Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 16 страница

сьогоднішньою аристократією, в руках якої знаходиться суспільна сила. Розвиток науки і техніки об’єктивно вимагає вузької спеціалізації, що веде до того, що спеціаліст добре «знає» лише свій крихітний куточок всесвіту і нічого не знає про все інше, що робить його «вченим невігласом». Але поведінка «спеціаліста» характеризується тим, що він веде себе в політиці, в мистецтві, в соціальному житті не як людина незнайома із справою, а з авторитетом і амбіцією, притаманними обізнаному і спеціалісту. В епоху панування мас домінує насильство, воно стає звичайним явищем, нормою. Це, на думку О., може призвести до посилення ролі держави, підкорення всього життя державі, втручання її у всі сфери, поглинання всієї суспільної спонтанної ініціативи державного владою, а значить, знищення історичної самодіяльності сус-ва, яка підтримує, живить і рухає долі людства. Етатизм О. розглядав як вищу форму політики насилля і прямої дії і вважав величезною небезпекою, що загрожує цивілізації і може привести до виникнення фашизму або більшовизму. Розглядаючи питання про фашизм («До питання про фашизм»), О. виділяв такі його риси як насильство і протизаконність. Фашизм не тільки незаконно захоплює владу, але й незаконно її реалізує. Розмірковуючи над причинами появи фашизму, його сили, О. зазначав, що його сила полягає, скоріше, в скептицизмі лібералів та демократів, в їхній зневірі в давньому ідеалі, в їхній політ. безпорадності. «Коли ніхто не має твердої віри в якусь правову політ. форму, коли не існує жодної інституції, котра б запалювала серця, то природно, що гору візьме той, хто відверто все нехтує і робить по своїй вподобі». Цікавими є роздуми О. про демократію та лібералізм («Ессе про Іспанію»). Він розмежував ці поняття зазначаючи, що суперечність між ними є джерелом багатьох суспільних нещасть. На думку О. демократія і лібералізм відповідають на два різні держ. правові питання. Основним для демократії є питання: «Хто має здійснювати політичну владу?» Питання про межі цієї влади не ставиться, а лише про вибір тих, хто має правити. Демократія пропонує правити всім: «Здійснення політичної влади покладається на громадянське суспільство». Лібералізм ставить зовсім інше питання: «Якими мають бути межі політичної влади?» Відповідь наступна: «Політична влада, авторитарна чи всенародна, не повинна бути необмеженою, а будь-яке втручання держави застережене правами, що ними наділена особистість». Тобто, на думку О., можна бути великим лібералом і зовсім не бути демократом, і навпаки, затятий демократ не завжди є лібералом.

Твори: Ортега-І-Гасет X. Вибрані твори. К., 1994.

М. П.

