Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 13 страница

Твори: Мадзини Д. Избранные мысли. М., 1905.

М. П., А. Р.

МАЗАРІНІ ДЖУЛІО РАЙМОНДО (1602-1661) – франц. держ. діяч. Нар. в сім’ї сіцілійського дворянина, отримав освіту в Римі, Іспанії, прийняв духовний сан і виконував різні дипломатичні доручення Папи. Перебуваючи його представником у Парижі, заслужив довір’я у Рішельє, який рекомендував його Людовіку XІІІ. Кардинал католицької церкви. При регентстві Анни Австрійської став вихователем майбутнього короля, його таємний шлюб з королевою не доведений. М. завершив реалізацію планів Рішельє щодо перетворення Франції у могутню абсолютну монархію. Для цього йому довелося вирішити два завдання. Перше полягало у значному зміцненні міжнародних позицій Франції за рахунок послаблення позицій династії Габсбургів. Він успішно завершив тридцятирічну війну, уклавши Вестфальський мир (1648), за яким Франція отримала ряд важливих територіальних додатків. М. зумів нейтралізувати небезпечний для Франції союз двох гілок династії Габсбургів – австр. та іспан., як шляхом військовим, дипломатичним (укладення військового союзу з кромвелівською Англією, визнання незалежності колишньої іспан. провінції – Голландії, укладення Піренейського миру), так і суто приватним (угода про шлюб короля з іспан. інфантою). У результаті політ. гегемонія в Зах. Європі перейшла від Іспанії до Франції. Друге завдання полягало у завершенні переходу політ. системи Франції до абсолютизму. Для вирішення цього завдання М. змінив податкову політику, сперся у своїй внутрішній політиці на провінційне чиновництво, що дало можливість нейтралізувати провінційні парламенти. Відтак М. успішно завершив боротьбу з феодальною аристократією (придушивши Фронду (1653), переміг паризький парламент, сформував королю талановиту групу вищих чиновників-реформаторів (Летельє, Кольбер). М. заснував у Парижі публічну бібліотеку, відкрив Академію малярства, італ. оперу тощо. Його концепція абсолютизму полягала у політиці підтримання церкви, за що остання повинна була захищати й освячувати королівський абсолютизм. Обмеження політ. свобод для підданих він рекомендував компенсувати зменшенням податкового

тягаря. Далі він завершив перетворення дворянства у послушну зброю короля, яка мала право проливати кров лише за віру, Вітчизну й корону. Третю владу – судійську – він тримав «в межах її обов’язків». М. увійшов у політ. історію, як спритний, холодний й розважливий дипломат і політик, що ставив понад усе франц. держ. й королівські інтереси.

Твори: Mazarini D. Lettrers... Paris, 1872-1906. Vol. 1-9.

Б. К.

МАЗЕПА ІВАН (1639-1709) – укр. держ. політ. діяч. Походив із знатного шляхетського роду, батько його – білоцерківський отаман – брав участь в укладанні Гадяцького договору, мати – ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря. М. отримав освіту в Києво-Могилянській колегії, відтак у Єзуїтській колегії у Варшаві. Довший час перебував при дворі короля Яна-Казіміра, який відправив його на навчання до Франції, Німеччини та Італії (1656-1659). Повернувшись, виконував різні королівські дипломатичні доручення на Україні, з 1665 р. – Чернігівський підчаший, потім генеральний осавул у гетьмана П.Дорошенка, виконував ряд дипломатичних доручень, з 1674 р. – на службі гетьмана І.Самойловича. Під час таких місій нав’язав стосунки з двором царівни Софії. Завдяки своєму авторитету, політ. досвіду, європейській освіченості та дипломатичному хисту, при сприянні москов. уряду, М. у 1687 р. був обраний гетьманом, тоді ж було укладено Коломацькі статті, що обмежили державність України. Головними положеннями політики М. на той час стали об’єднання укр. земель (Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя та по можливості Слобожанщини й Ханської України) у складі єдиної укр. держави; встановлення автократичної гетьманської влади станового європейського типу (варто вказати, що М. перебував у Франції за часів Мазаріні) із збереженням традиційної системи козацького устрою. У зовнішній політиці М. прагнув реалізувати свої плани у союзі з Москвою, тому брав участь у 11 рос. походах, які принесли мало користі Україні. З подібною метою підтримав Петра І у Півн. війні, що спочатку дало можливість опанувати Правобережжя. У внутрішній політиці М. заходився створювати національну політ. еліту, забезпечував права козацтва (універсал 1691 p.), міщанства й селянства (обмежив панщину двома днями на тиждень), дбав про розвиток укр. промисловості, науки (перетворив Києво-Могилянську колегію на Академію, заснував Чернігівський колегіум), культури (мазепинське бароко). Тривала участь укр. військ у війнах, зростання держ. податків, зловживання старшини, співпраця з Москвою, її брутальні вимоги та поведінка царських військ, авторитарні нахили самого М. – усе це разом позбавило М. підтримки народних мас, коли він, враховуючи ситуацію, зробив відчайдушну спробу політ.,

