Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 19 страница

Твори: Сорель Ж. Размышление о насилии. М., 1907.

Б. К.

СОРОКІН ПІТІРІМ (1889-1968) – комі за національністю, російсько-американський соціолог, політолог, культуролог. Закінчив Петроградський ун-т, один із засновників Соціологічного товариства ім. М.Ковалевського (1916), редактор есерівських газет «Воля народу», «Діло народу», обраний депутатом Установчих зборів, репресований. Пізніше керівник каф. соціології Петроградського ун-ту (1920), висланий у 1922 р. з Рад. Росії, переїхав до США. Декан соціологічного ф-ту Гарвардського унту (1930-1959), голова Амер. соціологічної асоціації (1964). С. написав понад півсотні книг, сотні статей, нарисів. Серед фундаментальних творів – «Система соціології» (1920), «Соціальна революція» (1925), «Соціальна мобільність», «Соціальна і культурна динаміка» (1937-1941), «Шляхи і влада кохання» (1954), «Влада і моральність» (1959). У сформульованій ним концепції теоретичної соціології, С. виокремив соціальну аналітику, соціальну механіку та соціальну генетику. Остання містила в собі теорію еволюції соціального життя. Він обґрунтував структурний метод в соціології. Спираючись на нього та на неопозитивізм, С. ствердив, що соціальна поведінка ґрунтується на психофізичних механізмах, а суб’єктивні аспекти поведінки становлять «змінні величини». С. проаналізував переміщення по горизонталі й вертикалі осіб, груп та вартостей, виділивши соціальне піднесення і падіння. С. зробив висновок, що у будь-якому сус-ві ці переміщення здійснюються «за необхідністю і суворо контролюються різноманітними інститутами». У зв’язку з цим С. зробив висновок, що «соціальна стратифікація – це постійна величина, характеристика будь-якого організованого суспільства». С. вивів такі постулати політ. стратифікації: «не існує постійної історичної тенденції від монархії до республіки», «немає історичної тенденції зміни правління меншості на правління більшості», «політична стратифікація сучасних політичних організацій не менша, ніж вона була в минулому». Іншими словами, С., узагальнивши все це, дійшов висновку: немає будь-якої постійної тенденції у змінах в часі і просторі в політ. стратифікації, що ж до періодичності у коливаннях (у С. – флуктуації) політ. стратифікації, то це, зазначав він, можливе але не обов’язкове. У некролозі гарвардських вчених, вказувалось, що його тривале керівництво ф-том соціології Гарварду разом з написаними творами 20-х і 30-х років, сприяло вихованню визначних амер. вчених, та що вплив С. на соціальні науки надзвичайно великий і обіцяє стати ще більшим. Вартість концепції С. є самодостатньою, тобто вона має в собі відповіді на всі запитання, які здатні поставити перед собою сьогодні і в недалекому майбутньому, бо вона дає метод аналізу соціальних явищ. С. дав світові декілька ідей, значення яких було оцінено подекуди лише пізніше (наприклад, ідея конвергенції двох систем). Сам же С. в кінці власної біографії писав, що він наприкінці життя засвоїв три речі, які назавжди залишаться в його голові та серці. Перше, – це те, що життя є

найважчим, найгарнішим і найтаємничішим скарбом в світі, виконання обов’язку – робить життя щасливим і дає душі непереможну зброю в боротьбі за ідеали, – це друге, і третє – це те, що жорстокість, ненависть і несправедливість не можуть, і ніколи не в стані створити чогось путнього в розумовому, моральному чи матеріальному плані.

Твори: Сорокин Питирим. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992.

Б. К.

