Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 15 страница

який саме у будинку М. писав свій твір «Похвала дурощам». Коли Генріх VIII, розірвавши відносини з Папою, почав підтримувати ідеї реформації, М. залишив свою посаду. За відмову присягнути королю як главі англіканської церкви був страчений. В. 1886 р. М. був беатифікований (перший ступінь канонізації – А.Р.), а в 1935 р. – канонізований Римо-Католицькою церквою. Головним його твором, який зробив М. всесвітньовідомим, є «Утопія», вперше надрукована латиною у 1516 р. Ця книга поклала початок літературному жанру й дала назву суспільній теорії «утопізму». Утопія – це острів, який нібито знаходився у південній півкулі. Розповідь про острів ведеться від імені моряка, який випадково там опинився і прожив на ньому п’ять років. В Утопії існувала лише суспільна власність, оскільки вона гарантувала добробут населення та рівність. Організація суспільного життя нагадувала монастир з відповідним статутом. Управління мало здійснюватися на основі законів, вироблених засновниками країни, водночас передбачалася детальна регламентація всіх аспектів життя. Сус-во М. представляв авторитарним, ієрархічним і патріархальним. Існували народні збори та сенат. Останній таємним голосуванням обирав правителя країни з числа кандидатів, висунутих народом. Посада правителя була довічною, якщо тільки він не виявляв нахилу до тиранії. М. наголосив, що держ. справами слід було займатися в сенаті або на засіданнях народних зборів. Рішення, які приймалися поза цими інституціями, на думку М., вважалися недійсними, а особи, винні у їх прийнятті, кваліфікувалися як карні злочинці. Він припускав, що окремі справи могли виноситися на обговорення усього населення острова. Найбільш важливі посадові особи обиралися з числа вчених. Лише ця група мала право не працювати, усі решта повинні були працювати по шість годин щодня. М. наголошував на тому, щоб авторитет особи визначався її віком. Сімейне життя носило патріархальний характер. Англ. біографи вважають, що «Утопія» була присвячена не прогнозу майбутнього, що комунізм мав лише маскувати гостру критику сучасного для М. стану в Англії. Створюючи портрет нового сус-ва, автор ніби підводив читачів до думки, що людське існування могло бути контрольованим і що власне контролю не вистачало для наведення порядку в сус-ві.

Твори: Утопія. Томас Мор. Місто Сонця. Томазо Кампанелла. К., 1988.

А. Р.

МОСКА ГАЕТАНО (1858-1941) – італ. соціолог, політолог. Після закінчення ун-ту в Палермо працював журналістом, потім проф. кількох італ. ун-тів, у 1909-1913 pp. депутат парламенту, у 1914-1916 pp. чл. кабінету міністрів, з 1919 р. – сенатор. У своїй творчості пройшов певну еволюцію – від ліберального консерватизму до політ. радикалізму.

Автор низки творів, зокрема «Теорія урядів і парламентська система», «Сучасні конституції», «Основи політичної науки», «Історія політичних доктрин» тощо. В політ. теорії М. був автором ідеї нового політ. класу, точного визначення якого так і не дав. Цей новий клас є меншим відносно численного робітничого, селянського чи інших суспільних класів, але більшим, ніж звичайна суспільна група. Це правлячий клас, який бере на себе управління сус-вом, а тому користується у сус-ва певними привілеями. Пізніше цей «політичний клас» М. і Парето назвали елітою. Вони вважали, що політ. стабільність неможлива без оновлення правлячої меншості, а тому консервація еліти є початком застою і виродження. М. займався також визначенням функцій «політичного класу», його місцем у суспільно-політичних процесах. Одночасно, він сформулював систему моральних, ділових критеріїв приналежності до даного класу, вважаючи, що дотримання даних критеріїв перетворить «політичний клас» у врівноважене і життєздатне керівництво суспільств XX ст.

Твори: Mosca G. Elementi di Scienza politica. Milano, 1953.

Б. К.