військової переорієнтації з Москви на Швецію. Довідавшись про майбутні плани Петра І скасувати козацький устрій на Україні, М. розпочав переговори з Польщею і Швецією. В результаті у 1709 р. було укладено договір між М., кошовим отаманом Гордієнком і Карлом XII про спільні дії та зобов’язання не укладати миру з Москвою до визволення України і Запоріжжя з-під влади Москви. Поразка під Полтавою перекреслила плани М. Оголошений царською владою «зрадником» і боговідступником, проклятий, М. протягом більш як 250 років був забутий і згадувався лише для ілюстрації «предательства» інтересів Росії. Звичайно, з точки зору рос. інтересів він був «зрадником», однак національні укр. інтереси вимагають суттєвої переоцінки діяльності М. Історична справедливість була відновлена лише з відродженням укр. державності після 1991 р. Це, однак, не виключає можливості критичних підходів до оцінки політ. та соціально-економічної діяльності гетьмана І.Мазепи.

Література: Уманець Ф. Гетьман Мазепа. СПб., 1897; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Нью-Йорк, 1960; Костомаров Н.И. Мазепа. М., 1992; Енсен А. Мазепа: Історичні картини. К., 1992.

Б. К.

МАКІАВЕЛЛІ НІККОЛО ДІ БЕРНАРДО ДЕІ (1469-1527) – італ. держ. діяч та політ. мислитель. Нар. у старовинній патриціанській родині, батько був юристом. У 1498 р. отримав посаду секретаря синьйорії, а пізніше – держ. секретаря республіки, яку посідав безперервно 14 років. Коли у 1512 р. до Флоренції повернувся Медічі, М. був усунений з посади, заарештований, потім його виправдали і дозволили жити поблизу Флоренції. Позбавлений можливості займатися політ. діяльністю, М. став письменником. Його основні Твори: «Володар», «Міркування на першу декаду Тіта Лівія» та «Історія Флоренції». М. вважається єдиним представником доби Відродження у царині політ. філософії. У центр власного світобачення він помістив людину, яка у своїй діяльності керується інтересами. Ці інтереси мали багатоманітні форми прояву, але викликало їх до життя бажання зберегти своє майно, власність, прагнення до набуття нової власності: «Людина скоріше вибачить смерть свого батька, ніж втрату майна», – наголошував М. Людський егоїзм вимагав створення держ. організації, як вищої сили, здатної виробити певні механізми та встановити норми для регулювання поведінки індивідуумів. М. розглядав державу, як певний політ. стан сус-ва, що характеризувався відносинами між володарями та підвладними, наявністю відповідним чином влаштованої, організованої політ. влади, юстиції, впровадженням законів. За М., держава не була постійним, незмінним утворенням, а знаходилася постійно у русі, змінювалася. Конкретний стан держави залежав від співвідношення

