Теорія наслідування Г. Тарда

Ідея наслідування має давнє коріння. Про значення на­слідування для виховання людини писав ще Арістотель, але розгорнуту концепцію цього психологічного явища дав один -з основоположників французької соціальної психоло­гії, соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843—1904). Ос­новна його праця — «Закони наслідування» (1890), де Тард ставить у центр свого дослідження індивіда, а суспільство розглядає як продукт взаємодії індивідів. У цьому він вба­чає принципову відмінність суспільства від природи і роз­глядає органіцизм та еволюціонізм як концепції, не здатні пояснити особливості соціальних явищ.

В основі соціології, говорить Г. Тард, є колективна пси­хологія, чи «інтерпсихологія», яка вивчає відношення нашого «Я» з іншими «Я» та їх взаємовплив. З цього еле­ментарного факту повстає все життя. Кожна людина — уні­кальна самобутня монада — неподільна єдність і першо­основа всього; суспільство існує завдяки індивідам і в ін­дивідах. Але коли б різні «Я» були цілком незалежними одне від одного, то що б їх тоді об'єднувало, тим більше що соціальні факти існують у матеріальних формах надін-дивідуального буття?

Цю суперечність між неповторністю, «монадністю» інди­віда та реальністю соціального буття з притаманною йому колективною інтерментальною психологією (взаємодією різних способів мислення) Тард намагається подолати за допомогою створеної ним теорії наслідування.

Наслідування — загальна характеристика процесу пов­торення різних форм буття. Фізика відтворює періодичні рухи, хвилі, гравітації; біологія займається фізико-хімічним відтворенням через появу нових поколінь. Соціологія мусить досліджувати психологічні відтворення результатів наслі­дування, котрі мають простір повторюваності, число і вимір.

Головною рушійною силою розвитку суспільства є не­поборне психічне прагнення людей до наслідування; всі явища людського життя здійснюються під впливом сили прикладу, і кожне з них має наслідувальний характер. Саме тому явища суспільного життя часто схожі між со­бою, оскільки вони є результатом наслідування в найріз­номанітніших формах: наслідування звичаю, моди, симпа­тії, покори,навчання, виховання і т. д.

Головним об'єктом наслідування є винаходи та відкрит­тя. Окремі індивіди — творчі особи — здійснюють ці нова Ції в суспільстві. З цих новацій завдяки наслідуванню ви­никають нові відкриття, нові вдосконалення елементів ма-

теріальної та духовної культури. Наділена актом творчої уяви обдарована особа — єдине джерело всіх новацій.

Становлення і розвиток суспільства безпосередньо по­в'язані з цими відкриттями, оскільки вони зумовлюють три основні процеси в суспільстві: повторення відкриттів (за­вдяки наслідуванню), протистояння їм (опозиція) та при­стосування (адаптація).

Завдяки винаходам геніїв-одинаків відбуваються всі «со­ціальної модифікації». (Цим терміном Тард замінює понят­тя еволюції^) Винаходи здійснюються в різних місцях і по­ширюються хвилеподібно від центрів до периферії завдяки індивідам, які сприймають і пристосовують їх для своїх потреб. Суспільство завжди має великі можливості у виборі винаходів. Коли ж відкриття «зіштовхуються» між собою (бо члени суспільства поставлені перед вибором, чому нас­лідувати), починається зіткнення винаходів, їх єдинобор­ство. Цей стан у суспільстві Тард називає «опозицією», на­слідком якої стають «дуелі наслідувань». Відбувається боротьба між індивідами, що вибрали різні об'єкти насліду­вань. Ця боротьба за право власного вибору породжує кон­флікти, дискусії або співпрацю, тобто може закінчуватися по-різному — від взаємоузгодження позицій до військового конфлікту. Але якими б не були відносини на етапі опози­ції, рано чи пізно конфлікт дуелей наслідування приводить до відаовлення соціальної рівноваги, і настає процес адап­тації.

Тард ретельно розробляє всі деталі процесу наслідуван­ня. Він розрізняє два типи наслідування — звичаї і моду. З традиційному суспільстві панує звичай, у сучасному — пе­реважає мода. Відкриття завжди сприймається менш бо­лісно, якщо воно відповідає існуючим традиціям. Адаптація тоді наступає швидше, виникає логічний союз насліду­вань. І навпаки, коли новація суперечить існуючим звича­ям, уявленням, знанням, то гострішою стає логічна дуель наслідувань. Традиційне суспільство характеризується дещо гострішими конфліктами у впровадженні новацій, ніж но­вітнє.

На зміну одним новаціям приходять інші, знову насту­пає наслідування, опозиція та адаптація, і таким чином, згідно з уявленнями Тарда, розвивається суспільство.

