Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


¬≥д самого початку апологетика розд≥лилас€ на два напр€ми в питанн≥ ставленн€ до попередньоњ €зичницькоњ (античноњ) мудрост≥: позитивний ≥ негативний




ѕрихильники позитивного ставленн€ - ёс тин ћученик (бл. 100-165), јф≥нагор (II ст.),  лимент ќлександр≥йський (150-215), ќр≥ген (бл. 185-254) - вважали, що грецьк≥ ф≥лософи йшли шл€хом ≥стини, але не могли дос€гти њњ, бо вона ще не ви€вила себе в особ≥ ’риста. “ому ф≥лософ≥ю треба використовувати, п≥дпор€дковуючи њњ теолог≥њ, оск≥льки христи€нський св≥тогл€д б≥льш ≥стинний, н≥ж попередн≥й.

ѕрихильники негативного ставленн€ до античноњ ф≥лософ≥њ - найвидатн≥шим њх представником був  в≥нт “ертулл≥ан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну ф≥лософ≥ю, а й вважали, що греко-римська культура взагал≥ з≥псувала й спотворила людину, задавила њњ природн≥ нахили, вибудувала у св≥домост≥ ц≥лий св≥т штучних ц≥нностей. —еред таких ц≥нностей, на думку “ертулл≥ана, Ї ≥ безпл≥дна у своњй витонченост≥ наука, ≥ занадто розн≥жене мистецтво, ≥ до краю розбещена мораль, ≥ аморальна рел≥г≥€. ™диний вих≥д з≥ скрути пол€гаЇ у спрощенн≥ ≥ поверненн≥ до природного - христи€нського стану. ћудруванн€ ж учених ≥ ф≥лософ≥в на цьому шл€ху не т≥льки зайв≥, а й шк≥длив≥. ƒос€гти мети можна через аскезу, самоп≥знанн€ ≥, найголовн≥ше, через в≥ру в ≤суса ’риста.

ѕатристика

«м≥ни в сусп≥льному стан≥ христи€нства не могли не в≥дбитис€ на характер≥ його ≥деолог≥њ: в≥дпала необх≥дн≥сть захищатис€ ≥ обірунтовувати своЇ право на житт€, настав час вказувати шл€х ≥ вести св≥т, що руйнувавс€, до спас≥нн€1. Ќа зм≥ну активност≥ апологет≥в прийшла д≥€льн≥сть отц≥в церкви, розпочавс€ етап патристики (в≥д т≥. pater - отець). ќдним з найуславлен≥ших њњ представник≥в вважаЇтьс€ јврел≥й јвгустин, або, у в≥тчизн€н≥й традиц≥њ, јвгустин Ѕлаженний (354-430). ” своњх прац€х "ѕро град Ѕожий", "—пов≥дь", "ѕро “р≥йцю" јвгустин розробив ф≥лософське вченн€ про свободну волю ≥ вважав, що людина €к своЇр≥дний м≥крокосм поЇднуЇ у соб≥ природу матер≥альних т≥л - рослин та тварин, розумну душу ≥ свободну волю. ƒуша нематер≥альна, безсмертна, в≥льна у своњх р≥шенн€х. ‘≥лософ в≥ддавав перевагу вольовим характеристикам людськоњ душ≥ перед розумовими. «в≥дси виводилас€ незаперечна перш≥сть в≥ри перед розумом (в≥ра передуЇ розум≥нню) ≥, зрештою, утверджувавс€ беззастережний авторитет церкви €к останньоњ ≥нстанц≥њ у ствердженн≥ будь-€коњ ≥стини. ќтже, свобода вол≥, за јвгустином, не абсолютна. ¬она обмежена божественним передв≥чним р≥шенн€м, €ким Ѕог одних обрав дл€ вр€туванн€ та насолоди в майбутньому житт≥, а ≥нших прир≥к на одв≥чн≥ тортури (у цьому суть христи€нського вченн€ про божественне приреченн€). ѕод≥бним чином јвгустин розмежував науку й мудр≥сть. Ќаука п≥дпор€дкована мудрост≥, бо навчаЇ лише вм≥нню користуватис€ речами, тод≥ €к мудр≥сть ор≥ЇнтуЇ на п≥знанн€ божественних справ ≥ духовних об'Їкт≥в.

јвгустин дав принципово нове, л≥н≥йне тлумаченн€ часу на в≥дм≥ну в≥д цикл≥чного його тлумаченн€, притаманного античному св≥тогл€ду. ѕон€тт€ про час, €к рух в≥д минулого до майбутнього, а не €к пост≥йне повторенн€ того, що вже колись було, стало основою формуванн€ ≥сторичноњ св≥домост≥. јле дл€ јвгустина ≥стор≥€ - це ще коротший пром≥жок м≥ж двома "в≥чност€ми" - створенн€м св≥ту Ѕогом ≥ "тис€чол≥тн≥м" ÷арством Ѕожим на «емл≥. “аке розум≥нн€ часу було характерним дл€ вс≥Їњ середньов≥чноњ культури.

Ќайв≥дом≥шим серед Уотц≥вФ зах≥дноњ церкви був јврел≥й јвгустин Ѕлаженний, €кий систематизував христи€нський св≥тогл€д, спираючись на принципи платон≥зму. ѕротир≥чч€ людськоњ душ≥, зв'€зок людини з Ѕогом, добро ≥ зло, ≥сторичний час ≥ в≥чн≥сть, смисл людськоњ ≥стор≥њ Ч ось т≥ проблеми, €к≥ ц≥кавили його понад усе. ≈тична проблематика займаЇ у нього головне м≥сце. ÷е спор≥днюЇ вченн€ јвгустина, з одного боку, з ф≥лософською традиц≥Їю елл≥н≥стичного пер≥оду, а з другого Ч з майбутньою екзистенц≥ально-гуман≥стичною ф≥лософ≥Їю. …ого вважають одним з родоначальник≥в т≥Їњ ф≥лософськоњ традиц≥њ сучасност≥, €ка у центр своЇњ уваги ставить людину та проблеми њњ ≥снуванн€.

ўодо проблеми стосунк≥в людини ≥ Ѕога, то јвгустина найб≥льш ц≥кавило питанн€ про гр≥ховн≥сть людини перед Ѕогом, причини ≥ насл≥дки першородного гр≥ха јдама ≥ ™ви. √р≥х набуваЇ у нього всесв≥тнього значенн€. «ло у св≥т≥, за јвгустином, Ч не помилка творц€. Ѕог не в≥дпов≥даЇ за нього. «ло Ч це в≥льний виб≥р людини, ≥ вона несе за нього в≥дпов≥дальн≥сть. ƒжерело зла у св≥т≥ Ч в≥д свав≥лл€ людини. ¬она протиставила вол≥ Ѕога свою людську волю. «ло ви€вл€Їтьс€ у повстанн≥ людини проти Ѕога, створ≥нн€ проти творц€. ќск≥льки Ѕог не творив зла, то воно не маЇ справжньоњ реальност≥, тобто воно не ≥снуЇ само по соб≥. «ло Ч це лише в≥дсутн≥сть, нестача (спотворенн€) добра. –озм≥рковуючи над проблемою сп≥вв≥дношенн€ в≥ри ≥ розуму, јвгустин у дус≥ загальнохристи€нськоњ традиц≥њ в≥ддаЇ перевагу в≥р≥. јле в≥н вже не в≥дкидаЇ повн≥стю, €к “ертулл≥ан, Умудр≥сть св≥ту цьогоФ. ¬≥н вважаЇ, що розум Ї потр≥бним дл€ сприйн€тт€ христи€нськоњ доктрини, але його повинна випереджати в≥ра. У¬≥руй, щоб розум≥тиФ, Ч таку тезу висуваЇ јвгустин..

÷≥кавою була також думка јвгустина про л≥н≥йний розвиток людськоњ ≥стор≥њ. ” своњх прац€х Уѕро м≥сто ЅожеФ ≥ У—пов≥дьФ в≥н под≥л€Ї всю ≥стор≥ю людства на ш≥сть ≥сторичних епох: в≥д д≥тей јдама ≥ ™ви ≥ до народженн€ ’риста людство проходить перш≥ п'€ть епох, з народженн€ ’риста починаЇтьс€ шоста, останн€ епоха, €ка триватиме до к≥нц€ ≥снуванн€ людства. ќтже, людська ≥стор≥€ маЇ певну спр€мован≥сть: вона йде в≥д виникненн€ до к≥нц€. „ас не в≥чний, бо до створенн€ св≥ту н≥€кого часу не ≥снувало, ≥ п≥сл€ к≥нц€ св≥ту часу теж не буде. „ас, таким чином, Ї чимось плинним, ≥сторичним.

—уперечка про ун≥версал≥њ

ќдним з важливих ф≥лософських питань середньов≥чч€ стало питанн€ про в≥дношенн€ загального до одиничного. —уперечка з цього приводу в≥дома €к суперечка про ун≥версал≥њ, тобто про природу загальних род≥в ≥ пон€ть. ≤снували два основн≥ р≥шенн€ цього питанн€.

—холастика (в≥д грецького УсхолаФ Ч школа) Ч це специф≥чна система середньов≥чноњ ф≥лософсько-теолог≥чноњ думки, €ка зародилас€ в монастирських школах. ѕ≥зн≥ше так стали ≥менувати всю середньов≥чну ф≥лософ≥ю. —холастика була спр€мована на рац≥ональне обгрунтуванн€ основ христи€нського в≥ровченн€, насамперед дл€ осмисленн€ ≥ доведенн€ бутт€ Ѕога. ¬важалос€, що ≥стина вже дана в Ѕ≥бл≥њ, необх≥дно њњ лише лог≥чно вивести зв≥дти. ѕрирода перестаЇ бути найважлив≥шим об'Їктом людського п≥знанн€. ќсновна увага зосереджуЇтьс€ на п≥знанн≥ Ѕога ≥ людськоњ душ≥. —холастика опиралась в основному на формальну лог≥ку јр≥стотел€. « виникненн€м середньов≥чних ун≥верситет≥в схоластика дос€гаЇ вершин свого розвитку (’≤≤-’IV ст.). ќдн≥Їю ≥з центральних проблем схоластичноњ ф≥лософ≥њ Ї дискус≥€ про ун≥версали(загальн≥ пон€тт€). ” в≥дпов≥дност≥ з тим, €к тлумачилос€ питанн€ про ≥снуванн€ ун≥версал≥й, середньов≥чна ф≥лософ≥€ репрезентована двома основними напр€мами Ч ном≥нал≥змом, ≥ реал≥змом.

Ќом≥нал≥зм (в≥д лат. номен Ч ≥м'€, назва) Ч напр€м, €кий вважав, що реально ≥снують лише поодинок≥ реальн≥ реч≥, а загальн≥ пон€тт€ Ї т≥льки назви або ≥мена. Ќайвидатн≥шими представниками Ї ≤.–осцел≥н, ƒуне —кот, ”.ќккам.

«г≥дно концепц≥њ ном≥нал≥зму ун≥версал≥њ не ≥снують реально, незалежно в≥д людини. ¬они суть т≥льки ≥мена (–осцел≥н). ≤снуЇ т≥льки ≥ндив≥дуальне ≥ лише воно може бути предметом п≥знанн€. «авданн€ знанн€ - збагненн€ одиничного. «агальне ≥снуЇ т≥льки в розум≥ людини. ¬ самих речах немаЇ н≥ загального н≥ одиничного. ≤ те ≥ ≥нше властиво т≥льки нашому способу розгл€данн€ одн≥Їњ ≥ т≥Їњ ж реч≥. ƒл€ по€сненн€ переходу думки до загального, представник ном≥нал≥зму ”њль€м ќккам вводить пон€тт€ про ≥нтенц≥њ, тобто про спр€мован≥сть думки, про лог≥чн≥ ≥ психолог≥чн≥ акти або знаки. ¬с≥ загальн≥ пон€тт€ - це знаки, €к≥ лог≥чно позначають т≥ чи ≥нш≥ об'Їкти.

