Вивчення громадської думки в США. Реклама як соціальний феномен

У XIX ст. виникають перші спроби вивчення громадської думки. Громадська думка як стан масової свідомості вира­жається в оцінках і ставленні до конкретних соціальних явищ та процесів. Вона є своєрідним «зняттям» масово виражених індивідуальних оцінок і думок, які в процесі взаємодії приводять до вироблення найбільш сприйнятливих для маси чи спільності узагальнень, що виступають як фе­номен групової оцінки чи думки, що набуває статусу гро­мадської.

Громадська думка існує з моменту появи первісного людського колективу і в різних історичних формах при­таманна всім типам соціальних спільностей. Структура і зміст громадської думки детермінується багатоманітними чинниками економічного, політичного, соціально-культурно­го характеру.

Силою авторитету громадської думки регулювалася си­стема суспільних відносин родового устрою. Структура й обсяг її змінюються в рабовласницькому суспільстві, де ча­стина його членів (раби) виключена як суб'єкти цього ін­ституту, а громадська думка визначається державою-полі-сом та формами політичного устрою. Тут значно ускладню­ється технологія формування громадської думки та процеси маніпуляції нею. Оскільки громадська думка завжди пов'я­зана з ціннісними відносинами, то в дуже рідких випадках вона може розглядатися через єдиного суб'єкта-носія. Зде­більшого те, що ми називаємо громадською думкою, розу­міючи під цим цілісного суб'єкта, і теоретично і практично не відповідає дійсності, оскільки в суспільстві ніколи не було, немає і не може бути єдиного інтересу, як і єдиної оцінки та цінностей. Отже, і суб'єкт-суспільство не може мати єдиної громадської думки, оскільки воно таким висту­пає лише в абстракції, тоді як у реальному житті воно є диференційованою сукупністю системоутворюючих елемен­тів, кожен з яких відрізняється власними інтересами, по­требами, цінностями, оцінками і т. д. Тому і громадська думка, є «середньоарифметичним» виразом стану масової свідомості різноманітних елементів соціальної структури. Саме це і визначає соціальні потреби у вивченні громадсь­кої думки, оскільки в ній поєднані протилежні полюси, а сама вона, як ціле, має не монокольоровий вигляд, а скоріш нагадує веселку з її багатоколірністю й невловимими пе­реходами між ними. Саме ця різнорідність у суспільній думці, її постійна пластичність та мінливість зумовлюють

9 828

постійну актуальність і оперативність у дослідженні. Не випадково, що громадська думка стає особливим предметом уваги і вивчення в умовах демократичних свобод.

Перші спроби виявлення громадської думки методами опитування пов'язані зі Сполученими Штатами Америки. Американська Конституція та «Білль про права» (поправки до Конституції з проголошенням свободи слова, друку, збо­рів, віросповідань та ін.) забезпечили основні демократичні свободи громадянам країни, що звільнилася від колоніаль­ної залежності й утворила суверенну державу. І хоча рево­люція не вирішила всіх проблем, не ліквідувала рабства на Півдні, але вже на той час у світі не було більш демо­кратичної системи, ніж у СІНА.

Задономірно, що за таких умов, котрі забезпечують своїх громадян активним виборчим правом, їх вибір і орі­єнтація, їх думка не могли залишитися поза увагою, бо це були вже не теоретичні, а практичні проблеми політичного та соціально-економічного життя суспільства.

Дослідження громадської думки в США започаткували журналісти. Вибори конгресу, президента, адміністрації штатів та місцевої влади конче вимагали знання розста­новки політичних сил, настроїв і вподобань виборців та їх ставлення до кандидатів. Йшли пошуки шляхів і засобів прогнозування можливих результатів виборів і виборчих кампаній. Власникам газет і журналів не потрібні були офіційні дозволи бюрократії на проведення опитувань на­селення та зондаж громадської думки. Це була справа особистої ініціативи та кмітливості.