ОУЕН РОБЕРТ (1771-1858) – англ. мислитель, суспільний діяч. Займався самоосвітою. У молоді роки був управляючим, директором та співвласником текстильної фабрики. У Нью-Ленарку здійснив цілий ряд соціальних заходів, які носили філантропічний характер: скоротив робочий день до 10 год., побудував будинки для робітників, покращив їхнє харчування, заснував дитячі садки, школи та лікарську касу. У 1813 р. побачила світ його книга «Новий погляд на суспільство, або Досліди щодо вироблення характеру». У 1816 р. О. відкрив у Нью-Ленарку «Новий інститут формування характеру», в якому діти виховувались від ясельного віку до 17 років. У 1819 р. внаслідок наполегливої діяльності О. парламент прийняв закон про заборону праці дітей, молодше 9 р., та про певні обмеження жіночої праці. Усі його спроби домогтися проведення суспільних реформ не мали успіху, внаслідок чого О. поступово прийшов до вчення, яке незабаром почали називати соціалізм. Вперше поняття «соціаліст» було використано у 1827 р. до послідовників О. На його думку, у сус-ві діяли природні закони, одночасно вони носили Божий характер. Необхідно було сприяти, щоб ці закони реалізовувались безперешкодно, відповідно слід було усунути усі нераціональні фактори, що перешкоджали їх дії. Далі слід було здійснити «прочищення», щоб розум-природа могли вільно діяти. Ірраціональність, яку О. пропонував усунути з суспільного життя, виступала У формі економічного та морального індивідуалізму – ідеї, що приватний інтерес був найбільш дієвим фактором суспільного прогресу. У своїй полеміці з економістами він доводив, що помилковим було твердження про недостатню кількість суспільного багатства для всіх. На його думку, слід було усунути прибуток та прирівняти цінність і працю – цінність одного робочого дня мала відповідати об’єму роботи, виконаної за цей день. Він пропонував запровадити підтвердження (купон) праці, який був би дійсною, а не уявною цінністю, оскільки він відповідав би конкретній кількості праці. Купони повинні були замінити гроші. У сус-ві, яке б виступало у формі об’єднання кооперативів, мали діяти банки, які виділяли б чл. цих кооперативів купони для купівлі необхідних товарів. Спроба утворити у Лондоні такий банк була невдалою. Моральний індивідуалізм сприяв виникненню у сус-ві жадоби та ненависті, детермінував політ., класовий та інші види суспільного поділу. Нове сус-во повинно було будуватися вже не на «індивідуалістичних» принципах, а на «соціалістичних». Відповідно, індивід не повинен більше бути неприродно ізольованим від інших, а мав бути глибоко інтегрованим у життя об’єднання, сус-ва. Вимога раціональної організації, яка підштовхнула О. до реформування виробництва, у його передбаченнях була доведена до крайності. Нове сус-во О. було досконало та геометрично організованим, з виховним планом, з колективними службами,

з раціональним поділом праці. В майбутньому сус-ві мали бути не лише однакові права, але і умови, про які О. неодноразово говорив, що це мав би бути рай на землі. Однак, практичний досвід організації колонії, заснованої на комуністичних засадах у 1825 р. в США, виявився невдалим, так само, як і усі спроби його духовних та ідейних спадкоємців.

Твори: Роберт Оуен. Избранные сочинения. В 2-х т. М.-Л., 1950.

А. Р.

П

ПАЙПС РІЧАРД (1930 р.н.) – амер. історик, політ. діяч. Був довший час проф. рос. історії в Гарвардському ун-ті, радник президента Р.Рейгана. Автор низки творів з історії Росії та Рад. Союзу, зокрема «Створення Радянського Союзу» (1954), «Біографія П. Струве» (1970-1980), «Росія за старого режиму» (1974), «Російська революція» (1990). Спираючись на багаточисленні опубліковані та неопубліковані джерела, П. сформулював кілька концепцій історико-політичних процесів в Рос. державі за останні п’ятсот років. Дотримуючись географічного детермінізму (впливу ландшафту, клімату, ґрунтів), П. опрацював ряд основних постулатів своїх концепцій. Так, наприклад, він ствердив, що «російська географія не сприяє індивідуальному землеробству», видно є певне правило, яке твердить про те, що півн. клімат сприяє «колективному веденню господарства». Наступним постулатом стало твердження, що низький рівень землеробства, його екстенсивний характер став рушійною силою «територіальної експансії росіян, воєнізованої організації всього російського суспільства» та формування особливого режиму політ. влади – свого роду «агродеспотії». В результаті, робить висновок П. – «держава не виросла з суспільства» в Росії, тут сформувався специфічний тип держави – щось на зразок великого князівського помістя, де не було ні офіційного обмеження політ. влади, ні законодавства, ні особистих свобод. Все разом, вважає П., сприяло конституюванню в Росії візантійського типу самодержавства з панівним «державно-адміністративним мілітаризованим бюрократичним апаратом». Аналізуючи рад. державу П. сформулював концепцію, що більшовицький тоталітарний режим не є простою самодіяльністю рос. «товарищей», цей режим є логічним продовженням, закономірним розвитком майже тисячолітньої традиції.

