Лінійні теорії соціально-економічного розвитку

Лінійні теорії соціально-економічного розвитку розглядають історичний розвиток суспільства як рух від примітивних господарських і соціокультурних форм до все більш складних, включають уявлення про стадії або ступені цього розвитку, які проходять всі суспільства і які закономірно змінюють одна одну. В цілому все людство мислиться як таке, що розвивається прогресивно, в одному напрямі, на основі універсальних законів, у тому числі універсальних економічних законів. До цих теорій можна віднести марксистську теорію суспільно-економічних формацій, теорію стадій зростання, теорію модернізації.

Теорія соціально-економічних формацій набула свого визнання на початку ХХ століття і саме вона панувала у радянській політичній економіці. Вона досить відома і тому ми не будемо зупинятись на ній.

На заході в 50-60-х роках XX століття набули свого розвитку інші теорії лінійного соціального розвитку, які обґрунтовувались універсальністю техніко-технологічного прогресу та пов’язаних з ним форм господарського та соціального життя. Згідно з цими теоріями розвиток технологій і відповідних їм форм виробництва викликає до життя і адекватні типи культури, і більш розвинуті західні суспільства є зразком для всіх інших, більш технологічно і економічно відсталих країн. Соціальні і культурні особливості різних регіонів світу розглядалися у межах цих теорій як другорядні по відношенню до універсальності техніко-технологічного і економічного прогресу. При цьому прихильники теорій прогресу, заснованого на техніко-економічному розвитку, вважали, що відсталі країни в цілях прискорення свого розвитку і послідовного досягнення більш високих стадій зростання можуть запозичити зразки соціально-економічного устрою - не тільки технології і технічні новації, але і інститути, норми, цінності - у більш розвинутих країн.

Типовою теорією універсального соціального прогресу на основі техніко-економічного розвитку є теоріястадій зростання американського економіста У. Ростоу. В ній описуються п'ять стадій економічного зростання і відповідного йому соціального прогресу, через які, як в теорії суспільно-економічних формацій, проходять всі суспільства, хоча кожне і має власну специфіку.

У. Ростоу ділить історію на п'ять основних стадій:

1) «традиційне суспільство» - що характеризується низьким рівнем продуктивності праці, переважанням в економіці сільського господарства. Ця стадія включає всі суспільства до капіталізму;

2) «перехіднесуспільство» - що співпадає умовно з домонополістичним капіталізмом;

3) «період зсуву» - пов'язаний з промисловою революцією і початком індустріалізації;

4) «період зрілості» - що характеризується завершенням індустріалізації і виникненням високорозвинутих в промисловому відношенні країн;

5) «ера високого рівня масового споживання», в яку першими вступили США [6].

Вся цивілізаційна конструкція У. Ростоу ґрунтується на принципі технологічного детермінізму, виходить безпосередньо з рівня технічного розвитку суспільства. Однобічність і недостатність такого підходу очевидна.

Парадигма лінійного, універсального розвитку з відтворенням західних зразків лягла і в основу теорій модернізації, що отримали особливе розповсюдження в 50-90-х роках XX століття. В той же час створювалися теорії постіндустріального суспільства і постмодерна, а в кінці 90-х - і теорії глобалізації, в яких в парадигмі лінійного прогресивного розвитку описуються соціальні реалії кінця XX-початку XXI в.

Американський соціолог і футуролог А. Тоффлер в роботі «Третя хвиля» (1980) визначив стадії, які людство проходить в своєму розвитку, як хвилі, що змінюють одна одну: на зміну традиційної цивілізації, заснованої на володінні землею, приходить індустріальна цивілізація, а за нею слідує третя хвиля - цивілізація, економічні, соціальні і культурні процеси в якій визначаються інформацією. На цій новітній стадії суспільно-економічного розвитку інформація складає основний капітал і багатство суспільства, специфіка її виробництва, розповсюдження, обміну визначає характер всіх соціально-культурних процесів [25].