Суб'єктивістське розуміння історичного процесу, в якому є геніальні одинаки-винахідники та пасивна маса, не стало перешкодою у дослідженні процесів соціальної взаємодії, у вивченні особливостей і механізмів міжособистісного спіл­кування, психологічного.зараження та наслідування.

Становить інтерес і дослідження Тардом проблем сус-

пільної думки, що викладені в праці «Думка і натовп» (1901). Тут він критикує Лєбона за відрив «колективного духу» від свідомості індивідів і твердить, що не стихія дикої маси — юрба, а публіка виходить на арену історії XX ст. Преса, телефон, телеграф та інші масові, комунікації розширюють можливості спілкування людей, сприяють зро­станню духовного потенціалу особистості та її самореаліза-ції, що перетворює публіку в духовну спільність з широ­ким діапазоном вибору середовища спілкування та його форм.

Тард приділяв увагу аналізу історичного («археологіч­ного») та статистичного методів в емпіричних дослідженнях; останній він використав для визначення «числа та міри» злочинів, самогубств, аналізу транспортних перевезень, торгівлі та ін.

Інтеракціонізм Ч. X. Кулі

Значний соціологічний інтерес становить течія, що вини­кає в американській соціології в кінці XIX — на початку XX ст. під назвою інтеракціонізм (від англ. іпіегакііоп —■ взаємодія). Психологи У. Джеймс, Д. М. Болдуін роблять спробу подолати протиставлення суспільства й особи; ос­тання розглядається ними як продукт взаємодії із суспіль­ством.

Соціально-психологічні механізми, що виникають вна­слідок взаємодії між індивідами, особою та суспільством, досліджував американський соціолог Чарлз Хортон Кулі (1864—Л929). У працях «Природа людини і соціальний по­рядок» (1902), «Соціальна організація» (1909) та інших він розглядає суспільство як психологічний організм, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними групами та суспільством, де соціальне й інди­відуальне єдині як частини цілого — «людського життя». Основу цієї взаємодії зумовлює психічна природа людини, бо суспільство не може існувати без психічних реакцій, по­чуттів, взаємних оцінок людини людиною. Соціальне «над-Я» не існує без зв'язку з індивідуальним «Я».

Взаємовідносини між індивідами є причиною формуван­ня певних асоціацій людей, які Кулі називає «первинними групами». Ці групи відзначаються тісними внутрішніми взаємозв'язками своїх членів через особисті відносини. Вони становлять основу суспільства завдяки тому, що індивіди пізнають соціальну дійсність, ідеали, цінності, набувають досвід і знання через свої взаємні контакти. Завдяки їм

відбувається соціалізація індивіда та формування його власного світосприйняття і менталітету. Такими первинни­ми групами є сім'я, дитячі ігрові групи, сусіди тощо.

Через психологічні контакти людини з людиною в пер­винних групах формується самосвідомість індивіда від ін­стинктивного «самовідчуття» до соціальних почуттів (пова­га, кохання, дружба, співчуття тощо), виробляються пев­ні уявлення та оцінки щодо себе й до інших людей, бо без почуття «Він», «Вони» неможливо усвідомити почут­тя «я».

В концепції Кулі відбувається переплітання емоціональ­ного з раціональним; автор не приводить чітких критеріїв для розрізнення почуття й розсудку, внаслідок чого почуття набувають раціонального сенсу, а явища розсудку опсихо-логізовуються. Прикладом цього може бути поняття «само­відчуття» як синкретичність відчуттєвого, почуттєвого та розсудкового, а свідомість зводиться до різноманітних «умо­настроїв». Це характерний елемент усієї концепції.

«Самовідчуття» включають сукупність умонастроїв, які лежать в основі соціальних процесів. Завдяки самовідчут­тям та умонастроям у процесі соціалізації індивіда форму­ються «образи» чи «уявлення», у яких суб'єктивне самовід­чуття індивіда поєднується із загальними уявленнями (сим­волами), відбувається синтез індивідуального та «соціаль­ного» — загального. Тобто індивід розкриває для себе со­ціальне і входить у суспільство через особливості своїх власних уявлень і самовідчуття, доповнюючи їх зовнішніми. Індивідуальна свідомість включається в «суспільну». Так виникають «соціальні чуття», на яких базується суспільство як соціальна організація з різноманітними формами її впливу на членів суспільства (соціальний контроль).

