Особливості наукової діяльності

Одне з важливих завдань соціології науки - вивчення, розкриття особливостей науки як форми та сфери людської діяль­ності. У межах такого дослідження наука виступає як специфічне виробництво, що якісно відрізняється від усіх інших видів суспіль­ного виробництва, по-перше, метою. Якщо мета матеріального ви­робництва — створення матеріальних благ, а мистецтва — духовне виробництво художніх цінностей, то наукова діяльність спрямова­на на виробництво нових об'єктивних знань про світ та людину. Мета науки багато в чому має ймовірний характер. Науковому ви­робництву властива значна невизначеність стосовно передбачення наукових результатів. По-друге, відрізняється наукове виробниц­тво від суспільного своїми критеріями ефективності діяльності. Як­що ті ж самі продукти матеріального виробництва створюються ти­сячами чи мільйонами, то продукти наукового виробництва неповторні. Створення в сфері наукового дослідження однакових одиниць знання не має сенсу. Основний критерій ефективності на­уки — новизна знань, тобто найважливішим є не те, що на вироб­ництво витрачено мало коштів, а те, наскільки нову інформацію про дійсність містять вироблені знання. На відміну від продуктів матеріального виробництва здобуті знання (якщо істинні) не старі­ють та відкидаються, а зберігаються, удосконалюються, включаються у загальну систему знань. Отже, наукова діяльність спирається не тільки на загальні зусилля сучасників, але й на результати діяльнос­ті попередників. Тут-то маємо спадкоємність у розвитку наукового знання, що забезпечує функціонування науки як соціальної пам'яті людства. Проте, не варто абсолютизувати кумулятивний розвиток науки, інакше спадкоємність знань в сучасній науці зведеться до вихідного пункту — кам'яного віку, а твердження про те, що Земля покоїться на трьох слонах, сприйматиметься як науковий факт. Постпозитивісти вірно підкреслюють, що в історії науки відбуваються суттєві, революційні зміни, коли переглядається значна частина ра­ніше визнаного й обґрунтованого знання — не тільки теорій, але й фактів, методів, фундаментальних світоглядних уявлень. Це свід­чить не про лінійний, поступовий, а про революційний розвиток науки.

Про глобальні революційні зміни у науці свідчить розвиток природознавс­тва, починаючи з XVII ст. до сучасності. Тут виділяють три основних етапи. Перший етап — класичне природознавство (XVII — кінець XIX — початок XX ст.), де характерне панування ідеї суверенності, відірваності суб'єкту пізнання. Вважалося, що об'єктивність досягається усуненням з пізнання всього того, що стосується суб'єкту. Головними вважалися аналітичний ме­тод пізнання та експеримент, а метою — побудова закінченої, абсолютно істинної картини природи. Другий етап — неокласичне природознавство (кінець XIX — перша половина XX ст.). Тут головною світоглядницькою та методологічною установкою стало розуміння відносної істинності картини природи, що склалася на певному етапі пізнання; визнається істинність різ­них конкретних теоретичних описів тієї ж самої реальності, тому що у кожному з них є момент об'єктивно істинного знання; розуміється неможливість усунення впливів з боку суб'єкта на об'єкт пізнання. Третій етап охоплює епоху сучасної науково-технічної революції. Характерним є усві­домлення історичної мінливості не тільки картин світу, а й самих ідеалів та норм наукового пізнання. Поєднання науки з соціальними умовами її буття, врахування соціальних наслідків наукових відкриттів, обґрунтування необхід­ності включення ціннісних факторів при поясненні та описі складних сис­темних об'єктів (глобальне моделювання, генна інженерія тощо).

Проте, підкреслюючи революційний розвиток науки, навряд чи можна, як постпозитивісти, заперечувати будь-яку спадкоємність у розвитку науко­вого знання та повністю відкидати процес його нагромадження в історії на­уки. Інакше не можна було б пояснити й самі революції в науці, а вчені періодично повертались би до продукування невиправданих та віджилих те­орій, до винаходу, так би мовити, велосипеда.