сил, що боролися за владу. Форми держави М. розрізняв відповідно до кількості правлячих осіб – одновладдя, правління небагатьох та правління усього народу. Він виокремлював такі конституційні види влади: монархія, аристократія та демократія. Кожен з цих видів сам по собі був нестабільним, мав тенденцію до постійної втрати своїх властивостей. У «Міркуваннях», спираючись на спадщину Платона та Арістотеля, М. охарактеризував цикл послідовної зміни видів влади – монархія тяжіла до перетворення (виродження) у тиранію, аристократія – в олігархію, демократія – в анархію, анархія – в монархію. «...Таким чином, це те коло, через яке проходить кожне об’єднання, незалежно від того чи воно саме здійснює самоврядування, чи ним володарюють», – зазначав він. Для подолання недоліків, властивих кожному окремому виду, М. пропонував запровадити «змішану владу», яка була здатна урівноважувати інтереси різних суспільних груп, зокрема багатих і бідних. М. висунув ідею контролю та рівноваги, сутність якої полягала у наданні можливостей брати участь в управлінні державою одночасно монарху, знаті та народу. Він писав: «Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну». М. розумів політику як боротьбу за досягнення, здійснення та збереження влади, відповідно, влада повинна належати тим, хто зумів захопити її в процесі вільного змагання. У творі «Володар» М., звертаючись до Лоренцо Медічі, змалював в особі Чезаре Борджа правителя який не звертав уваги на жодні закони моралі та релігії під час боротьби за владу. Головним критерієм оцінки діяння володаря стала могутність держави досягнення її виправдовувало будь-які методи та засоби. Внаслідок цього ім’я М. стало прозивним, а «макіавеллізмом» назвали політику, що характеризується відсутністю чесності та справедливості, спрямована виключно на успіх. Встановлення величі держави було завданням не лише її володарів, але й усіх громадян. М. підкреслював, що обов’язок перед державою був первинним і найбільш важливим обов’язком окремої особи. Багато уваги приділив проблемі зовнішньополітичних відносин. Загрозу свободі, згідно з М., завжди представляли особливі групові інтереси всередині держави та конкуруючі держави – ззовні. Найкращий спосіб для відповіді на загрозу ззовні полягав у якнайшвидшому ослабленні супротивників. Тому М. виправдовував політику експансії, агресивні дії щодо сусідів. Вважається, що М. першим заклав основи науки про політику.

Твори: Макиавелли Н. Государь. М., 1990.

А. Р.

МАКОЛЕЙ ТОМАС БАБІНГТОН (1800-1859) – англ. історик, держ. діяч. З 1834 по 1838 pр. жив в Індії, де був чл. Верховного суду, склав карний кодекс для цієї колонії. У 1839-1841 pp. був військовим міністром. Неодноразово обирався депутатом парламенту. У 1842 р. М. різко виступив проти чартиської національної петиції, зокрема проти вимоги загального виборчого права. Йому належить ціла низка літературних портретів, серед яких для нас особливий інтерес представляють характеристики Ф.Бекона та Н.Макіавеллі. Вони були надруковані у працях: «Критичні та історичні есе» (1843) та «Біографічні есе» (1851). У 1848 р. побачив світ перший том його головного твору «Історія Англії від приходу на престол Якова II». За перші шість місяців після її виходу вона була п’ять разів перевидана й перекладена різними мовами. Головним доробком М. у політ. науці вважається обґрунтування концепції балансування між двома партіями. Він вважав, що політ. режим постійно перебував під загрозою центробіжиих сил, що були представлені у парламенті. Ті, що особливо гостро критикували правлячий режим, штовхали сус-во до анархії, їх опоненти, що навпаки, самовіддано захищали правлячий режим – вели до деспотії. Подальший розвиток зазначених тенденцій міг поставити сус-во перед загрозою громадянської війни. Завдання політиків, на думку М., полягало у недопущенні подібного розвитку подій. Для цього необхідно було домогтися взаємоврівноваженої комбінації свободи й порядку. Свобода здатна зупинити анархію, а порядок – обмежити деспотію. Тому він проповідував мудрість політики компромісів, обмеження радикальних представників як Вігів так і Торі. Власне примирення, пошуки згоди могли гарантувати стабільність конституційного режиму, відповідно, забезпечували свободу та порядок у країні. У 1857 p. M. був зведений у звання пера з наданням титулу барона Рослі.

Твори: Маколей Т.Б. Полное собрание сочинений. 2-е изд. В 16 т. СПб., 1865-1870.

А. Р.

МАНХЕЙМ КАРЛ (1893-1947) – нім. філософ, соціолог. Навчався в ун-х Будапешта, Фрайбурга, Гайдельберга, Парижа, доктор філософії (1918). В 1919-1933 pp. проживав у Німеччині, з 1925 р. – приват-доцент, а з 1929 р. – проф. соціології і національної економіки у Франкфуртському ун-ті. З 1933 р. – в Англії, де викладав у Лондонській школі економіки і політ. науки, пізніше в ін-ті освіти при Лондонському ун-ті, де з 1945 р. проф. педагогіки. Після війни керував відділом в ЮНЕСКО. У перший (нім.) період М. займався методологічними питаннями явищ духовної культури та теорією пізнання, опрацював власну методологію – соціологію пізнання, або соціологію мислення на матеріалах походження консервативного стилю мислення в Німеччині. Підсумком творчості цього періоду стала книга «Ідеологія і утопія» (1929). М. показав, що під впливом просвіти було розхитано основи релігійного світогляду, раціоналізм переміг, що означало, також те, що лібералізм, а відтак і консерватизм та