СПЕНСЕР ГЕРБЕРТ (1820-1903) – англ. філософ і соціолог. Нар. у вчительській сім’ї, вивчав природничі науки, отримав диплом інженера. З 1841 р. брав участь у політ. житті, що призвело до глибшого зацікавлення суспільними процесами. Починаючи з 1858 р. протягом 30 років С. працював над створенням системи еволюційної філософії, яка була викладена у 10-ти томному творі «Система синтетичної філософії», що складалася з таких частин: «Основні початки», «Принципи біології», «Принципи психології», «Засади соціології» та «Принципи етики». Система С. спирається на три елементи: еволюційну теорію, органіцизм, вчення про соціальні організації – ін-ти. Спираючись на Конта та К.Бера він вбачав суть еволюції у переході від гомогенності до гетерогенності, поширенні еволюціонізму на всі явища природи і сус-ва. У соціології еволюція – це єдність інтеграції та диференціації, поступовий процес, аналогічний тому, що відбувається в природі. Виміром соціального прогресу С. вважав перехід від сус-ва, де особа цілком підпорядкована соціальному цілому, до такого стану, у якому соціальний організм служить індивідам, які складають це ціле. У зв’язку з цим С. поділив сус-ва на військове та індустріальне. У першому головними були захисно-агресивні структури, в індустріальному – ті, що сприяли розвитку людини, зокрема особи. Для першого, природно, притаманні війни і насильство, бо йде боротьба за виживання (зовсім, як у природі), перемагають сильніші, хитріші, підступніші. Без такої боротьби, писав С., людство ще й сьогодні ще проживало б у печерах. В індустріальному сус-ві, де вже немає деспотичної військової влади, грубої дисципліни, підкорення особи, у такому вищому сус-ві встановлюється мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація й добровільна згода (проте він не приймав думки Гоббса й Руссо про суспільний договір). Головним стає благо особистості, держава перетворюється в організацію «створену добровільним союзом людей», вона стає «добровільною політичною асоціацією для взаємного захисту інтересів індивіда». Він вбачав подальший розвиток сус-ва, в якому вищою вартістю мав стати індивід, який всебічно розвивався. Досягнули б розквіту всі закладені в нього природою здібності. Вже в індустріальному сус-ві держава повинна була все

менше втручатися у соціально-економічне життя, неподільно повинен панувати принцип «роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш», тобто своєю системою С. майже завершував доктрину демокр. лібералізму. Особливістю його поглядів при цьому було те, що він вважав, що суспільний прогрес повинен вести не так до широкого визнання прав громадян, як до зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади, тому він критикував практику парламентаризму, що склалася в тодішній Зах. Європі. Одночасно, зауваживши нові явища в суспільно-політичному житті, він критикував і ріст бюрократії, централізації, мілітаризації, обмеження прав громадян, тому С. виступив проти соціалізму, вбачаючи в ньому саме такі тенденції, пророкуючи йому, у випадку встановлення соціалістичного устрою, будівництво нового рабовласницького сус-ва. Поряд з тим, що С. широко впровадив у суспільні науки історико-порівняльний і еволюційний методи, його внесок в теорію політики полягає й у тому, що він розвинув концепцію про соціальні ін-ти (органи). С. виокремив 6 типів таких ін-тів: домашні (сім’я, шлюб); обрядові, чи церемоніальні; політ.; церковні; професійні; промислові. Завдяки саме ним у сус-ві відбулася еволюція відносин між людьми (розвитку знання, мови, моралі, мистецтва тощо). Зрозуміло, що в системі С. немає місця для соціальних революцій, які він розглядав як суспільну патологію. Зазначені вище ін-ти С. класифікував за їх функціями у суспільному організмі, де кожен з них залучався до певної системи органів. Отже, першим типом були ін-ти продовження роду, другим – система виробничих і розподільчих ін-тів, і третім – система регулюючих органів, куди входили обрядові, політ. і церковні ін-ти. С. належить заслуга опрацювання аналізу регульованої системи соціального контролю та їх засобів. Він впровадив у вжиток поняття «контроль», «соціальний контроль», «регуляція», «система примусу» в контексті вивчення діяльності соціальних ін-тів. Призначення всіх цих ін-тів полягає у врівноваженні соціальних відносин, збільшенні обсягів і форм спілкування та взаємодії. Тому, заслугою С. було також те, що він вслід за Контом, сприйнявши ідею солідарності, як умови співжиття людей, на основі органістичного принципу взаємодії частини й цілого та спеціалізації функцій біологічного і соціального організмів дійшов висновку про існування консенсусу між ними, розкривши його через принцип рівноваги, як універсального принципу стабільності всяких систем. Розвиваючи думку Конта про сyc-во, як систему, С. запропонував розглядати сус-во (яке в нього існує як організм), як ціле, що існує й функціонує успішно при умові відповідного балансу між складовими частинами, чим започаткував поширені у XX ст. теорію рівноваги суспільно-політичних систем та системний аналіз сус-ва.

