Наука завжди виступала і виступає як у стимулюючий, революціонізуючий факс тор суспільного життя. Наукові відкриття допомагали і допомагають людині у важкому оволодінні силами природи. Наукові уявлення про світ в усі історичні епохи ставали важливим фактором боротьби з міфологічними і релігійними пережитками у сфері світогляду. Наука критично ставиться до наявного знання та його передумов, історично розвивається, постійно відкриває все нові обрії пізнання, а разом з ними й нові перспективи розвитку людини.
Зрозуміло, що взаємозв'язок науки та суспільного розвитку по-різному знаходить прояв у різні історичні періоди. На ранніх етапах розвитку суспільства вплив науки на матеріальне виробництво відчувався слабо. Між науковими відкриттями та їх втіленням в практику, розповсюдженням їх серед широких кіл населення проходили часто сторіччя. Природно, що й соціальна значимість науки уявлялась інакше, ніж у сучасних умовах, хоча завжди оцінювалася досить високо. Уже в античності знання розглядалося як складова частина та необхідна умова доброчесності, а найвищою формою
діяльності вважалася споглядальна діяльність вченого-мудреця. Споглядальний ідеал знання, що склався в античності, сам по собі, зберігся в середні віки. Але істина вважалася прерогативою теології. Прогресивним вважалося знання, що йшло від Бога. Хоча наука навіть не претендувала на те, щоб сперечатися з релігією за право на формування світоглядницьких істин, ЇЇ вплив на суспільне життя не зникає.
Взаємозв'язок науки та суспільного прогресу посилюється в епоху Відродження і пізніше. Філософ Бернард Рассел вважав, що майже все, чим відрізняється новий світ від попереднього, зумовлено наукою. Змінюється характер взаємозв'язку науки та суспільства. Взаємозв'язок стає двобічним: з одного боку, капіталістичне виробництво, що народжувалось тоді, потребує інтенсивного, систематичного вивчення природи, приводить до виникнення експериментального природознавства, з іншого — розвиток природознавства дедалі більше допомагає людині в практичному оволодінні силами природи. Під впливом таких факторів відбувається перегляд системи уявлень про науку, її місце та роль у суспільстві, стверджується ідеал «земного», поверненого до реальності позитивного знання, практично корисного для удосконалення людського життя. Така ситуація, що складалася в світі, знайшла відображення у відомому афоризмі філософа Френсіса Бекона: «Знання —сила». Видатні мислителі XVII —XVIII ст. не тільки підбивають підсумок попереднього розвитку, констатуючи посилення значення науки для діяльності, існування та блага людини, а мріють про небачений, навіть безмежний прогрес наукового знання, його сприятливий вплив на суспільство та особу. Наукове знання розглядається як найвища цінність, а досягнення істини вважається найкращим, найбільш гідним для людини.
У XX ст., в умовах розгортання науково-технічної революції, знов змінюється характер взаємозв'язків науки з суспільством, загострюється суперечливість впливу наукового пізнання на суспільний розвиток. Природно, відбувається й переосмислення соціокультурного значення науки. Висловлюються різноманітні, навіть, суперечливі думки. Представники сцієнтизму (особливо популярному аж до 60-х років XX ст.) абсолютизують роль науки, підкреслюють ті незчисленні блага, що приносить наука людині та людству. Прихильники антисцієнтизму (поширеного у 70 — 80-х роках) акцентують увагу на незчислених бідуваннях, якими людство платить за ці 5лага. З початку 90-х років дедалі частіше перемагає розуміння, що наука сама по собі не всесильна, але й не «демон», що вирвався з-під контролю людини.
Наука — невід'ємний елемент суспільного життя та використання її досягнень, що самі по собі мають подвійний потенціал, залежить від людини, суспільства. Наука дедалі відчутливіше втручається не тільки в суспільне, але й в особисте життя людини, впливаючи на її самосвідомість, емоції, якісно змінюючи її уявлення про світ та особисто про себе. Сучасна наука, через звернення до біологічної при-юди й психофізіологічних особливостей людини, шукає шляхи допомоги активному формуванню здібностей людини відповідно до розвитку техніки. Людина вперше в історії отримує можливість з допомогою медичної генетики зменшити тягар патологічної спадковості, що накопичена у процесі еволюції, звільнитися від багатьох спадкових хвороб тощо.
Історія підтверджує, що наука дійсно виступає важливим фактором суспільного прогресу. Проте це буває тільки тоді, коли, з одного боку, суспільство готове використовувати наукові відкриття а благо людини, а, з іншого — коли суспільні потреби усвідомлюються наукою, виступають її внутрішніми стимулами розвитку. Хоча вплив науки на суспільне життя змінюється, але йому властиві й певні загальні риси. Тому можна виділити три загальні групи соціальних функцій науки. По-перше, функції культурно-світоглядницькі; по-друге, функції науки як безпосередньої продуктивної сили суспільства; по-третє, її функції як соціальної сили, що пов'язані з тим, що наукові знання та методи дедалі частіше використовуються для вирішення різноманітних проблем суспільного життя. Набуття наукою різних соціальних функцій — наслідок складних та суперечливих процесів, що відбуваються частково поступово, частково одночасно.
Проникнення науки в усе нові сфери життя — процес безперервний та незворотний. Кожний канал взаємозв'язку науки та суспільства, виникнувши більш не зникає, постійно розширюється, збагачується новими формами стосунків.