соціалізм перетворили свої політ. погляди у світогляд з опрацьованими методами мислення, що разом поєднало політику й наукову думку. Політика набрала наукового вигляду, а наукові погляди набрали політ. забарвлення. Звідси кризи політ. мислення стають кризами наукової думки, а наукові дискусії все більше політизуються. Це означало, між іншим, що в дискусіях вже шукали не так істину, як направляли удар проти соціального статусу опонента, намагалися позбавити його суспільного статусу, критика переростала в розвінчування, викриття і, навіть в дискредитацію опонента як людини. Одночасно, правляча еліта починала зображати свої провідні політ. ідеї за єдино вірні, намагалася обґрунтувати їх за допомогою вчених як «духовні утворення», що отримали назву «ідеологій». «Будь-яка ідеологія – це апологія існуючого ладу, теоретизовані погляди класу, що осягнув панування і зацікавлений у збереженні статус-кво», – писав він. Відповідно, ідеологіям протистоять «утопії» – емоційно забарвлені теоретичні конструкції, що є плодом думок опозиції, суспільних груп, які прагнуть повернути втрачені позиції, або, навпаки, завоювати їх. М. вирізнив 4 типи утопій – «оргіастичний хіліазм анабаптистів», «ліберально-гуманістичну ідею», «консервативну ідею» та «соціалістично-комуністичну утопію». У наступний період, під час перебування в Англії, М. написав дві визначні праці: «Людина і суспільство в епоху перетворення», та «Діагноз нашого часу: нариси військового часу, написані соціологом» (1943). У цих творах М. поставив діагноз європейській цивілізації: вона знаходиться в періоді кризи лібералізму і демократії, поступової відмови від принципів вільного «роби, що хочеш» і «торгуй, з ким хочеш» і переходу до планового сус-ва. Далі М. пропонував свій вихід з кризи, зазначаючи, що впадати в песимізм не варто. «Історія ліберального масового суспільства досягла точки, коли розрахунок на природний хід подій веде до загибелі. Без планування – і в області культури – ми не обійдемося», – зазначав він. Не можна чекати поки до влади прийдуть ті, що під плануванням «розуміють однобічне, функціонуюче в їх інтересах панування сил», бо планування означає «свідоме усунення джерел помилок, що робить суспільний апарат..., на основі знання всього соціального механізму і живих структур». Це означає вміння ясно бачити і враховувати у своїх діях їх віддалені наслідки. Таке планування зможе подолати слабості як капіталізму, так і соціалізму, подолати бідність. «Майбутнє планове суспільство набуде однієї з двох можливих форм, – зазначав М, – або це буде диктатура з правлінням меншості, або нова форма правління, яка незважаючи на сильну владу, буде демократичною». Головний висновок М. у даній політ. і соціально-економічній ситуації для європейської

цивілізації звучав категорично: «...наша демократія повинна стати войовничою, якщо вона хоче вижити.» Вона стане такою, якщо активно буде захищати братську любов, взаємодопомогу, порядність, соціальну справедливість, свободу, повагу до особи. Вона буде відрізнятися від релятивістського «роби, що хочеш» минулого століття і «буде узгоджуватися з тими основними вартостями, які прийняті в традиції західної цивілізації». У зв’язку зі своєю концепцією, М. по-новому оцінив місце й значення інтелектуальної еліти, її роль та завдання в оновленні сус-ва. Перехід до нової якості М. пропонував здійснювати мирними, еволюційними засобами. Цей перехід до планового майбутнього сус-ва повинна здійснити нова правляча еліта, головним критерієм належності до якої буде власне ініціативність, діловитість, високі моральні якості. Одночасно, М. на противагу пануючої думки, критично оцінив стереотипи про психологію та установки натовпу, мас. Колективи, вважав він, не обов’язково мають лише руйнуючі потенціали. За М., який розглядав колективи насамперед як малі групи, сус-во було поділене на малі групи, де зростає одностайність, а тому саме групи допоможуть привести пануючі норми у відповідність з тими історичними й соціальними зрушеннями, що мають місце у XX ст. М. тим самим заперечив феномен групової свідомості й думку, що групи і маси приречені бути об’єктом ідеології. Він вважав, що в групі не народжуються стійкі стереотипи пристосовництва та фанатизму. Можливо, це була одна з причин невдалого політ. прогнозування М. щодо майбутнього планового демокр. сус-ва. Як виявилося, деякі сфери соціального життя не можна запланувати і, тим більше, регулювати, навіть за допомогою пропонованої М. соціальної технології.