МУССОЛІНІ БЕНІТО (1883-1945) – італ. політ. держ. діяч. Засновник і лідер фашистської партії, прем’єр-міністр Італії (1922-1943). У 1943-1945 рp. керівник «республіки Сало» (Republica Sociale Italiona). Ім’я М. нерозривно пов’язано з фашизмом. В доктринальному плані можна вирізняти фашизм з 1919 р., однак реалізований на практиці він був лише після 1922 р. у «Програмі бойових фашіо» (1919) М. висунув демокр. вимоги: загальне право голосу; пропорційне представництво; активне та пасивне виборче право жінок; зменшення вікового цензу до 18 років; ліквідація Сенату; скликання національних зборів для прийняття конституційної форми держави. Одночасно були висунуті вимоги восьмигодинного робочого дня; гарантованої мінімальної оплати праці; участі представників робітників в управлінні підприємствами; передачі управління індустрією та системою громад. служб пролетарським організаціям; впровадження прогресивного податку на капітал. Але усі зазначені вище вимоги на другій фазі і доктринально, і практично були відкинуті. Демокр. вимоги М. розглядав, як політично «не шкідливі». У «Доктрині фашизму» він зазначав: «Фашизм відкидає кількісний підхід, через те, що кількість здатна управляти людськими суспільствами; відкидає, тому що ця кількість здатна правити внаслідок періодичних виборів; підтверджує... неоднаковість людей, які не можуть стати рівними в результаті якоїсь механічної або зовнішньої речі, як загальне право голосу». Надалі він неодноразово наголошував на творчому характері меншості, порівнюючи народні маси з

сирим матеріалом, знаряддям у руках еліти. Значну увагу М. приділяв з’ясуванню ролі держави. На його думку, XX ст. було антиіндивідуалістичним, «колективним» і тому мало бути століттям держави. М. наголошував: «Хто говорить «фашизм» – говорить «держава». Для нього питання інституційної форми держави не мало жодного значення, оскільки він не надавав переваги жодній з форм. Державу М. розглядав як етичну, вважаючи, що вона повинна мати власну свідомість, волю, бути охоронцем духу народу. Держава, на його думку, повинна займатися вихованням своїх громадян у дусі відданості певним громадянським цінностям, щоб вони постійно пам’ятали про минуле своєї батьківщини. Вона не повинна бути релігійною державою, але і не повинна бути індиферентною щодо релігії, особливо щодо католицької релігії італійців. Взагалі релігію М. сприймав як індивідуальне та суспільне мистецтво, яке окрему людину та цілий народ робить сильнішим, готує їх до вирішення завдань, які були важливими для фашизму. М. вимагав активного втручання держави в економічне життя країни: «Фашистська держава вимагає для себе і сферу економіки, через корпоративні, суспільні та виховні інституції, які вона сама створила, зміст державних вимог повинен доходити до усіх її органів». Зазначений тоталітарний характер держави передбачав, що кожен індивідуум буде мати ще «достатньо простору», оскільки будуть відкинуті лише усі «некорисні та шкідливі свободи». Внаслідок того індивід не буде знищеним, а, навпаки, буде мати більше можливостей, «так само, нібито в загоні солдат – не зменшений, а звеличений кількістю своїх товаришів». Народна основа, на яку спиралася держава, дозволяла характеризувати фашизм як «організовану, централізовану, авторитарну демократію». Головними завданнями фашистської держави він вважав створення імперії та здійснення перманентної революції. Імперія, на його думку, – це політика з позицій сили. Вона не повинна обов’язково зводитися лише до збільшення території, а могла також характеризуватися поширенням політ., економічного та духовного впливу. Головним було виділення і перетворення однієї держави у «вождя» інших. Безперервну революцію він розглядав у чотирьох площинах: в інституційному плані – як остаточна ліквідація лібералізму в економічному та політ. житті; в плані виховання – формування нового італійця, дисциплінованого, героїчного, фанатичного та гіпернаціонального; в соціальному плані – зменшення соціальних відмінностей та підтвердження зверхності праці; в плані зовнішньої політики – захист прав знедолених народів стосовно «плутократських» держав (таку оцінку М. дав ефіопській та II світовій війнам) та анти-більшовизм. У своїй спадщині М. значну увагу приділив проблемі війни. Остання для нього була перш за все фактором існування, первинним мистецтвом стосовно якого усі інші види мистецтва були «сурогатами».

Твори: Mussolini В. Fascism: Doctrine and Institutions. N. Y., 1968.

А. Р.

