Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 20 страница

Твори: Тацит Корнелий. Сочинения: В 2 т. Л., 1969-1970. Т. 1-2.

Б. К.

ТОЙНБІ АРНОЛЬД ДЖОЗЕФ (1889-1975) – англ. історик, філософ історії. Освіту отримав в Оксфорді. Головний твір – «Осягнення історії». На думку Т., не існувало єдиної історії людства, а була лише історія окремих та замкнених цивілізацій. Предметом історії було життя сус-ва, яке бралося в єдності внутрішніх та зовнішніх аспектів. Внутрішні полягали у послідовній зміні глав історії, а зовнішні передбачали відносини між окремими суспільствами, що відбувалися в часі та просторі. Значну увагу приділив феномену цивілізації – замкнених суспільств, що характеризувалися системою ознак. Він розрізняв 19 цивілізацій, серед яких: п’ять «живих» – західна, православно-християнська, ісламська, індуська та далекосхідна, а також 14, віднесених до минулого. Життєздатність цивілізацій визначалася здатністю останніх освоювати життєвий простір та розвитком духовних засад в усіх видах людської діяльності, перенесенням Викликів та Відповідей із оточення всередину сус-ва. Поняття «Виклику» було одним з ключових в концепції Т. На його думку, розвиток історії визначався взаємодією світового закону – Божественного Логосу та людства. Власне людство повинне було постійно давати відповідь на Боже запитання, поставлене у формі природного, або якогось іншого Виклику. У разі, якщо сус-во було нездатним відповісти на Виклик, внаслідок тих чи інших причин, то це вело до зменшення життєздатності сус-ва і в кінцевому результаті могло призвести до його загибелі. Розглядаючи історичний процес, Т. зауважив, що творчим потенціалом, здатністю йти вперед володіла лише меншість, власне вона кликала за собою решту (інертну масу). Еліта в однаковій мірі відповідала як за перемоги, так і за поразки. Він розглядав управління формою мистецтва. Владу Т. характеризував, як силу, однак силу було важко втримати в певних межах, тому, коли зникали ці межі, управління переставало бути мистецтвом і вимагало якісно нових підходів та рішень.

Твори: Тойнби А. Дж. Постижение истории. Сборник. М., 1991.

А. Р.

ТОКВІЛЬ ШАРЛЬ АЛЕКСІС ДЕ (1805-1859) граф – франц. держ. діяч, історик. Вивчав право в Парижі, у 1831-1832 pp. був у Півн. Америці, де аналізував амер. політ. систему, режим покарань та виправлення. Був депутатом парламенту (1839), чл. Франц. Академії (1841), міністр закордонних справ Франції. Написав декілька творів, серед них відомі «Демократія в Америці» (1835-1840), «Старий порядок і революція» (1856). Будучи прихильником монархії Т. вивчав демокр. ін-ти, їх функціонування в Америці і дійшов до висновку, що успіхи амер. демократії можна пояснити тим, що Америка проминула феодалізм, демократія в Америці починала прямо з «нуля», там мали місце глибока децентралізація місцевого самоуправління, що приготувало народ до участі в роботі демокр. ін-тів. В Америці, також, віддавна існував суд присяжних, що привчило американців до реалізації влади, було введено загальне виборче право, рівність всіх перед законом, що стимулювало свободу мислення, ініціативність, впевненість