–еал≥зм Ц це вченн€, зг≥дно з €ким об'Їктивна реальн≥сть (бутт€) ≥снуЇ у вигл€д≥ лише загальних пон€ть, або ун≥версал≥й. –еал≥зм (—≥гер Ѕрабантський, јнсельм  ентербер≥йський, ‘ома јкв≥нський та ≥н.) продовжуЇ л≥н≥ю ѕлатона. «а твердженн€м реал≥ст≥в, загальн≥ пон€тт€ (ун≥версал") ≥снують реально, утворюючи самост≥йний та безт≥лесний св≥т сутностей, котрий ≥снуЇ до конкретноњ реч≥, поза нею та €вл€Їтьс€ њњ причиною ѕро€вом своЇр≥дност≥ п≥дходу реал≥ст≥в до розв'€занн€ ф≥лософських проблем Ї запропонован≥ ‘. јкв≥нським докази ≥снуванн€ Ѕога. –ан≥ше ≥снуЇ, наприклад, ≥де€ людини €к загального пон€тт€, а пот≥м Ч њњ породженн€ Ч одиничн≥ люди.

–еал≥зм. «г≥дно до нього, загальн≥ роди (ун≥версал≥њ) ≥снують реально, незалежно в≥д людини. —правжньою реальн≥стю волод≥ють не одиничн≥ реч≥, а т≥льки загальн≥ пон€тт€ - ун≥версал≥њ, €к≥ ≥снують поза св≥домост≥, незалежно в≥д нењ ≥ матер≥ального св≥ту. —еред видних представник≥в реал≥зму можна вид≥лити ≤оанна —котта, ≈р≥угена та ’ому јкв≥нського. ≈р≥уген вид≥л€в 3 види ≥снуючих ун≥версал≥й: (троњст≥ ≥снуванн€) Ђдо речейї (у божественному розум≥), Ђв самих речахї (€к њх сутн≥сть або форми) ≥ Ђп≥сл€ речейї (в людському розум≥ €к результат абстракц≥њ). ѕогл€ди јкв≥нського схож≥. ѕо-перше, загальне пон€тт€ (ун≥версал≥њ) ≥снуЇ в одиничних речах (in rebus) €к њх сутн≥сна форма (forma substantiales); по-друге, вони утворюютьс€ в людському розум≥ при абстрагуванн≥ в≥д одиничного (post res); по-третЇ, вони ≥снують до речей (ante res) €к ≥деальний прообраз ≥ндив≥дуальних предмет≥в ≥ €вищ в божественному розум≥. ” цьому третьому аспект≥, в €кому јкв≥нат онтологизуЇ майбутнЇ в сенс≥ об'Їктивного ≥деал≥зму, в≥н в≥др≥зн€Їтьс€ в≥д јристотел€.

÷≥ погл€ди можна в≥днести до пом≥рного реал≥зму. ≤снував ≥ крайн≥й реал≥зм, зг≥дно представникам €кого загальне ≥снуЇ т≥льки зовн≥ речей (наприклад, јнсельм). ѕо јбел€ру ≥снують т≥льки Їдин≥ реч≥. јле вони можуть бути схож≥ м≥ж собою, на ц≥й схожост≥ ≥ заснована можлив≥сть ун≥версал≥й.  оли ми стверджуЇмо щось по в≥дношенню до багатьох речей, наше твердженн€ в≥дноситьс€ не до реч≥, а до слова (це ном≥нал≥зм). јле разом з цим јбел€р припускав реальн≥сть загальних пон€ть в розум≥ Ѕога. ÷е зразки, по €ких Ѕог творить реч≥.

 

«овн≥ диспут м≥ж ном≥нал≥стами ≥ реал≥стами вигл€дав €к богословська форма суперечки щодо характеру реальност≥ У—в€тоњ “р≥йц≥Ф, а у ф≥лософському розум≥нн≥ це була проблема реальност≥ категор≥й загального ≥ одиничного. –еал≥сти захищали, по сут≥, традиц≥йну об'Їктивно-≥деал≥стичну тезу про незалежне в≥д матер≥ально-чуттЇвого св≥ту ≥снуванн€ ≥деального, надаючи тим самим Їдино справжньоњ реальност≥ загальним пон€тт€м, ун≥версал≥€м. ÷е приводило реал≥ст≥в до визнанн€ Їдност≥ Ѕожественноњ “р≥йц≥ €к ≥стотноњ реальност≥. Ќом≥нал≥зм (ѕ'Їр јбел€р, ƒунс —котт, ”≥ль€м ќккам та ≥н.) - в≥дроджуЇ аристотел≥вську ор≥Їнтац≥ю на св≥т одиничних об'Їкт≥в, справжн≥ми Ї лише т≥ реч≥, €к≥ чуттЇво сприймаютьс€, а ун≥версал≥њ не мають реального ≥снуванн€; вони лише загальн≥ пон€тт€, ≥мена речей, њхн≥ назви. Ќом≥нал≥зм, €кий в≥дкидав реальне ≥снуванн€ загального, мав тенденц≥ю заперечувати реальн≥сть Ѕожественноњ Їдност≥, а тому був небезпечним дл€ основноњ догми христи€нськоњ церкви.

 

4.’ома јкв≥нський народивс€ приблизно в 1225 р. ¬≥н був сином графа Ћандольфа јкв≥нського, виховувавс€ у бенедиктинц≥в в ћонтекасс≥но. ¬ивчав в Ќеапольському ун≥верситет≥ в≥льн≥ мистецтва. ” с≥мнадц€ть рок≥в в≥н вступаЇ в дом≥н≥канський орден, €кий посилаЇ його вчитис€ до ѕарижа. …ого вчителем став јльберт ¬еликий, за €ким в≥н сл≥дуЇ в  ельн-на-–ейне. ” 1252 р. в≥н знов повертаЇтьс€ до ѕарижа, щоб почати там свою академ≥чну д≥€льн≥сть. ѕ≥д час перебуванн€ в ≤тал≥њ, ’ома знайомитьс€ з трудами јристотел€. ѕодальше перебуванн€ в ѕариж≥ (1268-1272) було дуже важливим, тут в≥н стаЇ в≥домим викладачем теолог≥њ, включаЇтьс€ в полем≥чну боротьбу, в р≥шенн€ сп≥рних питань. ѕомер в≥н у 1274 р. по дороз≥ на Ћ≥онський собор в монастир≥ ‘оссануова, поблизу “еррач≥но. «а м'€к≥сть ≥ легк≥сть свого характеру в≥н отримав пр≥звисько "ангельського доктора" (doctor angelicus). ” 1368 р. його останки були перенесен≥ до “улузи. ’ома јкв≥нський - автор безл≥ч≥ роб≥т, присв€чених питанн€м теолог≥њ ≥ ф≥лософ≥њ. √оловними трудами його вважаютьс€ "—ума теолог≥њ" (1266-1274) ≥ "—ума проти €зичник≥в" (1259-1264).

” "—ум≥ теолог≥њї (тобто сукупност≥ теолог≥чних вчень) розробл€Їтьс€ католицький догматизм. ¬она стаЇ основним твором вс≥Їњ схоластичноњ теолог≥њ.

ќбласт≥ науки ≥ в≥ри у јкв≥нського абсолютно €сно визначен≥. «авданн€ науки у нього звод€тьс€ до по€сненн€ законом≥рностей св≥ту. јкв≥нський визнаЇ також можлив≥сть дос€гненн€ об'Їктивного, в≥рного знанн€ ≥ в≥дкидаЇ так≥ у€вленн€, зг≥дно з €кими д≥йсним вважаЇтьс€ лише д≥€льн≥сть людського розуму. ѕ≥знанн€ повинне бути направлене перш за все на об'Їкт, але не в €кому випадку не всередину, на суб'Їктивн≥ сторони мисленн€. ≤ хоч п≥знанн€ об'Їктивне ≥ ≥стинне, воно не може охопити все. Ќад царством ф≥лософського, метаф≥зичного п≥знанн€ знаходитьс€ ≥нше царство, €ким займаЇтьс€ богословТ€. —юди не можна проникнути природною силою мисленн€. “ут јкв≥нський в≥др≥зн€Їтьс€ в≥д де€ких автор≥в ранньоњ схоластики, наприклад јбел€ра ≥ јнсельма, €к≥ прагнули зробити зрозум≥лою розумом всю область христи€нського догматизму. ќбласть най≥стотн≥ших тањнств христи€нськоњ в≥ри залишаЇтьс€ дл€ јкв≥нського поза ф≥лософським розумом ≥ п≥знанн€м (наприклад триЇдн≥сть, воскрес≥нн€ та ≥н.). ћова йде про ≥стини надприродн≥, так≥ €к, божественне одкровенн€, блага зв≥стка, €к≥ м≥ст€тьс€ т≥льки в в≥р≥. ѕроте м≥ж наукою ≥ в≥рою немаЇ суперечностей. ’ристи€нська ≥стина стоњть вище за розум, але вона не суперечить розуму. ≤стина може бути лише одна, бо походить в≥д Ѕога. јргументи, €к≥ висуваютьс€ проти христи€нськоњ в≥ри з позиц≥й людського розуму, суперечать вищому, божественному розуму, а засоб≥в, €кими волод≥Ї людський розум дл€ такого протисто€нн€, €вно недостатньо. ƒану тезу ’ома пост≥йно обірунтовував ≥ доводив в полем≥чних трактатах, направлених €к проти €зичник≥в, так ≥ проти христи€нських Їретик≥в.

Ќайб≥льше число елемент≥в вченн€ јристотел€ м≥стить том≥стське вченн€ про бутт€. ѕроте в≥д природничо-наукових погл€д≥в јристотел€, јкв≥нський абстрагувавс€ ≥ реал≥зував перш за все те, що служить вимогам христи€нськоњ теолог≥њ.

як у јвгустина ≥ Ѕоец≥€, вище почало у ’оми Ї бутт€. ѕ≥д бутт€м ’ома розум≥Ї христи€нського бога, €кий створив св≥т, €к про те повествуЇтьс€ в —тарому зав≥т≥. –озр≥зн€ючи бутт€ ≥ сутн≥сть, ’ома проте не протиставл€Ї њх, а всл≥д за јристотелем п≥дкреслюЇ њх загальн≥ кор≥нн€. —утност≥ або субстанц≥њ волод≥ють, зг≥дно з ’омою, самост≥йним бутт€м, на в≥дм≥ну в≥д акциденц≥й (властивостей, €костей), €к≥ ≥снують т≥льки завд€ки субстанц≥€м. «в≥дси виводитьс€ розр≥зненн€ так званих субстанц≥альних ≥ акцидентальних форм. —убстанц≥альна форма пов≥домл€Ї люб≥й реч≥ просте бутт€, тому при њњ по€в≥ ми говоримо, що щось виникло, а при њњ зникненн≥ - що щось зруйнувалос€. јкцидентальна форма - джерело певних €костей, а не бутт€ речей. –озр≥зн€ючи всл≥д за јристотелем актуальний ≥ потенц≥йний стан, ’ома розгл€даЇ бутт€ €к перший з актуальних стан≥в.