Твори: Пайпс Р. Россия при старом режиме. М., 1993.

Б. К.

ПАРЕТО ВІЛЬФРЕДО (1848 – 1923) – італ. соціолог, економіст. Після закінчення туринського політехнічного ін-ту працював інженером у Флоренції, потім головою управління металургійних заводів Італії, з 1893 року проф. політ. економії Лозанського ун-ту, сенатор (1923). П. написав ряд творів і підручників з політекономії, соціології, зокрема – «Перетворення демократії», «Трактат із загальної соціології» та ін. Пройшов еволюцію від захоплення вартостями демокр. лібералізму до переконання про необхідність авторитарного режиму політ. влади. Вслід за Ж. Сорелем та Г. Москою вказував на значення насильства в розвитку сус-ва, велику роль пануючої меншості в управлінні політ. системи. П. сформулював власну соціологічну концепцію, основою якої є визначальна роль людських відчуттів, що приводять в рух сус-во. П. виділив стійкі, незмінні почуття, які він назвав «резидуї» (залишки). Саме вони є основою, незмінними першоелементами емоцій, інстинктів, психологічних станів і мають вроджений характер. Ці внутрішні імпульси людей визначають їх соціальну поведінку. Далі П. виокремив 6 груп цих залишків, серед яких дві є найголовнішими – це «інстинкт комбінацій» та «постійність агрегатів». П. спробував застосувати дану концепцію до аналізу європейської політ. історії, яку він розглядав як конфлікти «залишків» обох видів людей – новаторів і консерваторів. Встановивши основну роль відчуттів, П. вивів з них теорію соціальної стратифікації і циркуляції правлячих еліт. Суспільство існує як постійна нерівність суспільних груп, яка визначається самою природною нерівністю людей. Кращі з них – це еліта. Суть суспільних процесів в постійному переході від низів до еліти і з неї – вниз. Існує і інший аспект циркуляції еліт, він полягає у зміні еліт по колу, тут міняються еліти за способами реалізації влади – раз при владі ті, які панують використовуючи метод примусу, насильства, другий раз ті, що використовують метод переконання тощо. Кожна еліта має свій стиль панування, там де панує насильство – це еліта «левів», там де переконання – це еліта «лисиць». Тобто вся історія політ. влади – це чергування насильства та переконання, причому, еліти, що нездатні панувати сходять в могилу, тому історія – «це не що інше, як кладовище еліт». Процес циркуляції еліт відображає глибокі суспільні процеси, коли правлячі еліти не в стані вирішити політ., соціально-економічні проблеми, що виникають в ході суспільного розвитку, коли традиційні для даного сус-ва методи панування вже не розв’язують проблем, а самі еліти перетворюються у гальмо розвитку. Тому соціальна революція, вважав П., це не що інше, як зміна правлячої еліти переважно по вертикалі. Різка зміна по колу означає проведення реформ у даному сус-ві.

Твори: Pareto Vilfredo. Compendio di Sociologia Generale. Firenze, 1920.

Б. К.