в собі, вміння працювати в різних громадсько-політичних організаціях. Європейські емігранти, серед яких була маса втікачів від феодального режиму, привезли в Америку вільнолюбство, а водночас і певне пошанування законів та традицій. Далі Т. вказував, що міцність політ. угод, та укладених союзів в Америці пояснювалась і високою свідомістю й мудрістю громадян, а також відносно рівномірним розподілом політ. влади між центром та периферією. Т. зазначав, що вірогідність довговічності союзів є тим вищою, чим слабшими є чл. союзу, що його укладали, бо тоді вони весь час прагнуть берегти єдність такого союзу. Т. розглянув деякі теоретичні проблеми політ. теорії, зокрема проблему співвідношення свободи й рівності. За допомогою релігії, вважав Т., можна буде врятувати свободу від наслідків рівності. І, взагалі, писав він, рівність без свободи нестерпна, але свобода без рівності неможлива. Рівність неминуче провадить до централізації, концентрації влади, а демократія розширює свою владу фактом довголіття свого існування. Звідси, «чим старішим є демократичне сус-во, тим більш централізоване в нього управління». Для демократії взагалі, притаманний централізаторський інстинкт, бо складається враження, що відбуваються одночасно дві революції, – одна послаблює владу, друга – зміцнює її. Особистість в демократії позбавляється більшості своїх групових зв’язків, пошани перед авторитетами, з іншого боку, при демократії особистість залишається сам-на-сам з держ. владою, її ін-тами. Тому особа стає жертвою свавілля з боку влади, яка відчуваючи свою могутність швидко опановує всі сфери життя. Переможна демокр. революція дає свободу особі, проте водночас забирає її, посилюючи централізацію, обмежуючи оцю саму свободу. В цьому й полягає парадокс демократії, яка встановлює таку собі «тиранію більшості». Одночасно, Т., проаналізувавши архівні документи дореволюційної Франції, дійшов висновку, що революція не прискорила прогресу, не принесла соціального поступу, вона лише привела до нещасть громадянської війни: «збільшення могутності та прав суспільної влади...».

Твори: Токвиль Алексис де. Демократия в Америке. М., 1992.

Б. К.

ТОЛСТОЙ ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ (1828-1910) граф, – рос. письменник, навчався в Казанському ун-ті, у 1851 р. на Кавказі поступив на військову службу, приймав участь в обороні Севастополя і з того часу переконався в необхідності звільнення селянства від кріпацтва. Після відміни кріпацтва брав участь в реалізації реформ. При розподілі землі захищав інтереси селянства, що викликало протест поміщиків і стало причиною звільнення з посади посередника в одному з повітів Тульської губернії. Займався організацією народних шкіл,

опрацюванням їхніх програм, посібників. Серед творчої спадщини Т. такі романи як «Війна і мир», «Анна Кареніна», «Воскресіння», численні повісті, оповідання, статті. Ключовим в історико-політичній спадщині Т. є пошук законів, які управляють людьми, людським життям. Він описував не наукову історію, а «історію-мистецтво», яка, на його думку, лише й може бути справжньою, внутрішньою історією. Справжньому історику, писав Т., – «потрібно знати всі дрібниці життя, потрібне мистецтво – дар художності, потрібна любов». Своє розуміння історії Т. висловив таким чином: «Мета історії – знання руху людства». Її рушійною силою, на думку Т., є не вибрані особистості-монархи та письменники, а народ. Тому він розширював розуміння предмету історії до життя народів і людства. Дав своє розуміння влади. Влада для Т., – це «такі відносини певної особи до інших, в яких особа тим менше приймає участь в діях, чим більше вона висловлює думку, пропозиції і виправдання такої сукупної дії, що відбувається». Звідси, вважав Т., рух народів здійснює не влада, не розумова діяльність, не їх поєднання, а «діяльність всіх людей, що приймають участь в події і так між собою поєднаних, що ті, хто приймає найбільш пряму участь в події, приймають на себе найменшу відповідальність, і навпаки». Т. вважав, що незважаючи на всілякі зміни у людському житті в людей закладено незмінний закон добра, під яким він розумів неминучу перемогу добра над злом, справедливості і чесності над свавіллям і примусом. Фаталізм Т. полягав у тому, що рух здійснюється в силу закону визначеності, а не за волею великих осіб. Водночас людина не пасивна, вона повинна бути дійовою особою, оскільки в неї закладено закон прогресу, що є в душі у кожного. Ця діяльність повинна однак проявлятися не в сфері громад. життя, а в сфері моральності. Тому в оцінці особистості, Т. вважав головною моральну оцінку історичної діяльності і моральну відповідальність особи. Саме з таких позицій оцінював Т. і особу Наполеона (при відвідинах його могили в Парижі: «Обожнювання лиходія жахливе...»). Для Т. немає величі в людині, «де немає простоти, добра і правди». З тих же позицій він пояснював причини перемоги Росії над Наполеоном. Переможцем став народ, тому що він підкорив своїй моральній силі все передове в рос. сус-ві. Тому перемога в Бородінській битві насамперед моральна. Справжня цінність людини, вимірювалась, на думку Т., дробами, де чисельник був гідністю людини, а знаменник – те, що вона про себе думає. У зв’язку з цим, головним засобом перетворення світу Т. вважав не реформи, а мирну революцію духу, яку він протиставив політ. Виходячи з вічних критеріїв добра і правди, Т. заперечував всю цивілізацію, як таку, що спирається на насильство. Звідси його моральні проповіді антидержавного

