Проекти, подібні проекту Національної ради з ЗМІ, мають своєю головною метою максимально повну реалізацію інформаційних прав громадян (? У ст. 19 загальної декларації прав людини, ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права проголошується право кожної людини вільно шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї; в числі конституційних гарантій громадян зафіксовані: право «вільно шукати, одержувати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким законним способом»; право кожного на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища і т.д).
Інформаційні права громадян (аудиторії засобів масової інформації) відображені і враховані в російських законах у явно «звуженому» вигляді - або не представлені зовсім.
Стаття 51 Закону про ЗМІ забороняє поширення інформації з метою зганьбити громадянина - або окремі категорії громадян, виключно за ознаками статі, віку, расової чи національної приналежності, мови, ставлення до релігії, професії, місця проживання і роботи, а також у зв'язку з їх політичними переконаннями. До числа конституційних гарантій, проголошених Основним Законом Російської Федерації, відносяться також положення про охорону гідності особистості (ст. 21), про недоторканність приватного життя, особистої і сімейної таємниці, захист честі і доброго імені людини (ст. 23); про недопустимих збору, зберігання, використання та поширення інформації про приватне життя особи без її згоди (ст. 24). Ці положення розвинені в змісті відповідних законів. Але чинним законодавством в цілому передбачений вельми обмежений набір ситуацій, в яких громадянин може в правових формах відстоювати свої індивідуальні права та інтереси у відносинах із засобами масової інформації, в основному лише в тих випадках, коли пресою порушено право людини на недоторканність приватного життя, особистої і сімейної таємниці, їй було завдано моральної шкоди, завдано шкоди її честі, гідності та діловій репутації або поширювалася неправдива інформація про неї.
Проблематично, хоча й реально, залучення журналістів до кримінальної відповідальності, передбаченої за опублікування в засобах масової інформації відомостей, що розуміються, як «наклеп» і «образа» (відповідно до ст. 129 і 130 КК РФ). Це пов'язано з тим, що під наклепом розуміється поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її репутацію. Преса ж зазвичай схильна не визнавати свою провину за публікацію завідомо неправдивих відомостей, наголошуючи на те, що мало місце всього лише «сумлінна омана». Образа характеризується в законі як приниження честі і гідності іншої особи, виражене в непристойній формі. Однак закон не містить чіткого визначення, які ж вираження вважати непристойними. Немає визначеності й у питанні про відповідальність журналіста в тих випадках, коли образа міститься не в його висловлюваннях, а в мові його партнерів по спілкуванню (співрозмовників, що інтерв'юються).
На практиці весь правовий захист суспільної моральності від замахів на неї з боку засобів масової інформації зводиться до боротьби з поширенням порнографії через медійні канали і до недопущення використання образливої нецензурної лайливої лексики.
Право на інформацію, проголошене у ст. 19 Загальної декларації прав людини, відноситься до основних прав людини. Виходячи з необхідності дотримання права на інформацію, ЗМІ зобов'язані забезпечити інформованість аудиторії збалансованими повідомленнями. Право на інформацію відповідно до ст. 19 Загальної декларації включає в себе не тільки право індивідуума на свободу шукати, а й право поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів, тобто не тільки право бути об'єктом інформування, але і ставати суб'єктом інформаційної діяльності.