Процес «входження» індивіда на «соціальний макрорі-вень» Кулі детально розкриває в концепції «дзеркального Я». Соціальність індивіда розпочинається з усвідомлення ним власного «Я» у зв'язку з розумінням існування «Він», «Вони», «Ми». Це усвідомлення «Я» відбувається внаслідок взаємодії з іншими людьми — «Не-Я» та розуміння їх особ­ливого існування. Інші люди є тим дзеркалом, завдяки яко­му соціалізується «Я». Поведінка та діяльність індивіда че­рез усвідомлення свого «Я» та зіставлення його з «Ми» чи «Вони» будуються свідомо, а отже, вони стають соціаль­ними. Кулі вважав, що свідома діяльність завжди має со­ціальний характер. Соціальна, чи свідома діяльність люди­ни означає для неї співвідношення своєї поведінки та ді­яльності з оцінкою його «Я» іншими людьми — «дзеркала­ми», вдивляючись в які, індивід формує образ власного

«Я». І йому зовсім не байдуже, який «імідж» створюється навколо його особистості.

Кулі пише, що «Я» — це дзеркальне відбиття сукупності тих вражень, які, на думку індивіда, він справляє на людей, котрі його оточують. Виходячи з цього, він у своїй концепції «дзеркального Я» виділяє три основних її моменти: а) яким я здаюсь іншому індивіду; б) як він оцінює мій образ, в) як наслідок цього сприйняття — моє почуття гордості чи при­ниження. Таким чином, «дзеркальне Я» є інтегральним ві­дображенням сукупності вражень багатьох людей, які ін­дивід викликає у них. А це дає йому почуття особистої визначеності, впевненості чи приниження, які Кулі виражає терміном «самоповага». Внаслідок цих уявлень і почут­тів «Я» синтезує соціальне та особистісне як результат своєї інтеракції з навколишнім соціальним середовищем. Людина стає людиною завдяки її взаємодії з іншими лю­дьми.

Кулі, таким чином, виділяє процеси спілкування й інші форми взаємовідносин людини з людиною як об'єкт соціо­логічного аналізу. Ще в 1894 р. в одній із ранніх праць він першим ввів до наукового вжитку термін «комунікація», яку визначав як механізм існування і розвитку людських від­носин.

Саме через комунікативні процеси, через інтеракцію ■— взаємодію людини з людиною — Кулі показує, як процеси спілкування дитини з матір'ю, родичами, знайомими посту­пово вводять її в різні системи суспільних відносин та со­ціальних зв'язків, сфера яких постійно розширюється за рахунок збільшення соціальних контактів і взаємодій. Та­ким чином, у соціології Ч. X. Кулі поєднуються індивід, групи і суспільство в єдину цілісну систему — психологіч­ний організм.

Багато уваги вчений приділяв вивченню соціальної ор­ганізації. В суспільному житті великого значення набува­ють не лише елементи індивідуального життя, а й «безосо­бового», «Над-Я». Оскільки вони мають надіндивідуальний характер, власну історію і логіку розвитку, є соціальними фактами й існують як реальність, то їх можна розглядати як «вторинні» варіанти соціального цілого, в якому міжосо-бистісні стосунки виступають як «первинні» і визначальні. У цілісному соціальному організмі — «людському житті» — «вторинні елементи» соціального цілого включають такі явища, як мова, громадська думка, ідеологія, міфологія, церква, класи, звичаї, традиції, системи виховання та ко­мунікації, котрі з «первинними» групами утворюють су­спільство як соціальну організацію.

Інтеракціоністську теорію Кулі не можна віднести ні до соціологічного номіналізму, ні до реалізму. Як у жодній з попередньо розглянутих теорій автор дуже зважено роз­глядає процеси взаємодії індивіда, групи та суспільства, не 'надаючи особливої переваги одиничному чи загальному. Проте при всій коректності концепції психологічні міжосо-бові.зв'язки з «уявленнями», «самовідчуттями» «Я» все ж виявляються домінуючими. При цьому якість і всебічність психологічного аналізу в концепції досить висока, тоді як загальносоціологічні висновки не можна назвати безпе­речними. Не можна погодитись із визнанням макрострук-турних елементів суспільства, таких як економіка, політика, ідеологічні та класові відносини, «вторинними» елементами соціального цілого. В системі Кулі вони віднесені на задній план, хоча сам автор часто говорить про їх значущість, але не розглядає як істотний елемент механізму історичного розвитку.

Методологія психологізму у зв'язку з детермінованістю значної частини самих психологічних явищ факторами еко­номічного, політичного та соціокультурного характеру не могла дати плідних наслідків у розумінні суспільства як цілісної системи. Проте багато чого з теорії Ч. X. Кулі стало здобутком сучасної соціології (проблеми інтеракціонізму, соціалізації особистості, малих груп, комунікації та ін.) і вплинуло на розвиток соціологічних ідей У. Томаса, Г. Міда та пізніших інтеракціоністських концепцій у соціології.