і антицерковного змісту. Т. писав, що поміщицька власність на землю є незаконною і неприродною, а тому держава, яка підтримує такі незаконні права сама повинна бути визнана незаконною. Т. висловив нове відношення до війни, суть якого полягає в тому, що він переконує в аморальності, протиправності війни самій суті людини. Тому війна в Т. стає злочином проти самого людства.

Твори: Толстой Л. Н. Собрание сочинений в двадцати двух томах. М., 1978-1985, Т. І-ХХІІ.

Б. К.

ТОМАШІВСЬКИЙ СТЕПАН (1875-1930) – укр. історик. Закінчив філософський ф-т Львів. ун-ту (1899) доцент цього ун-ту (1910-1914), був радником делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції, потім голова дипломатичної місії ЗУНР у Лондоні (1920), у 1921-1925 pp. – в еміграції, після повернення – доцент, проф. Львів. та Краківського ун-тів, чл. НТШ Написав низку творів, зокрема «Українська історія», «Під колесами історії», «Про ідеї, героїв і політику» та ін. Т. сформулював концепції монархічної укр. державності, в основі якої він поклав три критерії – географічне розташування укр. земель, підкресливши особливу залежність України від Чорного моря та Степу. Другим критерієм він вважав укр. націю, як таку, що утворилася після розпаду Київ. держави, і третім – будування першої укр. держави – Галицько-Волинського князівства. Спираючись на ці критерії Т. сформулював свою державницьку концепцію, суть якої полягала в особливій ролі Галичини та уніатської церкви в майбутніх державотворчих процесах, укр. консерватизмі, існуванні інтегруючої національної ідеї, вестернізації укр. руху з акцентом на власні сили, особливо останнє відносилося до Галичини. Історичні процеси Т. слушно розглядав не як безперервний прогресивний розвиток, а як рух по концентричних колах що має, в певному сенсі, характер повторень. Т. не був прихильником республіканського ладу й демократії, хоча допускав можливість становлення республіканського устрою, якщо він утвориться шляхом еволюції з традиційної для України монархії. Однак спочатку відновлена національна державність повинна мати монархічний характер. У цілому Т. притримувався еволюційних поглядів на історичні процеси, виступав проти крайностей, як монархізму, так і демократії, вважав, що форми правління можуть врешті-решт історично переходити в свою протилежність. Головне у політ. правлінні – це поміркованість, авторитет і порядок, виховання українців за європейськими взірцями, плекання територіального патріотизму.

Твори: Томашівський С. Під колесами історії. Берлін, 1922; Про ідеї, героїв і політику. Львів, 1929.

Б. К.