ПАРСОНС ТОЛКОТ (1902 – 1979) – амер. соціолог, один з головних представників структурно-функціональної ніколи. Освіту отримав в Амхерстському коледжі, Лондонській школі економіки та Гейдельберзькому ун-ті. Вже в першій своїй праці «Структура соціальної дії» (1937) П. проаналізував причини, чому у сус-ві, поділеному на різноманітні групи, немає війни всіх проти всіх. На його думку таким стримуючим фактором були суспільні цінності та норми. Наступні праці: «Соціальна система» (1951), «До головної теорії діяльності» (1951) довели важливість розгляду сус-ва як системи, що складалася з окремих, інтегрованих елементів. У структурі кожного сус-ва такими елементами були: суспільні цілі, норми, цінності та ролі. Розглядаючи сус-во, як систему, він дав наступне визначення: «... це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами в такий спосіб, що може бути встановлена правильність у відносинах. І, одночасно, воно вказує на взаємозалежність між таким комплексом та його оточенням». Він відзначав, що коли суспільна система була великою і складалася з багатьох взаємопов’язаних елементів, тоді ці елементи – ін-ти, звичайно, мали розглядатися як підсистеми Однак, на його думку, сусп. система складалася не лише з ін-тів та їх ролей, але передбачала й інші характеристики: категорії цілей, санкцій, структуру авторитету тощо. П. вважав, що кожній суспільній системі були властиві наступні основні функції: дотримання основного зразка; пристосування до оточення; прагнення до мети; інтеграція. Він досліджував проблему суспільної еволюції, яка включала: по-перше, зростаючу диференціацію кожного її структурного елементу, та, по-друге, розвиток інтеграційних процесів, створення нових інтегративних структур П. політ. систему розглядав як підсистему суспільної системи, властивістю якої було досягнення цілей цілої системи. Головною властивістю політ. системи він вважав владу. Остання, на його думку, була одним з основних символічних центрів, що забезпечувала зв’язок між диференційованими частинами цілої системи. У творі «Сім’я, соціалізація та процес взаємодії» (1955) проаналізував, зокрема, проблему: як особистісні характеристики та культура інтегруються у суспільну систему? П. виділив два основних механізми цієї інтеграції – соціалізацію та соціальний контроль. Він вважав, що внаслідок дії цих механізмів, особистісні системи набували таких характеристик, які робили їх сумісними із структурою суспільної системи. Функцію соціалізації П. визначив наступним чином: «... розвиток обов’язків та здібностей індивідуума, які є суттєвими передумовами майбутнього виконання суспільних ролей».

Твори: Parsons T. The Structure of Social Action. N. Y., 1968; The Social System. N.Y., 1951; Societies: Evolutionary and Comparative Perspectives. N.Y., 1966.

А. Р.

ПЕЙН ТОМАС (1737 – 1809) – амер. суспільний і політ. діяч. Переселившись в Америку, почав виступати за незалежність англ. колоній. Автор низки політ. памфлетів, які набрали великої популярності в Америці в період війни за незалежність. Одним з них був «Здоровий глузд», опублікований в січні 1776 р. За короткий час було продано більше 120 тисяч примірників, і, як писали сучасники, навесні того ж року напевне майже не залишилося дорослого американця, який би не прочитав його. П., виходячи з природного права і теорії суспільного договору, виступив за незалежність північноамериканських колоній Англії. Він ствердив, що на насильство колоністи повинні відповісти насильством і шляхом збройної боротьби завоювати незалежність та утворити суверенну республіку. П. направив в памфлеті удар проти короля, викриваючи його нікчемність. Майбутня вільна Америка, писав П., – це буде щаслива й вільна країна, в якій (як це він писав ще трохи раніше в одній філадельфійській г-ті 8 березня 1775 р.) не буде рабства, колишні негри-раби отримають землю. Ряд ідей П. знайшли своє відображення в Декларації незалежності 1776 р. У 1777-1779 рp. він був секретарем Комітету конгресу з закордонних справ, виконував різні дипломатичні доручення. У роки Великої Франц. революції, у відповідь на твір Берка, П. написав відомий трактат «Права людини» в якому розділив сус-во і державу, зазначивши, що держава є результатом розвитку сус-ва. Далі П. вказав, що завданням уряду є забезпечувати безпеку, права і свободи громадян як головні. Реалізацію демокр. ідеалу він бачив у введенні загального виборчого права, широкому народному представництві, збереженні обмеженої приватної власності, що разом дало би підстави будувати демокр. державу. В цьому творі П. встановив логічний зв’язок між республікою і загальною просвітою народу, бо нація, що знаходиться під владою уряду, який керується принципами справедливості, не повинна дозволити жодній людині залишатися неосвіченою. Лише просвічений народ дає підстави для демокр. управління ним. Тому, вважав П., одне з головних завдань уряду – зробити все для піднесення просвіти нації. Водночас, він запропонував проект врегулювання аграрної проблеми, що зміцнило б основи демократії в Америці (націоналізація землі за викуп, та перерозподіл тягаря оподаткування на користь незаможних американців).