—утн≥стю, реальн≥стю (≥снуванн€м) реч≥ стають тому, що форми, €к≥ можуть бути в≥докремлен≥ в≥д матер≥њ (або виступають в чисто субсистентному, ≥деальному вигл€д≥, €к €нголи та душ≥, або Ї ентелех≥Їю т≥ла), вход€ть в пасивну матер≥ю. ¬ цьому Ї ≥стотна в≥дм≥нн≥сть представлень јкв≥ната в≥д у€в јристотел€, у котрого форма завжди виступаЇ в Їдност≥ з матер≥Їю, т≥льки з одним виключенн€м: форма вс≥х форм - бог - не т≥лесна. ¬≥дм≥нн≥сть м≥ж матер≥альним ≥ духовним св≥том пол€гаЇ в тому, що матер≥альне, т≥лесне складаЇтьс€ з форми ≥ матер≥њ, тод≥ €к духовне маЇ лише форму.

” кожн≥й реч≥, вважаЇ ’ома, ст≥льки бутт€, ск≥льки в н≥й актуальност≥. ¬≥дпов≥дно в≥н вид≥л€Ї чотири р≥вн≥ буттЇвост≥ речей в залежност≥ ступен€ њх актуальност≥, це виражаЇтьс€ в т≥м, €ким чином форма, тобто актуальне почало, реал≥зуЇтьс€ в речах. Ќа нижчому ступен≥ бутт€ форма, зг≥дно з ’омою, складаЇ лише зовн≥шню визначен≥сть реч≥ (causa formalis); сюди в≥днос€ть неорган≥чн≥ стих≥њ ≥ м≥нерали. Ќа наступному ступен≥ форма предстаЇ €к к≥нцева причина (causa finalis) реч≥, €к≥й внутр≥шньо властива доц≥льн≥сть, вона названа јристотелем Ђрослинною душеюї, вона €к би формуЇ т≥ло зсередини, - це рослини. “рет≥й р≥вень - тварини, тут форма Ї причиною (causa efficiens), тому суще маЇ в соб≥ не т≥льки мету, але ≥ початок д≥€льност≥, руху. Ќа вс≥х трьох ступен€х форма по-р≥зному входить в матер≥ю, орган≥зовуючи ≥ одушевл€ючи њњ. Ќарешт≥, на четвертому ступен≥ форма предстаЇ вже не €к орган≥зуючий принцип матер≥њ, а сама по соб≥, незалежно в≥д матер≥њ (forma perse, forma separata). ÷е дух, або розум, розумна душа, вище ≥з створ≥нь сущих. Ќе будучи пов'€заною з матер≥Їю, людська розумна душа не гине разом з≥ смертю т≥ла. “ому розумна душа носить у ’оми назву "самосущего". Ќа в≥дм≥ну в≥д нењ, плотськ≥ душ≥ тварин не Ї самосущими, а тому вони й не мають специф≥чних дл€ розумноњ душ≥ д≥й, €к≥ зд≥йснюютьс€ т≥льки самою душею, окремо в≥д т≥ла - мисленн€ ≥ вол≥нн€; вс≥ д≥њ тварин, €к ≥ багато д≥й людини (кр≥м мисленн€ ≥ акту вол≥), зд≥йснюютьс€ за допомогою т≥ла. “ому душ≥ тварин гинуть разом з т≥лом, тод≥ €к людська душа безсмертна, вона Ї найблагородн≥ше, що створене природ≥. —л≥дуючи јристотелю, ’ома розгл€даЇ розум €к найвищу серед людських зд≥бностей, розгл€даючи ≥ в сам≥й природ≥ перш за все њњ розумне визначенн€, €ким, €к в≥н рахуЇ Ї здатн≥сть розр≥зн€ти добро ≥ зло. як ≥ јристотель, ’ома бачить у вол≥ практичний розум, тобто розум, направлений на д≥ю, а не на п≥знанн€, €кий керуЇ нашими вчинками, нашою життЇвою повед≥нкою, а не теоретичною установкою, не спогл€данн€м.

¬ св≥т≥ ’оми достов≥рно сущими ви€вл€ютьс€ к≥нець к≥нцем ≥ндив≥дууми. ÷ей своЇр≥дний персонал≥зм складаЇ специф≥ку €к том≥стськоњ онтолог≥њ, так ≥ середньов≥чного природознавства, предмет €кого - д≥€ ≥ндив≥дуальноњ Ђприхованоњ сут≥ї - Ђд≥€ч≥вї, душ, дух≥в, сил. ѕочинаючи з бога, €кий Ї чистим актом бутт€, ≥ зак≥нчуючи щонайменшою ≥з створеноњ сут≥, кожне суще волод≥Ї в≥дносною самост≥йн≥стю, €ка зменшуЇтьс€ у м≥ру руху вниз, тобто у м≥ру убуванн€ актуальност≥ бутт€ ≥стот, €к≥ розташован≥ на ≥Їрарх≥чних сходах.

” Ѕога сутн≥сть тотожна з ≥снуванн€м. Ќавпаки, сутн≥сть вс≥х створених речей не узгоджуЇтьс€ з ≥снуванн€м, бо вона не вит≥каЇ з њх одиничноњ сут≥. ¬се одиничне Ї створеним, €ке ≥снуЇ завд€ки ≥ншим чинникам, таким чином, маЇ характер обумовлений ≥ випадковий. Ћише бог Ї абсолютним, не обумовленим, тому в≥н ≥снуЇ з необх≥дн≥стю, бо необх≥дн≥сть м≥ститьс€ в його сут≥. Ѕог Ї простим бутт€м, сущим; а створена р≥ч, ≥стота Ї бутт€м складним. “ом≥стське р≥шенн€ проблеми взаЇмов≥дношень сутност≥ ≥ ≥снуванн€ укр≥плюЇ дуал≥зм бога ≥ св≥ту, що в≥дпов≥даЇ головним принципам христи€нського монотењзму.

Ѕутт€ бога може бути доведеним, зг≥дно з јкв≥натом, розумом. ¬≥н в≥дкидаЇ онтолог≥чний доказ бога, €кий дав јнсельм. ¬ираз "бог ≥снуЇ" немаЇ дл€ розуму очевидним ≥ природженим. ¬≥н повинен бути доведеним. "—ума теолог≥њ" м≥стить п'€ть доказ≥в, €к≥ взаЇмопов'€зан≥ один з одним.

ѕершодвигун. ѕерше засновано на тому, що все, що рухаЇтьс€, рухомо чимось ≥ншим. Ќе можна, проте, цей р€д продовжувати до безк≥нечност≥, бо у такому раз≥ не ≥снувало б первинного "двигуна", а отже, ≥ того, що њм рухоме, оск≥льки наступне рухаЇтьс€ лише тому, що воно рухоме першим. ÷им визначаЇтьс€ необх≥дн≥сть ≥снуванн€ першого двигуна, €ким Ї Ѕог.

ѕершопричина. ƒругий доказ виходить з сут≥ д≥ючоњ причини. ¬ св≥т≥ Ї р€д д≥ючих причин. јле неможливо, щоб щось було причиною до самого себе, а це безглуздо. ” такому раз≥ необх≥дно визнати першу д≥ючу причину, €ким ≥ Ї Ѕог.

ѕерша необх≥дн≥сть. “рет≥й доказ вит≥каЇ ≥з взаЇмов≥дношенн€ випадкового ≥ необх≥дного. ѕри вивченн≥ ланцюга цього взаЇмозв'€зку також не можна йти до безк≥нечност≥. ¬ипадкове залежить в≥д необх≥дного, €ке маЇ свою необх≥дн≥сть або в≥д ≥ншого необх≥дного, або в самому соб≥. ¬решт≥-решт з'€совуЇтьс€, що ≥снуЇ перша необх≥дн≥сть - Ѕог.

Ќайвищий ступ≥нь досконалост≥. „етвертим доказом служать ступен≥ €костей, €к≥ наступають один за одним, €к≥ Ї скр≥зь, у всьому сущому, тому повинен ≥снувати найвищий ступ≥нь досконалост≥, ≥ знову ним Ї Ѕог.

“елеолог≥чне. ѕ'€тий доказ - телеолог≥чний. ¬ його основ≥ лежить корисн≥сть, €ка ви€вл€Їтьс€ в ус≥й природ≥. ¬се, ≥ що нав≥ть здаЇтьс€ випадковим ≥ даремним, пр€муЇ до €коњсь мети, маЇ сенс, корисн≥сть. ќтже ≥снуЇ розумна ≥стота, €ка направл€Ї вс≥ природн≥ реч≥ до мети, ним ≥ Ї Ѕог.

ќчевидно, що не сл≥д робити спец≥альних досл≥джень, щоб з'€сувати, що ц≥ докази близьк≥ до м≥ркувань јристотел€ (≥ јвгустина). ћ≥ркуючи про сутн≥сть бога, јкв≥нський вибираЇ середн≥й шл€х м≥ж у€вленн€м про особистого бога ≥ неоплатон≥вським його розум≥нн€м, де бог повн≥стю трансцендентний, неп≥знаваний. ѕ≥знати Ѕога, по јкв≥нату, можна в тро€кому сенс≥: п≥знанн€ опосередковане божественним впливом в природ≥, на основ≥ под≥бност≥ творц€ ≥ створеного, бо пон€тт€ нагадують божественн≥ твор≥нн€. ¬се може бути зрозум≥лим лише €к частинка неск≥нченноњ досконалоњ сут≥ Ѕога. Ћюдське п≥знанн€ недосконале у всьому, але все-таки воно вчить нас бачити €к абсолютне ≥снуванн€ в соб≥ ≥ дл€ себе.

ќдкровенн€ вчить також бачити Ѕога €к творц€ ¬сесв≥ту (зг≥дно јкв≥нату, створенн€ в≥дноситьс€ до реальностей, €к≥ можна п≥знати лише через одкровенн€). ” створенн≥ реал≥зуЇ Ѕог своњ божественн≥ ≥дењ. ” так≥й ≥нтерпретац≥њ јкв≥нський знов в≥дтворюЇ платон≥вськ≥ ≥дењ, але в ≥нш≥й форм≥.

ƒо найб≥льш вивчених питань творчост≥ ’оми јкв≥нського в≥днос€тьс€ проблеми людськоњ душ≥. ” багатьох своњх трактатах в≥н м≥ркуЇ про в≥дчутт€, пам'€ть, окрем≥ душевн≥ зд≥бност≥, про њх взаЇмн≥ зв'€зки, про п≥знанн€. ѕри цьому в≥н виходить з јристотел≥вського розум≥нн€ пасивноњ матер≥њ ≥ активноњ форми. ƒуша Ї формуючим принципом, €кий д≥Ї в ус≥х життЇвих про€вах. Ћюдська душа безт≥лесна, вона Ї чиста форма без матер≥њ, духовна, незалежна в≥д матер≥њ субстанц≥€. ÷им обумовлюЇтьс€ њњ незнищен≥сть ≥ безсмерт€. ќск≥льки душа Ї субстанц≥Їю, незалежною в≥д т≥ла, то вона не може бути њм знищена ≥, €к чиста форма, не може бути зруйнована сама по соб≥. “аким чином, людське жаданн€ безсмерт€ јкв≥нат вважаЇ доказом безсмерт€ душевноњ субстанц≥њ, що суперечить аверроњзму, €кий визнаЇ безсмерт€ атрибутом лише над≥ндив≥дуального духу.