Н

НАПОЛЕОН БОНАПАРТ (БУОНАПАРТЕ НАПОЛЕОНЕ) (1769-1821) – франц. держ. діяч, полководець. Нар. на о. Корсіка в сім’ї дрібного дворянина. Вчився у військових училищах Бріена і Парижа. Політ. погляди Н. еволюціонували протягом усього його життя. Молодий Н. сповнений ненавистю до деспотизму, при якому «пригнічена людина втрачає свою свободу і свою енергію...», співставляючи переваги монархії та республіки (при вивченні історії Афін), він віддавав перевагу останній. Глибоке вивчення творів Вольтера, Монтеск’є, Маблі й, особливо, Руссо визначили політ. симпатії Н. Напередодні Великої франц. революції він вважав, що наявний суспільний лад несправедливий, суперечить природним законам та природній суті людини, скрізь панує нерівність. Тому із захопленням сприйняв революцію 1789 р. Він одразу ж перебрався на о. Корсіку для реалізації ідей революції (що йому невдовзі вдається здійснити). В 1791 р. знову повернувся на військову службу і незабаром став чл. якобінського клубу. Він вимагав відречення короля і знищення самого ін-ту монархії. Революція швидко позбавляє Н. політ. ілюзій, робить з нього людину дії, вчить політ. боротьбі. Змінюється його підхід до життя і власного місця в ньому: «Тепер вже не вірять більше словам, потрібно аналізувати дії». Війна республіканців проти контрреволюції дала можливість II. виявити військовий талант. Він стає бригадним генералом. Участь у подіях осені 1795 р. знову підносить II. Він стає дивізійним генералом, головнокомандуючим внутрішньої армії Парижа, командуючим італ. армією. Італ. похід 1796-1797 pp. приніс Н. європейську славу. В цей час він плекає грандіозні плани. В одному з наказів він написав, що «... вільний французький народ, якого поважає весь світ, принесе Європі гідний мир». В іноземних кампаніях широко використовував лозунг «Війна народів проти тиранів». Тобто, за своїми політ. переконаннями залишався республіканцем. Під час держ. перевороту 1799 р. сформулював політ. завдання: «Ми хочемо республіку, засновану на свободі, на рівності, на священних принципах народного представництва». Н. увійшов у тимчасову консульську комісію в складі трьох чоловік. Була висунута ідея існування непартійного (по суті надпартійного) уряду. Лозунг «Приєднуйтесь всі до народу» широко експлуатувався прихильниками Н. «Власність, рівність, свобода» стають основними принципами нового суспільного ладу. Спеціальними комісіями до грудня 1799 р. була підготована нова Конституція, основні положення

якої накреслив Н. Завдання, яке він ставив перед комісіями, полягало в його знаменитій фразі: «Пишіть коротко і неясно». В грудні 1799 р. Конституцію, яка повністю відповідала вказівці Н., було прийнято. Вона вже не містила в собі Декларації прав людини і громадянина, встановлювала, при збереженні республіканського ладу і зовнішніх форм народного суверенітету, режим особистої влади Н. Прямо підкреслювалося, що: «Конституція призначає першим консулом громадянина Бонапарта...». Права першого консула були визначені дуже неясно. Н. почав створювати систему військово-бюрократичної держ. влади. Будучи талановитою, високоосвіченою людиною він оточує себе талановитими людьми, призначаючи їх на відповідальні держ. посади. Це було однією з причин успішної внутрішньої та зовнішньої політики Франції. В 1802 р. на всенародному плебісциті Н. став першим консулом пожиттєво, а в 1804 р. його проголошено імператором. В тому ж році була завершена робота над Цивільним кодексом, який пізніше отримав назву «Кодекс Наполеона». Сам Н. давав йому таку характеристику: «Моя істинна слава не в сорока битвах, виграних мною, – Ватерлоо їх усі перекреслило. Але не буде і не може бути забутий Цивільний кодекс». В подальші роки змінювалися політ. погляди И., відбувалася його ідейна еволюція. Він перетворився із захисника свободи й рівності в апологета закону сили, агресора і ката народів. «Для того, щоб управляти світом, немає інших секретів, крім того, щоб бути сильним; сила не знає ні помилок, ні ілюзій. Право завжди на стороні сильного». В 1810-1811 pp. H. почав втрачати відчуття реальності. Розпочата в 1812 р. рос. кампанія означала початок кінця його епохи. У квітні 1814 p. H. підписав акт відречення. Через рік ще будуть так звані сто днів повернення Н. Розуміючи, що повернути самодержавство неможливо, намагався дещо змінити політ. лад. Для внесення доповнень до Конституції запросив Б.Константа – відомого теоретика лібералізму. «Додатковий акт», підготовлений останнім, був своєрідним компромісом. Встановлювалася ліберальна імперія. Відновлювався національний народний суверенітет та система плебісциту. Однак запропоновані зміни були половинчастими і не задовольняли більшість політ. сил країни. Зовнішньополітична ситуація була вкрай несприятлива. Майже всі європейські монархи оголосили йому смертельну війну. Далі була битва при Ватерлоо – остання битва Наполеона.