§ 4. Інстинктивізм У. Мак-Дугала та соціологічні проблеми психоаналізу 3. Фрейда

Однією з течій у психологічній соціології є інстинктивізм. Як багато попередніх концепцій, він ще раз засвідчує про увагу і сквапність соціології до використання в своїй си­стемі нових ідей. Інстинкти були відомі давно. Ще давньо­грецький стоїк Хризіп увів це поняття для пояснення поведінки птахів і тварин, але тривалий час інстинкти за­лишалися для науки загадкою. Сам Дарвін не зміг відділи­ти інстинктивні здібності тварин від «розумних», без чого було важко розмежувати тваринну психіку від свідомості людини. На межі XIX—XX ст. дослідження інстинктів у біо­логії стимулювало пошуки пояснення численних явищ люд­ської психіки, які були незрозумілі з раціональної точки зору (гіпноз, установки, несвідоме, страх, гнів тощо) і стали розглядатись як імпульси чи інстинкти. Такі явища окремі

вчені спробували використати для пояснення соціальних процесів, а сама течія одержала назву інстинктивізму.

Найбільш розгорнуту концепцію соціологічного інстинк­тивізму розробив у своїй праці «Вступ до соціальної пси­хології» (1908) англо-американський психолог Уільям МАК-ДУГАЛЛ (1871—1938). Його концепцію ще інколи на­зивають «гормічною» (від грец. погте — поривання, ба­жання), бо Мак-Дугалл вважав, що організмові притаман­на вітальна енергія, уособлена в «горме» як рушійна сила в прояві інстинктів.

Мак-Дугалл розглядає інстинкти як основу життя і по­яснює форми людської поведінки та діяльності через де­термінацію їх притаманними людині інстинктами. Інстинк­ти є природженими та набутими; вони обумовлюють особ­ливості мислення і поведінки як індивідів, так і груп. У них — коріння й першоджерела особливостей кожного народу і кожного індивіда. -За визначенням Мак-Дугалла, інстинкт — це певна психофізіологічна диспозиція чи схиль­ність, яка спонукає індивіда сприймати певні явища відпо­відним чином і зазнавати при цьому певних емоційних збуджень та діяти відповідно до них або принаймні відчу­вати потребу до такої дії.

Інстинкти, становлячи причину людської думки та діяль­ності, є немовби спеціалізованими, оскільки кожному з ос­новних інстинктів відповідають конкретні емоційні та во­льові прагнення. Технологія соціальних процесів така: «гор­ме» зумовлює дію інстинкту, інстинкт породжує почуття і впливає на свідомість, а разом вони зумовлюють прояв дії чи появу інших процесів — явищ соціального життя.

У різні часи своєї наукової діяльності Мак-Дугалл на­зивав неоднакову кількість таких інстинктів, яким відпо­відають певні емоції. Інстинкту боротьби відповідає почут­тя страху', інстинкту відрази — емоція огиди, втечі — почут­тя самозбереження,. цікавості — здивування, войовничос­ті — гнів, самоствердження — впевненість у собі, будівниц­тва— чуття творення, стадності — почуття приналежності, батьківському інстинкту — почуття ніжності, а інстинкту відтворення роду — почуття ревнощів і жіночої покірливос­ті: Існує також коло інстинктів, для яких важко встанови­ти відповідні емоції; до них належать інстинкти сміху, колекціонерські, сексуальні, інстинкти дряпання, чхання тощо.

Через сукупність притаманних кожній людині інстинктів Мак-Дугалл намагається створити психологічну теорію сус­пільства. Загальні, надіндивідуальні процеси він розглядає як форми прояву на соціальному рівні окремих інстинктів

чи їх сукупності. Здирництво та скнарість він трактує як прояви інстинкту придбання, наслідком чого є процес нако­пичення суспільного багатства. Війни є наслідком прояву інстинкту войовничості та почуття гніву, схильністю людей до забіякуватості. Релігія розглядається як наслідок прояву інстинктів утечі, цікавості, самоприниження, батьківського інстинкту в їх синтезі, одночасному сумісному прояві.

Автор теорії не бачив соціально-економічних, техноло­гічних чи соціокультурних причин у розвитку міст, вважаю­чи урбанізацію проявом стадного інстинкту, який, на його думку, також лежить в основі різних форм колективності'та спільності людей.

Концепція Мак-Дугалла, побудована на інстинктах як першопричинах і механізмах розвитку соціального, багато в чому нагадує принципи соціологічного натуралізму, де соціальне досить-таки опромітизовується і зводиться до біо-фізіологічного. У цій концепції відсутні емпіричні дані, ма­теріали глибоких наукових спостережень. Це індуктивна і досить абстрактна схема штучного" припасування соціаль­ного до інстинктів, своєрідний інстинктивістський редукціо-нізм. Не випадково концепція Мак-Дугалла дістала досить скептичні оцінки з боку спеціалістів, хоча його книга «Вступ до соціальної психології» була своєрідним науковим бест-селлером і.протягом десяти років витримала 16 видань.