Твори: Манхейм Карл. Диагноз нашего времени. М., 1994.

Б. К.

МАРІТЕН ЖАК (1882-1973) – франц. філософ, представник неотомізму. Нар. в Парижі. Здобув філософську освіту в Сорбонні. З 1914 р. – проф. католицького ін-ту в Парижі, з 1933 р. – ін-ту середніх віків у Торонто, в 1941-1942 pp. – Принстонського, а в 1941-1944 pp. – Колумбійського ун-тів. В 1945-1948 pp. – франц. посол у Ватикані. З 1948 р. – знову проф. Принстонського ун-ту. Основним своїм завданням М. вважав розвиток ідей томізму, їх застосування та пристосування відповідно до сучасних умов. Розвиток філософії нового часу знаменує, на думку М., послідовний занепад та виродження філософської думки. Протестантизм Лютера, раціоналізм Декарта, егалітаризм Руссо – це торжество суб’єктивізму і сваволі у сферах віри, думки й почуттів, що веде до наступу морального і соціального хаосу. Звідси необхідність повернення до середньовічної «ясності» і надособистісної об’єктивності

як умови подолання хаосу. Вихідним пунктом думки М. є твердження про Бога, як першопричини всього буття, він стверджував, що існують два світи: світ сутнісний, духовний, нематеріальний і похідний від нього матеріальний. Їх єдність полягає в духовній основі – Богові, тому держава і право є результатом Божого творіння, Його розуму в суспільному порядку. М. заснував у Нью-Йорку серію видань з політ. філософії, в яких критикував сучасне зах. сус-во та його демократію з позицій християнської демократії та «інтегрального гуманізму». Вважав, що лише єднання сус-ва («граду земного») і церковного співтовариства («граду Божого») може сприяти втіленню в життя цього ідеалу. У відповідності зі своїм соціокультурним ідеалом пропагував солідарність підприємців і робітників в рамках корпорації, ідеї «персоналістської демократії». Він виступав за християнізацію духовної культури і екуменічне зближення релігій. Доводив необхідність гармонії розуму і віри, намагався примирити «...благодать і природу, віру і розум, теологію і філософію».

Твори: Maritain J. Christianisme et democratic N.Y., 1943; Маритен Жак. Философ в мире. М., 1994.

М. П.

МАРКС КАРЛ (1818-1883) – нім. мислитель, економіст, громадсько-політичний діяч. Навчався у Боннському, Берлінському ун-тах, у 1841 р. – захистив докторську дисертацію в Йєнському ун-ті про відмінності між натурфілософією Демокріта та натурфілософією Епікура. У 1842-1843 pp. працював й редагував ліберальну «Рейнську газету», під впливом М. Гесса перейшов на комуністичні позиції. У 1844 p. M. переїхав у Париж, потім – у Брюссель. У 1847 р. брав участь в організації «Союзу справедливих», перейменованого у «Союз комуністів» (1848-1851). Тоді ж він разом з Енгельсом пише кілька спільних творів: «Святе сімейство, або критика «критичної критики», «Німецька ідеологія» та «Маніфест Комуністичної партії». З весни 1848 p. M. переїжджає до Лондона. М. ніде не працював, окрім того, що був кореспондентом амер. г-ти «New-York Daily Tribune». Незважаючи на отриману в 1864 р. спадщину (1150 фунтів стерлінгів), довгі роки жив за рахунок фінансової допомоги Енгельса, тим не менше, прибутки сім’ї М. дозволяли віднести її до 5% найбільш багатих мешканців Англії. Наприкінці 60-х років Енгельс розплатився за борги М., і призначив йому щорічну пенсію у розмірі 350 фунтів стерлінгів, що дозволила віднести М. до 2% найбільш заможних людей Англії. У Лондоні М. наполегливо працював над «Капіталом», написав одночасно низку творів, зокрема «Класова боротьба у Франції з 1848 до 1850 pp.», «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», брав активну участь у створенні І Інтернаціоналу (1864), тоді ж був опублікований перший том «Капіталу». В першій половині 70-х років він пише твори «Громадянська