ТОФФЛЕР ОЛВІН (1928 р.н.) – амер. мислитель, футуролог. Свою політ. концепцію він виклав у трилогії: «Футурошок» (1970), «Третя хвиля» (1980) та «Зміщення влади» (1990). У першій книзі Т. дійшов висновку, що прискорення технологічних та соціальних змін створює значні труднощі для адаптації індивідуумів, призводить до шоку як індивідуума, так і сус-ва, в цілому. «Футурошок» – це шок, що викликається зіткненням людини з майбутнім. Політ. наслідком для сус-ва мало бути розширення демократії, визнання плюралізму головним принципом організації усіх сфер суспільного життя. У другій книзі Т. розглянув процес зародження «нового суспільства». Історію він представляє у вигляді «хвиль цивілізації», які послідовно змінюють одна одну. Усього виокремлює три хвилі: перша призводить до встановлення сільськогосподарської цивілізації, друга – до індустріальної, третя – до інформаційної. «Третя хвиля» характеризується домінацією «демасифікованих» засобів інформації, використанням наукових досягнень в усіх без винятку сферах суспільного життя. На думку Т., сус-во поділяється на «техносферу», «соціосферу» та «інфосферу», власне остання сфера починає відігравати вирішальну роль у сус-ві. У третій книзі він продовжує аналізувати наслідки переходу до інформаційного сус-ва, звертаючи головну увагу на питання хто і як має здійснювати необхідні зміни? На його думку, поширення «Інформаційних технологій» призводить до якісної переоцінки значення знань, робить їх реальною виробничою силою, вирішальним засобом суспільних перетворень. Т. наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях. Володіння ними, вміння використовувати їх стають не лише визначальною виробничою силою, але і могутнім інструментом влади. Хоча основними чинниками влади він вважає насильство, багатство та знання, саме останній чинник сьогодні стає домінуючим. Тому Т. розглядає зміну сутності влади «однією з найважливіших революцій в історії». Завдяки сучасній техніці, знання здатні поширюватись по планеті незалежно від держ. кордонів, релігійно-культурних орієнтацій країн та народів, що привело до глобального «зрушення влади». Власне та країна, яка буде здатна найповніше акумулювати знання і найбільш ефективно їх використовувати буде претендувати на посаду лідера цивілізації. Він вважає, що проаналізовані ним кардинальні зміни дають підставу говорити про нові підходи, щодо поділу існуючих на планеті сус-в. Таким новим поділом має бути поділ на підставі здатності систем до навчання, тому Т. виокремлює «швидкі» та «повільні» системи.

Твори: Toffler Alvin. Future shock. N.Y., 1970; The Third Wave. N.Y., 1980; Powershift. Knowledge. Weath and Violence out the Edge of the 21 century. N. Y., 1990.

А. Р.

ТРОЦЬКИЙ (БРОНШТЕЙН) ЛЕВ ДАВИДОВИЧ (1879-1940) – рад. політ. діяч. Після закінчення реального училища в Миколаєві (1896), приймав активну участь в революційному русі, за що неодноразово репресований царською владою, голова Петерб. Ради (1905), чл. ЦК РСДРП(б) (1917), голова Петроградської Ради, один з керівників Військового Революційного комітету, нарком закордонних справ, нарком у військових і морських справах, Голова Революційної Військової Ради Республіки (1918-1925), чл. Виконкому Комінтерну (1919-1927). У 1929 р. висланий з СРСР. Організатор IV Інтернаціоналу (1938). Т. написав багато книжок, брошур, безліч статей, які увійшли у зібрання творів (понад 20 томів). Цілу низку творів Т. написав за кордоном. Він був співавтором більшовицької концепції світової пролетарської революції, вважав, що рад. влада повинна протриматись лише до початку світової революції на Заході. Тому він активно виступав за експорт революції: «...революційна війна – єдина умова нашої політики», – вказував він. З цією метою, пізніше, Т. закликав «поширювати Жовтневу революцію на весь світ і в той же час відродити СРСР, очистити його від хижацької бюрократії». Осягнути відродження СРСР, поширення революційних ідей та їх утвердження в світі, Т. розраховував здійснити, насамперед, шляхом повстання. Окрім цього, Т. спираючись дещо на ідею нім. соціал-демократа одеського походження (О. Гельфанда-Парвуса) сформулював концепцію перманентної революції. Вона була викладена у творі «Підсумки і перспективи» (1906) та ін. Суть концепції у безперервності революційного процесу, бо революція не повинна обмежувати себе і повинна прагнути до максимуму, оскільки завершення соціалістичної революції в національних рамках просто неможливе. Рос. революція повинна перейти на європейський Захід, а пізніше проходити у міжконтинентальних масштабах. Головне у перманентній революції – тотальність революційного процесу (за часом, масштабами, метою і засобами). Концепція Т. передбачала перевагу суб’єктивного над об’єктивним, революцію в ім’я революції, відмову від еволюції. Т. постійно розглядав насильство як засіб реалізації перманентної революції та побудови соціалізму. Тому він, також, висунув тезу про примусову працю як необхідний засіб соціалістичного будівництва, розглядав репресії «для осягнення господарських цілей як необхідний засіб соціалістичної диктатури». Перебуваючи в еміграції і вивчаючи історичний досвід Жовтневої революції в специфічних рос. умовах, Т. сформулював закон комбінованого розвитку, який стверджував поєднання різних етапів розвитку, архаїчних напівазіатських форм владних відносин, що панували в Росії з сучасними європейськими демокр. формами.