Твори: Спенсер Г. Основные начала. СПб., 1898; Основания социологии. СПб., 1898. Т. 1-2; Основания этики. СПб., 1899. Т. 1-2.

Б. К.

СПІНОЗА БЕНЕДИКТ (1632-1677) – голл. філософ, мислитель. Освіту отримав в єврейському релігійному училищі, займався самоосвітою. У 1656 р. було проголошено «велике відлучення» єретика С., що означало вигнання з громади. С. заробляв собі на життя шліфуванням лінз. Його головна праця «Етика» була надрукована після смерті С. Інші його твори – «Богословсько-політичний трактат» та «Політичний трактат», який він не встиг завершити. В першому поєднується критика Біблії з розвитком окремих положень політ. теорії, друга – повністю присвячена аналізу політ. проблем. У своїх політ. поглядах С. спирався на концепцію Гоббса. Він вважав, що первинно люди знаходились в природному стані, де сила та могутність окремого індивідуума складали сутність його природного права. Перехід до громадянського стану С. пов’язував з укладенням суспільного договору та поділом праці між людьми, внаслідок різноманітності їх потреб, неоднаковості здібностей. Держава виступала носієм природних прав всього населення, а не сукупності природних прав окремих осіб. Чим більший обсяг природних прав індивідууми передавали державі, наголошував С., тим менше прав залишалось у самих індивідів. Він обґрунтував ідею про невідчужені права особи, до яких відносив: право на існування та діяльність, свободу совісті та думки, свободу слова. Ці права покликані обмежити повноваження влади. Віддавши частину своїх природних прав і отримавши від держави безпечні, регульовані законами умови життя, люди мусіли підкорятися верховній владі. С. був проти будь-якого повстання, навіть спрямованого проти поганого уряду. Він наголошував, що держава функціонувала за власними законами, відмінними від тих, людини. С. сформулював основні завдання держави: впорядкувати релігійне життя, забезпечити недоторканість власності, гарантувати безперешкодне ведення торгівлі, поширювати освіту. Держава повинна, також, оцінювати поведінку кожного, карати злочинців, розглядати конфлікти між громадянами, здійснювати заходи, спрямовані на ведення або запобігання воєн. С. визнавав правомірність існування різних форм держави, надавав перевагу республікансько-демократичній, оскільки ця форма найповніше сприяла свободі індивідуумів. Він категорично заперечував лише необмежену владу однієї людини, внаслідок високого ступеня суб’єктивності в процесі її реалізації.

Твори: Спиноза Б. Избранные произведения: в 2 т. М., 1957.

А. Р.