¬≥д јристотел€ йде јкв≥нський, розвиваючи теор≥ю окремих душевних сил або властивостей. ¬≥н розр≥зн€Ї вегетативну душу, властиву рослинам (обм≥н речовин ≥ розмноженн€), њњ в≥н в≥др≥зн€Ї в≥д сензит≥вноњ, €ку мають тварини (чуттЇв≥ сприйн€тт€, прагненн€ ≥ в≥льний, дов≥льний рух). ” людини до цього всього додаЇтьс€ ще ≥нтелектуальна здатн≥сть - розум. Ћюдина маЇ розумну душу, €ка виконуЇ функц≥њ ≥ двох нижчих душ (цим јкв≥нат в≥др≥зн€Їтьс€ в≥д францисканц≥в, наприклад в≥д Ѕонавентури). –озуму јкв≥нат в≥ддаЇ перевагу перед волею. ≤нтелект п≥дноситьс€ над волею. якщо ми п≥знаЇмо реч≥ на основ≥ њх зовн≥шньоњ реальност≥, а не њх внутр≥шньоњ сутност≥, то зв≥дси вит≥каЇ кр≥м усього ≥ншого ≥ вив≥д, що власну душу ми п≥знаЇмо опосередковано, а не безпосередньо, через ≥нтуњц≥ю. “ом≥стське вченн€ про душу ≥ п≥знанн€ Ї рац≥онал≥стичним. ≤дењ дом≥н≥канц€ ’оми јкв≥нського р≥шуче протисто€ть переконанн€м францисканц≥в не т≥льки в област≥ психолог≥њ але ≥ в ≥нших област€х. ‘ранцисканська теор≥€ п≥дкреслюЇ перш за все активн≥сть людського п≥знанн€. јкв≥нат, посилаючись на јристотел€, в≥дтворюЇ пасивний, рецептивний характер п≥знанн€. ” п≥знанн≥ в≥н вбачаЇ образне сприйн€тт€ реальност≥. якщо образ сп≥впадаЇ з д≥йсн≥стю, значить, п≥знанн€ правильне. Ќа питанн€ про джерела людського п≥знанн€ јкв≥нат в≥дпов≥даЇ, под≥бно до јристотел€: джерелом Ї не причетн≥сть до божественних ≥дей (або спогадах про них), але досв≥д, чуттЇве сприйн€тт€. ¬есь матер≥ал п≥знанн€ виходить з в≥дчутт≥в. ƒ≥€льний ≥нтелект обробл€Ї цей матер≥ал дал≥. „уттЇвий досв≥д представл€Ї лише ≥ндив≥дуальну, одиничну р≥ч. ¬ласне об'Їктом розуму Ї сутн≥сть, €ка розм≥щена в окремих речах. ѕ≥знанн€ сутност≥ можливе за допомогою абстракц≥њ.

¬ченн€ про державу. јкв≥нат, будучи аристотел≥ком, под≥бно до јльберта ¬еликого, ц≥кавивс€ миром. ” јльберта ≥нтерес схил€вс€ перш за все до св≥ту природи, до природничо-наукових питань. јкв≥нського ж ц≥кавив етичний св≥т ≥, таким чином, сусп≥льство. ÷ентром його ≥нтерес≥в були духовн≥ ≥ соц≥альн≥ проблеми. як ≥ греки, в≥н пом≥щаЇ людину перш за все в сусп≥льство ≥ державу. ƒержава ≥снуЇ дл€ того, щоб п≥клуватис€ про загальне благо. јкв≥нат, проте, р≥шуче виступаЇ проти соц≥альноњ р≥вност≥, станов≥ в≥дм≥нност≥ в≥н вважаЇ в≥чними. ѕ≥ддан≥ повинн≥ п≥дкор€тис€ панам, пок≥рн≥сть Ї њх основною чеснотою, €к й ус≥х христи€н в ц≥лому.  раща форма держави Ї монарх≥€. ћонарх повинен бути в своЇму царств≥ тим, чим Ї душа в т≥л≥, а Ѕог у св≥т≥. ¬лада доброго ≥ справедливого корол€ повинна бути в≥ддзеркаленн€м влади бога в св≥т≥.

«авданн€ монарха - вести громад€н до доброд≥йного житт€. Ќайважлив≥шими передумовами дл€ цього виступають збереженн€ миру ≥ забезпеченн€ добробуту громад€н. «овн≥шньою метою ≥ сенсом Ї дос€гненн€ небесного блаженства. ƒо нього людину веде вже не держава, а церква, €ка представлена св€щениками ≥ нам≥сником бога на земл≥ - –имським “атою. –оль церкви вища, н≥ж держави ≥ тому владики цього св≥ту повинн≥ бути п≥дпор€дкован≥ церковн≥й ≥Їрарх≥њ. јкв≥нат проголошуЇ необх≥дн≥сть безумовного п≥дпор€дкуванн€ св≥тськоњ влади влад≥ духовн≥й. ¬сеос€жна влада повинна належати церкв≥.

 

 

¬≥́ль€м ќ́ккам (0%90%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"англ. William of Ockham, бл. 1300ЧЖ1350) Ч англ≥йський 0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84"ф≥лософ-0%A1%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0"схоласт, 0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D0%B8%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96"францисканець.

Ќаписав р€д 0%A2%D0%B5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F"богословських та ф≥лософських праць Ч з лог≥ки та з ф≥зики 0%90%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C"јристотел€. «авершив розпочату ще його попередниками критику 0%94%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%B8_%D0%B1%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F_%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%B0"ф≥лософських доведень ≥снуванн€ Ѕога, проголосивши, що бутт€ Ѕога Ч предмет рел≥г≥йноњ 0%92%D1%96%D1%80%D0%B0"в≥ри, а не ф≥лософ≥њ, €ка спираЇтьс€ на 0%94%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F"доведенн€.

«а ќккамом, т≥льки чуттЇве, наочне знанн€ (що зветьс€ 0%86%D0%BD%D1%82%D1%83%D1%97%D1%86%D1%96%D1%8F"≥нтуњц≥Їю) може засв≥дчити ≥снуванн€ чого б то не було ≥ т≥льки одне воно стосуЇтьс€ 0%A4%D0%B0%D0%BA%D1%82"факт≥в. ¬ченн€ про роль чуттЇвоњ ≥нтуњц≥њ та досв≥ду в п≥знанн≥ пов'€зане у ќккама з двома ≥ншими важливими положенн€ми його 0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%BF%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"теор≥њ HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%BF%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"п≥знанн€: вимогою простоти по€сненн€ (принцип економ≥њ, 0%91%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0_%D0%9E%D0%BA%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B0"Ѕритва ќккама) та положенн€м про те, що реально ≥снуЇ одиничне (ном≥нальне).

«а ќккамом, завданн€ 0%9F%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"п≥знанн€ Ч ос€гненн€ реально ≥снуючого часткового, одиничного. «агальне ≥снуЇ т≥льки в 0%A1%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C"св≥домост≥ 0%A1%D1%83%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82_(%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F)"суб'Їкта. ѕоза св≥дом≥стю та поза душею будь-€ка р≥ч Ї одиничною. ’оча все реальне, за ќккамом, одиничне, все ж ≥ндив≥ди можуть бути розпод≥лен≥ 0%A0%D0%BE%D0%B7%D1%83%D0%BC"розумом на класи, тобто розпод≥лен≥ за родами та видами. ¬ самих речах намаЇ н≥ загального, ан≥ часткового. ≤ те, ≥ друге притаманне т≥льки нашому способов≥ сприйн€тт€ одн≥Їњ ≥ т≥Їњ ж реч≥. як же в≥дбуваЇтьс€ перех≥д думки до загального (до 0%A3%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%97"ун≥версал≥њ)? ƒл€ по€сненн€ цього переходу в≥н вводить пон€тт€ про 0%86%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F&action=edit&redlink=1"Ђ≥нтенц≥юї, тобто про спр€мован≥сть думки, про лог≥чн≥ та психолог≥чн≥ акти чи знаки. ¬с≥ загальн≥ пон€тт€ (ун≥версал≥њ) Ч 0%97%D0%BD%D0%B0%D0%BA"знаки (0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BC%D1%96%D0%BD"терм≥ни), що лог≥чно позначають 0%9E%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82"об'Їкти.

”н≥версал≥њ не притаманн≥ сам≥й реч≥, вони завжди ≥снують п≥сл€ нењ, ≥снують т≥льки у св≥домост≥, проте вони не позбавлен≥ повн≥стю об'Їктивного значенн€. ’оча ун≥версал≥€ т≥льки знак, але такий, що зам≥щуЇ не будь-€к≥ предмети, а т≥льки т≥, €к≥ сам≥ по соб≥ схож≥ м≥ж собою. “ому 0%9D%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC"ном≥нал≥зм ќккама ≥нод≥ називають Ђтерм≥н≥змомї (в≥д слова Ђтерм≥нї). Ђ“ерм≥н≥змї ќккама пов'€заний з його вченн€м про досв≥д. „ерез те, що реальними Ї т≥льки одиничн≥ реч≥, то п≥знанн€ об'Їктивного св≥ту починаЇтьс€ з досв≥ду ≥ проходить через канали0%92%D1%96%D0%B4%D1%87%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F"в≥дчутт≥в. ѕервинний вид 0%97%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"знанн€ Ч це наочне знанн€, €ким п≥знаЇтьс€ одиничне. ¬сл≥д за ним ≥де Ђабстрактнеї знанн€, або Ђзнанн€ про загальнеї.

Ќа цих засадах ќккам будуЇ свою теор≥ю 0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B0"науки. Ќауки под≥л€ютьс€ на реальн≥ та рац≥ональн≥. –еальн≥ науки розгл€дають пон€тт€ з погл€ду њх в≥дношенн€ до речей, рац≥ональн≥ Ч з точки зору њх в≥дношенн€ до ≥нших пон€ть, а не до речей.

 

“ема 5

1. ‘≥лософ≥€ в≥дродженн€.

ѕон€тт€ Ђ¬≥дродженн€ї виникло €к найменуванн€ пошук≥в д≥€ч≥в цього пер≥оду

стосовно в≥дродженн€ ц≥нностей та ≥деал≥в античност≥. ≈поха ¬≥дродженн€ припадаЇ на XIVXVIст.

√уман≥зм Ч погл€д, зг≥дно з €ким визначаЇтьс€ ц≥нн≥сть людини €к особистост≥, њњ права на свободу, щаст€ ≥ розвиток. ¬ епоху ¬≥дродженн€ гуман≥зм стаЇ широким сусп≥льним рухом, знаменуЇ собою переворот у вс≥й культур≥ та св≥тогл€д≥. ќдна з форм цього перевороту - критика схоластики. —уперечка була принциповою - про новий моральний ≥деал ≥ шл€хи його вт≥ленн€ в житт€. ’ристи€нська етика вбачала вершину моральноњ досконалост≥ в належност≥ до Ѕога, в зв'€зку з чим пропагуЇтьс€ аскетизм, пригн≥ченн€ природних прагнень людини.

Ќа думку ≥тал≥йських гуман≥ст≥в (ћ. ‘≥ч≥но, ѕ. ѕомпонацц≥, ј. ¬алла та ≥н.), природа людини Ї найвищим критер≥Їм дл€ оц≥нки людських пристрастей. Ќа першому план≥ Ч св≥тське житт€, д≥€льн≥сть людини ≥ дос€гненн€ нею щаст€. ¬≥дроджуютьс€ ≥деали античних еп≥курейц≥в, але зам≥сть пасивност≥ стверджуЇтьс€ активн≥сть, благородство, доблесн≥сть духу, культ творчоњ д≥€льност≥. ¬се це потр≥бно не т≥льки дл€ задоволенн€ земних потреб, а й дл€ самовдосконаленн€, створенн€ нового св≥ту.