Але інформація сама по собі, хоча і впливає на поведінку людини, суспільства, не може визначати її. Інформація - це лише одна із детермінант людської поведінки у всіх сферах буття, соціально-економічних та соціально-культурних процесів. Вона не може сама по собі впливати на зміну соціально-економічних процесів. Головним же чинником поведінки, а отже і життя суспільства є цінності, рівень духовної культури особистості та суспільства, які і визначають їх вільний вибір і, відповідно, напрям майбутнього розвитку усіх систем суспільства від культури до економіки. Таким чином, концепція інформаційного суспільства Л. Тоффлера також заснована на технічному детермінізмі суспільного розвитку, і є обмеженою.

Отже, усі теорії лінійного розвитку головною складовою суспільства вважають матеріальну складову – економіку, як систему, що спрямована на прибуток та матеріальний добробут та техніку, технологію, інформацію як складові матеріальної культури суспільства, які також спрямовані на матеріальний прогрес.

Класифікація цивілізацій, заснована на технократичному підході, економізмі в принципі не може цілісно відобразити картину соціально-економічного розвитку усього людства у цілому. Людина і суспільство – це живий організм, який існує не тільки у матеріальному, але і в духовному, духовно-культурному вимірі. І як унікальною є кожна особистість, так унікальними є і людські спільноти, які мають різні культури та способи життєдіяльності у тому числі в економічному просторі.

 

 

Концепція цивілізацій

Локально-історичний підхід до феномену цивілізації представлений М. Данилевським, А. Тойнбі і О. Шпенглером. Його ж дотримуються такі сучасні російські та українські вчені як В. Тростников, О. Платонов, О. Панарін, І. Шафаревіч, О. Міняйло, Д. Львов, історик і богослов митрополит Іоанн Сничев, В. Якунін, В. Багдасарян, С.Сулакшин, О. Олейник, Г.Задорожний, І. Назаров, Ю.Павленко. Серед сучасних західних представників цього підходу - професор Самюел Хантінгтон, директор Орлінтонгського інституту стратегічних досліджень.

Чудовий російський мислитель Микола Якович Данилевський (1822-1885) у своїй книзі «Росія і Європа» [13] показав, що діючими особами всесвітньої історії є не народи і нації, як вважали раніше, а великі наднаціональні та багатонаціональні групи людей, які він назвав «культурно-історичними типами». Сьогодні такі групи отримали назву цивілізацій. Згідно Данилевському, цивілізація не тільки може, але і повинна складатися з декількох народностей, бо чим ширше її етнічна база, тим вона сильніше і пишніше.

Історія, з погляду М. Я. Данилевського, розвивається як історія окремих цивілізацій або, як він говорить, «культурно-історичних типів», кожний з яких живе як цілісний організм: має епоху народження, молодості, розквіту сил, спадку і загибелі. Данилевський формулює надзвичайно глибоку і красиву точку зору на історію: «І прогрес полягає зовсім не в тому, щоб йти весь час в одному напрямі, а в тому, щоб виходити все поле, що становить терен історичної діяльності людства, на всіх напрямках» [13]. Іншими словами, «одновимірна» картина історії замінюється картиною «багатовимірною», рух йде по якомусь полю, в площині або в просторі. Свого часу М. Я. Данилевський був обсвистаний «прогресивною громадськістю» Росії, але його ідеї отримали несподівано бурхливий розвиток на Заході.

Освальд Шпенглер, німецький письменник, філософ і культуролог, в травні 1918 року випустив книгу «Захід Європи», що стала по влучному виразу одного з рецензентів, справжнім реквіємом по Заходу. Те, що М.Данилевський називає «культурно-історичним типом», О.Шпенглер назвав культурою. Епоху ж занепаду «культури» він іменує «цивілізацією». Для нас тут важливі наступні моменти. Те, що О. Шпенглер називає цивілізацією, характеризує, власне кажучи, тільки один з її типів, а саме «технократичну західну цивілізацію» (англосакську протестантську модель в своїй першооснові), яка і перемогла в Європі в ХХ столітті. О.Шпенглер характеризує занепад і передрікає загибель західної культури, науки, і відзначає, що згасаюча цивілізація зосереджує всі свої сили в одній області – в техніці.