війна у Франції» та «Критика Готської програми», продовжує роботу над «Капіталом», який ніколи не був закінчений. Серед найголовніших політ. ідей, висловлених М. були, по-перше, запозичена у О. Тьєррі й модернізована ідея про вирішальну роль класової боротьби в історичному процесі. М. виходив з домінування класової боротьби в буржуазному сус-ві, яке підпорядковує собі всі інші види соціальної боротьби Звідси М. абсолютизував й спрощував увесь історичний процес: або диктатура пролетаріату, або диктатура буржуазії. По-друге, М. тісно пов’язав ідею класової боротьби з думкою про поль пролетаріату в цій боротьбі. Він вважав, що пролетаріат має виконати месіанське призначення – ліквідувати експлуатацію пролетаріату, здійснити соціальну революцію, остаточно ліквідувати класи (визначення яких він так і не дав). По-третє, М. спільно з Енгельсом, виходячи з ідеї класової боротьби, звів суть держави до фактичної диктатури того чи іншого класу, ним заперечив свої погляди молодих літ. Ідея диктатури пролетаріату стала центральною ідеєю марксизму вона спиралася на досвід Паризької Комуни, що стала Державою, в якій об’єднані всі гілки влади. Четверте: щоб реалізувати свою «історичну місію», пролетаріат повинен здійснити політ. революцію, зламати стару держ. машину. Держава перехідного періоду – це держава диктатури пролетаріату, яка після виконання своїх функцій стає зовсім непотрібною (М. повторив ідею Г.Фіхте про майбутнє відмирання держави). П’яте. М. писав, що пролетаріат, маючи завдання здійснити свою «місію» повинен утворити «особливу партію». Вона має усвідомити себе виключно класовою і перетворити своїми програмними документами пролетаріат у самостійну політ. силу. Шосте. М. вважав, що політ. партія як провідна сила повинна буде вести постійну, тверду і безкомпромісну боротьбу з ідеологією противників пролетаріату та будь-якими відхиленнями всередині самої партії. Звідси, важлива риса творчості М. – це його критичний характер, безкомпромісність і навіть безапеляційність: «... пролетарям нічого... втрачати,... Здобудуть же вони весь світ». Варто зазначити, що М. не залишив якоїсь стрункої, глибоко опрацьованої теоретичної політ. концепції. Основні її положення розкидані у вказаних вище творах та великій кількості статей і виступів. Потрібно мати на увазі, що існує ще невідомий М., десятки томів різноманітних праць М. ще не опубліковано, хоча сьогодні їх публікація не актуальна. Тим не менше, М. залишається видатною особою XIX ст., що сформулювала своєрідну «релігію революції», в основних рисах подала її ідеологічне та економічне обґрунтування, а також своє бачення історичного процесу, його перспектив.

Твори: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К., 1958-1968. Т. 1-39; К., 1979-1985, Т. 40-50.

Б. К.