Звичайно, перші спроби опитувань населення не спира­лися на наукові принципи та засади. Журналісти в різних кінцях країни опитували виборців і на основі арифметичних розрахунків намагалися визначити шанси кандидатів. У 1824 р. журналісти газет «Херрісберг Пенсільвенієн» та «Ролей стар» у штатах Делавер та Північна Кароліна не­залежно одні від одних провели опитування громадян і по­літичних діячів стосовно кандидата, який переможе в да­ному регіоні з чотирьох претендентів, на крісло президента США. В червні газета «Херісберг Пенсільвенієн» опубліку­вала дані, згідно з якими в штаті Делавер переможе кан­дидат Е. Джексон. Через місяць «Ролей стар» повідомила, що Е. Джексон обігнав своїх конкурентів і став лідером у Північній Кароліні. Вибори в листопаді 1824 р. засвідчили перемогу Джонсона в обох штатах, хоча в масштабах краї­ни він не переміг і президентом не став.

У 1851 р. в штаті Міссісіпі було проведено обслідування громадської думки в 17 округах і опитано 800 чоловік. На

цій підставі зроблено прогноз можливого наслідку виборів, які засвідчили, що у 15 округах він виявився правильним.

На початку 80-х років газета «Бостон глоуб» розробила систему прогнозування результатів голосування на основі виборки жилих районів, принципи якої в дещо видозміненій формі й досі використовуються засобами масової інформа­ції, особливо телебаченням.

Історія вивчення громадської думки Америки містить багато фактів, що свідчать про нелегкий шлях спроб і по­милок у пошуках надійних засобів дослідження цього дуже важливого соціального інституту громадської думки. В до­слідницькій практиці використовувались опитування жите­лів готелів, покупців у магазинах, відпочиваючих, власників телефонів та автомобілів, практикувались інші форми опи­тування. Деякі з них мали істотні недоліки й інколи ста­вили ініціаторів обслідувань в скрутне становище. Разом з помилковими прогнозами приходило розуміння причин невдач: адже свого часу майже ніхто не думав про те, що, наприклад, в опитуванні респондентів чи власників- телефо­нів криється небезпека — це були представники більш за­можних верств населення, їх опитування не забезпечувало репрезентативності досліджуваної сукупності. Вибірка вия­влялася неправильною.

Соціальна наука в XIX ст. набуває найбільш прагма-_
тичного значення також на території США. Загальновідому
американську діловитість і вміння використовувати на прак­
тиці наукові досягнення ми бачили на прикладі досліджен­
ня громадської думки. Другим великим тереном викорис­
тання досягнень соціології, соціальної та загальної психо­
логії була рекламна справа.. ■

Сьогодні реклама для американця є таким же звичним елементом його життя, як повітря чи трава. Витоки рекла­ми в Америці починаються з другої половини XIX ст. Вона виникає з потреб ділових людей у необхідній інформації і в інформації про інформацію. Рекламну справу започатковує в 1841 р. американський бізнесмен з Філадельфії Волні Палмер, який у газетах опублікував рекламу своїх това­рів. Щоправда, елементи рекламного характеру були в бостонській газеті «Ньюслеттер» 1704 р., у 1725 р. почала виходити напівкомерційна «Газета» з рекламою та об'ява­ми (Нью-Йорк), проте реклама як вид бізнесу розгорта­ється в США у XIX ст.

У 1865 р. виникає одне з великих рекламних агентств у Бостоні, засноване Джорджем Роуеллом, який видав в 1869 р. «Американський газетний довідник Роуелла» про тиражі американських та канадських газет для бажаючих

9*

помістити свою рекламу в пресі. Рекламна справа зростала Ч вдосконалювалася; вона враховувала інтереси, потреби, індивідуальні та групові особливості населення, психологіч­ні особливості сприйняття та запам'ятовування тощо. Якщо у 1885 р. рекламою товарів займалися чотири журнали за­гальним тиражем 100 тис. примірників, то через 20 років відповідні цифри складали вже 20 журналів з тиражем понад 5 млн примірників, а затрати на рекламу становили в 1865 р.— 50 млн дол., у 1900 р.— 500 млн, у 1950 р.— 5,5 млрд, в 1970 р.— майже 20 млрд дол. Розвиток реклам­ної справи в США, яка не має рівних у світі,— приклад опе­ративного й умілого використання наукових досягнень.

