Моністичні теорії: Мілетська натурфілософія та проблема першопочатку

Моні́зм — теорія, згідно з якою різні типи 0%91%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F"буття або 0%A1%D1%83%D0%B1%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F"субстанції, що здаються різними, врешті зводяться до єдиного джерела

Античні філософи прагнули відшукати причину всіх явищ.. Поступово серед них формується уявлення про співвідношення великого світу природи (макрокосмосу) і малого людського світу (мікрокосмосу).

Представники однієї з перших у Стародавній Греції філософських шкіл, що виникла наприкінці VII ст. до н. є. на західному узбережжі Малої Азії в місті Мілеті, – Фалес (бл. 625 – 547 до н. є.), Анаксімандр (бл. 610 – 546 до н. є.) і Анаксімен (бл. 585 – 525 до н. є.)

Вони уявляли першоречовину буття в конкретно-речовій формі: води (Фалес), повітря (Анаксімен), "апейрона", що в перекладі з давньогрецької мови означає "невизначене", "безмежне" (Анаксімандр).

Фалес визнавав першопочатком те, що є максимально наближеним до природного буття – воду. Фалесу приписують такі висловлювання: “насіння і зерна всього існуючого мають вологу природу”, “висихання всього є смерть”. Таким чином, за Фалесом, життя пов’язане з вологою, а волога передбачає наявність води, тому все походить з води, знаходить своє життя у воді і закінчується в ній. Вода це першооснова – рідка сутністність, з якої витікає все суще і у яку все повертається, але яка сама залишається незмінною попри всі перетворення. Фалесова вода співставлялась з божественним началом.

Концепція Анаксімена поєднує натурфілософський принцип з суто психологічним. Анаксімен вважає душу повітрям, а дихання її головним визначенням. Дихання і повітря охоплюють увесь світ, і Анаксімен висуває ідею всезагальної одухотвореності, як це було і у вченні Фалеса. Проте в означенні першоелемента світу Анаксімен надав перевагу повітрю. Він віднайшов у цьому елементі основу для варіацій та трансформацій. Можна в цьому твердженні бачити дальший крок наперед, бо замість "масивної" води Анаксімен бере за основу всього майже непомітний, малоприступний для чуття елемент, який нагадує "дихання", віяння життя, із чого повстала думка про душу.За дальшими відомостями Анаксімен хотів пояснити також спосіб, яким один елемент перетворюється в другий, – це відбувається шляхом "згущення" та "розрідження.

Анаксімандр першооснову знайшов не серед реальних стихій, що підлягають спостереженню, а в апейроні. Прикметник апейрос по-грецьки означає неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй. Апейрон Анаксімандра безсмертний, непідвладний знищенню і вічно рухається. На безмірності апейрону базується здатність не вичерпуватися, бути вічним генетичним початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення чотирьох стихій: адже якщо стихії перетворюються одна в одну, отже, у них є щось спільне, що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксімандр стверджував, що апейрон – основа і єдина причина всієї суті; алейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле; їх парні комбінації утворюють землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря (вологе й гаряче), вогонь (сухе й гаряче). Апейрон у Анаксімандра виступає як божественне начало, бо воно безсмертне і не може бути зруйноване. Світ за Анаксімандром виникає завдяки виокремленню з первинного одвічного апейрону серії контрастів (протилежностей) – теплого і холодного, світла і темряви, сухого і вологого. Чергування протилежностей є "несправедливість" (народитися для кожної з протилежностей означало протиставити себе іншій).

Піфагореї́зм — 0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8F_%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%96%D1%8F"давньогрецька філософська школа піфагорійців. Назва школи походить від імені засновника — 0%9F%D1%96%D1%84%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D1%80"Піфагора (6 століття до н. е.).

Піфагор (бл 580 - бл 500 рр. до н. е.) після довгочасного навчання в Єгипті, Вавилоні, можливо й в Індії, засновує у м Критоні свою школу - Піфагорійський союз. Цікавим є спосіб життя, який сповідували піфагорійці. Він спирався на ієрархію цінностей. На перше місце ставилося прекрасне і благопристойне, на друге - вигідне і корисне, на третє - приємне. В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне», яке означало перемогу над почуттями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора. Велика увага приділялась медитації, психотерапії, проблемі дітородіння. Розроблялися прийоми поліпшення розумових здібностей, вміння слухати і спостерігати. Найбільш цінувався споглядальний спосіб життя мудреця

Спочатку піфагорейство виникло як релігійний рух, що сформувався у релігійну громаду в місті Кротон (південна Італія — колонія Греції). Основними положеннями релігійного вчення були віра в живе тіло 0%9A%D0%BE%D1%81%D0%BC%D0%BE%D1%81"Космосу (вогнене кулеподібне тіло — міф про 0%A1%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0"Саламандру), що вбирає в себе безмежну порожнечу і 0%A5%D0%B0%D0%BE%D1%81"Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простір у Космос з його відокремленням усіх речей між собою, підпорядкуванням речей єдиному законові. Ця релігійна громада була переконана у переселенні душі людини після її фізичної смерті в тіла інших істот. Надалі (5—4 століття до н. е.) серед піфагорійців набула поширення філософська тенденція самоусвідомлення. Найвідомішими піфагорійцями були 0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9"Філолай, 0%95%D0%B2%D1%80%D1%96%D1%82"Евріт, 0%90%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82"Архіт, 0%90%D0%BB%D0%BA%D0%BC%D0%B5%D0%BE%D0%BD"Алкмеон.