Твори: Пейн Т. Избранные произведения. М., 1959.

Б. К.

ПЕРІКЛ (бл. 490 – 429 pp. до н.е.) – старогрец. політ. діяч. Належав до старовинного аристократичного роду. Очоливши групу афінських демократів, прийшов до влади у 461 р. до н.е., тобто, коли йому ще було лише трохи більше 30 років і з того часу, за винятком кількамісячної перерви, одноособово керував афінським полісом до самої своєї смерті. Стратег (444-429). П. увійшов в історію як визначний реформатор, що завершив процес демократизації Афін. Афіняни називали його тираном, Фукідід назвав його «першим серед афінян». З метою залучення широких мас афінського громадянства до політики П. впровадив плату громадянам за виконання громад. обов’язків (плата присяжним суддям за участь у засіданні, оплата за несення військової служби, видача театральних грошей). П. змінив порядок виборів ряду вищих посад, на які почали обирати жеребкуванням. Далі він змінив закон про громадянство (афінським громадянином тепер міг стати лише той, чиї батьки були громадянами Афін). Все це завершило процес побудови афінської полісної демократії. Її головними принципами стало: рівність при голосуванні, перед законом, вирішальне право більшості, виборність (пряма) функціонерів влади, їх пряма звітність народові, піклування про всіх вільних громадян. Одночасно, П. розширив рамки панування Афін в Греції. З цією метою він добився перенесення загальносоюзної скарбниці з Делоса в Афіни, змінив порядок стягання внесків у союзну скарбницю (форос), зміцнив владу Афін над союзними містами шляхом обмеження судових повноважень міст, що дозволило Афінам все ширше втручатися в справи союзників, поширювати колонізацію (грец. клерухи – колоніст). Все разом перетворило Делоський союз в АРХЕ-Афінську морську державу, в якій почали широко використовуватись афінські гроші, міра й вага. Афіни, через порт Пірей, взяли під свій контроль забезпечення хлібом з Чорномор’я. У цілому П. вгадав роль, яку мали відігравати в цей період Афіни, коли, не зважаючи на міжусобиці, він зумів їх об’єднати, вказав афінянам більш високі цілі, що відповідали інтересам більшості грец. полісів. Однією такою спільною шляхетною метою стала любов до свободи, що була піднята до рівня самопожертви.

Література: Аристотель. Афинская полития. Государственное устройство Афин. M.-Л., 1936.

Б. К.

ПІЛСУДСЬКИЙ ЮЗЕФ (1867-1935) – польськ. політ. держ. діяч, публіцист. За участь у національно-визвольному русі був репресований царською владою, у 1892 р. став чл. Польськ. Соціалістичної Партії (ПСП), невдовзі один із її керівних діячів, головний редактор органу партії «Робітник». З розколом ПСП у 1906 р., П. став лідером ПСП-Революційної фракції. Активно працював в сфері створення польськ. стрілецького руху, організовував перші військові