Другий важливий момент, полягає в тому, що О.Шпенглер також визнав самобутні культури головними дійовими особами історичного процесу, своєрідними цеглинами в будівлі світової історії, відмінними одна від одної, в першу чергу, внутрішнім духовним змістом і самосвідомістю народів. До речі, занепад і глибоку кризу західної цивілізації передрікав і М.Данилевський, який виказував думку про те, що на зміну германо-романському типу приходить новий культурно-історичний тип – слов'янський

Незалежно від О.Шпенглера, також на початку ХХ століття англійський історик А. Тойнбі (1889-1975) висуває теорію розвитку людства і налічує близько двох десятків цивілізацій. А. Тойнбі в своїй узагальнюючій класифікації у тому числі виділив: «західний світ»; «православно-християнське або візантійське суспільство», розташоване в Південно-східній Європі і Росії; «ісламське суспільство», розташоване в аридній зоні, що проходить по діагоналі через Північну Африку і Середній Схід від Атлантичного океану до великої Китайської стіни; «індуїстське суспільство», розташоване в тропічній субконтинентальній Індії на південний схід від аридної зони; «далекосхідне суспільство», розташоване в субтропічному і помірному районах між аридною зоною і Тихим океаном [59].

М.Данилевський також сформулював дуже важливий для розуміння суспільного розвитку, вибору стратегії розвитку певної держави, її культури, політики, економіки, "закон непередаваності". Цей закон він сформулював таким чином "Начала цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу. Кожний тип виробляє цивілізацію для себе при більшому або меншому впливі чужих, йому передуючих або сучасних цивілізацій. Передача і змішення духовного і культурного начала одного культурно-історичного типу іншому смертельно небезпечна для відповідного суспільства» [13, c. 95, 96].

Далі цей закон підтвердили власними дослідженнями багато вчених. Але саме цей закон був порушений при реформуванні українського, російського суспільства та економіки, та, нажаль, порушується і зараз.

Нині поняття цивілізації є основним для соціальних наук, по виразу знаменитого англійського історика Арнольда Тойнбі (1889-1975), «можливим для осягнення розумом полем історичного дослідження», тобто тією початковою одиницею, використовування якої в науці дозволяє найкращим чином зрозуміти розвиток людства. Цей розвиток є не що інше, як народження, розквіт і загибель різних цивілізацій і їх взаємодія, діапазон якої тягнеться від плідної співпраці до смертельної ворожнечі. Ця модель історії фактично є загальновизнаною і знаходить своє політичне віддзеркалення в доктрині багатополярного світу [59].

В концепції локально-історичного підходу цивілізація – це морально-релігійна, соціокультурна, суспільно-політична і матеріально-виробнича система, яка складається історично, є стійкою та інтегральною, характеризується унікальною єдністю внутрішньої і зовнішньої форми і специфічним способом відтворювання суспільного життя у всіх його виявах [6].

Цивілізаційний підхід переводить аналіз суспільного розвитку з горизонтальної, лінійної площини формаційного розвитку у вертикальну площину. Він розглядає всі три основні сфери суспільства (культуру, політику, економіку) як єдиний соціальний організм, у якого є своєрідний «стиль душі», «обличчя» і «стиль культури», що має релігійно-духовний, політичний соціальний і економічний зміст. При цьому базисом суспільного розвитку виступає вже не економіка, а культура даної країни, від якої залежить економічна система.

Основоположники теорії цивілізацій (М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі) під цивілізацією розуміли:

– культурно-історичний тип і відповідний спосіб життєдіяльності, властивий народу даної країни або групи країн, з'єднаних спільним культурним історичним і географічним ґрунтом [13, с. 95-126];

– цивілізація – це історично визначений спосіб національної життєдіяльності людей або, за О. Шпенглером, «habitus свідомого буття», який спирається на локальну культуру як сукупність морально-етичних цінностей, етичних законів і вікових традицій, що мають релігійну основу [68, с. 187].