‘≥лософ≥€ епохи ¬≥дродженн€ сприймаЇтьс€ насамперед €к натурф≥лософ≥€ ф≥лософ≥€ природи). як насл≥док зв'€зку з середньов≥чною ф≥лософ≥Їю центральною дл€ нењ залишаЇтьс€ трактуванн€ питанн€ про взаЇмов≥дношенн€ Ѕога ≥ св≥ту. ќднак методолог≥€ њњ маЇ свою специф≥ку, характерною рисою €коњ Ї антисхоластична, антиар≥стотел≥вська спр€мован≥сть. ѕроголошена ф≥лософами свобода думки вт≥люЇтьс€ в новому п≥дход≥ до трактуванн€ пон€ть матер≥њ, форми, руху, часу, простору ≥ в к≥нцевому результат≥ веде до принципового переосмисленн€ м≥сц€ ≥ рол≥ божественного начала. ¬заЇмов≥дношенн€ Ѕога ≥ св≥ту втрачаЇ схоластичний характер, на зм≥ну тењзму приходить пантењзмЅог у всьомуї), в≥дбуваЇтьс€ певне поверненн€ до ≥дей платон≥зму ≥ неоплатон≥зму. Ќове народжуЇтьс€ ≥ зр≥Ї, проте попереднЇ багато в чому бачитьс€ непорушним ќтже, новий зм≥ст вт≥люЇтьс€ у стар≥ форми.

‘≥лософ≥€ ƒж. Ѕруно - новий етап у розвитку ф≥лософськоњ думки. ¬ жодн≥й з попередн≥х ф≥лософських систем середньов≥чч€ ≥ ¬≥дродженн€ думка про Їдн≥сть св≥ту, про тотожн≥сть Ѕога ≥ людини не проводилас€ з такою посл≥довн≥стю. Ќатурф≥лософ≥€ ƒж. Ѕруно Ч форма пантењзму, що межуЇ з його матер≥ал≥стичним розум≥нн€м.

” прац≥ Ђѕро причину, початок ≥ Їдинеї Ѕог у ƒж. Ѕруно Ч синон≥м природи, €ка розум≥Їтьс€ не €к сукупн≥сть речей матер≥ального св≥ту, а €к необх≥дний закон руху та розвитку св≥ту. √оловне завданн€ ф≥лософ≥њ ≥ науки - проникненн€ в глибини матер≥ального св≥ту, встановленн€ за зовн≥шн≥м калейдоскопом речей ≥ €вищ внутр≥шн≥х законом≥рностей. ƒж. Ѕруно стверджуЇ, що не т≥льки природа Чце ЂЅог у речахї, але й Ѕог не ≥снуЇ, немислимий без Ђречейї, без т≥лесного, матер≥ального св≥ту.

√оловна проблема творчост≥ ћак≥авелл≥ - усп≥х пол≥тичного д≥€ча. ” своњй прац≥ Ђѕравительї в≥н виводить ≥дею Ђнового правител€ї. «г≥дно з нею, вир≥шальним критер≥Їм пол≥тики Ї усп≥х. “ому кожне насильство виправдане, €кщо йдетьс€ про державне добро. ¬≥н пише, що Ђмудрий правитель держави повинен по змоз≥ не в≥ддал€тис€ в≥д добра, але при потреб≥ не в≥ддал€тис€ в≥д злаї. ¬≥н повинен поЇднувати в своњй особ≥ та своњх д≥€х €кост≥ лева, здатного розправитис€ з будь-€ким з≥ своњх ворог≥в, а також лисиц≥, здатноњ ошукати найхитр≥шого хитруна ћудр≥сть правител€ пол€гаЇ в тому, щоб д≥€ти по-р≥зному, зг≥дно з обставинами вибирати спос≥б повед≥нки. ѕравитель - кентавр, нап≥влюдина, нап≥втварина, лев ≥ лисиц€, все, що завгодно.

√оловним представником французького ¬≥дродженн€ Ї ћ≥шель ћонтень (1533-1592pp.), €кий ув≥йшов в ≥стор≥ю ф≥лософ≥њ €к приб≥чник скептицизму.

—кептицизм ћ. ћонтен€ - це критицизм щодо схоластичних, догматичних знань своЇњ епохи, щодо про€в≥в обмеженост≥ буденноњ, масовоњ св≥домост≥, щодо безп≥дставноњ в≥ри в авторитети. Ќеобх≥дна особиста переконан≥сть, €ка Ї насл≥дком ≥ндив≥дуального досв≥ду ≥

власного розуму. «нанн€ виникаЇ з почутт≥в, а вже пот≥м починаЇтьс€ д≥€льн≥сть розуму.

ѕравда, Ї меж≥ компетенц≥њ розуму, але в реальн≥й п≥знавальн≥й д≥€льност≥ людська допитлив≥сть Ї запорукою усп≥ху знанн€, завд€ки €кому людина дос€гаЇ мистецтва Ђжити

вм≥ючиї.

ѕогл€ди ћонтен€ мали великий вплив на подальший розвиток Ївропейськоњ ф≥лософ≥њ: на емп≥ризм Ѕекона, еп≥курењзм √ассенд≥, рац≥онал≥зм ƒекарта, на етику французьких просв≥тител≥в. Ђƒосл≥диї ћонтен€ були улюбленою книгою багатьох видатних письменник≥в.

 

2. ‘≥лософ≥€ Ќового часу.(емп≥ризм Ѕекона, Е, Е)

Ќовий час став часом революц≥йних перетворень у вс≥х сферах сусп≥льного житт€,що викликало зм≥ни ≥ в св≥тогл€дних установках людини. ќсновною метою ф≥лософ≥њ проголошуЇтьс€ п≥знанн€ природи ≥ вдосконаленн€ самоњ людини. —в≥тогл€дна картина св≥ту в новочасних вим≥рах демонструЇ плюрал≥зм думок ≥ концепц≥й. ‘≥лософ≥€ в пошуках обТЇктивноњ ≥стини про навколишн≥й св≥т прагне здобути наукове, достов≥рне знанн€, систематизувати його за допомогою методу в загальну картину св≥ту. Ќовий спос≥бф≥лософствуванн€ передбачав здатн≥сть людини п≥знавати закони ≥ законом≥рност≥ доц≥льно влаштованого зовн≥шнього об'Їктивного св≥ту.

як родоначальник емп≥ризму, Ѕекон базуЇ св≥й метод на визнанн≥ вагомоњ рол≥ досв≥ду в п≥знанн≥. ѕ≥знанн€ Ч н≥що ≥нше, €к в≥дображенн€ зовн≥шнього св≥ту в св≥домост≥ людини.

¬оно починаЇтьс€ з чуттЇвих показник≥в, з≥ сприйн€тт€ зовн≥шнього св≥ту, але останн≥, в свою чергу, потребують експериментальноњ перев≥рки, п≥дтвердженн€ та доповненн€. “ака

позиц≥€ називаЇтьс€ емп≥ризмом (в≥д гр. empeiria - досв≥д).

¬еликого значенн€ Ѕекон надаЇ розгл€ду науки, €ка повинна приносити користь людському життю, збагачувати його новими винаходами ≥ благами. ѕануванн€ людини над природою залежить т≥льки в≥д науки. јдже сила людини р≥вноц≥нна њњ знанню. Ќаука, €к ≥ сонце, осв≥тлюЇ все. ѕротиставл€ючи науку суЇтност≥ бутт€, Ѕекон стверджуЇ, що люди науки не прагнуть добра дл€ себе, тод≥ €к натовп пол≥тик≥в, дл€ €ких моральн≥ настанови не ≥снують, вважаЇ себе центром св≥ту ≥ нав≥ть при загальних нестатках думаЇ лише про себе ≥ вр€туванн€ свого достатку. „им Ї земна велич дл€ того, кому наука даЇ можлив≥сть спогл€дати ¬сесв≥т? ÷им запитанн€м Ѕекон певною м≥рою повторюЇ ƒемокр≥та. Ќаука знижуЇ, зменшуЇ страх перед смертю чи нещаст€м, робить дух людини гнучким ≥ рухомим.

Ќе погоджуючись ≥з твердженн€м ‘. Ѕекона про достов≥рну силу експерименту –ене ƒекарт переносить акцент на людський ≥нтелект, розум «в≥дси - рац≥онал≥зм (в≥д лат. rationalis - розумний), €кий стаЇ дом≥нантною л≥н≥Їю в подальшому розвитков≥ ф≥лософ≥њ. ‘≥лософ≥€ ƒекарта Ї новим, ц≥л≥сним ≥ рац≥онально обірунтованим образом св≥ту, вона визначаЇ напр€м розвитку природознавства, а також вносить основоположн≥ зм≥ни в розвиток самого ф≥лософського мисленн€, створюЇ нову св≥тогл€дну ор≥Їнтац≥ю.

ѕершою умовою ф≥лософ≥њ Ї запереченн€ вс≥х визначень. “ому ƒекарт починаЇ з сумн≥ву €к необх≥дноњ передумови ≥ способу дос€гненн€ п≥знанн€ певних ≥ м≥цних принцип≥в. ”же сам сумн≥в Ї ун≥версальним принципом.

ѕереход€чи до характеристики духу, ƒекарт показуЇ його в≥дм≥нн≥сть в≥д т≥ла …ого неможливо сприйн€ти чуттЇвим у€вленн€м, дух сприймаЇ себе лише чистим ≥нтелектом, ≥ ми все розум≥Їмо через нього; в≥н д≥йсний, живий, св≥домий, самодостов≥рний, на противагу т≥лу, €ке п≥дл€гаЇ сумн≥ву ≥ Ї нереальним. ѕоказуючи в≥дм≥нн≥сть духу в≥д т≥ла, ƒекарт займаЇ позиц≥ю дуал≥зму. ƒух (Ђмисл€ча субстанц≥€ї) ≥ матер≥€ (Ђсубстанц≥€ прот€жност≥ї) незалежн≥ одне в≥д одного, ≥снують немовби паралельно.

¬иход€чи з≥ свого рац≥онал≥зму, ƒекарт створюЇ теор≥ю вроджених ≥дей. «а ƒекартом, ≥дењ або образ предмета знаход€тьс€ в нас, чим б≥льше вони м≥ст€ть у соб≥ реальност≥, тим досконал≥шою повинна бути њх причина. Ќайб≥льшою величиною Ї ≥де€ безмежноњ субстанц≥њ Ч Ѕога; вона не може виходити в≥д мене, оск≥льки € смертний. ” безмежн≥й субстанц≥њ Ї б≥льше реальност≥, н≥ж в обмеженост≥, тому ≥де€ Ѕога в мен≥ Ї первинн≥шою в≥д ≥дењ мене самого. ≤де€ Ѕога Ч найб≥льш ≥стинна, бо не вз€та з почутт≥в, з ≥нших ≥дей, адже величн≥сть Ѕога в них не вм≥щуЇтьс€, € не можу њњ вигадати, тому вона вроджена в мен≥, €к вроджена ≥де€ про мене самого.