одиниці – Легіони польські, був керівником І Бригади Легіону польськ., ініціатором розбудови Польськ. військової організації (1914). У листопаді 1918 р. став тимчасовим Начальником держави, а в 1919 р. Сейм підтвердив йому цей титул. У 1920 р. н. – Маршал Польщі, в період 1926-1928 рp. та у 1930 р. був прем’єр-міністром та генеральним інспектором збройних сил. Політ. мислення П. пройшло еволюцію від соціалістичних, демокр. ідеалів до національно-демократичного лібералізму, а потім поступово до авторитаризму. З відновленням польськ. державності сформулював доктрину «санації» (оздоровлення), що передбачала, спираючись на єдність навколо національних цілей та інтересів, об’єднання всіх патріотичних польськ. організацій та польськ. громадянства з метою виходу з соціально-економічної і соціальної кризи. З цією метою П. намагався створити понадпартійні авторитарні уряди. Сам П. став для поляків міжвоєнного періоду призматичним лідером – «маршалком», «дзядкем» (дідусем), що сприяло формуванню його культу особи. Т.зв. «травневий переворот» 1926 р. започаткував рух політ. системи Польщі в напрямку до авторитарного політ. режиму. П. був підтриманий польськ. поміщиками-землевласниками, що, однак, загальмувало аграрну реформу в Польщі, її індустріалізацію. У правовому відношенні доктрина санації була частково втілена в Конституцію 1935 p., що затвердила режим президентської авторитарної влади. Вона, також, продовжила асиміляційні процеси стосовно слов’янських меншин (укр. та білоруської) в Польщі. Розуміючи невигідність геополітичиого розташування Польщі, П. поступово відмовився від антиросійської, антибільшовицької позицій на користь політики рівноваги між СРСР та Німеччиною, що знайшло вираження в підписанні угод про ненапад із цими країнами.

Твори: Pilsudski Jozef. Piśma zbiorowe. W., 1937-1938. Т. 1-10.

Б. К.

ПЛАТОН (справжнє ім’я Арістокл) (427/28 – 347 pp. до н.е.) – старогрец. філософ, учень Сократа. Нар. у знатній сім’ї, предки батька з царського роду Кодра, мати була родичкою Солона. Вперше включився в політ. життя у 404-403 рp. до н.е., коли його родичі увійшли в олігархічний уряд. Болісно пережив смерть Сократа, засудженого демократами, подався в мандрівку по країнах Середземного моря, відвідав і держави Дворіччя. Повернувшись в Афіни у 387 p., заснував Академію (в гімнасії, що була розташована в парку, посадженому на честь героя Академа) – філософську школу, якою керував до кінця життя. Академія проіснувала потім ще тисячу років і була закрита імператором Юстиніаном. П. написав (почавши з етико-політичної проблематики і перейшовши до філософської) понад 30 творів, які граматик Трасілл згрупував за дев’ятьма тетралогіями.

Для нас інтерес становлять восьма і дев’ята, де знаходяться його діалоги «Держава» і «Закони». П. сформулював декілька політ. концепцій. Серед них, насамперед, концепція полісу. П. вважав, що поліс у своєму розвитку проходив чотири стадії. Першу – «істину» або «здорову», виникнення якої детерміноване наявністю в людини головних потреб, другу – «пишну», яка характеризується благами цивілізації, третю – коли поліс очищався від негативних сторін цивілізації, і заключну стадію – «прекрасну», коли поліс жив при правлінні правителя-філософа і стає можливою гармонійна єдність позитивного і щасливого життя. Розподіл праці, диференціація власності, споживання по висхідній призвели до ускладнення життя полісу, тому він і розвивався від першої до четвертої стадії (правда П. вважав, що в ідеальному полісі дані стадії не повинні розвиватися у такій послідовності), що вимагало розвитку політ. влади, організації сус-ва, держ. панування. У зв’язку з цим П. сформулював свою першу концепцію ідеальної держави («Держава»). Її провідною думкою була справедливість. Суть її полягала у тому, щоб кожен чл. сус-ва «робив своє» і «лише своє», не роблячи нічого такого, що є обов’язком інших громадян. За своєю структурою ідеальна держава, спираючись на поділ праці і різницю між моральними задатками та якостями вільних громадян, складалася з трьох станів – правителів, воїнів (стражів) та виробників. Справедливість полягала у тому, щоб кожен працював відповідно до власних задатків, дотримувався відповідного місця в сус-ві. Правителі, які від природи мали розум, нахил до роздумів – правили б, воїни (стражі), що від природи вирізнялися афективністю повинні були захищати державу. Обидва ці стани мали керувати третім, до якого входили ремісники, землероби та інші, які згідно до своєї натури «жадали», прагнули багатства. Даний поділ П. пояснював міфом про вмісти-мість в громадянах кожного стану – відповідно золота, срібла, заліза та міді. Щоб стражів ніщо не відволікало від обов’язків, вони не мали приватної власності, жили за принципами спільності, рівності та колективізму. Правителі і стражі не мали сімей, жінки мали ті ж права, що й чоловіки і були спільними, дітей виховувала держава. Регламентація життя третього стану (власність, побут, шлюб, праця) була повністю в руках влади ідеальної держави. Наступним головним законом ідеальної держави було підпорядкування всього життя громадян інтересам цілої держави. Навіть визначна особистість мала керуватися не власними уподобаннями, а лише благом держави. Тому ідеальна держава у П., це правління не просто мислителів, а тих, які повністю підпорядковують власне життя полісу, тому це кращі, вибрані. Тут П., вслід за Сократом, вважав, що справедливе й законне це одне й теж, оскільки в їхній