У своїй фундаментальній праці «Захід Європи: Морфологія всесвітньої історії» (1918–1921) О. Шпенглер зазначає, що стиль або тип культури, який формує поняття «цивілізація», – це певний стиль або спосіб свідомого буття, який включає не тільки «умонастроения, мысли, жесты и поступки», але і «отхватывает всю совокупность жизненных проявлений высшего порядка, как-то: предпочтение определенных видов искусств…, склонность к эзотеризму (Индия) или популярности (античность), к речи (античность) или письму (Китай, Запад), как формам умственного сообщения, тип государственных образований, денежных систем, и общественных нравов» [68, с. 193].

Сучасний дослідник цивілізації директор Інституту російської цивілізації О.О. Платонов визначає її як головну форму людської організації простору і часу, що виражається якісними основами, які лежать в особливостях духовної природи народів, що становлять самобутній культурно-історичний тип. Кожна цивілізація являє собою замкнуту духовну спільність, існуючу одночасно в минулому і теперішньому часі і спрямовану в майбутнє, яка володіє сукупністю ознак, що дозволяють класифікувати її за певними критеріями [41].

Основні цивілізації в стародавньому світі були засновані на язичницьких релігіях та інших віруваннях (вчення елєатів; римське месіанство, ін.). Серед цих цивілізацій виділяються: давньогрецька (еллінська) цивілізація (Х ст. до н.е. – І ст. до н.е.), давньоримська цивілізація, Давній Рим (Римська імперія – 30 р. до н.е. – IV ст. н. е., всього вона проіснувала 425 років), і єдиною цивілізацією стародавнього світу, що ґрунтується на єдинобожжі – на Синайському Законодавстві – була староєврейська (давньоізраїльська) (ІІ ст. до н. е. – 135 р. н. е., всього вона проіснувала 1631 рік) [58].

У новому (за Різдва Христового) тисячолітті виникли нові цивілізації – це, перш за все, християнська цивілізація, що розділилася на три гілки: на початку ХI століття на західно-(католицьку) і східно-християнську (православну) гілки, а потім, через п'ять століть (у ХVI ст.) від західної відокремилася ще одна – протестантська, яка, власне кажучи, і склала основу сучасної західної. Також у новому тисячолітті, на початку VII ст., виникає мусульманська цивілізація.

На думку С. Хантінгтона – американського політолога, творця геополітичної концепції «зіткнення цивілізацій», в сучасному світі існує 7 або 8 цивілізацій. Ось ці цивілізації: китайська, японська, індуїстська, ісламська, православна, західна, латиноамериканська і, можливо, африканська [61].

Коріння нашої православної цивілізації йдуть в далеке минуле, де їх живили соки трьох великих дохристиянських цивілізацій – Стародавнього Ізраїлю, Еллади і язичницького Риму, а духовні настанови спадкоємно передавалися їй християнською Римською імперією, а потім Візантією, зберігаючись в непошкодженому вигляді майже дві тисячі років.

Для кожної цивілізації були характерні як свої духовно-моральні закони, так, відповідно, і свій, унікальний тип культури, філософії і господарства, на які і впливали ці закони. У тому числі це стосується розуміння сенсу господарської діяльності і таких найважливіших філософсько-економічних категорій, як праця, власність, багатство (бідність).

Як пов’язані між собою релігія, культура та цивілізація?

Отже, факт наявності в нашому житті цивілізацій можна вважати доведеним і загальновизнаним фактом сучасної науки. Проте виникають питання: якою є природа цивілізацій і, відповідно, витоки численних відмінностей; чому ми спостерігаємо загибель цивілізацій. Також виникає питання про те, чи можливо розглядати економіку у відриві від певної цивілізації та як пов’язані між собою релігія, культура та цивілізація.