Сама по собі реклама — не предмет соціології, але як соціальне явище вона дуже цікавий феномен для соціоло­гічних досліджень багатьох проблем — таких різновидів реклами як елемента пропаганди, як явища суспільної сві­домості, як засобу формування і забезпечення різнома­нітних матеріальних і духовних потреб (у тому числі ін­формаційних), як елемента соціалізації та виховання, що проникає в усі сфери життя і побуту людини, як важливого компоненту комунікаційного процесу і т. д. і т. п.

Реклама у Франції започатковується Теофрастом Ре-нодо, який*заснував у 1630 р. адресну довідкову контору. В 1611 р. в Лондоні створюється перше рекламне бюро *А. Горжа і У. Копа, а з 1657 р. виходить перша газета з об'явами. В Німеччині з 1727 р. реклама видається у «Прусь­кому інтелігентному листку». Одним з найперших у Росії використав друковану рекламу відомий журналіст і пись­менник Фаддей Булгарін, який друкував платні, оголошен­ня, об'яви та рекламу в газеті «Северная пчела».

Таким чином, США не належить пріоритет у відкритті реклами, але він безперечний у її використанні, бо в жодній країні світу реклама не стала такою органічною частиною способу життя народу, як у США.

Характерною ознакою соціальних емпіричних досліджень XIX ст. є їх більш чи менш органічне влиття в структуру сучасної науки. Вони у всезростаючому темпі від випад­кових, аматорських переходять на рівень науково обгрун­тованих, концептуальних і виступають як прикладна сфера наукового знання. Емпіричне й теоретичне в цих дослід­женнях виявляються в своїй органічно поєднаній цілісності. Факт і теорія не протистоять одне одному, як це часто трап­лялось у минулому, а утворюють структурні елементи ціліс­ного наукового знання.

Запитання для самоконтролю

1. Які причини зумовили інтенсивний розвиток емпіричних соціаль­
них обслідувань XIX ст-?

2. Розкрийте значення досліджень А. Кетлє для прогнозування
соціальних процесів.

3. У чому полягає наукова заслуга А. Кетлє в пізнанні масових со­ціальних явиш, та їх закономірностей?

4. Наведіть конкретні приклади і охарактеризуйте зміст масових анкетних опитувань у XIX ст. і покажіть їх значення для розвитку со­ціологічної теорії та практики.

5. Які нові методи і техніку емпіричного соціального дослідження ввів у соціологію Ле Пле?

6. Значення закону Е. Енгеля для- оцінки рівня добробуту насе­лення-

7. На які соціальні фактори спотворення статистичної інформації звернув увагу Д. П. Журавський у своїх наукових працях?

8. Які причини обумовили розвиток досліджень громадської дум­ки? Проілюструйте на фактах.

9. Яке значення для розвитку соціології мали емпіричні соціальні дослідження XVII—XIX ст.?.

ГЛАВА 10

НІМЕЦЬКА ФОРМАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ

КІНЦЯ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.

(Ф. ТЬОННІС І Г. ЗІММЕЛЬ)

§ і. Проблеми методології соціального пізнання

В епоху Бісмарка завершується процес національного об'єднання Німеччини. Правляча юнкерсько-мілітаристська верхівка, зміцнивши позиції після поразки буржуазії в ре­волюції 1848 р.< ревно оберігає свої класові привілеї. На рейки капіталістичного розвитку німецьке суспільство пе­реходить з певним запізненням, процеси модернізації пра­вових і політичних інституцій ідуть тут повільними темпами, а «енергійний буржуазний лібералізм» британського' аб,> французького зразків сприймається з певною недовірою. Ця обставина накладає певний відбиток і на тенденції у німецькій культурі та науці. Поворот до позитивізму, ха­рактерний для європейської думки другої половини мину­лого сторіччя, не минув і німецьку культуру, однак ця те­чія не лишила тут глибокого сліду, викликавши, за словами С. Бугле/ більше заперечень, аніж наслідувань.

Ця обставина має пряме відношення до розвитку ні­мецької соціологічної думки згаданої доби. Домінуючою

тут стає не натуралістична, а так звана духовно-історична орієнтація, котра набула особливої популярності в колах представників німецької історичної науки, що розвивається в цей час особливо бурхливими темпами. Серед німецьких істориків, фахівців у галузі господарчої, соціально-політич­ної та культурної історії набуває поширення ідея про спе­цифічну «духовну сутність» господарських, правових і релі­гійних інститутів, яка не піддається адекватному відтво­ренню за допомогою емпіричних методів, характерних для природничих наук.