основі лежить божий, ідеальний початок. Водночас справедливість у П. – це коли у правителів переважає мудрість, стражів – мужність і сила, виробників – поміркованість, а панує – гармонія (тахіс). Щоб добитися такого ідеального стану, П. пропонував зосередити основну увагу на вихованні, освіті громадян, на організації всього суспільного життя на вказаних вище принципах солідарності й колективізму. Отже два правила панують в такій державі – правління кращих та справедливі закони. Звичайно, П. розумів, що навіть ідеальна держава не буде вічною, тому він передбачав її заміну іншими формами правління і все разом буде проходити як коловертень всередині певного циклу. Ідеальний аристократичний устрій буде замінений тімократією, потім олігархією, демократією та тиранією. У творі «Закони» П. запропонував другий ідеальний держ. устрій. Порівняно із першою ідеальною моделлю, у другій регламентація всього життя громадян досягає вершин. Регламентується майже все – кількість громадян – 5040, наділи, будинок, які вони за жеребком отримуватимуть, вводиться закон обмеження бідності і багатства, лихварство, як і розкіш заборонені, регламентується споживання, родинне життя. Правлять 37 правителів, обмежені в часі та віком, всі громадяни під загрозою штрафу ходять на народні збори (правда це торкається лише громадян І і II класу, третій і четвертий можуть не ходити). Окрім цього, має існувати ще наддержавна влада – особливі «нічні збори», що складаються з 10 наймудріших літніх громадян-стражів, які й мали вершити долю держави. Закони в цій державі детальні й суворі, які дуже точно й твердо виконуються. Кожний правитель, одночасно виступає і як суддя, судійством повинні займатися й решта громадян. Значне місце відводив П. політ. та ідеологічному вихованню громадян, які повинні виховуватись законослухняними, вірити в боже походження держави й законів, боятися кари за порушення. Таким чином ідеальні моделі держав П., певною мірою, стали історичними попередниками тоталітарних політ. режимів Нових часів.

Твори: Платон. Государство. Законы. Сочинения: в 3 т. М., 1971-1972. Т. 3 (1-2).

Б. К.

ПЛЕХАНОВ ГЕОРГІЙ ВАЛЕНТИНОВИЧ (1856-1918) – рос. філософ, політ. діяч. Захоплення ідеями народовольців та переслідування царської влади не дали П. закінчити гірничий ін-т, став одним із організаторів «Землі і волі», теоретиком народництва. У 1880 р. змушений був емігрувати, один із співзасновників групи «Звільнення праці», пізніше став переконаним марксистом, його популяризатором, приятелював з Ф. Енгельсом. На позиціях марксизму був до 1903 p., з розколом партії на більшовиків і меншовиків П. почав підтримувати останніх. Пізніше відійшов і від них.