Суть революції 1917 p., вважав він, – це поєднання у певну комбінацію виступів селянських мас (ранній капіталізм) і виступів пролетаріату (пізній капіталізм). Т., безперечно, був однією з найвидатніших фігур революції, значним теоретиком, блискучим промовцем. Він беззаперечно вірив в справу перемоги революції, самовіддано боровся за її реалізацію. Як писав М. Бердяев: «Троцький дуже типовий революціонер, революціонер великого стилю, але не типовий комуніст. Троцький надає ще значення індивідуальності... він вірить в роль героїчних, революційних особистостей». Він був людиною, до якої ніхто не відносився байдуже: його або любили, або ненавиділи.

Твори: Троцкий Л. К истории русской революции. М., 1990; Моя жизнь, М., 1991.

Б. К.

ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (1865-1919) українсько-російський економіст, соціолог. Навчався в Харківському ун-ті, захистив магістерську дисертацію в Москов. ун-ті (1894), приват-доцент Петерб. ун-ту (1895-1899). В роки національної революції був генеральним секретарем фінансів Генерального Секретаріату Центральної Ради. Т. Б. – один з визначних теоретиків кооперативного соціалізму. У творах «Продукційні підприємства кооператорів», «Соціалізм як позитивне вчення» та ін. він, аналізуючи соціалізм, його позитивні і негативні сторони, дійшов до висновку, що перешкодити надмірній концентрації й централізації політ. влади в державі при соціалізмі в стані лише кооперація та місцеве (муніципальне) самоврядування. Водночас, саме в кооперації вбачав ефективний засіб збереження зацікавленості селян в усуспільнених сільськогосподарських комунах, артілях чи общинах. У творі «Соціальні основи кооперації» він зазначав, що не варто зводити всю політ. діяльність лише до класової боротьби, оскільки існує цілий ряд суспільних феноменів, які виходять поза рамки класових інтересів, вони мають загальнонаціональне значення. Будучи соціалістом, Т. Б. захищав соціалістичні ідеали. Соціалізм є вимогою натурального права, писав він, але його розуміння соціалізму корінним чином відрізнялося від марксистського. Головна різниця полягала в тому, що Т. Б. проводив поділ сус-ва на класи за розподілом прибутку, а марксисти – за власністю на засоби виробництва, звідси його зовсім інше трактування класів, класової боротьби, захист загальнолюдських вартостей, інша, ніж у марксизмі, оцінка ролі й місця релігії.

Твори: Туган-Барановский М. И. Социальные основы кооперации, М., 1989.

Б. К.