Інстинктивізм у соціології відзначається нечіткістю прин­ципів, слабкою аргументацією науково-дослідницьких емпі­ричних матеріалів. Різні представники інстинктивізму нара­ховують різну кількість інстинктів: у Мак-Дугалла їх від 11 до 18, у У. Джемса — 38, у Фрейда — 3. Останній відомий як основоположник психоаналізу.

Зігмунд Фрейд (1856—1939) — відомий австрійський лікар, психолог, філософ, соціолог, автор багатьох наукових праць, серед яких найвідоміші «Тлумачення сновидінь» (1900), «Психопатологія буденного життя» (1904), «Дотеп­ність та її відношення до несвідомого» (1905), «Нариси з психології сексуальності» (1905), «Тотем і табу» (1913), «Я» і «Воно» (1923) та ін.

У творчості 3. Фрейда виділяють три періоди. Перший період припадає на 1895—1905 рр., коли він став відомим як лікар, психолог, невропатолог своїми працями з питань дитячого церебрального паралічу та афазії (порушення мо­ви). Спостереження за неврозами приводить Фрейда до дум­ки про наявність у людині сильної ідеї, котра «виганяється» («витісняється») із свідомості, але в якійсь формі зали­шається в глибинах мозку. У другий період (1905—1920) він створює психоаналітичну систему, в основу якої поклав

ідею про несвідоме як основу психіки та сублімацію лібідо в різновиди людської творчості. Третій період (1920—1939) пов'язаний зі створенням другої психоаналітичної системи, коли Фрейд переглянув структуру інстинктів і під впливом лершої світової війни, критики абсолютизації ним сексуаль­ності та труднощів, пов'язаних зі зведенням усієї діяль­ності людини до лібідо, вводить у свою теорію два косміч­них начала («первісні потяги») — Життя (Ерос) і Смерть (Танатос).

Система Фрейда включає три основних компоненти: тео­рію несвідомого, вчення про дитячу сексуальність і теорію сновидінь, хоча пізніше він вніс до неї певні зміни й до­повнення.

3. Фрейд не обмежився аналізом психологічного світу людини, як це робили його попередники. Він намагався поєднати через індивідуальну психіку біологічне та соці­альне, індивідуальне та загальне. Розкриваючи сенс люд­ської поведінки через її інстинкти, нахили, пристрасті, потя­ги, Фрейд аналізує ці психічні явища в контексті зв'язку із соціальними процесами — нормами поведінки, творчістю, культурою і т. д.

Він розглядає психіку на трьох рівнях: несвідоме, перед-свідоме та свідоме. Несвідоме — головний елемент і джере­ло заряду мотиваційної енергії; воно становить суть психі­ки. Передсвідоме містить психічні акти, що можуть бути усвідомлені суб'єктом за певних умов, а свідоме розгляда­ється як елемент надбудови, що виростає над несвідомим і перебуває з ним у постійному конфлікті та залежить від нього.

Домінуючим серед людських інстинктів у сфері несвідо­мого є лібідо (від грец. ІіЬісіо — статевий потяг, пристрасть). Це — загальна причина людської поведінки, діяльності, про­яву характеру тощо. Лібідо включає любов батьків, загаль­нолюдську любов, дружбу, ненависть, боротьбу, творчість і т. п.

Кожна людина з моменту свого народження перебуває під впливом імпульсів лібідо, на основі чого виникає так званий «Едіпів комплекс».

Це — одне з центральних понять у психоаналізі Фрейда. Суть його полягає в несвідомому статевому потязі до бать­ків протилежної статі та намаганні фізично усунути одного з них — представника однорідної статі. Фрейд назвав цей комплекс іменем старогрецького міфологічного героя Едіпа, який у сутичці вбиває людину, не знаючи, що то його бать­ко, й одружується з удовою, не відаючи, що це його мати. Дізнавшись про скоєне, Едіп переживає почуття вини.

Фрейд зазначає, що «Едіпів комплекс» характерний для представників чоловічої статі, а для жіночої — це «комп­лекс Електри»" (за ім'ям дочки Агамемнона, що допомагала брату вбити свою матір, яка разом зі своїм коханцем за­мордувала Агамемнона). В науковому ужитку в поняття «Едіпового комплексу» часто вкладають і «комплекс Елект-ри».

