Одним з найважливіших економічних факторів розвитку наукової діяльності, створення системи її матеріально-технічного забезпечення виступає ефективне фінансування науки. Залучення матеріальних ресурсів — важливий показник наукового потенціалу держави, можливостей вести на високому рівні наукові дослідження та розробки. Яскравим прикладом взаємозв'язку капіталовкладень у науку та її ефективності, зокрема як соціальної сили, виступає Японія. Після поразки у другій світовій війні Японія, незважаючи на тяжке економічне та фінансове становище, за рахунок жорстких обмежень в усіх сферах суспільного життя, почала різко підвищувати витрати на розвиток науки. Кошти витрачались на придбання наукової інформації та технологічних ліцензій. Потім почалось надзвичайне зростання вкладень капіталів у розвиток власної, насамперед, фундаментальної науки. Японці прийшли до висновку, що тривала орієнтація на іноземні науково-технічні дослідження ослаблює власний науковий потенціал. На протязі тридцяти років (з 60-х до 90-х років) витрати Японії на наукові дослідження та конструкторські розробки зросли у 8 разів, тоді як у США — у 2 рази, у Німеччині — приблизно у 3,5 разів, у Франції — у 3 рази. Тепер же увесь світ захоплюється японським «економічним дивом». У високорозвинених країнах давно усвідомили, що достатні капіталовкладення у науку — необхідна умова розвитку її власного, і суспільства. З середини 80-х років питома вага витрат на науково-дослідницькі та конструкторські розробки у валовому національному продукті стабільно пропорційна 2,5 — 2,7 рази для Японії, США, Німеччини і 1,9 — 2,1 — для Англії та Франції. Між тим, статистика свідчить, що за 20 років (з середини 70-х років — початку 90-х років) темпи зростання фінансування наукових досліджень в Україні та інших країнах Співдружності незалежних держав мали постійну тенденцію до зниження й наприкінці сформувалась система фінансування науки за «залишковим принципом». Це привело до того, що вітчизняна наука практично за всіма параметрами (невелика кількість Нобелівських лауреатів, проданих за кордон ліцензій, низьке цитування праць вчених за кордоном) відстає від науки розвинених країн та перебуває у надзвичайно скрутному стані (на межі розпаду — значна кількість провідних науково-дослідних інститутів, посилюється відтік кваліфікованих науковців з України за кордон тощо). Якщо такий стан залишиться й далі, то відставання вітчизняної науки може стати незворотним.
Безумовно, сучасне економічне становище України характеризується глибокою кризою: розбалансованістю народного господарства, великим державним (зовнішнім та внутрішнім) боргом, значним дефіцитом державного бюджету, вкрай розлагодженим станом фінансів, що ускладнює виділення коштів на розвиток науки. Але економія на науці — прямий шлях до ще більшої відсталості та злиденності. Скупість суспільства стосовно науки обертається великими економічними та соціальними втратами. Це може привести Україну до національної трагедії.
Зрозуміло, значне підвищення фінансування науки має супроводжуватись ефективним використанням вкладених коштів. Наприкінці 80-х років зроблено перші кроки на шляху вироблення нових механізмів розвитку науки, перехід наукових закладів на господарський розрахунок та самофінансування. Суть ідеї самофінансування науки в тому, що самостійні підприємства в умовах жорстокої конкуренції та самофінансування не будуть, як це бувало раніше, розбазарювати кошти, що одержані із держбюджету на науку, а віддадуть їх тим науковим колективам, де можна одержати максимальний ефект. Наукові колективи активніше шукатимуть реальних замовників та займатимуться тими науковими розробками, що відповідають існуючим суспільним потребам. Отже, мала виграти наука і економіка. Але, як відомо, так не сталося. Причин багато. Одна з них в тому, що в умовах економічної кризи підприємства не мають достатньо коштів для розробки тих чи інших наукових проектів, якщо вони з'являються, то переважно спрямовуються на фінансування тих з них, що можуть принести миттєвий ефект. В сучасних умовах без прогресивного випереджаючого розвитку фундаментальних досліджень загальне піднесення ані науки, ані виробництва неможливе. Фундаментальні дослідження без державної підтримки здійснюватися не можуть.
Отже, пошук нових принципів та методів фінансування науки триває. Одна з нових форм фінансування — система «Грант», що існує в світі й нещодавно почала діяти в Україні. Суть системи грантів двоаспектна: пошук талановитих вчених та новий принцип фінансування конкретних тем та напрямків наукових досліджень. В межах такої системи кошти на наукові дослідження виділяються на конкурсних засадах. їх одержує той науковець чи науковий колектив, який має найбільші шанси вирішити певну наукову проблему. Досить перспективна й відносно нова форма фінансування наукових досліджень та впровадження їх досягнень — венчурна. Вперше ця форма використана у США, а тепер застосовується в Японії та інших високорозвинених країнах. Венчурна форма фінансування полягає у формуванні розвинутої системи державно-монополістичної підтримки ризикового науково-технічного підприємництва. Створення самостійних груп-венчурів стало важливим елементом американської моделі науково-технічного розвитку, а з середини 80-х років — стандартною організаційно-управлінською формою фінансування науково-технічного розвитку. Запровадження нових форм планування та фінансування науки, безумовно, сприяє її розвитку, посиленню процесів її демократизації, вирішенню багатьох кадрових проблем.