Позитивізм,, як зауважує один з фундаторів, культурно-історичної герменевтики В. Дільтей,— це свідчення не сили, а слабкості гуманітарних наук, які, звільнившись у добу Ренесансу від теологічних пут, потрапили потім у нову, ще більшу залежність від всезростаючої могутності природ­ничо наукового знання. Це стосується насамперед абст­рактно-раціоналістичних теорій суспільства просвітницької доби, для яких характерне позаісторичне розуміння приро­ди господарства, права, політики, релігії і т. ін. На той час саме на грунті німецької культури склалася традиція істо­ричного підходу до явищ суспільного життя, згідно з якою окремі факти розглядаються лише в контексті «загальних зв'язків процесу історичного розвитку». У цьому — одна з.головних ознак «історизму» як методу, реалізованого у працях Гердера та Гумбольдта, Нібура і Вінкельмана, Я. Грімма і Савіньї. Центральна ідея історичної герменев­тики, як зауважив пізніше Гадамер, полягає в тому, що не лише історичні джерела, а й сама дійсність розглядаєть­ся як текст, котрий належить витлумачити, зрозуміти. Цей же дослідник зауважує, що «історизм» у широкому розу­мінні можна вважати «першим протестом проти індустрі­ального суспільства, яке на той час формувалось».

Звичайно ж, історико-герменевтичні методи можуть бути повноцінно реалізовані лише в царині історії та культури,, а не соціології, концептуальний^-апарат якої орієнтований в напрямку емпіричного дослідження суспільних явищ. Од­нак в історії наукового пізнання ці дві методологічні орієн­тації не відгороджені одна від одної «залізною завісою» і в реальній дослідницькій практиці можуть взаємопроникати і доповнювати одна одну. Саме це, на наш погляд, і харак­терне для німецького суспільствознавства на зламі сторіч. Соціологія як окрема наука у Німеччині не стільки засвою­ється як комплекс певних уже розроблених понять і методів (хоча факт такої рецепції, безсумнівно, має.місце), скільки поступово відокремлюється з наявного масиву історичних, економічних, правових та філософських наук. Герменев-

тичні й емпірико-дослідницькі методи тут не лише проти­стоять, а й доповнюють і взаємопроникають один в одного.

Згідно з В. Дільтеєм об'єктивною підставою розмежу­вання між «історичними науками про духовне життя» і со­ціологією виступає глибока відмінність між «системами культури» — правом, релігією, мовою і «зовнішньою орга­нізацією суспільства». Явищам культури притаманна певна «внутрішня форма», зумовлена, в кінцевому результаті, спе­цифікою міжіндивідуальної взаємодії. Психологічні факто­ри детермінують, як вважає В. Дільтей, і «зовнішню органі­зацію», однак ця детермінація має. тут дещо інший харак­тер: «Людські взаємини грунтуються, в кінцевому резуль­таті, на цілеспрямованих вольових діях людей. Проте саме волевиявлення може бути двоякого роду — або бути по­слідовним поєднанням дій окремих індивідів у формі си­стем культури, або виступати як сила, що підпорядковує собі окремі індивідуальні волі. У першому випадку мета досягається шляхом індивідуальних, лише логікою справи припасованих одна до одної дій, у другому — шляхом під­порядкування індивідуального спільній волі. Вільна дія і дія регульована, індивід і спільнота протистоять одне одному і зумовлюють одне одного».