Згідно з концепцією Фрейда, «Едіпів комплекс» викли­кає в індивіда почуття вини та призводить до конфлікту в сфері несвідомого. Автор вважав, що першим об'єктом любові для хлопчика є мати («Едіпів комплекс»), а для дів­чинки — батько («комплекс Електри»), бо еротичність при­таманна людині з раннього дитинства. Але така любов га­небна, злочинна. Людина начебто пригадує свої бажання усунути одного з батьків (у залежності від статі) і зайняти його місце. Це відкриття викликає в особі гнів, обурення, і вона намагається подолати його, витіснити в несвідоме, бо така любов соромітня, осудлива. Витіснені неприємні намі^: ри не зникають безслідно, а залишаються в підсвідомому і посилають у свідоме імпульси, які людина відчуває як по­чуття провини, але не розуміє її причин. Так виникає не­вротичний стан, пов'язаний з реакцією організму на імпуль­си несвідомого з його прагненням до задоволення та си­стемою зовнішніх заборон — табу. Наслідком цього є істе­рія, неврастенія та інші психологічні розладнання, що му­чать невротиків.

Едіпів комплекс може знаходити прояв у сновидіннях, коли комплекси ненависті, вини, бажань у нормальних лю­дей виявляють себе в різних формах, у тому числі і таких, які у невротиків демонструються відкрито і гіпертрофовано. Фрейд створює на основі цього модель особистості і вклю­чає в неї три елементи — «Воно» (И), «Я» (Е^о) і «Над-Я» (Зирег-Е§о).

«Воно» — несвідоме — складається із забутих вражень дитинства, природжених інстинктів, згадок, що пов'язують людину з далекими предками доісторичних часів. «Воно» складне, ірраціональне і становить основу життя та діяль­ності індивіда, керується і підкоряється лише чуттєвому принципу задоволення безвідносно до соціальних обставин і реалій.

«Я» — сфера свідомого, посередник між «Воно» та зов­нішнім світом — природою, суспільством, соціальними ін­ститутами тощо. «Я» вимірює та зіставляє доцільність «Во­но» з «принципом реальності», доцільністю та зовнішньою необхідністю. Сфера свідомого обмежена і випливає із суб­страту несвідомого («Воно»). Всі особливості та властивос-

ті особи — почуття, мислення, фантазія, уявлення безпосе­редньо пов'язані з відтворенням несвідомого.

«Над-Я» — внутрішнє сумління особистості, «моральний цензор», який оцінює конкретні обставини чи ситуації з точ­ки зору соціальної чи моральної оцінки. «Над-Я» знаходить­ся між «Воно» та «Я».

«Воно» вимагає максимального задоволення і владно диктує «Я» свої вимоги. «Я» намагається зберегти баланс, рівновагу і згоду з «Воно» та зовнішнім світом — соціаль­ною дійсністю. Але бажання насолоди й задоволення зде­більшого зіштовхується з існуючою системою соціальних заборон — табу. Тому «Я» не завжди здатне зберігати рів­новагу та консенсус із «Воно». Постійні конфлікти між прагненнями до задоволеності і'зовнішніми заборонами по­роджують «Над-Я», яке і визначає, чи дане явище моральне, чи воно належить до категорії заборонених, до табу.

На основі суперечностей і антагонізмів, які виникають між «Воно» та «Я», включаючи і «сторожа» — посередника «Над-Я», Фрейд будує свою гіпотезу, згідно з якою сексу­альні потяги є головними детермінантами індивідуального та соціального процесів. Несвідоме віддає свідомому знач­ну частину свого змісту — психічного багажу. Проте свідо­ме не завжди його сприймає чи усвідомлює, тоді як «сто­рож» «Над-Я» зменшує чи витісняє інформацію несвідомо­го або перетворює її в інші види та форми діяльності, враховуючи існуючі заборони у вигляді норм, санкцій, соці­ального контролю з боку держави, моралі, релігії тощо. Такі процеси трансформації імпульсів несвідомого Фрейд називає витісненням та сублімацією.

Спостереження за пацієнтами дало змогу Фрейдові поба­чити, що вони забувають про ті факти чи події, які були для них неприємними чи ганебними. Щоб згадати їх, пацієнту доводилося долати якісь важкі перешкоди для відтворення їх у пам'яті. На цій підставі вчений розробляє свою теорію витіснення. Технологічна схема її приблизно така. Вини­каючий у суб'єкта сексуальний імпульс-інстинкт входить у свідомість, де «моральний цензор», ' «контролер» і «сто­рож»— совість («Над-Я») оцінює його як неприйнятний і тому недопустимий у сферу свідомого. Імпульси совісті при­душують морально неприємне і соромітне сексуальне уяв­лення, і воно виганяється із свідомості в підсвідоме чи сфе­ру несвідомого. Фрейд розглядає витіснення як процес пси­хологічного захисту, за якого психічний акт, не здатний проникнути в свідомість, стає несвідомим, тобто відсуваєть­ся назад. Неприємні згадки, думки, емоції, що виганяються в несвідоме, не зникають безслідно. Вони «приглушуються»,

але впливають на індивіда, посилаючи свої імпульси, чим викликають тривогу, страх, напруження тощо, оскільки збе­рігають заряди психологічної енергії («катексіс») і нама­гаються повернутись у свідоме, шукають розрядку в діяль­ності людини.