Отже, своєрідність наукової діяльності полягає й в тому, що вона розгортається у єдності процесів еволюції та революції. Наукове піз­нання як форма духовного виробництва відрізняється від інших його форм засобами виробництва. Наукове засвоєння світу починається тоді, коли свідомість відкриває суттєвість дійсності, відображаючи її відповідно теоретично (поняття, категорії, закони, теорії, гіпотези) та історично. Наука — вища форма пізнання світу й завдяки такій особливості здатна обслуговувати діяльність людей в усіх інших сферах. Своєрідними є й знаряддя наукової діяльності — інструменти розумового пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, абстракція тощо), а також інструменти наукового експериментування, тобто матеріальна техніка науки. Своєрідна й система організації наукової діяльності. Багато в чому система організації наукової діяльності за­лежить від структури наукового дослідження, логічного розподілу на інформаційні процеси. Специфічним є суб'єкт наукової діяльності. Це знаходить прояв не тільки у необхідності спеціальної підготовки науковця, а й у співвідносинах колективного та індивідуального. В сучасних умовах на зміну індивідуальній прийшла колективна на­укова праця, наукова діяльність здійснюється завдяки зусиллям ве­ликих творчих колективів. Колективна праця в сучасній науці не запе­речує значення особистості вченого. Переваги колективу безумовні, коли необхідно розвивати чи реалізовувати певну ідею, але сама ідея — продукт індивідуальної творчості, тобто успіх наукової діяльності за­лежить від оптимального поєднання колективного та індивідуально­го у виробництві знань.

Наукова діяльність має внутрішню логіку розвитку. Тому, особ­ливо у сфері фундаментальних досліджень, наука може прийти до відкриттів та досягнень, що важко пояснюються потребами сус­пільного розвитку. Такі випереджаючі результати відтворюються, як правило, кілька разів, поки знайдуть практичне використання. Від­носна самостійність науки (цілої галузі і окремих напрямків) може привести до відставання, іноді навіть на досить тривалий період і до випередження потреб виробництва та суспільної практики. Вивчення особливостей наукової діяльності має не суто теоретичне, а вели­ке практичне значення, тому що дозволяє на наукових підставах ор­ганізувати систему управління розвитком науки, підвищувати ефективність використання її надбань.

Соціальні функції науки.

Політика у сфері науки

Суттєвим компонентом системи управління наукою і, насамперед, одним з найважливіших факторів її розвитку є по­літика у сфері науки. В сучасних умовах великого зростання нау­кового потенціалу, ускладнення взаємозв'язків окремих наукових нап­рямків, суспільство здатне забезпечити оптимальний розвиток науки та найефективнішу наукову діяльність тільки з допомогою держави. Безумовно, планування наукової діяльності — право та обов'язок вчених. Але без фінансової підтримки держави, без вироблення за­гальної стратегії розвитку науки, без відповідної організації науко­вих досліджень, без вирішення кадрових та багатьох інших питань, що виступають предметом політики у сфері науки, ефективний роз­виток науки неможливий.

Світовий досвід підтверджує, що політика у сфері науки давно стала невід'ємним елементом системи соціального управління, що саме там, де така політика здійснюється ефективно, і наука, і суспільство досягають значних результатів. Основні напрямки по­літики у сфері науки такі: по-перше, визначення стратегії розвит­ку науки, її пріоритетних напрямків. Це інтегральний, глобальний напрямок, зв'язаний з координацією розвитку науки відповідно інтересам та меті суспільства, досягнення максимальної ефектив­ності науки, визначення головних напрямків наукових досліджень, що можуть забезпечити світове лідерство у сфері науки. По-дру­ге, вирішення проблеми фінансування науки. Тут визначається не тільки загальний обсяг та спрямованість капіталовкладень у нау­ку, але виробляється ефективний механізм їх використання. По-третє, створення ефективної організаційної структури науки, тоб­то визначення вірного співвідношення фундаментальних та прикладних досліджень; галузевої та міжгалузевої форм організа­ції науки; науково-дослідницької та викладацької діяльності; про­цесів централізації в управлінні наукою та процесів самокеруван­ня; діяльності наукових колективів та окремих вчених. По-четверте, вирішення різноманітних кадрових питань науки: підготовці та пе­репідготовці наукових кадрів; відповідне матеріально-технічне за­безпечення; створення умов для вільної наукової творчості, ви­роблення механізмів ефективного впровадження наукових досягнень у виробництво.

Плідність політики у сфері науки забезпечується системним дослід­женням проблем розвитку самої науки -- соціальних, економічних, структурно-організаційних, методологічних, логіко-гносеологічних, іс­торичних, психологічних — та адекватною загальною політикою дер­жави, сприятливими об'єктивними умовами розвитку науки. Тому, конкретно-соціологічні дослідження, спрямовані на вивчення, з од­ного боку, передумов, а з іншого — реального стану розвитку науки, виступають невід'ємною умовою процесу управління науковою ді­яльністю.