрархії і її ролі в житті людини і сус-ва. З цією метою Ч. проаналізував джерела ієрархічних різниць у сус-ві. Важливим таким джерелом, на думку Ч., є нерівність. У cyс-ві велася й ведеться перманентна жорстока ієрархічна боротьба, постійно використовується сила для збереження цієї нерівності, для використання переваги перебування на верхніх щаблях сус-ї ієрархії. Тому в центрі уваги Ч. стоїть людська особа, яку він характеризує, насамперед, як таку, що володіє певним об’ємом волі, та «фізичною силою, готовністю цю силу застосувати і вмінням цю силу застосувати, а також вродженим або набутим знанням того, у яких випадках цю силу застосувати». Своєю працею «Ієрархічна людина» Ч. робить спробу «визначення волі людини і її ролі в суспільстві». При чому, поняття «воля» Ч. вживає близько до розуміння поняття «воля до свободи». На думку Ч., проведений історичний аналіз переконливо свідчить, що замість відбору за об’ємом волі, псевдоштучний відбір привів переважно до виживання людей слабих, покірних, які проте здатні оволодіти культурою. Він запропонував кілька моделей перемоги власне таких слабих людей. Ч. зазначає, що сильні і непокірні гинуть у війнах та в ієрархічній боротьбі, за винятком тих, хто пробився у лідери. Слабі і непокірні відсіваються в ієрархічний боротьбі, сильні і покірні відсіваються у війнах. У результаті – виживають й розмножуються сильні і покірні, правда на стороні відмінних (від сили) ознак. Тому сус-во сьогодні – «це суспільство слабих, неагресивних, відносно покірних людей. Ми більшою частиною коримося законам, а в тиранічних суспільствах – тиранові» – писав Ч. Процес відбору дав важливі наслідки – перемога слабих веде до народження цивілізації, де боротьба проходить в рамках права, за винятком війни. Цивілізація, одночасно, може привести і до катастрофічних наслідків, бо методи культурного придушення агресивності у нових поколінь можуть дати згубні наслідки – втрати взагалі волі до життя, втрати мотивації.

Водночас Ч. наводить приклади реваншистських спроб сильних – це революції 1917, 1933 рp. Далі Ч. зробив аналіз суспільств, які стоять перед такими революціями сильних. Основними ознаками таких передреволюційних сус-в були наступні: по-перше, сильне ієрархічне розтягування (коли забагато людей тратить надію покращити своє становище); по-друге, невідповідність сил збереження існування пануючих порядків (армія, поліція, церква, ідеологія) за рівнем ієрархічного розтягування в сус-ві; по-третє, ступінь цивілізованості нижчих верств падає, або був низький (при його низькому рівні зростає агресивність мас); по-четверте, низький рівень оновлення ієрархії (чим демократичніше сус-во, тим вищий рівень оновлюваності еліти); по-п’яте, зростання чинника ризику («реванш сили» більш імовірний за умов девальвації вартостей сурогатів волі). При чому, Ч. вважав, що варто не допускати різкого падіння довір’я мас до системи навіть консервативних вартостей. Таке падіння може привести до надзвичайних потрясінь всієї ієрархічної структури сус-ва та значного збільшення ризику реваншу сильних. Тому падіння тиранії може часом привести до встановлення ще більшої тиранії. З метою недопущення такого становища, Ч. пропонував дотримуватись розумного ступеня нерівності в сус-ві (нерівності за ієрархічним становищем, нагромадженню великих сурогатів), але дотримуватись рівності в правах.

Твори: Чалидзе Валерий. Иерархический человек. М., 1991.

Б. К.

ЧЕЛЛЕН РУДОЛЬФ (1864-1922) – шведський соціолог, політ. діяч. Закінчив Упсальський ун-т, доктор наук (1890), проф. Гетерборської вищої школи, з 1916 р. – в Упсальському ун-ті, у 1905-1908 та 1914-1917 рp. – депутат ріксдагу. Ч. написав низку творів, серед них «Держава як форма життя» (1916), у якому розглядав державу як природний організм, що існує за законами боротьби за існування та природного добору. Держави, як всякі організми, народжуються, живуть і вимирають. Боротьба за існування держави проявляється насамперед у боротьбі за простір, політ. імператив держ. життя полягає у тому, щоб «розширити свою територію шляхом колонізації, об’єднання або завоювання різного роду». У цьому і полягає природній і необхідний ріст з метою самозбереження. Головними чинниками експансії держави виступають географічні і демографічні. Ч. вперше впровадив поняття геополітика. Засобом експансії виступають війни, як конкретні форми прояву боротьби за існування між державами. Тому доля малих держав полягає або у перетворенні в залежні чи передачі частин своїх територій більшим державам, або просто капітуляції перед сильнішими. Окрім закономірностей зовнішньополітичної експансії, Ч. сформулював і закон автаркії, який полягав

