В даний час широко поширене припущення, що в умовах політичного плюралізму та ринкових відносин «четверта влада» забезпечує спостереження і контроль діяльності решти трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової. Разом з тим закономірним і логічним є запитання: хто повинен спостерігати за діяльністю самої друкованої та електронної преси, які структури і механізми закликані уберегти її від помилок, спотворень і зловживань, забезпечити сумлінне і повне задоволення прав громадян у информаційній сфері, відповідальність перед суспільством?
Соціальна відповідальність ЗМІ і журналістів грунтується на знанні, розумінні потреб суспільства у сфері масової інформації та можливих соціальних наслідків інформаційної діяльності. Реалізується така відповідальність через механізми підзвітності суспільству: саме ці механізми забезпечують громадський контроль за інформаційною діяльністю ЗМІ. Здійснення принципу відповідальності є ключовим питанням соціального функціонування ЗМІ на принципах демократії, оскільки свобода мас-медіа без соціальної відповідальності несе їх асоціальність.
Незважаючи на існування законодавства про ЗМІ. Громадськість має численні претензії до засобів масової інформації у зв'язку з виразними тенденціями асоціальної їх діяльності. Це породжує посилення суспільних настроїв на користь цензури друкованої та електронної преси, у відновленні якої багато хто бачить панацею від нинішніх гострих проблем ЗМІ, від байдужості Медіа - суспільства до прав, потреб і думок публіки.
Керівники медійних організацій обізнані про ці загально-суспільні настрої. Але комерційно-орієнтовані ЗМІ не схилні відмовлятися від широкого використання публікацій і програм, насиченних насильством і сценами, такими, що принижують людську гідність, що тільки посилює настрої на користь введення цензури.
Масова підтримка ідеї цензури має місце ще й тому, що в нинішніх умовах захист прав та інтересів медійної аудиторії дуже ускладненийчерез низку обставин. По-перше, нерозвинене і недосконалезаконодавство в його сучасному стані не регулює багато аспектів діяльності засобів масової інформації та їх взаємовідносин із суспільством. По-друге, правове регулювання за своєю природою обмежене в можливостях ефективного впливу на деякі аспекти діяльності медійних організацій, особливо на творчий бік інформаційного виробництва. Навіть найдосконаліші закони, що містять чіткі, однозначні правові норми, не здатні регулювати діяльність ЗМІ в ситуаціях, коли останні грішать неповнотою інформування, тенденційністю, створюють спотворені образи соціальних явищ, експлуатують емоції аудиторії в маніпулятівних цілях.
По-третє, на практиці відстоювання законних інтересів окремих громадян і аудиторії через суди виглядає досить проблематично. В ході судових процесів, ініційованих громадянами, позивачі зазвичай мають перед собою в якості відповідачів економічно могутні медійні організації, здатні забезпечити ефективну правовий самозахист.
У підсумку права та інтереси споживачів медійної інформації захищені в значно меншій мірі, ніж, наприклад, права та інтереси покупців звичайних споживчих товарів, які при винекненні конфліктної ситуації можуть звернутися за підтримкою в асоціації захисту прав споживачів і в інші інстанції. На тлі слабкості правової системи, відзначає О.А. Вороніна, потік інформації, який практично не піддається контролю, створює сприятливе середовище для порушення прав людини.
Сьогодні в Росії основні функції спостереження і контролю за діяльністю засобів масової інформації довірені федеральному Міністерства у справах друку, телерадіомовлення та масових комунікацій, а також відповідним регіональним департаментам, іншим державним відомствам і організаціям