Твори: Наполеон Бонапарт. Избранные произведения. М., 1956.

М. П.

НІЦШЕ ФРІДРІХ ВІЛЬГЕЛЬМ (1844-1900) – нім. мислитель. Навчався у Бонні, Лейпцігу, проф. Базельського ун-ту (1869-1879). Спочатку знаходився під впливом творчості А. Шопенгауера, Я. Букхардта, Г. Спенсера та Р.Вагнера. На початку 80-х pp. Н., все частіше потрапляючи в конфліктні ситуації з оточенням і не зустрічаючи взаєморозуміння серед колег, замикається в собі. Саме тоді з’являються його основні праці «Так говорив Заратустра», «Поза добром і злом», «Як філософствують молотом», «Антихрист», «Ессе гомо» та ін. Творчість другого періоду Н. – це насамперед абсолютизація індивідуалізму, що містила в собі як негативний, так і позитивний зміст. Позитивне в індивідуалізмі Н. – це творчість, ініціативність, глибока віра. Немає в світі ніякої вищої волі, перед якою мала б схилятися воля людини, вона залишається з своєю волею як єдиним своїм законом. І саме силою волі повинна поставити себе людина так у світі, щоб все було для неї прекрасне таким, яким воно є, і щоб більше цього нічого їй не було потрібно. Тоді така людина, особистість, не буде потребувати і сус-ва, тому в Н. Заратустра йде в гори і живе в печері, живе власним світлом і живиться власним полум’ям, що випромінює він сам. Творчість вимагає самотності, тому утвердившись в ній, Заратустра починає пошук майбутнього. Однак, Заратустра шукає не ідеальний суспільний лад, а шукає власний відповідний настрій. Він відкидає всі земні ідеали, бо вони не для нього – оці «зелені пасовища для стада», де все просякнуто рабською мораллю. Заратустра цього не хоче, бо він є ПАН, що живе власними ідеалами, нічого не потребує, бо все потрібне він знаходить у себе. Більше того, Заратустра хоче навіть сам стати Богом, якому не ніщо страшне, він бунтує і прагне стати всевладним і безумовним. Нарешті Заратустра осягає все, перемагає у всьому, і що ж бачить перед собою Заратустра? Він бачить перед собою лише смерть, що і є лише єдиним достовірним і всезагальним, що чекає всіх в майбутньому. Так, тут є позитивний бунт проти сучасного йому сус-ва, стада, маси – натовпу, про який можна сказати лише одне: його занадто багато... Ідеалом може бути хіба вічна боротьба, що і є законом. Цікавий його «Дар Касандри», який так яскраво проявився у Н. в творі «Поза добром і злом». Пророцтва Н. охоплювали багато сторін європейської дійсності кінця XIX ст. – це і розпад європейської духовної культури, і «повстання мас», і початок царства посередностей, панування всезагального егалітаризму, пророцтва про XX ст. як часу боротьби за панування над світом, виведення нової людської породи – «раси панів», прогноз майбутнього панування Росії, демократизація Європії як стимул до появи деспотів, бачення перших обрисів «майбутнього Хама», планетарне мислення. Врятувати від результатів демократизації, приходу мас в політику можуть лише «люди іншої віри»... духовна еліта. Надлюдина Н. – це, насамперед, непересічна особистість, противник міщанства, філістерства, це – сильна людина, її сила у ВОЛІ, ДУСІ і лише вона може запалити інших до боротьби, подати приклад, а гинучи сама, залишити вкрай здивованим масам приклад, шлях, яким здатні піти лише велетні...

Твори: Ницше Фридрих. Сочинения: В 2 т. М., 1990. Т. 1-2.

Б. К.