у тому, що в державі повинні бути врівноваженими промислове і аграрне виробництво. Була в Ч. і власна концепція суспільно-політичного розвитку. Розпад середньовічного абсолютистського монархічного устрою був прискорений встановленням демокр. ладу, при капіталізмі демократія розцвіла, але поступово й вона почала відмирати, сьогодні прийшла черга знову «монархічного Ренесансу», тобто конституційних монархій, або цезаристського авторитаризму, оскільки імперіалізм передбачає появу імператора. У майбутній імперії принципами держ. устрою стануть відмова від права, акцент на «політичну доцільність».

Твори: Kjellen Rudolf. Der Staat als Lebensform. Berlin, 1924.

Б. К.

ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ (1828-1889) – рос. мислитель, соціаліст-утопіст, критик. Нар. в сім’ї протоієрея, освіту отримав у Петерб. ун-ті, викладав в Саратовській гімназії, потім в Петерб. кадетському корпусі. В 1856 р. – співредактор ж-лу «Современник», У 1860-1861 рp. навколо Ч. зібрався гурток революціонерів-однодумців, які готувалися до народного повстання, розробляли питання пов’язані з озброєнням народу, зв’язків з армією. У 1862 р. був заарештований і ув’язнений у Петропавловській фортеці, де і написав роман «Що робити?» Ч. загалом провів понад 20 років у царських в’язницях та засланні. Ч. написав ряд статей в яких виклав свої погляди на природу й суть капіталізму (ст. «Липнева монархія»), розкрив слабі сторони утопічного соціалізму, вказав на різні ступені майбутнього вільного сус-ва. У своїх поглядах Ч. був економічним детерміністом. Відводив головну роль у визначенні держ. устрою розподілу засобів виробництва (ст. «Кавеняк», «Капітал і труд», «Життя без адреси»). З економічної нерівності класів випливала політ. і класова нерівність, джерелом класової боротьби, на думку Ч., були прагнення різних верств та суспільних груп до зміцнення своїх матеріальних позицій. Оскільки ці прагнення вступали в гостру суперечність з інтересами пануючих верств, шляхом вирішення проблеми ставала революція, рушійною силою якої виступали народні маси. Свої надії Ч. пов’язував із рос. сільською общиною, з досягненням соціалістичного ідеалу з селянством. Ч. водночас підійшов досить близько до розуміння класової боротьби та ідеї диктатури пролетаріату. Ч. стверджував, що політика й промисловість, будучи визначальними чинниками соціального розвитку, мають над собою все ж домінування знань, бо лише «знання – основна сила, якій підпорядковані і політика, і промисловість і все решту в людському житті». Існуючі ж різниці у громад. й національному побуті народів, що живуть на одному рівні, Ч. вбачав у законах, які домінують в сус-ві, що в певній мірі суперечило його попереднім висновкам.

Твори: Чернышевский Н. Г. Избранные философские сочинения. М., 1950. Т. 1-3.

Б. К.