У процесі витіснення виникає «двоїсте» несвідоме: одне приховане, але здатне стати свідомим, друге витіснене й загнане так глибоко, що саме по собі, без зовнішнього впли­ву не здатне до усвідомлення. Обидва різновиди несвідомого.нагадують про себе, постійно тривожать людину. Людина перебуває у збудженому стані «під владою опору». Най­складнішим процесом психоаналітичної терапії є процес знаходження таких засобів, які дали б змогу зрозуміти ви­тіснене вглиб, «прочитати» його, оскільки воно «створює сильну дію, не переходячи у свідоме і для усвідомлення чого потрібна особлива робота».

Конфлікт між свідомим і несвідомим, у тому числі і в розглянутому випадку, долається через процес сублімації (від лат.— зиЬІітаге — підноситись, високо підніматись).

Сублімація поряд з витісненням становить ще один ме­ханізм психологічного захисту, який спрямовує енергію не­свідомого (лібідо) на соціально сприйнятливі цілі та об'єк­ти, транспортує енергію інстинкту «Воно» у форми та види загальновизнаної і морально схвалюваної діяльності та її результатів.

Таким чином, поняття сублімації і дослівно й змістовно означає піднесення суб'єктивної діяльності від нижчих, ни­цих форм до вищих, вишуканих і шляхетних. Сублімація як елемент психологічного самозахисту в психоаналізі Фрей-да відіграє дуже істотну роль у поясненні механізмів пере­творення енергії інстинкту в різноманітні форми соціальної життєдіяльності і показує, як інстинктивні потяги до насо­лоди замінюються штучними суррогатами (щось подібне до того, якби замість меду дали цукор, чи -замість цукру — са­харин).

За допомогою процесу сублімації 3. Фрейд намагається пояснити все багатство суспільних явищ і процесів.

Придушені заряди психічної енергії виявляють себе у сновидіннях, в необачному гуморі та дотепах, в описках, обмовках. Замінниками справжнього природного задово­лення є всі форми людської діяльності, такі як інтелекту­альна, мистецька, політична, релігійна, моральна і т. д. Фрейд розглядає їх як наслідок процесів витіснення та суб­лімації, трактуючи останні як раціоналізацію своїх дій суб'єктом.

Сутність раціоналізації полягає у маскуванні, прихову-

ванні, утаємниченні дійсних егоїстичних почуттів, бажань, помислів заради власного комфорту, позбавлення від стану напруги та.конфлікту із собою та зовнішнім середовищем. З цією метою людина виробляє спеціальний захисний меха­нізм, за допомогою якого утаємнює справжні мотиви, за­вуальовує їх для себе й для інших соціально сприйнятливи; ми доказами та мотивами, які не мають нічого спільного з реальними. Цей процес самозахисту завдяки раціоналізації забезпечує індивіду можливість збереження почуття власної гідності, поваги та авторитету, позбавляє від страху, три­воги й інших явищ психологічного дискомфорту. Раціоналі­зація в цьому аспекті може розглядатись як своєрідний варіант індивідуальної ідеології, що спирається на фіктивні засоби захисту і виправдання власної діяльності.

Досліджуючи суто клінічні форми людської поведінки, Фрейд звертає увагу на деякі явища звичайного буденного життя — гумор, описки, провали пам'яті тощо і розглядає їх як проривання «лібідо» через цензуру свідомості у ви­гляді своєрідної «нейтральної» розрядки внутрішніх сексу­альних імпульсів. Про це він пише у праці «Психопатологія буденного життя».

Пізніше, спираючись на свої досягнення у вирішенні про­блем психології індивіда, Фрейд звертається до досліджен­ня історії та культури з метою пошуків відтворення там сексуальних комплексів. Наслідком цього були праці «То­тем і табу», «Психологія мас і аналіз людського», в яких він робить спробу через «Едіпів комплекс» проаналізувати творчість Леонардо да Вінчі, В. Шекспіра, Ф. М. Достоєв-ського та ін.

Методологічним принципом аналізу всіх соціокультурних процесів у творчості Фрейда став, по суті, принцип сублі­мації. Вчений розглядає культуру як сублімовану діяльність, що виникає на основі відмовлення від задоволення імпуль­сів несвідомого. Культура — це діяльність, обернена в сфе­ру творчості. Процес розвитку культури зменшує долю людського щастя, бо чим більше сублімованих форм діяль­ності, тим у більшій мірі залишаються незадоволені при­родні бажання людини та її відчуття вини.

Інтересам культури Фрейд протиставляє любов, якій культура загрожує своїми заборонами.