СТАЛІН (ДЖУГАШВІЛІ) ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ (1879-1953) – рад. держ. і політ. діяч. Навчався у Тифліській православній духовній семінарії. Брав участь в революційній діяльності, з 1901 р. на нелегальній роботі, у 1912 р. пленум ЦК РСДРП кооптував С. до складу ЦК і рос. бюро ЦК РСДРП, був неодноразово репресований царською владою. Після Лютневої революції С. кооптували до складу Бюро ЦК РСДРП(б) і ввели до складу редакції г-ти «Правда». С. був чл. військово-революційного комітету в Петрограді, у листопаді 1917 р. обраний чл. ВЦВК і затверджений наркомом у справах національностей, пізніше на керівній роботі в партійних держ. органах, в т.ч. представник ВЦВК у Раді Робітничої і Селянської Оборони, нарком держ. контролю. У 1922 р. обраний Генеральним секретарем ЦК РКП(б). У травні 1941 р. – голова Раднаркому СРСР, з початком війни голова Держ. Комітету Оборони, нарком оборони, Верховний Головнокомандуючий Збройних сил СРСР, Генералісимус (1945). Окрім чисельних доповідей, виступів С. написав кілька творів, зокрема «Марксизм і національне питання» (1913), «Про основи ленінізму» (1924), «До питань ленінізму» (1926), кілька брошур. Був визначним інтерпретатором, популяризатором марксизму. С. оригінально розумів суть політ. режиму диктатури пролетаріату. В момент революції у Росії, пролетаріат становив близько 10% від кількості населення, проте С. писав, що мета диктатури пролетаріату в реалізації можливості виховання й загартування пролетаріату, в перевихованні і переробці дрібнобуржуазних верств. Суть диктатури пролетаріату полягає в тому, що це влада «більшості населення над меншістю, держава цієї більшості, вираз її диктатури...» Правда, жодна статистика не підтверджувала думки, що пролетаріат був тою «більшістю» (хіба, можливо, до нього зараховувались просто біднота Росії, але ж тоді змінювалась сама суть поняття...) Суть держави диктатури пролетаріату, на думку С., полягає в тому, що диктатура «поєднуючи законодавчу і виконавчу владу в одну організацію держави» пов’язує пролетаріат з «апаратом державного управління». Водночас нічого оригінального він не придумав, тому можна погодитися з думкою, що «власне Сталін довів до логічної реальності завершення схеми Леніна про диктатуру пролетаріату в країні, що «будує соціалізм» (Д. Волкогонов). Було очевидним, що збудувати диктатуру буде важко, тому С. висунув тезу про загострення класової боротьби й посилення держ. влади в міру розвитку соціалізму. Звідси твердження С.: «знищення класів досягається не шляхом придушення класової боротьби, а шляхом її посилення». Дана теза теоретично добре обґрунтовувала необхідність зміцнення держ. влади на шляху знищення держави взагалі, оскільки «...відмирання держави прийде

не через послаблення державної влади, а через її максимальне посилення». Реалізувати такі почесні завдання могла лише особлива політ. сила – згуртована залізною дисципліною партія. Тому розвиваючи ленінські постулати про партію «нового типу», С. ствердив, що це має бути партія-клан «своєрідний орден мечоносців» (повторивши тут Бухаріна), яка винищила б своїх ворогів. У Короткому курсі історії ВКП(б) вказувалось, що історія партії, це є «історія боротьби» з усіма іншими партіями, а ті, кого не встигли розгромити більшовики, просто перетворилися у «банду шпигунів, шкірників, диверсантів, вбивць», яких теж потрібно знищити. Партія, на думку С., стала вищою, особливою силою, яка «на всі питання... дала ясні точні відповіді». Далі С. логічно продовжував, що «диктатура пролетаріату є, по суті, «диктатурою авангарду», «диктатура» його партії, як основної керівної сили пролетаріату». Суть самої диктатури, зазначав С., полягала у керівних вказівках партії. Можливо, варто погодитись з думкою дослідників творчості С., що коли Ленін був натхненником більшовицької політ. доктрини, Троцький її збурювачем, то Сталін був її виконавцем.

Твори: Сталин И. Вопросы ленинизма. М., 1947.

Б. К.