Аргентинський соціолог Ігор Андрушкевіч порівнює цивілізації з плодом, наприклад з вишнею. Вишнева кісточка (в схемі - ядро), як носій видових ознак, що забезпечують генетичну спадкоємність, уподібнюється культу – релігії, а м'якоть, що живить кісточку і не дає їй засохнути, — культурі (духовно-моральна культура). І те і інше захищається від зовнішніх дій щільною шкіркою — в цивілізації це державні інститути, що включають армію, поліцію, митні служби і тому подібне (рисунок 1).

Таким чином ядро розвинутої цивілізації складає релігія (тип вірування), вона задає на догматичному рівні базові цінності, якими наповнюється культура і всі фундаментальні суспільні інститути, а захищає її держава [59].

 

 

 

До речі, і А. Тойнбі вважав, що в основі цивілізаційної єдності і відмінностей лежить релігійно-культурний ключ. І «еволюціоніст» О.Шпенглер, який не мислив богословськими категоріями також вважав, що в основі цивілізаційної спорідненості знаходиться своєрідний (для кожної цивілізації) прафеномен, що має символічний характер і що найбільш яскраво знаходить себе в особливостях релігійного і культурного життя відповідних народів [40].

Отже специфіка цивілізації визначається типом вірування (релігією), який, власне, і породжує цю цивілізацію, а потім підтримує її самоідентичність і відмінність від інших цивілізацій. Тип вірування - це базис, над яким зростає надбудова, тобто тип суспільства (за Данилевським, "культурно-історичний тип"). Зрозуміло, чому це так. Специфіка суспільства визначається тими уявленнями про речі, зокрема про те, що добре, а що погано, які прийняті в цьому суспільстві, а ці уявлення повинні мати безумовний характер, інакше їх оспорюватимуть і виникнуть розбіжності. Безумовний же, незаперечний характер мають тільки догмати віри. Тому саме на підставі цінностей і норм релігії (віра) виникають такі інститути як мораль і право.

Інститут моралі регулює дії людини в суспільстві за допомогою норм. Моральні норми одержують ідейне обґрунтовування у вигляді ідеалів добра і зла, належного, справедливого. Виконання вимог моралі зовні санкціонується лише формами визнаної всіма духовної дії - суспільної оцінки, схвалення або засудження. Хоча існує і такий універсальний регулятор як внутрішній моральний закон (совість), а також релігійний моральний закон, їх дія визнається далеко не всіма. Суспільство, окрема людина може сприймати, а може і відкидати цінності релігії, тоді його мораль базується на іншій вірі, наприклад в матеріальний прогрес, гроші.

Ця мораль з її цінностями розповсюджується в звичайну (повсякденну) діяльність людей у всі її сфери, у тому числі і в економічну. Тому для стабільності суспільного життя потрібен більш жорсткий зовнішній регулятор, що не дозволяє егоїзму окремих громадян перейти ту межу, за якою починає руйнуватися соціум. Таким регулятором служить право. Але воно не виникає з нічого, в його основі лежить правосвідомість, тобто уявлення про те, що можна робити, а чого робити не можна, створюючи прийняті в даному суспільстві норми поведінки. А звідки береться правосвідомість? Критерієм розрізнення добра і зла може бути для людини тільки те, в що вона вірує. Таким чином основою формування інституту права також є релігійні норми і цінності.

Пояснимо взаємодію релігії і культури. Культура походить від латинського cultura – обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування). І це не випадково, оскільки культура не може наслідуватись сама собою, без активної участі людини та суспільства.

Під культурою в широкому сенсі розуміється та складова середовища нашого існування, яка створена зусиллями самої людини в матеріальній, духовній і інтелектуальній області. Культура як даність рукотворна, штучна протиставляється природі як даності природній, і разом вони утворюють світ, що оточує нас.

Для відтворювання культури необхідні відповідні зусилля людини та суспільства і особливо це стосується духовної культури.