ТЬОННІС ФЕРДІНАНД (1855-1936) – нім. соціолог, історик. Закінчив ун-т в Тюбінгені, проф. Кільського ун-ту (1909-1933). один із засновників і президент Нім. соціологічного товариства. Президент Гоббсівського товариства. Автор низки персоналій, зокрема про Т. Гоббса, К. Маркса та ін. У історію Т. увійшов завдяки праці «Спільнота і суспільство» в якій основна увага була приділена аналізові двох типів відносин та зв’язків у спільноті та сус-ві. Перший (який ще можна перекласти і як общинний) спирається на емоції, прихильності, душевні нахили, що зберігають власну самобутність. Він існує як мовні, сімейні, побутові, релігійні спільноти-громади, які розумілися як органічні прояви життя. Другому типові суспільних відносин, притаманний раціональний обмін – зміна речей «що знаходяться у володінні». Суть їх – у свідомості корисності або цінності, якою володіє, або може володіти одна людина для іншої. Тому Т. розглядав спільноту як життєвий організм, а сус-во – як «механічний агрегат, артефакт». Такі типи відносин і зв’язків притаманні не лише відносинам людей один до одного, але і відносинам людей до сус-ва. Причому, в спільноті-громаді ціле логічно передує частинам, а в сус-ві, навпаки, соціальне ціле складається із сукупності частин. Важливе місце у Т. зайняв аналіз найбільш типових форм соціальних зв’язків. Одним з перших Т. розкрив поняття громад. думки, її тенденції до політизації, замикання на національно-держав-них інтересах та появи в ній націоналістичних мотивів. Появу ж світової громад. думки, вважав підтвердженням прояву тенденції інтернаціоналізації в сучасному світі. У зв’язку з цим, дослідив можливі шляхи розв’язання соціальних проблем у Європі. Одним із головних шляхів вирішення цих проблем повинні стати суспільно-політичні реформи, бо безперспективною є насильна зміна капіталізму, зазначав Т. У зв’язку з ідеологізацією суспільного життя, увагу Т. привернула проблема свободи науки від політики, яка була, на думку Т., нічим іншим, як лише «ремеслами, технологією». Водночас Т. висунув ряд умов, які б допомогли піднести політику до рівня науки. Спільним ґрунтом, що робив це можливим, Т. вважав те, що і вчений і практичний діяч (політик) виступають як дві різні, але однаково пізнавальні установки, які практикуються однією людиною, коли вона виступає, то як політик, то як соціолог. Т. рішуче виступив проти залишків феодалізму в суспільно-політичному житті, свідомості європейців. У процесі боротьби з ними, він сам прийняв активну участь у просвітництві робітництва Німеччини, активно працював у соціально-демократичному і робітничому русі, виступав постійно за демокр. свободи, права профспілок, підтримував страйки, що не заважало йому бути противником марксизму, який він розглядав, як «безумовно брехливе вчення».

Твори: Tönnis F. Die Gcmeinschaft und Gesellschaft. Leipzig, 1935.

Б. К.

У

УОРД ЛЕСТЕР ФРАНК (1841-1913) – амер. соціолог. Учасник громадянської війни. Будучи дипломованим геологом, ботаніком, хіміком, медиком займав ряд посад у федеральній адміністрації, був куратором ботаніки і палеоботаніки в Національному музеї в Вашингтоні, керував бюджетними дослідженнями в галузі палеонтології, одночасно викладав соціологію в Броунівському ун-ті, обирався президентом Міжнародного соціологічного ін-ту в Парижі (1903-1905), перший президент Амер. соціологічного товариства (1906-1907) (тепер – Амер. соціологічна асоціація). У. був засновником психологічного еволюціонізму в США, одним із засновників палеоботаніки. Автор низки творів, зокрема «Динамічна соціологія» (1883), що була перекладена на рос. мову й за ліберально-демократичні ідеї, висловлені в ній, засуджена царським урядом до спалення. Інші його твори – «Психічні фактори цивілізації» (1893), «Нариси соціології» (1898), «Прикладна соціологія» (1906). В основу власної концепції еволюціонізму, на відміну від Г. Спенсера, поклав психологію. Рушійною силою суспільного розвитку, вважав У., є насамперед голод і спрага, статеві потреби як умова продовження людського роду. На основі цих первісних прагнень формуються більш складні інтелектуальні, моральні та естетичні прагнення, що все разом і детермінує розвиток сус-ва, або його «покращення» (У. назвав це «меліоризмом» від лат. meliori – краще). Дві підстави покладені в основу організації людського сус-ва – «синергія» і «рівновага». Всі суспільні ін-ти, на думку У., побудовані на врівноваженні двох антагоністичних сил. У. вважав, що від природних процесів соціальне життя відрізняється цілеспрямованим і творчим характером (назвав телічним). В природі проходить сліпий відбір, еволюційний «генезис». У сус-ві ж він усвідомлений – це і є «телезис» (використання суспільних наук для реформ і вдосконалення суспільного буття). Як колективний телезис він розглядав державу, яка постає з боротьби рас поряд з класами та правом. Виступаючи проти залишків феодалізму, приватновласницьких