НОВГОРОДЦЕВ ПАВЛО ІВАНОВИЧ (1866-1924) – рос. мислитель, юрист. Після закін. Москов. ун-ту, у 1906-1911 pp. викладав в ньому, був ректором Москов. комерційного ін-ту, з 1920 р. в еміграції, заснував Рос. юридичний ф-т при Празькому ун-ті, його декан. Брав участь в роботі «Союза Освобождения», один із засновників конституційно-демократичної партії і чл. її ЦК. Після Жовтневої революції – учасник білого руху, засновник і голова релігійно-філософського товариства ім. Вл. Соловйова у Празі. Н. був прибічником побудови правової держави в Росії, автор низки творів з права та загальної соціології, зокрема «Криза сучасної правосвідомості» (1909) та «Про суспільний ідеал» (1917). Н. здійснив глибокий критичний аналіз еволюції марксизму як філософсько-правового вчення. Н. вірно зауважив суперечність в марксистській теорії між наявними в марксизмі елементами науковості і їх революційною програмою. Методологічною основою кризи марксизму є його претензія на всезагальність, системність, комплексність, це ціле світоспоглядання «яке хоче замінити...стару релігію...» Н. критикував і позиції марксизму щодо особистості, оскільки той прагне «викорінити егоїзм особистості, але для досягнення цієї мети він розв’язує класовий егоїзм...» Марксизм стверджував, що новий світ народиться з ворожості і руйнування, а нове життя народиться на руїнах старого. Однак чи варто для такої мети руйнувати кращі здобутки культури, чи варто допускати, щоб замість панування влади капіталу над людиною настало панування сус-ва над особистістю? Н. переконаний, що ні, «абсолютний колективізм» не принесе визволення людського духу, і він, звичайно, мав рацію. Інша справа, чи дав сам Н. позитивне вирішення проблеми, критикуючи марксистську теорію. Н. був переконаний, що суперечність між особистими і суспільними принципами не може бути вирішена в рамках існуючого ладу на землі, бо «гармонія між особистістю і суспільством можлива лише в сфері свободи, яку лише здатний пізнати розум... В умовах історичного життя такої гармонії немає і її не може бути». Це пояснювало зневіру в досконалу конституційну державу, крах, що він його передрікав, віру в соціалізм і анархізм. Що ж пропонував Н.? Він закликав створювати ідеальне сус-во все-таки на землі, маючи на увазі «свободу нескінченого розвитку особистості...» Таким чином, безмежна віра в особистість людини, її Дух, – характерна риса суспільно-політичної творчості Новгородцева.

Твори: Новгородцев П.И. Об общественном идеале. М., 1991.

Б. К.

О

ОГІЄНКО ІВАН (1882-1972) – укр. мислитель, держ. церковний діяч. Закінчив Київ. ун-т, проф. цього ж ун-ту, міністр освіти, потім міністр віросповідань УНР (1918-1921). Ректор Держ. Укр. Ун-ту в Кам’янці-Подільському (1918-1920). З 1920 р. – в еміграції, проф. Варшавського ун-ту (1926-1932), видавець і редактор укр. часописів у Польщі, у 1940 р. хіротонізований (з іменем Іларіон). З 1943 р. – митрополит, з 1947 р. – проживав у Канаді, де у 1951 р. став головою Укр. греко-православної церкви. О. написав близько 500 наук., публіцистичних праць, серед яких двотомна «Українська церква», «Історія української літературної мови», «Історія українського друкарства», «Іконоборство», «Українська церква за час Руїни», «Українська культура». О. виклав систематичний курс історії культури укр. народу, підкреслюючи її самобутність, спираючись на документальне обґрунтування її оригінальності, аналіз народної творчості, мови й літератури та шкільництва. Багато уваги приділив показові впливу укр. культури на рос., зокрема, внесок укр. вчених – М. Смотрицького, С. Яворського, Д. Туптала і Ф. Прокоповича. Спираючись на документальні дані О. довів вплив укр. системи орфографії у Росії, відмітив факт закладання українцями Слов’яно-греко-латинської академії у Москві, забезпечення навчального процесу перевиданими укр. підручниками та катехізисами П. Могили і Ф. Прокоповича, відзначив вплив укр. музичної культури на розвиток рос. (Д. Бортнянський, М. Березовський і А. Ведель). Не менш важливим був вплив укр. культури й на процес реалізації політ. влади в Росії (служба перекладачами у виконавчих органах влади, місіонерській справі). Нарешті, зазначав О., укр. вчені-богослови допомогли упорядкувати й видати у 1751 р. Біблію, на основі якої з того часу друкуються книжки Св. Письма

Твори: Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. К., 1992; Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: В 2 т. К., 1993. Т. 1-2.