Відносини між суспільною «культурною системою» і «зовнішньою організацією» можуть варіюватися від май­же повного злиття до відособлення, протистояння. В окре­мих сферах суспільного життя, як, наприклад, у сфері пра­вовій, має місце, як вважає В. Дільтей, гармонійне спів­відношення між внутрішньою і зовнішньою сторонами: «У сфері права культурна система і система зовнішньої організації існують ще нероздільно одна від одної. Будь-яке правове поняття орієнтоване на зовнішню організацію і одночасово грунтується на правосвідомості як постійно діючому психологічному факторі. Система цільових орі­єнтацій права співвідносна із факторами зовнішньої со­ціальної організації». Натомість у сферах моральній, релі­гійній, художньої культури прямого зв'язку між організа­ційним і смисловим аспектами немає. Тут дедалі більшого значення набуває «внутрішня духовна дія», незалежна від об'єктивних зовнішніх умов, що має своїм наслідком диференціацію поміж соціальною організацією та систе­мою культури й автономізацію останньої.

Таким чином, як у цьому неважко переконатися, ду­ховно-історична герменевтика Дільтея, незважаючи на суб'єктивне прагнення відмежуватися від «натуралізую-чих» методів соціології, все ж не чужа соціологічній проб­лематиці. Виходячи з психологічних засад, Дільтей описує

у найзагальніших рисах найтиповіші моделі соціальної взаємодії, акцентуючи різницю між зовнішньою і внутріш­ньою орієнтаціями дії. Аналогічним шляхом ідуть у своїх теоретичних пошуках і такі представники німецької «ака­демічної» соціології, як Тьонніс, Зіммель, Вебер та ін. Ві­домий видавець і коментатор, веберівських праць И. Він-кельман порівняв вплив дільтеєвських ідей з «трубним гласом, який пробуджує і запалює дух». Важливу заслугу автора «Вступу до наук про духовність» вбачають у по­доланні ортодоксії «історичних шкіл» і знятті контроверзи між історико-описовим і теоретичним напрямами гумані­тарно-наукової думки. Водночас не можна не бачити, що, поставивши під сумнів обгрунтованість позитивістської моделі соціології, Дільтей та його послідовники схильні були вважати її чи не єдиною можливою формою соціо­логічного знання взагалі, а це зумовлювало певну недо­оцінку ними емпіричних методів соціологічного дослід­ження і вело до протиставлення соціології та історичних наук.

Проблема логіко-методологічного обгрунтування «мож­ливості соціології» розглядається і в ряді праць Г. Рік-керта, Е. Ласка, Л. Готтля та інших представників ба-денської школи неокантіанства, чий вплив на німецьку соціологію досить відчутний. Баденці детально.аналізу­ють ряд питань загальної теорії цінностей, зокрема пи­тання ціннісного плюралізму та ціннісних орієнтацій піз­навальної діяльності. Важливе значення для соціологіч­ної теорії має обгрунтована ними теза про аксіологічну зумовленість способів побудови теорії в гуманітарних на­уках. Процес росту наукового знання, за Ріккертом, є не чим іншим, як оформленням, раціоналізацією багатома­нітності емпіричних явиїц. У процесі раціоналізації утво­рюються певні загальнозначимі когнітивні форми — понят­тя. Сам процес раціоналізації перебігає різним чином — шляхом або ідеалізуючої абстракції, або предметної, ін­дивідуалізуючої. У першому випадку має місце концеп-туалізація номотетичного типу, характерна для пізнаваль­них процедур точних наук, у другому — маємо справу з «ідеографічною» концептуалізацією, типовою для описово­го природознавства й історичних наук.

Ті ознаки, які складають зміст «індивідуалізуючих» понять описового природознавства й історії, відбираються під кутом зору їх цінності для інтересу дослідника, в зв'яз­ку з чим «ціннісна орієнтація» останнього набуває тако­го ж вагомого значення, як суто логічні процедури аналі­зу й узагальнення фактичного матеріалу. Методологічний

принцип «віднесення до цінності» не тотожний суб'єктив­ній оцінці емпіричних даних, оскільки зміст цінності (її смисл) трансцендентний стосовно індивідуальних чи групо­вих інтересів і має нормативний характер. Водночас цін­ностям притаманна власна логіка розвитку. Кожна істо­рична епоха має власну ціннісну конфігурацію, де домі­нують цінності того чи іншого гатунку.