В широкому трактуванні культура включає духовні, діяльнісні і матеріальні (наочні) елементи: цінності і світогляд; норми моралі і права; людські сили і здібності, що реалізовуються в діяльності (знання, уміння, навички, рівень інтелекту, етичного і естетичного розвитку, способи і форми спілкування людей); наочні результати діяльності людей (машини, споруди, результати пізнання, витвори мистецтва).

У культуру в такому широкому розумінні входять наука, освіта, технологія і техніка, у тому числі і побутова, організація громадського життя, мистецтво, література.

Також культуру прийнято ділити на матеріальну та духовну (нематеріальну) культуру.Духовна культура включає світогляд, систему морально-етичних норм, культурно-історичні традиції і звичаї, стереотипи духовного буття, стиль в мистецтві, спосіб сприйняття минулого, характер фіксації знань.

По своїй суті культура (духовна культура)повинна дати людині відповіді на чотири основні питання:

1) що собою представляє навколишній світ (аспект знань);

2) навіщо людині дано життя (аспект цінностей – термінальні цінності, які відображають сенс життя);

3) якими саме засобами досягти цього сенсу, цілі життя (аспект, який відображає норми поведінки, інакше його називають інструментальними цінностями);

4) кого вважати ближнім (хто є другом, а хто ворогом) - це аспект людських відносин.

Система відповідей на ці питання відображається в символах. Первинні відповіді на ці питання дає релігія, бо тільки вона відповідає на них з одного боку цілісно, оскільки із зовнішньої сторони є світоглядом, а з другого боку, дає відповідь на безумовному рівні. А поширює їх в повсякденне людське життя культура, у тому числі через наукову думку, твори художників, письменників, поетів, композиторів, побутові традиції, обряди, народну творчість, способи і форми спілкування людей.

Культура забезпечує розповсюдження, роз'яснення, збагачення (за способами вияву) тих цінностей, ідеалів, що дала релігія в різних типах, формах, в людських відносинах, видах людської діяльності, у тому числі господарській.

Основою культури є її головні цінності, ось як це зазначав Пітірим Олександрович Сорокін – «Всяка велика культура, - стверджував Сорокін, - є не просто конгломератом різноманітних явищ, співіснуючих, але ніяк один з одним не зв'язаних, а є єдністю, або індивідуальністю, всі складові частини якої пронизані одним основоположним принципом і виражають одну, головну цінність. Домінуючі риси витончених мистецтв і науки такої єдиної культури, її філософії і релігії, етики і права, її основних форм соціальної, економічної і політичної організації, більшої частини її вдач і звичаїв, її способу життя і мислення (менталітету) – всі вони по-своєму виражають її основоположний принцип, її головну цінність. Саме вона, ця цінність, служить основою і фундаментом всякої культури» [52].

Головні цінності завдає, як ми вже зазначали, релігія. Релігійні цінності передаються від покоління до покоління саме через простір культури – освіту, виховання, мистецтво, повсякденне буття і стають генетичним кодом нації – носія певної релігії (традиції, стереотипи поведінки певний час зберігаються на рівні підсвідомого).

Але головні цінності певного суспільства і, відповідно, його культура можуть змінюватись. Цей процес відбувається протягом значних проміжків часу, періодів зміни поколінь під дією внутрішньої духовної кризи у суспільстві та зовнішнього впливу, у тому числі інформаційно-психологічного (що особливо характерно для ХХ та ХХІ століть).

Саме внутрішня духовна криза суспільства як сукупності особистостей викликає руйнування цивілізації, зміну культури. Ще А.Тойнбі наполягав на тому, що стрижньовим мотивом цивілізації є діалог людини з Богом, в якому людина виступає як вільна особа, що постійно відповідає на численні виклики, кожний з яких примушує її, кінець кінцем, вибирати між добром і злом. Тому розпад цивілізацій і всі розколи слідують в тойнбіанській системі з неправильно зроблених виборів, тобто з людського гріха [40].