« проблематикою п≥знанн€ в ф≥лософ≥њ ƒекарта т≥сно пов'€зуЇтьс€ питанн€ про метод дос€гненн€ найб≥льш ≥стинного, достов≥рного знанн€. ÷им методом Ї рац≥ональна дедукц≥€, ц≥нн≥сть €коњ обірунтовуЇтьс€ такими правилами: достов≥рн≥сть, очевидн≥сть п≥знанн€; анал≥тичн≥сть; висновки з думок; систематизац≥€ €к п≥знаного, так ≥ того,

що п≥знаЇтьс€. ¬ ц≥лому дедукц≥€ - це визначенн€ нев≥домого через ран≥ше п≥знане ≥ в≥доме. ÷≥ правила, €к≥ мали вин€ткове значенн€ дл€ розвитку ф≥лософ≥њ ≥ науки Ќового часу, стали також основними характеристиками наукового п≥знанн€ в нашу епоху.

 

3. ‘≥лософ≥€ Ќового часу.(сенсуал≥зм Ћока, Е, Е)

ƒжон Ћокк на перший план виносить проблематику п≥знанн€, вважаючи, що все багатство знань людина отримуЇ через почутт€, завд€ки досв≥ду, в €ких подано об'Їктивну

природу. ¬≥дчутт€ Ч Їдиний пов'€заний з≥ св≥том канал одержанн€ знань, ≥нших шл€х≥в немаЇ. “ака позиц≥€ отримала назву сенсуал≥зм у(в≥д лат. sensus Ч в≥дчутт€).

—енсуал≥зм у галуз≥ теор≥њ п≥знанн€ у Ћокка т≥сно стикаЇтьс€ з методолог≥чним емп≥ризмом.  ритикуючи ƒекарта, Ћокк вказуЇ, що немаЇ вроджених ≥дей ≥ принцип≥в Ц н≥ теоретичних, н≥ практичних (моральних), у тому числ≥ ≥дењ Ѕога, а все людське знанн€

виходить з досв≥ду - зовн≥шнього (в≥дчутт€) ≥ внутр≥шнього (рефлекс≥њ). Ћюдська думка

(душа) Ч це чистий аркуш паперу (Ђтабула расаї). Ћише досв≥д (завд€ки чуттЇвому п≥знанню) заповнюЇ цей чистий аркуш л≥терами.

ќдним з видатних представник≥в англ≥йськоњ ф≥лософ≥њ, €кий сприйн€в нове природознавче мисленн€, був “омас √оббс.

ќб'Їктом ф≥лософ≥њ √оббс вважаЇ будь-€ке т≥ло, €ке можна у€вити ≥ пор≥вн€ти з ≥ншим ‘≥лософ≥€ не займаЇтьс€ теолог≥Їю, €ка Ї вченн€м про те, що належить не до т≥ла. «в≥дси математичний (геометричний) метод п≥знанн€.

¬ онтолог≥њ мислитель акцентував увагу на матер≥њ €к Їдин≥й субстанц≥њ, а вс≥ €вища, предмети, реч≥, процеси вважав формами ви€ву ц≥Їњ субстанц≥њ. ћатер≥€ Ч в≥чна, а т≥ла та €вища Ч тимчасов≥, вони виникають ≥ зникають. ћатер≥€ Ї суб'Їктом ус≥х зм≥н, хоча виступаЇ €к щось €к≥сно однор≥дне, безкол≥рне, €к система €к≥сних величин. –ух розум≥Їтьс€ т≥льки механ≥чно.

–ац≥онал≥зм ƒекарта знайшов багато продовжувач≥в, серед €ких найвидатн≥ший Ѕ. —п≥ноза.

ќснову ф≥лософськоњ системи —п≥нози складаЇ вченн€ про Їдину субстанц≥ю, €кою Ї Ѕог. —убстанц≥€≥ Ѕог зливаютьс€ у нього в одне пон€тт€. јле Ѕог не стоњть над природою, в≥н знаходитьс€ в н≥й €к њњ ≥манентна причина. “обто —п≥ноза заперечуЇ особистого Ѕога ≥ розум≥Ї його €к ун≥версальну причину св≥ту.

—убстанц≥€ маЇ ун≥версальн≥ характеристики (атрибути), прот€жност≥ та мисленн€, €к≥ Ї неск≥нченними ≥ не п≥дл€гають зм≥нам. ƒл€ опису одиничних речей, €к≥ Ї к≥нцевими, —п≥ноза використовуЇ пон€тт€ модус а. ћодуси - це ≥ндив≥дуальн≥ конкретн≥ реч≥ ≥ €вища, причому Їдн≥сть ус≥Їњ множинност≥ модус≥в забезпечуЇ особливий Ђмодус-рухї.

Ћюдина - модус особливого виду, њй властиве мисленн€, тобто розум. —вобода пол€гаЇ в Їдност≥ розуму ≥ вол≥, а розм≥ри реальноњ свободи визначаютьс€ ступенем розумного п≥знанн€.

–ац≥онал≥стичну, але в≥дм≥нну в≥д ƒекарта позиц≥ю займаЇ √отфр≥д ¬≥льгельм Ћейбн≥ц.

ядром ф≥лософськоњ системи Ћейбн≥ца Ї вченн€ про Ђмонадиї Ч монадолог≥€. ћонада характеризуЇтьс€ €к проста, непод≥льна субстанц≥€, здатна до активноњ д≥€льност≥. ћонада не зм≥нюЇтьс€ в своњй внутр≥шн≥й визначеност≥ п≥д впливом ≥нших монад.  ожна монада в≥дображуЇ св≥т сама по соб≥, несе св≥товий пор€док у соб≥. ¬≥дношенн€, €ке ≥снуЇ м≥ж монадами, д≥стало назву Ђгармон≥€ї.

ћонади найвищого р≥вн€ розвитку здатн≥ до Ђапперцепц≥њї (над≥лен≥ св≥дом≥стю). ÷е монади-духи. ћонада Ч це м≥крокосм. « першоњ категор≥њ монад (житт€) виникаЇ неорган≥чна природа, з другоњ (монади душ≥) Ч тварини, з третьоњ (монади-духи) Ч людина.

—уб'Їктивно- ≥деал≥стичний напр€мок, ƒжордж Ѕеркл≥.

√носеолог≥чна концепц≥€ ƒж. Ѕеркл≥ - ≥деал≥стичний сенсуал≥зм. ЂЅутиї завжди означаЇ Ђбути сприйн€тимї. ћи не можемо сприйн€ти матер≥ю €к ≥дею загального, тому не можемо говорити про њњ ≥снуванн€. Ќаш розум може створювати загальну ≥дею реч≥, але не

загальну ≥дею матер≥њ. Ќаука ≥ ф≥лософ≥€ не в≥дчувають потреби в ≥дењ матер≥њ, тому що

вона н≥чого не додаЇ до властивостей речей понад те, що може бути чуттЇве сприйн€тт€.

Ѕ≥льш посл≥довним у в≥дстоюванн≥ позиц≥њ суб'Їктивного ≥деал≥зму був ≥нший англ≥йський ф≥лософ - ƒев≥д ём.

” вченн≥ про причинн≥сть ёмпоказуЇ, що ≥снуванн€ причинно-насл≥дкових зв'€зк≥в не доведено, тому що те, що вважаЇтьс€ насл≥дком, не м≥ститьс€ в тому, що вважаЇтьс€ причиною, лог≥чно з нењ не виводитьс€ ≥ не схоже на нењ. ѕсихолог≥чний механ≥зм, що виключаЇ впевнен≥сть людей в об'Їктивному ≥снуванн≥ причинност≥, базуЇтьс€ на сприйн€тт≥ регул€рноњ по€ви ≥ руху в час≥ под≥њ Ѕ за под≥Їю ј ≥ сприймаЇтьс€ €к зумовлен≥сть цього насл≥дку причиною. јле це -помилка, €ка в майбутньому призводить до пост≥йного оч≥куванн€ ≥ в≥ри в те, що будь-€ка по€ва ј приведе до Ѕ.

—кептицизм ≥ агностицизм ƒ. ёма не заперечують силу людського розуму. ѓх основою Ї критика природничо-наукового ≥ ф≥лософського мисленн€, €ке хоч ≥ розвивалос€, але здеб≥льшого мало механ≥стичний характер.

 

“ема 6

1. √носеолог≥€ ≥ етика  анта (коперн≥канський переворот, агностичний апр≥оризм, категоричний ≥мператив)

–одоначальником н≥мецькоњ класичноњ ф≥лософ≥њ вважаЇтьс€ ≤ммануњл  ант

 ант виступив новатором в етиц≥. ¬≥н виробив нову на той час етику морального обовТ€зку. ÷€ система морал≥ протистоњть тим етичним вченн€м, €к≥ обірунтовували можлив≥сть добрих вчинк≥в вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. Ќа думку  анта благо повинно бути безв≥дносним, воно маЇ виводитис€ не з сфери на€вного, а з сфери належного. “обто, добро необх≥дно робити заради самого добра. ќкр≥м того  ант сформулював положенн€ про автоном≥ю людськоњ вол≥. Ќ≥що не може примусити людину д≥€ти проти њњ вол≥. ¬≥льний виб≥р Ї абсолютною нормою житт€. “акий п≥дх≥д однозначно в≥дкидаЇ посиланн€ на св€щенний авторитет Ѕога чи примус сусп≥льства. Ќ≥хто ≥ н≥що не може виправдати зл≥ вчинки. ≤деалом та регулюючим принципом етики у  анта виступаЇ категоричний ≥мператив Ц закон морал≥: Ђд≥й так щоб максима твоЇњ вол≥ стала законом дл€ св≥туї. —аме дотриманн€ цього закону робить людину в≥льною ≥ моральною, адже кожен раз в≥льна особа маЇ приймати в≥дпов≥дальне р≥шенн€ в €кому зважуЇ св≥й нам≥р на терезах загального морального закону.ƒ≥€ людини буде моральною т≥льки в тому випадку, коли ≥ндив≥д зд≥йснюЇ њњ з поваги до морального закону

 атегори́чний ≥мперати́в Ч фундаментальний моральний принцип 0%9A%D0%B0%D0%BD%D1%82_%D0%86%D0%BC%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%83%D1%97%D0%BB" анта. «а  антом, ≥снуЇ Їдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розгл€дати ≥нших людей €к ц≥л≥, а не €к засоби. ÷ей принцип Ї ≥мперативом (командою), ≥ в≥н Ї категоричним (застосовуЇтьс€ без вин€тк≥в, у вс≥х випадках, м≥сц€х ≥ обставинах). ¬≥н Ї класичним прикладом етичних теор≥й, систем морал≥, що зосереджуютьс€ радше на ≥стинному характер≥ повед≥нки (≥ нам≥рах особи), ан≥ж на насл≥дках цих д≥й.