Висновки баденців відкривали шлях до зняття ще од­нієї контроверзи соціологічної теорії — суперечності між її «генералізуючими» претензіями і багатоманітністю, істо­ричною варіативністю її емпіричної бази. Звичайно ж, на фоні посилення емпіристських тенденцій у логіці та мето­дології, яке здобуло своє завершення в програмі «віден­ського гуртка», аксіологізм баденців мав дещо анахроніч­ний вигляд. Однак розвиток соціології пішов далі шляхом, відмінним від розвитку теоретичного природознавства, і питання про межі застосування точних методів для обгрун­тування проблем теорії суспільства на сьогодні не лише не вирішено, а й набуло нової гостроти.

Важливе значення для формування національної соціо­логічної традиції мали методологічні дискусії в німецькій історичній науці 80—90-х років, де обговорювалось, зокре­ма, питання взаємозв'язку економічної сфери та позаеко­номічних факторів суспільного розвитку. Представники історичних шкіл німецької політекономії і правознавства порушили питання про історичну специфіку розвитку гос­подарства і права, вказавши, зокрема, що так звана «ра­ціональність» економічних законів і юридичних норм не має абсолютного характеру, а є чимось похідним від об­ставин місця і часу. В ході дискусій неодноразово обго­ворюється питання співвідношення між універсальним і унікальним в історії європейського та німецького капіта­лізму. Загалом, як справедливо зазначає Є. Шацький, у німецькому суспільствознавстві традиційна соціологічна проблематика зазнала таких трансформацій, що в біль­шості випадків.можна вести мову не про вирішення ста­рих, а скоріше про постановку нових проблем на грунті іншої інтелектуальної традиції й ієрархії наукових цінно­стей.

§ 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»

Патріархом німецької академічної соціології прийнято вважати Фердинанда Тьонніса (1855—1936), праця якого «Спільнота і суспільство» належить до класичного фонду

соціологічної думки минулого сторіччя. У працях Ф. Тьон-ніса не лише здобуває легітимацію термін «соціологія», а й робиться спроба систематичного викладу головних по­нять цієї науки. Е. Дюркгейм назвав праці Тьонніса «ек­лектичним синтезом» соціальної думки нового часу. Ма­буть, така оцінка не зовсім справедлива. Доробок цього. теоретика можна вважати свого роду місточком між уні-версалістськими соціологічними доктринами та новітньою аналітичною соціологією.

Творчості Тьонніса важко дати однозначну світоглядну специфікацію, оскільки їй притаманні і риси позитивіст­сько-еволюціоністської соціології, і психологізм, і певне гуманістично-антропологічне спрямування. Мабуть, істот­нішим тут є те, що автор вбачає специфіку соціології, по­рівняно з іншими суспільними науками, в абстрактному, ідеалізованому й, отже, «формальному» характері її об'єк­та. Соціологія вивчає зв'язки та відношення, які не оче­видні, не фіксовані прямо й безпосередньо, а можуть бути лише абстраговані з реальних життєвих ситуацій, перед­усім із фактів соціальної взаємодії. Тому її метод, твер­дить Тьонніс, більш схожий на методи хімії, ніж на ме­тоди описового природознавства. Він грунтується на прин­ципах ізолюючої абстракції, шляхом якої визначаються «чисті форми» соціальної взаємодії, прямих аналогів яким у суспільному житті може й не бути. Саме тому концепцію Тьонніса називають «формальною соціологією».

Усякі соціальні стосунки грунтуються, за Ф. Тьоннісом, на спільній волі людей до сумісного життя, яка переважає над їх егоїстичними нахилами. Свого часу Тьонніс напи­сав монографію про соціальну філософію Т. Гоббса. Ана­лізуючи типову для цього мислителя (і якоюсь мірою для всього Просвітництва) контроверзу між природним станом і державною організацією, соціолог указує на обмеженість гоббсівської інтерпретації абсолютного суверенітету дер­жавної влади як виразника «волі спільноти». Гоббсівські уявлення про «природний стан» як стан антагонізму, війни всіх проти всіх — це фіксація лише одного типу соціаль­них зв'язків. У дійсності ж людські волі перебувають у різноманітних відношеннях одна до одної. їх взаємодія може означати не тільки усунення іншої волі, а й її під­тримку. Соціальні зв'язки, котрі утворюються внаслідок волі до взаємності, можуть бути двох типів: або зв'язка­ми реального чи органічного життя — в цьому суть спіль­ноти, гемайншафту, або ідеальними чи механічними утво­реннями — і в цьому суть суспільства, гезельшафту.