ЧЕРЧІЛЛЬ УІНСТОН ЛЕОНАРД СПЕНСЕР (1874-1965) – англ. політ. та держ. діяч. Його батько – сер Рандольф, син герцога Мальборо, мати – Дженні Джером, дочка америк. мільйонера, далека родичка Ф.Рузвельта. Сер Уінстон Ч. закінчив приватну школу Херроу та військове училище в Сендхерсті, і хоч він не успадкував титул, його мати відкрила для нього багато дверей у тогочасному вищому англ. товаристві. У 1900 р. був обраний до парламенту від консервативної партії, тоді ж опублікував свій єдиний художній твір – роман «Саврола», який декілька разів перевидавався. Вже через 4 роки У.Ч. офіційно перейшов до ліберальної партії, від імені якої отримав посаду заступника міністра у справах колоній, з 1908 р. – він міністр торгівлі, потім міністр внутрішніх справ. У тому ж році У.Ч. одружився з Клементиною Хозьє, внучкою лорда Ейрлі, з якою щасливо прожив 56 років. Вона ніколи не нав’язувала своєї думки У.Ч., але досить часто будинок Черчіллів пронизував владний голос сера Уінстона: «Клеммі!» Це означало, що він хотів про щось запитати Клементину, про щось порадитися з нею. У 1911 р. У.Ч. очолив військово-морське міністерство, підтримав вимогу негайного вступу Англії у війну, брав участь у військових діях, щоправда, змушений був піти у відставку в 1915 р. через невдалі дії англ. флоту. З 1917 р. У.Ч. – міністр військового спорядження, активно сприяв впровадженню нової військової техніки, зокрема танків, на озброєння англ. армії. У 1918 р. призначений військовим міністром, у 1921 р. – міністр колоній. Через три роки У.Ч. знову повернувся до консервативної партії і, після її перемоги на виборах, отримав посаду міністра фінансів. У травні 1940 р. У.Ч. сформував власний уряд, окрім посади прем’єр-міністра він зайняв посади лідера палати громад, міністра оборони. В роки війни він став визнаним загальнонаціональним лідером, відіграв значну роль у створенні антигітлерівської коаліції, проведенні міжнародних конференцій, на яких були визначені головні риси майбутнього устрою Європи. У травні 1945 р. внаслідок поразки на виборах консерваторів У.Ч. пішов у відставку. Ще раз – 1951-1955 рp. був прем’єр-міністром, однак роки брали своє, як і конкуренція з боку молодших лідерів-консерваторів. 5 квітня 1955 р. після аудієнції у королеви він разом зі своїм пуделем Руфусом покинув назавжди Даунінг-стріт, 10. За своє довге життя У.Ч. написав багато публіцистичних, науково-популярних та наукових праць. Тут і шість томів про війни в Індії, Судані, Півд. Африці, де сам У.Ч. брав участь у бойових діях, біографія його батька сера Рандольфа у двох томах. У 20-х роках він опублікував багатотомний

твір «Світова криза» де виклав своє бачення передвоєнних років, війни і роки повоєнного мирного врегулювання. Це скоріше повість про діяльність самого У.Ч. на фоні світових подій, на які він вважав його особа справила великий вплив. Одночасно в цій праці він звів рахунки із своїми ворогами, критики порівнювали книгу із працями улюбленого історика У.Ч. – Маколея, вчені ж прийшли до висновку, що це лише автобіографія самого У.Ч. та «апологія адміралтейства». Твір, одночасно, був втіленням його ідеї про те, що світову історію роблять герої. Звичайно, що У.Ч. таким героєм вважав себе. Як би там не було, його читали і він приніс нашому героєві великий гонорар, за який У.Ч. купив помістя Чартвелл з досить великою земельною ділянкою, де й жив до кінця свого життя. У 30-ті роки він опублікував наступний багатотомний твір «Життя Мальборо», про славного засновника роду герцогів Мальборо. У кн. багато уваги приділив проблемам політ. боротьби, вважаючи, що саме боротьба за владу й становить сутність історичного процесу. Напередодні другої світової війни У.Ч. публікує зб. статей «Поки Англія спала», «Великі сучасники», в яких позитивно віднісся до енергійної політ. діяльності фюрера Райху щодо відродження Німеччини. Зрештою, вважав У.Ч., кожна нація в момент великої кризи може бути врятована лише великими особистостями. Наступний великий шеститомний твір – «Друга світова війна», в якій на підставі величезної кількості документального матеріалу описано події війни, але насамперед участь і внесок Англії у перемогу над фашизмом. В основному за цей твір У.Ч. отримав Нобелівську премію. Остання велика праця У.Ч. – це чотирьохтомна «Історія народів, які розмовляють англійською мовою» у якій він переживаючи ностальгію за Британською імперією, писав про особливу місію англосаксонських народів у світовому розвитку. Якоїсь оригінальної суспільно-політичної концепції У.Ч. не сформулював, але він був блискучим захисником британських консерваторів, визначною особистістю. Вже з початку століття він викликав велике зацікавлення своєю особою, пізніше через кожні рік-півтора у світі з’являлися книги про нього, їх кількість вже наближається до ста, вже були мертві декілька кінооператорів, яких призначили знімати майбутні похорони У.Ч., а він ще жив. Колись Т.Карлейль заявив: «Часи великі, а шановні джентельмени, – смію я заявити, – дрібні». Поряд з У.Ч. дійсно були досить дрібні політ. діячі в Англії, на фоні яких він і перейшов у легенду.

Твори: Черчилль У. Вторая мировая война. М., 1991. Т. 1-3.

Б. К.

ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО (1894-1977) – українсько-німецький філософ, культуролог. Навчався у Петерб. та Київ. ун-тах, у 1918 p. закінчив Київ. ун-т, був чл. Центральної Ради, у 1921 р. виїхав до Німеччини. У 1924-1932 рp. викладав в УВУ та педагогічному ін-ті ім. М. Драгоманова у Празі, потім в ун-ті Галлє (1932-1945), після війни викладав у Марбурзькому та Гарвардському унтах, обраний чл. Гейдельберзької Академії (1968), заснував Інститут славістичних досліджень. Ч. написав ряд творів, зокрема з історії філософії на Україні, про філософію Г. Сковороди та близько 100 різних етюдів. У багатогранній теоретичній спадщині Ч., що чекає ще свого вивчення, можна відзначити, принаймні, методологічне значення його підходів до вирішення проблем політ. соціології, визначення суті нації, ролі національних культур, історії філософії тощо. Варто закцентувати на думці Ч. про помилковість розуміння певної філософії «як єдино правильної». Бо, як стверджував Ч., кожна окрема система, що хоче бачити «у собі реалізацію абсолютної правди, стає помилковою. Кожна національна філософія, що хоче бачити у собі єдину й усю правду, стає на хибний шлях». Певне політ. значення мало визначення Ч. укр. національного типу. Цей тип, на думку Ч., – це система рис політ. укладу українця: емоціональність, сентименталізм, чутливість, ліризм, індивідуалізм та стремління до «свободи», неспокій та рухливість. Далі визначальну роль відігравали природа України та її історичне минуле – князівська доба, бароко, плюс світорозуміння видатних укр. мислителів. У своїй творчості укр. мислителі зуміли відобразити укр. національні риси – прагнення до згоди і гармонії, прагнення до миру між людьми та миру між людьми й природою, миру людини з Богом. Прагнення до гармонії конкретизувалось у миролюбності українства взагалі. Важливою рисою укр. думки була і її релігійність та симпатії до окремих європейських націй, нім., зокрема. Незважаючи на те, що більшу частину свого життя Ч. змушений був прожити на чужині (яка до речі його високо шанувала) він був і залишається одним з найвизначніших українських мислителів XX століття.

Твори: Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. Мюнхен, 1983.

Б. К.

ЧИЧЕРІН БОРИС МИКОЛАЙОВИЧ (1828-1904) – рос. історик, філософ. Закінчив Москов. ун-т, став проф. цього ж ун-ту, вийшов у відставку в 1868 р. У 1882 р. вибраний москов. міським головою. Відомий як автор творів «Історія політичних вчень», «Власність і держава», «Філософія права». Будучи гегельянцем вважав рушійною силою історичного процесу державу, правові відносини. Як географічний детермініст надавав великого значення впливу географічного розташування, ландшафту на політ. лад, держ. устрій та політ. ін-ти Росії. Окрім цього, на рос. державу мали вплив і зовнішні чинники – навала кочовиків, похід Наполеона. Ч., також, сформулював теорію станової ієрархічності в Росії.

Ієрархічність була втілена у закріпаченні росіян, створенні регламентованої станової системи, що в часи зовнішньої загрози відіграла позитивну, захисну роль. Однак, пізніше, коли Росія перетворилася у велику імперію, зменшилася загроза існуванню російської державності, поступово відпадає й потреба у суворій ієрархізації російського сус-ва. Тоді почалося розкріпачення станів. Однак даний процес, вважав Ч., повинен проходити зверху, поступово, шляхом реформ. Наступна концепція Ч. – це концепція індивідуального розвитку. Суть її в тому, що основною одиницею сус-ва є особистість, яка володіє духовністю, розумом, моральністю. З розуму випливає і свобода волі, що має внутрішні і зовнішні виміри. Зовнішній вимір свободи обмежує право і держава, яка стоїть над сус-вом. Як виразник спільних інтересів і цілей народу, вона, також, покликана мирити суспільні суперечності. Держава має свою структуру – владу, закони, політ. свободу і спільну мету. Поряд з державою існує громад. сус-во – сукупність економічних, розумових, релігійних відносин, які не складають організованого цілого. Ч. вважав, що ідеальним політ. ладом в Росії мала б стати конституційна монархія, обмежена земельним представництвом, яке охороняло б державу перед деспотизмом народних мас, перед боротьбою егоістичних політ. партій. У Росії, в міру дозрівання народу до ліберальних прав та свобод, повинна бути впроваджена Конституція. Однак завжди, коли б виникала якась загроза державності, цілісності Росії, політ. влада повинна бути готова на обмеження свободи, бо від політ. зрілості народу залежатиме ступінь використання самої свободи.