ќдне з формулювань категоричного ≥мперативу ≤ммануњла  анта: Ђƒ≥й лише за т≥Їю нормою, €ку хочеш бачити ун≥версальним ≥мперативом Ч нормою дл€ вс≥х людей ≥ також дл€ тебеЕ ƒ≥й так, щоби завжди ставитис€ до людей ≥ до себе також Ч €к до мети ≥ н≥коли Ч лише €к до засобуї0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2"[1].  ант також говорив, анал≥зуючи людську д≥€льн≥сть, що небезпечно ставити насолоду на перше м≥сце Ч це загрожуЇ сам≥й сутност≥ морал≥Е

јнал≥зуючи п≥двалини розуму в своњх трьох книгах  ант поставив соб≥ в заслугу Укоперн≥канський переворотФ в ф≥лософ≥њ ( оперн≥к дов≥в, що не «емл€, а —онце в центр≥ системи, ≥ «емл€ обертаЇтьс€ навколо нього, €к ≥ вс≥ планети). ƒо  анта вважали: п≥знанн€ формуЇтьс€ у людини за рахунок того, що вона все сприймаЇ, що д≥Ї на нењ. “ому вона п≥знаЇ.  ант дов≥в, людина п≥знаЇ те ≥ на ст≥льки, що ≥ на ск≥льки здобуде своЇю активн≥стю, своњми д≥€ми. Ќ≥€ке середовище знанн€ не даЇ. Ћюдина сама рухаЇ себе. ¬она задаЇ природ≥ запитанн€ ≥ заставл€Ї њњ в≥дпов≥дати. ¬≥н вв≥в принцип активност≥ в п≥знанн≥.  ант≥вський Укоперн≥канський переворотФ, поставивши на перший план думку, а не предмет, активне-творче д≥€нн€, а не пасивне спогл€данн€, оказав значний вплив на розвиток ф≥лософ≥њ.\

–озробл€ючи проблеми гносеолог≥њ,  ант в≥дходив в≥д концепц≥њ Ђречей у соб≥ї. ѕроцес людського п≥знанн€, на його думку, починаЇтьс€ з досв≥ду. ≤снуЇ дв≥ чист≥ форми чуттЇвого наукового у€вленн€ (чуттЇвого досв≥ду): прост≥р та час. ¬они упор€дковують в≥дчутт€, розм≥щуючи њх у простор≥ та час≥ ≥ Ї принципами апр≥орного знанн€. —уб'Їкту протистоњть не залежна в≥д нього об'Їктивна реальн≥сть (Ђр≥ч у соб≥ї). –еч≥ у соб≥, д≥ючи на наш≥ органи чутт€, викликають в≥дчутт€, €к≥ не дають н≥€кого знанн€ про реч≥ €к так≥. —в≥т людини, вважаЇ  ант, це предмети та €вища (Ђсв≥т речей дл€ насї), €к≥ упор€дковуютьс€ людською св≥дом≥стю. “аким чином, у  анта виникаЇ два св≥ти: перший - св≥т €вищ, €кий ≥снуЇ в нашому досв≥д≥, у простор≥ та час≥, ≥ другий - св≥т речей у соб≥, €кий не досл≥джений дл€ п≥знанн€ ≥ перебуваЇ поза простором ≥ часом, за межами людськоњ св≥домост≥. ¬се, що ≥снуЇ в розум≥, ≥ не залежить в≥д досв≥ду (наприклад, арифметичн≥ судженн€ тощо)  ант називаЇ Ђапр≥орнимї а те,що залежить в≥д досв≥ду Ц Ђапостер≥орнимї

 

2. јбсолютний ≥деал≥зм √егел€(абсолютна ≥де€, д≥алектика, ф≥лософ≥€ ≥стор≥њ)

√егель називав свою ф≥лософську систему Ђабсолютним ≥деал≥змомї. јбсолютний ≥деал≥зм ф≥лософ≥њ √егел€ пов'€заний з його прагненн€м охопити весь ун≥версум, весь природний ≥ духовний св≥т Їдиним пон€тт€м. “аким початковим пон€тт€м гегел≥вськоњ системи Ї Ђјбсолютна ≥де€ї.

ѕерше ≥ основне визначенн€ Ђјбсолютноњ ≥дењї, по √егелю, Ї розум, мисленн€. ” √егел€ Ђјбсолютна ≥де€ї Ї субстанц≥€, €ка складаЇ суть ≥ першооснову вс≥х речей. Ђ–озум Ї субстанц≥€, а саме те, завд€ки чому ≥ в чому вс€ д≥йсн≥сть маЇ своЇ бутт€, розум Ї неск≥нченна потужн≥сть, тому, що розум не наст≥льки безсилий, щоб обмежуватис€ ≥деалом ≥ ≥снувати €к щось особливе лише поза д≥йсн≥стю, нев≥домо де, в головах де€ких людей. –озум Ї неск≥нченний зм≥ст, вс€ суть ≥ ≥стина, ≥ в≥н Ї дл€ себе самого тим предметом, на обробку €кого направлена його д≥€льн≥сть, тому, що в≥н не маЇ потреби под≥бно до к≥нцевоњ д≥€льност≥ в умовах зовн≥шнього матер≥алу: даних засоб≥в, з €ких в≥н вит€гував би зм≥ст ≥ об'Їкт своЇњ д≥€льност≥ї

“аким чином, Ђјбсолютна ≥де€ї √егел€ Ї першооснова або субстанц≥€ всього того, що ≥снуЇ.

¬она ≥снуЇ в≥чно ≥ м≥стить в прихованому, Ђзгорнутомуї вигл€д≥ вс≥ можлив≥ визначенн€ природних, сусп≥льних ≥ духовних €вищ. ¬ процес≥ саморозвитку Ђјбсолютна ≥де€ї проходить р≥зн≥ стад≥њ у вигл€д≥ посл≥довного руху в≥д абстрактного Ч загальних визначень до визначень, збагаченим конкретним зм≥стом.

ѕершим етапом саморозкритт€ Ђјбсолютноњ ≥дењї Ї лог≥ка. Ћог≥ка, по √егелю, Ч це науково-теоретичне усв≥домленн€ Ђјбсолютноњ ≥дењї. „ерез лог≥ку Ђјбсолютна ≥де€ї розкриваЇтьс€ в њњ загальному зм≥ст≥ у вигл€д≥ системи категор≥й, починаючи в≥д самих загальних Ч бутт€, небутт€, на€вного бутт€, €кост≥, к≥лькост≥ ≥ т. д., ≥ зак≥нчуючи конкретними, багатообразно визначуваними.

Ќаступний етап саморозвитку Ч природа Ч найб≥льш слабка частина його системи. √егель погано знав природознавство ≥ тому у ф≥лософ≥њ природи можна зустр≥ти багато неточностей, помилок. √егель дуже низько оц≥нюЇ природу. ѕрирода, по √егелю, це необх≥дний в процес≥ розвитку Ђјбсолютноњ ≥дењї, але все таки допом≥жний зас≥б.

ѕо √егелю, Ѕог створюЇ природу з т≥Їю метою, щоб з природи виникла людина ≥ разом з нею людський дух.

ѕершою стад≥Їю розвитку людського духу Ї суб'Їктивний дух. —уб'Їктивний дух розгл€даЇтьс€ √егелем на трьох р≥вн€х: антрополог≥њ, феноменолог≥њ ≥ психолог≥њ. јнтрополог≥€ розкриваЇ душу €к субстанц≥ю, що в≥дчуваЇ, феноменолог≥€ досл≥джуЇ перетворенн€ душ≥ на св≥дом≥сть по ступен€х: св≥дом≥сть Ч самосв≥дом≥сть Ч розум, психолог≥€ показуЇ теоретичн≥ ≥ практичн≥ зд≥бност≥ духу.

ƒругою стад≥Їю розвитку людського духу Ї об'Їктивний дух. ќб'Їктивний дух охоплюЇ у √егел€ сферу соц≥ального житт€ ≥ розум≥Їтьс€ €к над≥ндив≥дуальна ц≥л≥сн≥сть, що п≥дноситьс€ над окремими людьми ≥ ви€вл€Їтьс€ через њх р≥зн≥ зв'€зки ≥ в≥дносини. ќб'Їктивний дух розгортаЇтьс€ в прав≥, морал≥, моральност≥, держав≥, рел≥г≥њ, мистецтв≥.

¬ищою формою самореал≥зац≥њ јбсолютноњ ≥дењ Ї јбсолютний дух. ѕ≥д јбсолютним духом √егель розум≥Ї сукупну духовну д≥€льн≥сть людства впродовж тис€чол≥ть розвитку всесв≥тньоњ ≥стор≥њ. “аким чином, јбсолютний дух Ч це та ж јбсолютна ≥де€

” √егел€ пон€тт€ јбсолютна ≥де€ ≥ јбсолютний дух нер≥дко уживаютьс€ в одному ≥ тому ж значенн≥. Ђƒух Ї завжди ≥де€ї, Ч пише √егель.

” √егел€ виходить, що вищою формою ≥ к≥нцем розвитку јбсолютноњ ≥дењ Ї ф≥лософська система самого √егел€.

” певн≥й суперечност≥ з системою знаходитьс€ д≥алектичний метод √егел€. ƒ≥алектичний метод припускаЇ розгл€д вс≥х €вищ ≥ процес≥в в загальному взаЇмозв'€зку, взаЇмообумовленост≥ ≥ розвитку. ÷ей метод у ф≥лософ≥њ зустр≥чавс€ ≥ до √егел€. —початку терм≥н Ђд≥алектикаї означав мистецтво веденн€ суперечки ≥ розробл€вс€, по переваз≥, в ц≥л€х вдосконаленн€ ораторського мистецтва. –одоначальниками д≥алектики можна вважати —ократа ≥ соф≥ст≥в. –азом з тим, д≥алектика розробл€лас€ у ф≥лософ≥њ €к метод анал≥зу д≥йсност≥. ѕроте т≥льки √егель надав д≥алектиц≥ найб≥льш розвинену ≥ досконалу форму. ѕосл≥довники √егел€ утворили два напр€ми: л≥вогегель€нство ≥ правогегель€нство. ѕерш≥ звернули увагу на гегел≥вський д≥алектичний метод ≥ використовували його дл€ критики христи€нства; других б≥льше привертала ф≥лософська система об'Їктивного ≥деал≥зму.

 

¬ченн€ √егел€ про розвиток складаЇ €дро гегел≥вськоњ ≥деал≥стичноњ д≥алектики ≥ ц≥лком спр€моване проти метаф≥зики. ќсобливе значенн€ в д≥алектичному метод≥ √егел€ мали три принципи розвитку, що розум≥ютьс€ ним €к рух пон€ть, а саме: перех≥д к≥лькост≥ в €к≥сть, протир≥чч€ €к джерело розвитку ≥ запереченн€ запереченн€. ” цих трьох принципах, хоча й у ≥деал≥стичноњ форм≥, √егель розкрив загальн≥ закони розвитку

√егель збагатив ф≥лософ≥ю розробкою д≥алектичного методу. ” його ≥деал≥стичноњ д≥алектики пол€гало глибоке рац≥ональне в≥дображенн€. –озгл€даючи основн≥ пон€тт€ ф≥лософ≥њ та природознавства, в≥н певною м≥рою д≥алектично п≥дходив до тлумаченн€ природи, хоча в своњй систем≥ в≥н ≥ заперечував розвиток природи в час≥.

“аким чином, ≥сторична роль ф≥лософських вчень н≥мецьких ф≥лософ≥в к≥нц€ XVIII - початку XIX ст., ќсобливо √егел€, пол€гала у розвитку цими видатними мислител€ми д≥алектичного методу.

 

 

“ема 7

1. Ђ‘≥лософ≥€ житт€ї Е

Ђ‘≥лософ≥€ житт€ї, з €коњ починаЇтьс€ сучасна ф≥лософ≥€, виникаЇ в друг≥й половин≥ XIX ст., переважно в Ќ≥меччин≥. ƒана ф≥лософ≥€ сумн≥ваЇтьс€ в ≥сторичному прогрес≥, стверджуЇ в≥дносн≥сть ≥стини, ≥ррац≥ональн≥сть соц≥ального поступу ≥ самоњ душ≥ людини. Ќа перше м≥сце в н≥й висуваЇтьс€ ≥де€ вивченн€ житт€ окремоњ людини, важливост≥ саме його анал≥зу дл€ ф≥лософ≥њ. Ќесв≥доме, п≥дсв≥доме та ≥нтуњц≥€ стають центрами ф≥лософськоњ антрополог≥њ.