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (1878-1942) – укр. правник, політолог. Після закінчення юридичного ф-ту Львів. ун-ту продовжив навчання у Берлінському і Гайдельберзькому ун-тах. Працював адвокатом, заступником міністра закордонних справ УHP (1919), з 1920 р. – в еміграції. Проф. УВУ та Подебрадської академії, потім проф. Львів. унту (1939-1941). Репресований рад. владою, помер у в’язниці в Зах. Сибірі. С. сформулював власну концепцію побудови укр. державності, головними ідеями якої були: всяка нація становить самостійний центр інтересів, є гомогенною політ. спільністю і як така вона прагне до політ. самостійності; для державності провідною й визначальною є ідея цієї спільності, тому у державотворенні повинна бути орієнтація на активні, національно свідомі чинники; нація як спільнота становить найширший центр інтересів і у своїй життєдіяльності забезпечується всіма ін-тами держави. У зв’язку з цим, стверджував С., імперативною вимогою стало не лише «кожна нація є держава» але й «кожна нація є тільки одною державою». Інтегруючим чинником при утворенні самостійної держави міг би стати єдиний інтерес, який об’єднав би всіх співвітчизників, українців і неукраїнців. Іншим активним націотворчим чинником при державотворенні мало б бути укр. селянство, нац. інтеліґенція та нащадки аристократичних родів. Вони повинні організуватися у політ. об’єднання, які б мали спеціальні держ. програми, а самі будувалися на засадах раціональної солідарності, спільності інтересів і цілей її чл., а також на чуттєвій основі, прагненні усвідомлення себе нацією. Всі ці ідеї С. виклав, насамперед, у своїх творах «Теорія нації», «Держава й політичне право» та ін.

Твори: Старосольський В. Теорія нації. Відень, 1922.

Б. К.

СТОЛИПІН ПЕТРО АРКАДІЙОВИЧ (1862-1911) – рос. державно-політичний діяч. Закінчив фізико-математичний ф-т Петерб. ун-ту, спочатку був повітовим, а потім губернським (Ковельської) головою дворянства. У 1902 р. призначений гродненським губернатором, пізніше – саратовський губернатор. У 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, через кілька місяців став головою Ради Міністрів. Був безпосереднім ініціатором держ. перевороту 3 червня 1907 р. Вбитий в Києві терористом-провокатором. Теоретичний доробок С. полягав у ідеях та поглядах, висловлених ним у промовах в Держ. Думі. Велику увагу С. приділив проблемі політ, влади, яку розглядав як «засіб для збереження життя, спокою і порядку». Влада повинна бути сильною, вважав він, «уряд не може бути апаратом безсильним». Враховуючи конкретну ситуацію, що склалася в Росії під час революції, С. вважав, що проведення реформ можливе лише після відновлення порядку «спочатку заспокоєння, а потім – реформи!» С. був ініціатором жорсткої політики заспокоєння Росії, він започаткував діяльність військово-польових судів (т.зв. «трійок», які потім запозичили більшовики). Суд цей складався з трьох офіцерів, які на місці виносили остаточний вирок (правда, формально він мусів ще бути затверджений командувачем округу, але це вже, як показала практика, була формальність post factum). С. впровадив у політ. практику застосування армії «на допомогу цивільній владі»,. У 1906 р. він виступив у Думі з проектом державно-політичних реформ, які передбачали зміни в місцевому управлінні, суді. впровадження держ. страхування робітників, загальної початкової освіти. С. запропонував законопроекти про свободу віросповідання, про недоторканість особи, вважаючи ці законопроекти підставою майбутнього перетворення монархії у «правову державу». Важливим моментом у реформах С. було проведення аграрної реформи. Передбачалося, що селянин повинен був стати особистим власником землі, а тоді, спираючись на його працелюбство та почуття власної гідності, селянин «внесе в село і культуру, і просвіту і достаток». Лише тоді, на думку С., в Росії «писана свобода перетвориться у свободу справжню, яка складається з громадянських свобод, з почуття державності і патріотизму». Тобто, в селянстві С. бачив опору власних реформ, на нього та на певну лібералізацію політ. режиму покладав він надії. Важливим чинником політично-ідеологічних реформ мала стати опора на «російські національні засади».

Першою, на думку С., була царська, бо вона є «охоронцем російської держави». Другою – розвиток земщини, оскільки в низах мали витворитись «крепкие люди», що були зацікавлені (і пов’язані з держ. владою) у правопорядку. Третьою було почуття рос. громадянства, причому належність до нього, С. ставив у пряму залежність від підтримки соціального демократизму, та розуміння рос. громадянами першості рос. держ. інтересів над партикулярними, та тих, хто відданий «не на життя, а на смерть Царю, що втілює Росію». Що ж до національної політики, то С., допускаючи певні права, наприклад для польськ. мови, культури, католицької релігії (про права інородців, в т.ч. «братнього» укр. народу тут й мови не було), вимагав будування держави як сили, «як союзу...», що має владу примусу, така держава «схиляє права окремих осіб, окремих груп до прав цілого. Таким цілим я вважаю Росію», вказував Столипін.