На думку Фрейда, суть і основу культури становить від­мова від первісних потягів, а тому культура є будівлею на замінованому, майданчику (оскільки дикі і злі первісні імпульси не зникають у людини, а сублімуються в здобут­ках культури). Людство має певні досягнення в науці, тех­ніці, мистецтві, в підкоренні природи, але це не знімає на-

пруження, не дає щастя і не зменшує страждань. "Пер­вісна людина не мала обмежень у задоволенні своїх ба­жань і була впевнена, що вона щаслива, тоді як людина культури замінила можливість бути щасливою на почуття власної безпеки. Вона придушує свої бажання, обмежена тягарем численних табу і тому приречена на страждання.

При всіх дискусійних і далеко не беззаперечних поло­женнях концепції психоаналізу найпереконливішим дока­зом, що в ній містяться певні раціональні елементи, були терапевтичні досягнення Фрейда — лікаря-психіатра, а пер­винною емпіричною основою її стали талановиті, на рів­ні лікарського мистецтва результати клінічних спостере­жень.

Теорія психоаналізу викликала досить сильну опозицію і неприйняття, в основі чого були більше моральні, аніж наукові міркування. Адже теоретичні положення психоана­лізу, при всій спірності та критичній оцінці сучасниками, все ж мали за собою досить міцну аргументацію — психо­терапевтичний метод і практичні досягнення 3. Фрейда в лікуванні неврозів.

Вчення Фрейда лягло в основу багатьох напрямів і шкіл у різних галузях знання. Фрейдівську психологію мистецтва сприйняли багато видатних митців — Томас Манн, Ромен Роллан, Стефан Цвейг, Сальваторе Далі та ін.

Психоаналітична орієнтація виявилася дуже поширеною і в соціології. Концепцію 3. Фрейда розвивали його послі­довники й учні, на її основі виникли такі течії, як неофрей-дизм (К. Хорні, Е. Фромм, Г. С. Салліван), фрейдомарк-сизм (Г. Маркузе, Ф. Райх), численні напрями в лінгвісти­ці, герменевтиці. Принципи психоаналізу широко застосо-. вуються в дослідженнях проблем соціалізації особистості, у вивченні безробіття, в політичній психології.

Аналізуючи теорію Фрейда, слід пам'ятати, що в основі своїй це все ж одна із загальних психологічних теорій, і найзначнішим її досягненням була розробка саме проблем несвідомого. Як і кожне наукове відкриття, несвідоме було абсолютизовано і поширено на розуміння тих процесів, де його безпосередня роль не є такою значною, як це спробу­вали представити творці психоаналізу—Фрейд і його по­слідовники.

Є певний парадокс у системі Фрейда. Висуваючи ірра­ціональне, несвідоме як першопричину соціального, автор намагався дати раціональне пояснення ірраціонального. Визнаючи домінанту «Воно» щодо «Я», Фрейд усе ж пока­зує «Я» як причину «Воно», бо витіснення інстинктивних імпульсів у несвідоме здійснює свідоме. Без свідомого не-

має несвідомого, а між тим несвідоме виявляється первин­
ним.,,

Помітна також примітивізація людини та суспільства у цій системі, діяльність і залежність яких визначаються при­мітивними інстинктами. Звичайно, їх дію не можна виклю­чити з життя людини, але й уее багатство людської куль­тури та життєдіяльності неможливо звести лише до інстинк­тів. Загалом теорія Фрейда має певні раціональні елементи, і завдання науки — визначити їх значення і місце в житті людини.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає особливість психологічного напряму серед інших течій у соціології XIX ст.?

2. Чим пояснити значні наукові досягнення психологічного на­пряму в соціології в пізнанні соціальних явищ?

3. Знайдіть спільні та відмінні риси між концепціями «психології народів» та «психології юрби».

4. Розкрийте зміст теорії наслідування Г. Тарда і критично про­аналізуйте достовірність її основних положень.

5. У чому полягає сутність і значення інтеракціоністської концеп­ції Ч. X. Кулі для розуміння соціальної організації та процесів соці­алізації і комунікації?

6- Розкрийте сутність і критично проаналізуйте концепцію інстинк-тивізму У. Мак-Дугалла, виділивши її характерні особливості.

7. Проаналізуйте основні методологічні принципи психоаналітичної теорії 3. Фрейда і покажіть межі їх пізнавальних можливостей.

8. Розкрийте взаємозв'язок між теорією витіснення і процесом суб­лімації у вченні 3. Фрейда і покажіть їх значення в культурно-істо­ричній діяльності.

9. Які внутрішні суперечності притаманні психоаналітичній теорії 3. Фрейда і чому вона не може науково пояснити механізми і рушійні сили розвитку суспільства?

ГЛАВА 9