крайніх форм експлуатації, У. бачив вихід у широких соціально-політичних реформах, у побудові сус-ва, яке він вслід за Коптом, назвав «соціократією», яка мала б розвинутися з демократії. Однак демократія – це лише панування влади певних, хай і великих, суспільних груп. Тому потрібно тривалий час поширювати освіту, знання серед народу, що приготує маси до участі в управлінні сус-вом. Повинні, також, з’явитися нові політ. промислові партії, чл. яких працювали б у промисловості, будуть ліквідовані монополії, сформується народний уряд. Такий уряд буде керувати, спираючись, насамперед, на соціологію як науку, яка покликана з’ясовувати справжні інтереси сус-ва, як цілості. У. притримувався думки, що людська особистість формується лише в групі, тому він вважав, що індивідуалізм і колективізм взаємно доповнюють себе і співіснують, кожен крок у напрямку правдивого колективізму означатиме розвиток справжнього індивідуалізму, зазначав У. Теоретичною ж основою майбутнього розвитку сус-ва повинна стати лише соціологія, як наука та інші соціальні дисципліни, які будуть творити щось на зразок «колективного розуму самого суспільства».

Твори: Уорд Л. Ф. Психические факторы цивилизации. М., 1897.

Б. К.

Ф

ФІХТЕ ЙОГАН ГОТЛІБ (1762-1814) – нім. філософ, громад. діяч. Нар. в Східній Пруссії, навчався, на теологічному ф-ті Йенського ун-ту, потім вивчав філософію, теологію і класичну філологію в Лейпцігському унті. Після закінчення ун-ту працював домашнім вчителем, познайомився з Кантом і за його рекомендацією надрукував першу книгу «Критика всілякої відвертості» (1791). У 1794 р. Ф. отримав посаду проф. і науковий ступінь магістра (без захисту дисертації і здачі іспиту). З 1797 р. співредагував «Філософський журнал німецьких вчених» (трохи раніше його прийняли в масони), а в 1799 р. на запрошення прусського міністра він переїхав до Берліна, де з наступного року почав читати лекції в ун-ті. Зі вступом військ Наполеона в Берлін, Ф. переїжджає в Кьонігсберг, одначе незабаром повертається до Берліна, щоб прочитати в великому залі Берлінської Академії «Промови до німецької нації» (Берлін