Твори: Столыпин П. А. Нам нужна Великая Россия... Полное собрание речей в Государственной Думе и Государственном совете. 1906-1911 гг. М., 1991.

Б. К.

СТРУВЕ ПЕТРО БЕРНГАРДОВИЧ

(1870-1944) – рос. економіст, філософ. У 1895 р. закінчив Петерб. ун-т, редагував ж-ли «Новое слово», «Начало», брав участь у складанні Маніфесту на І з’їзді РСДРП. В роки революції 1905-1907 pp. став визначним діячем конституційно-демократичної партії Росії, редактором її органу «Русская мысль». У 1906-1917 pp. викладав у Петерб. політехніці, депутат Держ. Думи, академік Рос. АН (1917). Після революції став учасником «білого руху», міністром в уряді Врангеля, пізніше в еміграції, де став одним із лідерів її антирадянського крила, репресований фашистами. У своїй творчості С. пройшов еволюцію від соціально-демократичного до лівого лібералізму, був автором численних творів з економіки, історії, співавтором зб. «Вехи» і «Из глубин». С. виступив з запереченням правомірності самого поняття «соціальна революція», вважаючи, що розвиток сус-ва йде шляхом еволюції, зменшення соціально-економічних суперечностей. Визначальну роль у суспільному розвитку, стверджував С., відіграє обмін. Державу розглядав як понадкласову силу, яка інтегрує всі верстви й класи. Був автором проекту держ. реформ (доповідна записка «Самодержавство і земство»). Історію С. розглядав, як боротьбу держави з анархічними елементами, якими були спочатку козацтво, а пізніше інтеліґенція. Тому потрібно змінитися інтеліґенції, покінчити з безвідповідальним відношенням до реформ, з негативізмом до них, підпорядкувати політику ідеям виховання людини. Головне – це перебороти в собі бездуховність, пасивність, захоплення соціалістичними утопічними вартостями рівності, абстрактної справедливості. С. виступав за піднесення значення духовної творчості особистості, панування людського Духу, ідеалів відповідальності, Добра, пошанування права.

Твори: Струве П. Интеллигенция и революция // Антология. Интеллигенция. Власть. Народ. М., 1993.

Б. К.

СЦІБОРСЬКИЙ МИКОЛА (1897-1941) – укр. політ. діяч, політолог. Колишній офіцер УНР, з 1920 р. – в еміграції. Закінчив Укр. Господарську Академію в Подебрадах, інженер-економіст. Провідник Легії укр. націоналістів (1925-1929 pp.), чл. ПУН ОУН з 1929 р. Наприкінці 20-х років С. написав низку статей і Твори: «Робітництво і ОУН», «ОУН і селянство», «Націократія». Опрацював основні положення політ. доктрини нового укр. націоналізму. Спираючись на ідеологічні підстави сформульованої Д. Донцовим ідеології нового націоналізму, С. визначив такі риси доктрини. По-перше, він зазначав, що укр. державність повинна бути авторитарною, організаційно спиратися на принцип участі в держ. керівництві працюючих верств укр. нації. По-друге, політ. суб’єктом влади повинна стати націократія, яку С. уявляв як «режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об’єднаних відповідно до їх суспільно-продукційної функції – у представницьких органах державного управління». По-третє, розуміючи, що політ. режим влади, який спирався б на солідарність працюючих, їх єдність, одразу встановити, видно, не вдасться, С. запропонував формування на перехідному етапі режиму національної диктатури. По-четверте, щодо конкретного політ. устрою, форми державності, С. пропонував республіканський устрій, в якому була би сильна законодавча й виконавча влада. Законодавчим органом мала б бути Держ. Рада, депутатів якої обирали б всі громадяни. На чолі держави мав стояти Голова Держави, якого обирав би Національний Збір, який складався з депутатів Держ. Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представників Краєвих Рад та синдикатів. Голова Держави був би одночасно прем’єром, він призначав би міністрів, які були б підзвітні йому. Голова Держави мав би законодавчу ініціативу, право «вето», розпуску парламенту. Передбачався ін-т представників центрального уряду, які мали стояти на чолі Краєвих Рад на місцях.