Б. К.

ОРІХОВСЬКИЙ (РОКСОЛЯН) СТАНІСЛАВ (1513-1566) – польсько-український мислитель, полеміст. Навчався у Краківській Академії, пізніше у Віттенбергу, Лейпцігу, Падуї, Болоні, Венеції та Римі. Після повернення (за бажанням батька) був висвячений на католицького священика. Порушивши канони одружився, чим викликав переслідування з боку костелу. Під час розгляду справи в сеймі був підтриманий польськ. шляхтою, яка домоглася відстрочки вироку. Умовно творчість О. можна поділити на два етапи: перший – приблизно до кінця 40-х рp. і другий – до кінця життя. На першому етапі творчості О. помітний вплив ідей реформації, на другому – він зайняв про-церковні позиції. Найбільший інтерес для політ. теорії становлять,

зокрема, два його Твори: «Політика королівства польського на взірець арістотелівських політик» (1556), який залишився незакінченим, та «Польські діалоги політичні» (1563). У них О. подав своє бачення суті держави, форми управління, устрою та різних проблем політ. влади. О. розробив низку порад королю щодо управління державою, вказуючи, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права. О. вперше в Східній Європі розробив т.зв. піраміду влади в Польщі і чітко зайняв позиції (на відміну від становища в молоді роки) підпорядкування світської влади духовній. Починаючи з 1560 р. він почав гостро критикувати іновірців у Польщі, запропонував (чи не вперше) ідею православної і католицької унії. Для творів О. був притаманний темпераментний полемічний стиль як чудовою лат. так і польськ. мовами. Водночас, посилаючи лист польськ. королю, наголосив на своєму русинському походженні (по матері), підписуючись Оріховський-Роксолян, що робило його творцем двох слов’янських народів.

Твори: Orzechowski St. Policya królewstwa Polskiego na ksztalt arystotelesowych polityk. Kraków, 1859; Polskie Dialogi polityczne. Kraków, 1919.

Б. К.

ОРЛИК ПИЛИП (1672-1742) – укр. політ. діяч. Походив з старої чеської баронської родини, яка переселилася з початку XVII ст. в Литву. Закінчив Києво-Могилянську колегію, був спочатку писарем у столичній митрополії, пізніше в гетьманській канцелярії, незабаром був призначений генеральним писарем й почав викопувати делікатні дипломатичні доручення. Десь у 1705 р. він став довіреною особою І. Мазепи і залишився відданим йому до кіпця життя гетьмана. Після поразки під Полтавою, він, разом з Мазепою, опинився в еміграції. Після смерті Мазепи О. був обраний новим гетьманом (5 квітня 1710 р.) В день виборів була проголошена держ. конституція під назвою «Конституція прав і свобод Запорозького Війська», яка була написана у співавторстві з Г. Герциком і А. Войнаровським (шваґер Орлика і племінник Мазепи). Відповідно до європейських традицій, конституція мала форму угоди, яку шляхта укладала із своїми виборними королями. У даному випадку – це була перша угода, коли новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де були чітко зазначені умови, на яких він перебирав владу. Тобто, договір укладався між гетьманом та Військом Запорозьким (народ України) і мав преамбулу та 16 статей. У преамбулі була викладена схема історії Війська Запорозького, де сформульовано тезу про першість прийняття християнства козацтвом, що мало захищати ідею відокремлення укр. народу, його природного права на власну державність. Перша стаття торкалася релігії, вказувалося на