був в той час окупований французами). З 1810 р. Ф. – декан філософського ф-ту, пізніше ректор Берлінського ун-ту. Проте через кілька років (коли його дружина добровільно піклувалася пораненими й хворими в берлінських шпиталях, та захворіла тифом) Ф. випадково заразився тифом і, прохворівши декілька днів, помер. Політ, погляди Ф. найповніше викладені в кількох творах («Основи природного права відповідно до принципів науковчення», «Вимоги до правителів Європи повернути назад свободу думки, яку вони досі пригноблювали», «Замкнена торгова держава», згадані вище «Промови до німецької нації» та ін.) Ф. був одним з чотирьох великих нім. мислителів, які сформулювали власну класичну філософську систему. Не вдаючись в її аналіз, зупинимося лише на деяких її аспектах, які мають певні політ. тональності. Одразу вкажемо, що в основі філософської системи Ф. покладено поняття свободи. Він розрізняв свободу справжню і пусту. Справжня свобода має ясність (нім. Ichheit). Її суть у її діяльності, це свобода в чистому вигляді. Перший акт свободи – твердження «Я єсмъ». Знаходження себе в свободі реалізується завдяки інтелектуальному спогляданню. Вільно діюче «Я» створює свою реальність. В основі вчення Ф. про моральність теж лежить ідея свободи. Збільшення свободи проходить одночасно з нагромадженням знаннь. Знання, свобода, моральність сходяться. Зовнішньою умовою реалізації моральних засад вважав Ф., є держава і право. Держава, в принципі, – лише тимчасовий ін-т, вона є умовою, засобом забезпечення безпеки, організації виробництва, науки, освіти та виховання людей. Вона є зло, допоки люди морально не розвинуться настільки, що зможуть обійтися без держави, через «міріади років» («Замкнута торгова держава»). Тоді моральність зможе заступити собою не лише державу, але й право та церкву. За той час вивільняться пригноблені нації, пошириться й утвердиться всезагальна рівність, війни припиняться, Ф. вслід за Кантом розвинув ідею «вічного миру». У своїх творах він розвивав певні утопічні проекти, висловлюючи логічні думки, що виникали з його теоретичних системних конструкцій. Так, якщо діяльність уряду в такому досконалому високоморальному сус-ві теж сягне вищої досконалості, тоді виникнуть умови, за яких будь-який уряд стане непотрібним. Після зникнення держави встановиться природний стан людини що відповідатиме її справжній природі та призначенню. У творі «Замкнута торгова держава» Ф., розглядаючи питання незалежності держави, вважав, що в інтересах повної незалежності держава повинна добиватися повної автаркії та національного відокремлення, за умови досягнення нацією своїх природних кордонів. Правда, низка

вимог Ф. виглядали зовсім утопічно. Так, наприклад, він твердив: «всяке безпосереднє спілкування громадян з усякими іноземцями повинно бути цілком знищено». Такі ж заборонюючі заходи він пропонував впровадити й у фінансовій справі тощо. На відміну від Гегеля з яким він вів жорстокі суперечки, Ф. виступив з закликами об’єднання перед лицем франц. окупантів, утворення єдиної Німеччини, яка б послужила прикладом для народів знедоленої Європи, повела їх на боротьбу з Наполеоном. Будучи пристрастим та полум’яним промовцем, Ф. у виступах зумів викликати великий інтерес та запалити співвітчизників до патріотичних акцій проти французів. Зрештою, як вже зазначалось, Ф. все життя був послідовний не лише у своїй системі, але й у вчинках. Свобода для нього не була якоюсь абстракцією, вона була вищою цінністю. Поняття свободи лежало, також, і в основі філософії історії Ф. Історія, вважав він, підпорядковується «світовому плану», який Ф. визначав, як «поняття єдності всього земного життя людства». Історію рухає суперечність між авторитетом та його подоланням (свободою). Авторитет вимагає сліпої віри та покори. На початку історії існував «нормальний народ» з дуже високою моральністю, але не опосередкованою свободою, цей пранарод знаходився в стані повної невинності. Опосередкування свободою проходило через 5 епох: 1) панування розуму через інстинкт; 2) початок гріха – коли розумний інстинкт перетворюється у примусовий авторитет; 3) стан завершеної гріховності – епоха звільнення через безумовну байдужість до всякої істини; 4) стан початку виправдання, коли істина визнається вищим і коханим початком; 5) стан завершеного виправдання – епоха розумного мистецтва, коли людство творить з себе точний відбиток розуму. Проте повного ідеалу розуму осягнути неможливо, тому, вважав Ф., історія не має кінця. Мета історії полягає у поверненні до вихідного стану на основі свободи. Не пройшло й півстоліття, як ця схема, та ідея відмирання держави були запозичені, та використані, правда, без вказівки на внесок Ф.