Твори: Сціборський М. Націократія. Прага, 1942.

Б. К.

Т

ТАРД ГАБРІЕЛЬ (1843-1904) – франц. соціолог, криміналіст. Нар. в м. Сарла. В 1893-1896 р. очолював відділ в міністерстві юстиції, з 1900 р – проф. в College de France. Один із засновників соціальної психології. Розглядаючи сус-во, у творі «Закони наслідування» порівнював його з мозком, клітинкою якого є свідомість окремого індивіда. Аналізуючи різні форми соціальної взаємодії, Т. доводив, що їх основу складає асиміляція індивідом установок, вірувань та почуттів інших людей. З відношення власного «Я» до інших, їх взаємовпливу, дії одного духу на інший постає все соціальне життя. Суспільні процеси Т. пояснював дією психологічного механізму наслідування, на якому будуються людські взаємовідносини. Вважав, що в сус-ві наслідування має таке ж значення, як спадковість в біології і молекулярний рух у фізиці. Прагнення людей до наслідування є головною рушійною силою розвитку сус-ва. Наслідування існує у формі звичаїв і моди. Перший тип притаманний традиційному сус-ву, другий – сучасному. Завдяки наслідуванню виникають групові та суспільні цінності і норми, засвоюючи які, індивіди отримують можливість адаптуватись до умов суспільного життя. Т. доводив, що єдиним джерелом суспільного прогресу, «соціальної модифікації» є відкриття та винаходи. Під ними розумів як наукові відкриття, технічні вдосконалення, так і нові суспільно-політичні ідеї та моральні цінності. Винаходи виникають в результаті творчої діяльності окремих осіб і реалізуються тоді, коли узгоджуються з іншими особливостями даного сус-ва і культури. Наслідування забезпечує повторення відкриттів. Великий вибір винаходів у сус-ві може привести до їх зіткнення, єдиноборства. Як результат взаємодії, протистояння прихильників протилежних винаходів може виникнути соціальний конфлікт («опозиція»). Вирішення його відбувається шляхом узгодження позицій, але може призвести і до військового конфлікту. Зрештою об’єктом наслідування стає певний винахід, соціальна рівновага відновлюється і починається процес адаптації. В творах «Думка і натовп», «Людина і натовп» Т. досліджував проблеми суспільної думки та

психології натовпу. Аналізуючи поведінку натовпу він писав: «Якщо одну людину важко обдурити, то немає нічого легшого ніж обдурити натовп. Дивовижна легковірність – характерна риса натовпу». Т. показав це на прикладі театральної публіки, яка все сприймає набагато емоційніше ніж кожен з глядачів поставився би до того, що бачить на сцені, не будь його в переповненому залі. Для натовпу характерне, також, дріб’язкове самолюбство. На думку Т., тут надають перевагу схвалення найближчої групи перед схваленням мільйонів, які знаходяться далеко. Щоб мати успіх у натовпі треба бити його по нервах, глушити його і, не даючи йому часу опам’ятатися, зараз же збирати голоси. Так, звичайно, роблять складаючи одноголосні постанови і резолюції, збираючи підписи. Удавана одностайність натовпу, вважав Т., – просто сліпе наслідування. Він повторює одні й ті ж рухи, одні й ті ж крики. Водночас Т., на відміну від інших, вважав, що не стихія дикої маси, натовпу, а публіка, виходять на арену сучасної історії. Заперечував відрив «колективного духу» від свідомості індивідів. Вважав, що зростання впливу таких засобів спілкування і взаємовпливу як телефон, телеграф, масовий випуск книг і, особливо, газет розширюють можливості зростання духовного потенціалу особистості, її самореалізації. Це, своєю чергою, сприятиме перетворенню публіки в духовну спільність з широким діапазоном вибору середовища спілкування та його форм.