Смисл двох головних понять тьоннісівської соціології

близький, як можна бачити з контексту, до ідей асоціаніст-ської психології (поєднання вольових прагнень за принци­пами схожості або протилежності) і водночас співзвучний консервативно-романтичним уявленням про «органічне і механічне» як категорії культури нового часу. «Усякого роду родинне, домашнє, взаємосолідарне, затишне спів­життя,— пояснює Тьонніс,— ми розуміємо як життя у ме­жах гемайншафту. Суспільство — це публічність, світ. Ту­ди потрапляють як у щось чуже. В гемайншафті ж знахо­дять себе від народження. Молоде покоління оберігають від поганого товариства, тоді як вираз «поганий гемайн-шафт» безглуздий. Існують' гемайншафти мовні, сімейні, побутові, релігійні — натомість ведуть мову про виробничі, наукові, торгові суспільства або товариства. «Поняття су­спільства у політичному і соціальному смислі має свій реальний грунт у нравах і поглядах третього стану. Тут воно еквівалентне поняттю народу. Там, де куштують пло­дів міської культури — там з'являється і суспільство як невід'ємний її елемент... У сільському житті зв'язки ге­майншафту сильніші, аніж воля окремої людини; тут це поняття символізує тривалість і надійність сумісного жит­тя... Гемайншафт розуміють як життєвий організм, су­спільство ж — як механічний агрегат, артефакт».

Притаманна працям Тьонніса імпресіоністична манера викладу ускладнює справу операціоналізації вживаних ним понять — «волі до цілого», «індивідуальної волі», «ге­майншафту», «суспільства». Вчений аргументує свої ви­сновки, звертаючись головним чином до історичного ма­теріалу, прагне відтворити соціально-психологічну атмо­сферу, яка домінує в певних спільнотах і певних різнови­дах професійної діяльності — сільській родині та сільській громаді, ремісничій корпорації, купецькій гільдії та ін. його цікавлять ті типові форми спілкування між людьми, які складаються в межах сім'ї, суспільства, професійної, та вікової групи, ринкових відносин. Так, у відносинах, які складаються на грунті спільного ведення домашнього господарства, занять ремеслом та іншого роду «промисла­ми», переважають, як переконаний Тьонніс, зв'язки «ге-майншафтного» типу. «Всяке мистецтво,— пише він,— по­дібно до різного роду сільських і домашніх занять, нале­жить до сфери органічно живого — теплого і вольового. Природно, що це царина жіночої праці, і тому воно му­сить належати до гемайншафту». Зрозуміло, що в даному випадку йдеться не про. індивідуалізовану професійну художню творчість, а скоріше про народні художні про­мисли, де справді відносно великий відсоток жіночої пра-

ці. Натомість у сфері торгівлі як сфері спілкування домі­нують раціонально-егоїстичні стереотипи, що дає підставу говорити про неї -як про переважно суспільну сферу.

Ядро відносин гемайншафтного типу складають відно­сини між поколіннями та між подружжям у сім'ї. Грун­тований на родинних зв'язках «гемайншафт крові» поступо­во розвивається до ширшого й складнішого «гемайншаф-ту спільного проживання» (територіальної спільноти) і далі — до «гемайншафту духу» (спільноти релігійної, куль­турної, національної). Суспільство як різновид раціона­лістично-індивідуалістичного типу особистісних взаємо­зв'язків у історичній перспективі «витісняє» спільноту, розкладає, атомізує її природну органіку. Однак говорити про ці два поняття як про послідовні фази історичного процесу було б неправомірно, оскільки в дійсності має міс­це конкуруюче співіснування обох типів людського спів­життя. «Я не знаю жодного стану культури чи суспільства, де не були б одночасно присутні елементи спільноти й елементи суспільства»,— підкреслював Тьонніс.