Ўопенгауер виходить з того, що кант≥вському терм≥ну Ђ€вищеї протиставл€Ї терм≥н Ђу€вленн€ї, €кий об≥ймаЇ все, що дано нам у чуттЇвому сприйн€тт≥. —в≥т ≥снуЇ т≥льки €к у€вленн€. ћатер≥альний св≥т - не що ≥нше, €к св≥т €вищ, ≥ його вивчаЇ наука. ќтже, св≥т ≥снуЇ ост≥льки, оск≥льки ми його у€вл€Їмо. “аким чином, в≥дбуваЇтьс€ перех≥д з≥ св≥ту Ђ€к у€вленн€ї у св≥т Ђ€к волюї. Ќе в мисленн≥, а в бажанн≥ (хот≥нн≥) суб'Їкт виступаЇ сам по соб≥, розкриваючи свою внутр≥шню сутн≥сть - волю, €ка Ї принципом суб'Їктивност≥, на в≥дм≥ну в≥д п≥знанн€ €к принципу об'Їктивност≥. ¬ол€ - первинна, незалежна в≥д п≥знанн€, €ке Ї вторинним, в≥докремленим в≥д вол≥. ¬ол€ розум≥Їтьс€ €к ун≥версально-косм≥чний феномен, а кожна сила в природ≥ Ч €к вол€. ќтже, об'Їктивному п≥знанню протиставл€Їтьс€ ≥ррац≥ональне п≥знанн€, €ке вводить у недос€жний ≥ншим чином св≥т. ћова йде не про ≥нтелектуальну ≥нтуњц≥ю, а про безпосередню самосв≥дом≥сть, про ≥нтуњц≥ю, €ка маЇ справу не з зовн≥шн≥м св≥том, а з Ђбутт€м у соб≥ї того, що саме по соб≥ Ї Ђ≥нтуњтивнимї. ” вол≥ сво€ власна необх≥дн≥сть, вона не визначаЇтьс€ розумом ¬ол€ Ї першим ≥ перв≥сним, виконуЇ роль вершника, €кий пришпорюЇ кон€.

Ўопенгауера називають ф≥лософом Ђсв≥товоњ скорботиї, оск≥льки в навколишньому

св≥т≥ в≥дбуваютьс€ в≥чн≥ повторенн€ траг≥чних стан≥в, у €ких винуватцем Ї вол€. —кладовою частиною Ђтраг≥чноњ д≥алектикиї Ўопенгауера Ї пон€тт€ вини —в≥товоњ ¬ол≥. ¬иникненн€ ¬сесв≥ту ≥ житт€ в ньому - це стих≥йно неусв≥домлене, а пот≥м усв≥домлене гр≥хопад≥нн€, що т≥льки частково виправдовуЇтьс€ стражданн€ми, €к≥ випали на долю тих, хто живе в св≥т≥. ¬их≥д мислитель вбачаЇ в тому, щоб люди спр€мували притаманну њм життЇву енерг≥ю €к проти самоњ ц≥Їњ енерг≥њ, так ≥ проти њњ джерела - —в≥товоњ ¬ол≥.

Ќасамперед необх≥дно засобами ф≥лософського п≥знанн€ ви€вити завданн€, €к≥ сто€ть перед людьми, пот≥м Ч подолати два етапи самознищенн€ ¬ол≥.

ѕерший - естетичне спогл€данн€;

ƒругий Ч моральне самовдосконаленн€, завд€ки €кому в≥дбуваЇтьс€ зм≥на повед≥нки в

потр≥бному напр€мку.

‘≥лософом парадокс≥в, лог≥ка думки €кого заворожуЇ, називають ‘р≥др≥ха Ќ≥цше.

÷ентральним пон€тт€м н≥цшеанства Ї Ђвол€ до владиї €к найб≥льш значний критер≥й кожного типу повед≥нки, кожного сусп≥льного €вища. Ђ∆итт€, Ч стверджуЇ Ќ≥цше, Ч прагне до максимуму почутт€ владиї. якщо у Ўопенгауера ¬ол€ Ї основою бутт€, то Ќ≥цше надаЇ цьому пон€ттю соц≥ально-морального в≥дт≥нку.

ѕеретворюючи на реальн≥сть чињсь настанови ≥ пророцтва, ≥дењ ≥ теор≥њ, людина не може стати н≥чим ≥ншим, €к рабом обставин, доктрин, ≥деолог≥й Ђ¬ол€ до владиї Ч це зведенн€ докупи €к≥сних стан≥в псих≥ки (≥нстинкт≥в, емоц≥й, ≥нтелекту тощо). ¬ д≥€льност≥ великого полководц€, у творчост≥ художника або вченого вол€ до влади максимальна, оск≥льки найб≥льшого виразу дос€гаЇ самовладанн€, самовизначенн€.

« Ђвол≥ до владиї Ќ≥цше виводить ус≥ основи морал≥. ¬≥н стверджуЇ, що мораль, в €к≥й визначальними Ї пон€тт€ добра ≥ зла, виникаЇ €к насл≥док почутт€ зверхност≥ одних людей над ≥ншими: аристократ≥в (кращих) над рабами (г≥ршими).

ѕор€д з генетичною характеристикою людини ар≥йськоњ раси Ќ≥цше пропагуЇ подв≥йну мораль Ђнадлюдиниї. « одного боку, ц≥ люди у ставленн≥ одн≥ до одних стриман≥, горд≥, приваблив≥. « другого боку, у ставленн≥ до Ђчужихї вони не в≥др≥зн€ютьс€ в≥д зв≥р≥в, бо в≥льн≥ в≥д моральних обов'€зк≥в ≥ керуютьс€ у своњх д≥€х ≥нстинктами. «овн≥шн€ особлив≥сть Ђнадлюдиниї пол€гаЇ у Ђвродженому благородств≥ї, Ђаристократичност≥ї. ћаси готов≥ п≥дкор€тис€, €кщо володар доведе насамперед своЇю зовн≥шн≥стю, манерою триматис€ своЇ право керувати. ¬олодарем влади Ђнадлюдинаї стаЇ не через вроджену приналежн≥сть до певного класу чи стану, а €к обранець самоњ природи. ¬≥домо, що концепц≥ю Ђнадлюдиниї з њњ антисем≥тськими та антихристи€нськими ≥де€ми використали ≥деологи фашизму. јле Ќ≥цше був категоричним противником будь-€ких форм пануванн€ масовоњ св≥домост≥, €ка найвищою м≥рою про€вилась у фашистськ≥й Ќ≥меччин≥. …ого Ђнадлюдинаї Ч це гармон≥йна людина, в €к≥й орган≥чно поЇднуютьс€ ф≥зична досконал≥сть, висок≥ моральн≥ та ≥нтелектуальн≥ €кост≥. ЂЌадлюдинаї Ч це Ђнова людинаї, Ђв≥льний духї, нос≥й новоњ Ђ≥нтелектуальноњ сов≥ст≥ї, дл€ €коњ немаЇ авторитет≥в, Ѕога, це Ђлюдина майбутньогої, €ка п≥днеслас€ над сучасною культурою з њњ обманом. ѕошуки рел≥г≥њ та Ѕога Ї характерними дл€ Ђпосередньоњї людини, €к≥й потр≥бен абсолют дл€ того, щоб йому п≥дкоритис€. Ђѕосередн€ї людина шукаЇ, де б позичити св≥торозум≥нн€ ≥ саморозум≥нн€, щоб не думати сам≥й.

¬олюнтар́изм (лат. вол€) Ч теч≥€ в психолог≥њ ≥ ф≥лософ≥њ, що визнаЇ волю особливою, надприродною силою, що лежить в основ≥ псих≥ки ≥ бутт€ в ц≥лому. “еор≥€, зг≥дно з €кою вол€ Ї першоосновою ≥ творцем д≥йсност≥, основним фактором у псих≥чному житт≥ людини всупереч розумов≥; соц≥ально-пол≥тична д≥€льн≥сть, €ка, нехтуючи об'Їктивними законами ≥сторичного розвитку, керуЇтьс€ суб'Їктивними бажанн€ми й дов≥льними р≥шенн€ми ос≥б, €к≥ њњ зд≥йснюють.

Ќадлюди́на (н≥м.) Ч концепц≥€, сформульована в творчост≥ н≥мецького ф≥лософа ‘р≥др≥ха Ќ≥цше, €к мета, до €коњ повинна прагнути людина в своЇму розвитку.

2. ≈кзистенц≥ал≥зм.

≈кзистенц≥ал≥зм - ф≥лософська теч≥€ XX ст., €ка висуваЇ на перший план абсолютну ун≥кальн≥сть людського бутт€, що не маЇ адекватного вираженн€ мовою пон€ть. ≈кзистенц≥€ (лат.) означаЇ Ђ≥снуванн€ї.

ƒжерела сучасного екзистенц≥ал≥зму с€гають XIX ст., вони пов'€зуютьс€ з ≥менем данського ф≥лософа —ерена  'Їркегора.

¬исунувши ≥дею Ђекзистенц≥ального мисленн€ї, пов'€заного з внутр≥шн≥м житт€м людини, з њњ най≥нтимн≥шими переживанн€ми,  'Їркегор вважаЇ, що зовн≥шнЇ бут€ людини Ї Ђнед≥йсним ≥снуванн€мї. ƒ≥йсне ≥снуванн€ людини Ч њњ Ђекзистенц≥€ї. ƒос€гненн€ екзистенц≥њ передбачаЇ зд≥йсненн€ людиною вир≥шального вибору, завд€ки €кому вона переходить в≥д Ђнед≥йсного бутт€ї до Ђсамоњ себеї, Їдиноњ ≥ неповторноњ, до бутт€ Ђд≥йсногої.

” своЇму сходженн≥ до Ђд≥йсного ≥снуванн€ї, до екзистенц≥њ, до самоњ себе людина проходить три етапи: естетичний, етичний, рел≥г≥йний.

ѕринцип естетичного - детерм≥нац≥€ ≥снуванн€ людини зовн≥шн≥м св≥том, €кий не залежить в≥д њњ вол≥. ѕеребуваючи на ц≥й стад≥њ в стан≥ вибору, людина ор≥Їнтована на Ђнасолодуї. Ћюдина обираЇ, але цей виб≥р зд≥йснюЇтьс€ у найприм≥тивн≥ш≥й форм≥, оск≥льки обираЇтьс€ лише об'Їкт, €кий може принести Ђнасолодуї. —аме ж прагненн€ €к таке, сама ор≥Їнтац≥€ людини на Ђнасолодуї не обираЇтьс€ людиною, бо њњ ще напередодн≥ визначено безпосередньо-чуттЇвою стих≥Їю людського житт€.

ѕринципом етичного етапу Ї обов'€зок. Ќа ц≥й стад≥њ людина, певною м≥рою зв≥льнена в≥д зовн≥шн≥х обставин, д≥йсно вибираЇ себе. «авд€ки обов'€зковост≥ вона зд≥йснюЇ акт самовизначенн€, але поки що це самовизначенн€, €ке спираЇтьс€ лише на розум, в≥дпов≥дно до норм морального закону. Ќа ц≥й стад≥њ це вже д≥йсне самовизначенн€, хоча й

абстрактне.





ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-23; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 928 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

“ак просто быть добрым - нужно только представить себ€ на месте другого человека прежде, чем начать его судить. © ћарлен ƒитрих
==> читать все изречени€...

2279 - | 2023 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.159 с.