панівний характер православ’я, зазначалось, що жодна віра, особливо іудаїзм, не допускатиметься. Тут же (в ст. 2-3), розглядались питання кордонів, можливості укладення союзу з Кримським ханством. У політ. плані найважливішою була б стаття, в ній окреслювалися контури політ. устрою укр. держави, встановлювалась форма представницького правління за допомогою загальної Ради. Конституція спиралася на ідею розподілу влади, передбачався незалежний військовий генеральний суд для вирішення конфліктів між Радою й гетьманом, розподіл між гетьманськими й державними фінансами. Причому, в конституції радикально обмежувалися права гетьмана у фінансових справах. Про це частково вказувалось у 10 ст., там же визначались обов’язки гетьмана. Передбачалось, що після війни буде проведено генеральну ревізію всіх маєтностей і добра та перегляд громад. повинностей, встановлювався соціальний захист козацьких сімей, їх дітей. Передбачалось збереження прав та привілеїв столичному місту Києву та іншим містам. Що ж до головного питання – про державну самостійність, то Україна оголошувалась після закінчення війни країною під постійним шведським протекторатом. Шведський король мав стати гарантом незалежності об’єднаної України. Наступним важливим документом, підписаним О., був укладений українсько-татарський союз (1711), в якому, між іншим передбачалось, що хан не буде укладати мир з Москов. царством без згоди України. У 171 р. О. підписав українсько-турецький договір, який, зокрема передбачав, що «гетьман, козаки та все населення України повинні визнати протекторат султана.» Підписані документи не зустріли великої підтримки в Україні та укр. еміграції, вони розглядалися як політ. тактичні заходи в боротьбі з рос. імперією. Не пройшло й кілька місяців, як досить штучний союз почав розвалюватися. Пізніше, перебуваючи в Швеції, О. спробував використати виступ Швеції, Австрії й Англії разом з Польщею проти Росії – він запропонував утворити східну коаліцію для боротьби з Росією у складі Польщі, Швеції, Туреччини, Криму буджацьких татар, до яких мали приєднатися козаки і підлеглі Росії – маго-метяни. Однак коаліція, ще не почавши діяти, розпалася. З підписанням миру між Швецією й Росією (1721) надії О. на сформування антиросійського союзу значно зменшилися, у 1722 р. він був змушений переїхати сам з сином та кількома наближеними в Туреччину, проживаючи спочатку в Салоніках, потім Бендерах, Відні та Яссах. Майже до самої смерті О. вів жваву політ. діяльність, намагаючись залучити до укр. визвольної справи європейських союзників, широко пропагуючи в Європі необхідність вирішення укр. проблеми. Одним із важливих документів про його життя є щоденник, що був віднайдений і опублікований в нашому столітті.

Твори: Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К., 1993.

Б. К.

ОРТЕГА-І-ГАСЕТ ХОСЕ (1883-1955) – іспан. філософ. Нар. в Мадриді. Закінчив Мадридський ун-т (1902). В 1910-1936 рp. – проф. Мадрідського ун-ту. У 1936-1945 pp. – в еміграції (у Лат. Америці). В своїх філософських працях основну увагу приділяв проблемі людини, суті її буття. Створив вчення про раціовіталізм, про творчу активність свідомості людини, яка пізнає і живе в світі і яка нерозривно зв’язана з природою та сус-вом. Концепція раціовіталізму визначила розуміння О. взаємодії людини і соціального світу, людини і сус-ва. Погляди О. на сус-во, державу найбільш повно викладені в роботі «Бунт мас» (1930). Сус-во розглядається як динамічна єдність двох факторів – меншості і маси. Меншості – це особи, чи групи особливої, спеціальної гідності. Маси – це множинність людей без особливих достоїнств. О. наголосив, що такий поділ не є поділом на класи. Маса – це посередня людина, це тип людини, яку можна знайти в усіх класах і якій характерно жити без зусиль, без намагань виправити чи вдосконалити себе. Характеризуючи життя Європи кінця XIX – поч. ХХ ст., О. приходить до висновку, що воно знаходиться в глибокій кризі. Вона викликана тим, що вся влада в сус-ві перейшла до мас, які, за визначенням, не повинні і не можуть управляти навіть власною долею, а не те що сус-вом. XIX ст., на думку О., автоматично створило новий лад «простої людини», у котрій закладені величезні бажання і якій надані можливості їх задоволення. Тобто, створене нове тло, нове поприще для сучасної людини. Створення цього нового світу зробили можливим три фактори: ліберальна демократія, експериментальна наука та індустріалізація. О. зазначає, що цивілізованим став світ, але не його мешканці. Ліберальна демократія, яку О. розглядав як найвищу форму суспільного життя, є політ. правовим принципом, за яким суспільна влада сама себе обмежує і передбачає надання прав тим, хто думає і відчуває інакше. Людина маси не хоче рахуватись із будь-якою зовнішньою інстанцією чи авторитетом. А людина, яка не рахується з іншими, – не цивілізована людина, а варвар. «Маси людей такими прискореними темпами вливались на сцену історії, що у них не було часу, щоб в достатній мірі залучитись до традиційної культури». Це породжує новий тип людини, «людину самозадоволену». Прототипом людини маси О. називає сьогоднішнього вченого. Саме спеціалісти, на його думку, є вибраною, провідною групою,