Твори: Тард Г. Законы подражания. СПб., 1892; Личность и толпа. СПб., 1903.

М. П.

ТАРЛЕ ЄВГЕН ВІКТОРОВИЧ (1875-1955) – рос. рад. історик. У 1896 р. закінчив історично-філологічний ф-т Київ. ун-ту, приват-доцент Петерб. ун-ту (1903-1917), проф. Петроградського та Москов. ун-ті де викладав до кінця життя. Член-кореспондент (з 1927 р. академік АН СРСР), почесний доктор унтів Сорбонни, Осло, Праги, Брно, член-кореспондент Британської академії, дійсний чл. Норвезької АН. Наукові інтереси Т. були зосереджені в декількох сферах. По-перше, він довший час займався аналізом робітничого класу Франції («Робітничий клас у Франції в епоху революції», «Робітничий клас в Франції в перші часи машинного виробництва»). По-друге, Т. значну увагу приділив серії історичних портретів визначних держ., політ. діячів Європи (Р. Коллар, Л. Гамбетта, Дж. Каннінг, Наполеон, Телейран та ін.) По-третє, висвітлив окремі революційні процеси в Європі, («Французька буржуазна революція 1789-1794») та проблеми військово-політичних союзів і конфліктів («Континентальна блокада», «Похід Наполеона в Росію», «Кримська війна»). За своїми поглядами Т. пройшов певну еволюцію, від рос. історичної школи ліберально-демократичного напрямку, до соціал-демократичного реформізму. Далеко не відразу Т. сприйняв Жовтневу революцію, в низці його творів мали місце ліберально-демократичні мотиви та захоплення. Під час другої світової війни спираючись на вагомі архівні матеріали, Т. написав твори великого патріотичного значення.

Твори: Тарле Е.В. Сочинения: В 12 т. М., 1957-1960.

Б. К.

АЦІТ ПУБЛІЙ КОРНЕЛІЙ (бл. 56-117) – римський історик, політ. діяч. Займав держ. посади – претора (88), консула (97) та проконсула Азії (112/113) Написав твори з політ. історії, релігії та побуту германських племен: «Життєпис Агріколи», «Германія», «Історія», «Аннали». У двох останніх, Т. сформулював власну концепцію політ. влади. Він зазначав, що імператорська влада стала тим спільним знаменником, який об’єднував, і навколо якого об’єднувалися впливові римські політ. та соціально-економічні верстви, що прагнули до припинення міжусобних чвар, до відновлення єдності й могутності Риму. Однак весь час існувала постійна загроза перетворення імператорської влади в абсолютну, деспотичну. Тому Т. поставив питання, хто ж може запобігти становленню деспотії в Римі? На думку Т., такою силою не міг бути народ, адже він не займався держ. справами й не почувався за них відповідальним. Що ж до армії, то вона залишалася опорою імператора, який залежав від неї, а тому піклувався про легіони. Т. звернув свої погляди до римської аристократії – сенаторів та вершників, вважаючи їх здатними обмежити владу імператора та, одночасно, сприяти подальшому розвиткові політ., економічної могутності Риму. Римська аристократія була готова, також, підтримати експансіоністські плани розширення території імперії. Отже, Т. не виступав проти імператорської влади як такої, він лише прагнув обмежити свавілля імператорів. Тому, до речі, в своїх творах він захоплювався описом імператорів, що мали такі характерні риси, як поміркованість, розуміння природи влади, високі моральні якості, що могли б служити за взірці для наступних поколінь. Звичайно, що важко собі уявити імператора добрим, чесним, поміркованим, терплячим, байдужим до слави і т.п., однак Т., певною мірою, майстерно підкреслював в описах тих чи інших історичних особистостей ці бажані риси, що все разом створило незабутню галерею римських держ. мужів, великих у доблестях і політ. вчинках, та неординарних у особистому житті.