Безперечно, що тьоннісівська концепція «неодномірно-сті» світу соціальних відносин і зв'язків являла собою значний внесок у розробку загальносоціологічної теорії, зокрема теорії соціальної дії, типології соціальних систем, теорії соціальних груп. Поняття гемайншафту як спіль­ноти, що склалися на грунті кровної спорідненості, спіль­ності місця проживання та духовної спорідненості, ба­гато в чому близьке до понять «первинної трупи» та спіль­ноти (соттипііу), які дещо пізніше обгрунтовані в аме­риканській емпіричній соціології (Ч. Кулі, В. Томас, Р. Парк та ін.).

.Водночас концепція Ф. Тьонніса завершує розвиток впливової традиції європейської соціально-філософської думки від стоїків і Ціцерона до Гегеля й Маркса — тра­диції, котра прагнула осмислити напружене протистояння і взаємопроникнення двох начал людського співжиття — «природного», традиціоналістського і новаційного, куль­турно-раціонального. Ф. Тьонніс підготував грунт для того, щоб перенести згадану проблематику з площини філософ­ської на емпірико-аналітичну. Важливим кроком до цього стало уточнення смислової структури головного соціоло­гічного конструкту — поняття суспільства. На відміну від своїх попередників, які співвідносили зміст поняття су­спільства (головним чином як «громадянського суспіль­ства») з поняттям держави, Тьонніс зробив спробу спів­віднести поняття суспільства як системи формалізованих інтегральних зв'язків з поняттями, які фіксують нефор-

І

мальні міжособистісні зв'язки в межах первинних груп. Правда, автор «Спільноти і суспільства» не ставив собі за¹мету (як це трохи пізніше зробили його американські колеги) розробку конкретних механізмів соціально-пси­хічної інтеракції: результатом його дослідницьких пошу­ків стала історична феноменологія найтиповіших форм со­ціального зв'язку.

Значну увагу приділяє соціолог аналізові злободенних проблем сучасного йому суспільного життя. Він одним із перших уводить у науковий обіг поняття громадської дум­ки, визначаючи її, поруч з масовим робітничим рухом і державною соціальною політикою, як один з головних факторів сучасного суспільного розвитку. Тьонніс відзна­чає тенденцію політизації сучасної громадської думки, а також тенденції до її замикання на національно-держав­них інтересах і появи в ній націоналістичних мотивів. Противагою цьому виступає формування світової громад­ської думки як вияв загальної тенденції інтернаціоналіза­ції господарського і культурного життя сучасного світу. Потреби сучасного соціального розвитку вимагають ефек­тивного розв'язання соціального питання — питання про те, як «забезпечити мирне співіснування різних прошар­ків, класів і станів народу, які за своїми економічними умовами, життєвими звичками і поглядами стоять далеко один від одного».

Аналізуючи історичну специфіку формування і спроб розв'язання соціального питання в сучасних європейських країнах, Тьонніс зазначає, що у Великобританії соціальні питання концентруються переважно на економічній основі (профспілкові рухи, боротьба за поліпшення соціального стану найманих робітників), у Франції — на політичній (боротьба за республіканську форму державного ладу), а в Німеччині — на ідеологічній основі (боротьба за со­ціалістичну ідею). Загострення соціального питання — на­слідок об'єктивного процесу капіталізації сфери матері­ального виробництва. «Гігантські виробництва примножу­ються. Капітал стає деміургом нашого світу». Тенденції поглиблення капіталістичного визиску можуть, як вважає соціолог, протистояти три сили —■ організований робітни­чий рух, раціональна соціальна політика держави і гро­мадська думка. Тьонніс — послідовний прихильник рефор­містського шляху розв'язання соціальних питань. У су­часних цивілізованих країнах, доводить він, громадська думка вимагає соціалістичного устрою.

Проте капіталістичний спосіб виробництва не можна відмінити насильно. Ф. Тьонніс заперечував соціалістичну

ідею як таку, що вимагає насильства там, де йдеться про об'єктивні закони суспільного розвитку.

Соціолог, як можна переконатися, був дещо категорич­ним в оцінці історичної перспективи того напряму соціа­лістичного руху, який був схильний абсолютизувати негу­манні, насильницькі методи для досягнення гуманної ме­ти— справедливого розв'язання соціального питання. У XX ст. йому судилося знайти своє втілення у соціальній практиці. Однак по суті оцінка Ф. Тьонніса виявилась, як про це засвідчили події останнього часу, правильною.