МАРКУЗЕ ГЕРБЕРТ (1898-1979) – німецько-американський філософ та соціолог. Докторську дисертацію захистив у Фрайбурзькому ун-ті. У 1934 р. емігрував з Німеччини до США. У 1941 р. вийшла у світ його праця: «Розум та революція», в якій проаналізував генезис ідей Г. Гегеля та К.Маркса, сучасних йому мислителів. На думку біографів, вказана праця сприяла популяризації творчої спадщини Г. Гегеля та К.Маркса. У 1956 р. була надрукована праця «Ерос та цивілізація», присвячена аналізу процесу становлення репресивної цивілізації. Критичне дослідження Рад. Союзу містила книга «Радянський марксизм» (1958). У творі «Одномірна людина. Дослідження ідеології Розвинутого Індустріального Суспільства» (1964) він зазначав, що основою саморегулювання цього сус-ва були вже не репресії, а система потреб, орієнтованих на споживання. Використовуючи технологічну раціональність, досягнення науки, сус-во забезпечувало високий стандарт життя своїм чл., внаслідок чого воно прив’язувало усіх своїх громадян до існуючого ладу. Тим самим індивід позбавлявся основи, яка забезпечувала його автономію, його здатність протистояти цілому. Власне у такий спосіб, на думку М., формувалася модель одномірного мислення та поведінки. Він наголошував: «... розвинуте індустріальне суспільство є перш за все політичним універсумом... культура, політика та економіка за допомогою технології зливаються у повсюдну систему, що поглинає або відштовхує усі альтернативи, а притаманний цій системі потенціал продуктивності та зростання стабілізує суспільство й утримує технічний прогрес у межах панування. Технологічна раціональність стає політичною раціональністю». М. висунув цілу систему критичних зауважень щодо індустріального сус-ва, підкреслюючи, що «тоталітарні тенденції одномірного суспільства роблять традиційні шляхи та засоби протесту неефективними, можливо, навіть небезпечними, оскільки вони зберігають ілюзію зверхності народу». Вважаючи, що людина в одномірному сус-ві пригнічена, позбавлена можливості вільного вибору, М. вважав, що реальне самовизначення особи можливе лише тоді, «... коли маса розпадається на осіб, звільнених від будь-якої пропаганди, залежності та маніпуляцій, які здатні знати та розуміти факти, оцінювати альтернативи». Альтернативне сус-во на думку М. повинно було забезпечити планове використання ресурсів для задоволення первинних життєвих потреб з мінімумом важкої праці. Для здійснення революційного переходу він обґрунтував ідею про творчий потенціал «прошарку знедолених та аутсайдерів, експлуатованих та гноблених представників інших рас та кольорів шкіри, безробітних та непрацездатних». Книга мала значінні вплив на рух «Нових лівих». Ідеї цієї книги та низки інших публікацій, безпосередня практична діяльність призвели до сприйняття самого М. як «батька» руху «Нових лівих».

Твори: Маркузе Г. Одномерный человек. М., 1994; Marcuse H. An Essay on Liberation. Boston, Beacon, London, 1969; Counterrevolution and Revolt. Boston, Beacon, London, 1972.

А. Р.

МАРСИЛІЙ ПАДУАНСЬКИЙ (справжнє ім’я Марсиліо МАЙЄРАРДІНІ) (бл. 1280-1343) – італ. мислитель, політ. діяч. Навчався в Падуї, у 1312-1313 pp. проф. теології і ректор ун-ту в Парижі. У 1327 р., за думки, висловлені проти Папи, відлучений від церкви, змушений рятуватися при дворі Людвіга Баварського, однак, коли той став імператором, М.П. був проголошений римським вікарієм. М.П. був прихильником аверроїзму, свою політ. доктрину сформулював у творі «Defensor Pacis» (1324). У 1342 p. вийшов скорочений варіант його твору під назвою «Defensor minor». Основні положення доктрини. Це, по-перше, заперечення претензій Папи на владу над світом, бо це суперечило Святому Письму, за яким влада духовна мала бути відділена від світської. У зв’язку з цим М.П. був проти підпорядкування політики засадам релігії і моралі. По-друге, він вважав, що держава не обов’язково мусить бути імперією. Він висунув думку, про державу-націю, організовану в комуну або сіньйорію того часу. Держава є твором людської діяльності, і тому має людські цілі. Держава, вказував він, існує як представництво народної волі і володіє суверенітетом, що дає їй право видавати закони, обирати уряд і контролювати його, обмежувати владу монарха, і навіть притягувати його до відповідальності у випадку порушення прав народу. В цілому, писав М.П., світській владі і законам повинна підпорядковуватися не лише судова влада, але й саме духовенство. Він зазначав, що закон, як і держава є вищими, ніж монарх чи уряд. Народ через закони контролює уряд. Таким чином, ідея народного суверенітету і перший прообраз правової держави становили дві нові ідеї, що їх вніс у розвиток політ. думки М.П. По-третє, він, висунувши, як на ті часи сміливу й новаторську політ. доктрину, дійшов висновку про необхідність церковних реформ. Він запропонував застосувати принципи народного суверенітету й до життя церкви, що передбачало залучення мирян у систему управління церквою. З цією метою, він передбачав участь мирян у скликанні місцевих соборів, народне представництво на вселенських соборах. Лише вони як найвища церковна інстанція, повинні мати право відлучення від церкви і трактування Святого Письма. Обурення у вищого духовенства, викликала його пропозиція церкві відмовитись від власності, а жити лише на пожертвування, скоротити кількість духовенства до мінімуму, який визначала б держава. Тим самим М.П. став одним з перших теоретиків, що приготували появу світської політ. думки Нового часу.

Твори: Marsilio da Padova. Defensor Pacis. Torino, 1960; Il difensore minor. Napoli, 1975.