Система наукової комунікації забезпечує циркуляцію поширення наукової інформації, перетворення окремих сфер пізнання в єдину систему знань. Тому-то розвиток системи наукової комунікації — необхідна умова процесу інституалізації науки. Адже, по суті, наукова діяльність колективна. Вік наукової комунікації вимірюється тисячоліттями. Початок комунікації заклали самі вчені, маючи потребу в обміні інформацією. Першим засобом комунікації стали листи, що тривалий період виконували роль формальної публікації та закріплення пріоритету. Це досягалося тим, що одержані листи показувались всім зацікавленим та при потребі копіювалися. Вчених тоді було небагато й наукові новини без перешкод розповсюджувались у їх вузькому колі.
Книгодрукування підірвало значення листів як засобу розповсюдження наукової інформації. Вже після античних часів наукова еліта починає швидко розростатись і листи більше не могли виступати єдиним засобом комунікації. Лідерство у системі наукової комунікації почали завойовувати книги. У приватному листуванні, як і раніше, висувались, обговорювались і, навіть, вирішувались багато наукових проблем (наприклад, у листуванні між Блезом Паскалем та П'єром Ферма народилася теорія ймовірностей). Але саме публікації почали забезпечувати пріоритет та розповсюдження наукових знань. Збільшення кількості наукових книг, знання, що в них містились, ставали дедалі більш відокремленими, трудніше ставало їх засвоювати, визначати їх новизну та наукову цінність. У систему наукової комунікації проникає новий елемент — наукові журнали. Перші з них, наприклад, «Наукові записки Королівського товариства», мало схожі на сучасні: друкували огляди, реферати, попередні повідомлення про незакінчені дослідження,
Виникнувши у XVII ст., як додатковий засіб у системі наукової комунікації, журнали зайняли панівне становище. Ближче до XX ст. журнальні статті стають уже стандартними, набувають майже сучасного вигляду, остаточно перетворилися на найважливіший засіб наукової комунікації. У середині XX ст., коли наука перетворилася у безпосередню продуктивну силу, а про її розвиток почали піклуватися держава, уряди, сталися нові зміни у системі наукової комунікації. Якщо дослідження та термін їх завершення плануються, то вчений не може чекати завершення циклу досліджень, а вже потім узагальнювати, писати книжку. На кожному більш-менш закінченому етапі учений публічно звітує. Публікації, відмічає відомий наукознавець Джордж де-Солла Прайс, перетворюються здебільшого на обов'язкове завершення витрат часу та коштів, аніж особливим привілеєм, винагородою за відкриття чогось такого, що гідно перебувати у золотому науковому архіві й привертати увагу обраного кола людей. Така зміна місця науки у суспільстві привела до того, що кожні 10—15 років кількість книг та журналів подвоюється. В таких умовах неможливо навіть переглянути усі статті за фахом, можна пропустити важливу інформацію й тільки по завершенню дослідження дізнатися про запізнення. Тому формуються нові форми наукової комунікації. Так, знову набувають значення різні реферативні огляди, видаються спеціальні реферативні журнали. Створюються великі інформаційні системи та мережі, якими можна користуватись за допомогою персонального комп'ютера. Комп’ютеризація науки та системи її комунікації викликає потребу всезагальної комп'ютерної освіченості, передбачає володіння загальним уявленням про можливості обчислювальної техніки, навиками її використання, вміння складати прості комп'ютерні програми.
Невід'ємна частина наукової комунікації — різноманітні конференції, симпозіуми, конгреси, школи молодих вчених тощо. В таких умовах відбувається обмін новітньою інформацією, порушуються та обговорюються дискусійні питання сучасних наукових проблем, досліджень. Зростає в сучасних умовах і значення неформальної комунікації. Підраховано, що в сучасних умовах неформальні комунікації приносять вченому 70 — 80 % необхідної інформації. її переваги особливо значні на етапі розробки тієї чи іншої наукової проблеми. Неформальний, оперативний обмін думками між кваліфікованими, обдарованими спеціалістами дозволяє організувати своєрідний «мозковий штурм» й наштовхнутися на нову ідею, висвітити незрозумілі місця власних логічних побудов. Так, добре відомий «копенгагенський стиль» наукової праці, що склався в Інституті теоретичної фізики під керівництвом Нільса Бора. Суть «копенгагенського стилю» полягає в постійному безперервному спілкуванні, здійсненні спільних досліджень, обговоренні досягнутих результатів. Подібним є і стиль досліджень Енріко Фермі та його колег. Більшість наукових досліджень та відкриттів, здійснених у Римі, народилася в процесі гри у «дві ліри», чи у тій формі її продовження, яку Енріко Фермі надав своїй праці у лабораторії. Суть гри в тому, що кожний учасник задавав іншим ті питання, над якими сам міркував у ході дослідження, і відповідь на які часто й сам не знав. Одну ліру платив той, хто не міг відповісти на питання, що задавали йому інші, а дві ліри той, хто не міг відповісти на своє питання.
Ще одна перевага — фактор часу. Читання наукових праць ніби повертає час назад: відбувається знайомство з тим, про що міркував вчений рік-два тому. Довідатись, що змінилось відтоді, можна тільки у неформальному спілкуванні. З іншого боку, й самому вченому важливо довідатись, як зустрінуть його працю, а відгуки ж друкуватимуться лише через тривалий період. Якщо ж скористатись неформальними каналами, послати копії статті деяким колегам, то відгуки прийдуть значно раніше. Неформальна комунікація може допомогти й тоді, коли матеріалів для друкування висновків дослідження ще не вистачає, але є необхідність заявити про дослідження, що ведеться. Джерела неформальної комунікації різноманітні: особисті зустрічі вченого з колегами, починаючи з міжнародних форумів і кінчаючи спільними особистими розмовами, обмін листами, копіями статей тощо. Отже, значення наукової комунікації для процесу інституалізації науки та її розвитку надзвичайно велике.
Наукова комунікація забезпечує обмін науковою інформацією, закріплює пріоритет наукових відкриттів за певним вченим, сприяє формуванню нових ідей та підходів. Створення ефективної системи наукової комунікації та вміння вчених максимально продуктивно використовувати всі її різноманітні форми — необхідна умова дальшого прогресу науки, один з найважливіших напрямків соціального управління розвитком науки.