Цивілізаційні координати (координати суспільства), що осягаються розумом, – економіка, право, частково культура, - мають горизонтальний вимір (духовна культура має як горизонтальний, так і вертикальний вимір). А от вектор релігійний, який задає ціннісні основи цивілізації має вертикальний вимір, він зв’язує людину із Творцем. Релігійний вектор виходить за межі земного виміру і тому цілісне розуміння, пізнання розвитку цивілізації неможливе без релігійного осмислення і воно передбачує прийняття законів, які лежать поза земним виміром, законів духовних, законів інобуття (саме прийняття, а не їх емпіричний доказ).Тому і осмислення феномена цивілізації, зокрема православної цивілізації, а також відповідної системи господарювання – духовно-моральної соціально-економічної системи також неможливе без прийняття дії духовно-моральних законів.

Прийняття дії духовних законів допомагає зрозуміти, що саме у поведінці людей актуалізує можливість розпаду цивілізацій. Відповідно до задуму Творця, людина повинна зростати у духовному вимірі та реалізовувати себе у культурному, економічному просторі, у сім’ї. Маючи окреслені Творцем перспективи та напрями руху, людина самостійно обирає, як саме їй рухатись, наближуючись до Творця або віддаляючись від нього, тобто виконуючи духовно-моральний закон або порушуючи його в усіх сферах земного буття, обираючи зло та гріх.

Розуміння того, що фокальною точкою, в якій сходяться усі виміри цивілізації (культури, економіки, права), є вільна особистість, обумовлює сприйняття історії суспільства як нелінійного процесу, який залежить від вільних людських виборів [40].

Дії людини і суспільства в цілому визначаються двома чинниками – розумом і вірою. Але якщо наука спирається на раціональний спосіб пізнання істини, навколишнього світу, то релігія оперує як раціональним (наприклад, це наукове богослов’я), так і перш за все ірраціональним способами. На відміну від наукових знань, які є раціональними, релігія опановує ірраціональну складову свідомості і тому віру в Бога, цінності певної релігії не може витіснити наука, а тільки інша віра (релігійна або нерелігійна), інша світоглядна система.

У міру того, як вплив певної релігії на всі сфери суспільного життя з різних причин стає більш слабким (відбувається так звана секуляризація), ці релігійні цінності і норми можуть відійти на другий план в суспільному житті, і тоді більший вплив на суспільне життя здійснюють цінності іншої системи вірувань і, відповідно, політичні, ідеологічні або правові інститути, економіка.

І інакше не може бути, навіть відкинувши релігійний світогляд, людина намагається зрозуміти значення свого життя, їй необхідні цінності і віра (в науку, в силу людини, в гроші, в силу партії). Прикладом може бути марксистсько-ленінська доктрина соціалізму, яку велика частина нашого народу, як визнавали багато вчених, зокрема С. Булгаков, І. Ільїн, М. Бердяєв, сприйняла як нову віру.

У період знецінення релігійної віри люди втрачають відчуття реальності іншого буття, його важливості для життя і керуються тільки законами матеріального світу, і тоді на зміну релігійній вірі приходять інші системи світогляду і вірувань, псевдорелігійні, філософські: атеїзм, матеріалізм, соціалізм, а також економізм, синкретичні системи вірувань. Така зміна в структурі цивілізації – зміна її головних цінностей, тобто ядра, знаменує початок її кінця. Руйнується система цінностей, ядро цивілізації, змінюється культура як внутрішньоособистісна, так і зовнішня, спосіб життя людей і поступово гине сама цивілізація, а на її місці виникає інша. І ми маємо відповідні історичні приклади (зникнення Стародавнього Риму, Вавилону, Еллінської цивілізації).

Зараз ми спостерігаємо найглибшу кризу західної цивілізації. Її ще на початку ХХ століття описували П.Сорокін, О.Шпенглер. По суті та західна цивілізація, яка виникла на базі цінностей протестантизму, зараз вже не існує, на зміну їй прийшла постпротестантська – цифрова цивілізація, яка розповсюджує власні цінності, власну ідеологію та економічну систему на весь світ.