З Лютневою революцією 1917 р. н. (після більш як тридцятирічної еміграції) повернувся в Росію, сподіваючись на швидкий розвиток капіталізму й ліберальної демократії. Тому негативно поставився до Жовтневої революції і до кінця життя виступав проти більшовизму. П. написав ряд творів, зокрема – «Про матеріалістичне розуміння історії» (1897), «До питання про роль особи в історії» (1898), «Основні питання марксизму» (1908), «Історія російської суспільної думки» (1914) та ін. П. виступив проти теорії «самобутності» рос. історичного процесу, зазначаючи, що шлях її розвитку нічим не відрізняється від шляху західноєвропейських країн. Водночас, будучи географічним детерміністом, він надавав велике значенняприродним чинникам у розвитку Росії, які породили специфіку її розвитку. П. визнав негативним факт держ. закріпачення селянства в Росії, що привело до сповільнення економічного розвитку, вказав на асинхронність розвитку петровської Росії. Закріпачення селянства прийняло закінчений характер, а у провідних країнах Зах. Європи в цей час кріпацтво вже відживало. Характеризуючи азіатсько-деспотичний лад Росії XVI – XVIII ст. П. порівнював його з деспотіями стародавнього Сходу. П. бачив класову диференціацію рос. сус-ва, малочисельність пролетаріату і не бачив передумов революційного руху селянства. Тому, до речі, союзником пролетаріату у боротьбі за розвиток капіталізму П. бачив буржуазію, яка сама ставала рушійною силою буржуазно-демократичною революції. У творі «До питання про роль особи в історії» П. ствердив, що значення видатної особи в історії залежить від того, наскільки дана особа правильно розуміла умови розвитку сус-ва, наскільки раніше зуміла вловити зміст нових суспільних відносин. П. вперше вказав, також, на існування двох періодів російського визвольного і революційного руху – дворянського та періоду різночинців, і зазначив, що на переломі століть в Росії розпочався третій період, який характеризувався «взаємними класовими відносинами пролетаріату з буржуазією». Притримуючись панівного переконання лідерів II Інтернаціоналу, що поки пролетаріат в якійсь країні не становитиме більшості, доти він не повинен претендувати на роль гегемона в революції (П. сам був одним з лідерів II Інтернаціоналу), стверджував, що Росія не готова до пролетарської революції. П. як європейсько освічена людина цінував загальнолюдські ідеали й вартості, розумів їх необхідність і для російського сус-ва, яке розвивалося з запізненням, але по європейській дорозі.

Твори: Плеханов Г.В. Избранные философские произведения. В 5 т. М., 1956-1958.

Б. К.

ПОЛІБІЙ ( бл. 200 – 118 рp. до не.) – римський історик грец. походження. Син стратега Лікоріаса, ув’язнений римлянами і з 166 р. до 150 р. знаходився в Римі. Разом з молодим Сціпіоном Емілієм брав участь у поході проти Карфагену, за дорученням Сенату займався впорядкуванням грец. справ після завоювання Греції римлянами. У своїй багатотомній праці «Всесвітній історії», спираючись на погляди стоїків, П. намагався сформулювати закономірності історичного розвитку держав Середземномор’я. Дійшов висновку, що історія виникнення держави та зміни її форм відбувається по кругообігу (6 форм), чим повторив ідею Платона. Доля розпорядилася так, що в Середземномор’ї могутніми були спочатку Афіни, пізніше – Рим, що мав кращий держ. устрій. За порівняно невеликий час (50 років) Рим перетворився у світову імперію. Вслід за Арістотелем, найкращою формою правління він вважав поєднання всіх форм – царської влади, аристократії і демократії. Лише змішана форма держ. правління дасть стабільність державі і такою державою став саме Рим. Основою могутності Риму, вважав П., було досконале законодавство і політ. лад, в основі якого покладений компроміс між монархізмом (консульська влада), аристократизмом (Сенат) та демократизмом (народні збори), а також віра в богів, побожність і страх римлян перед богами.