Органістична школа в соціології 4 страница

якими загострюється боротьба за існування і виживання, виникають конфлікти, відбуваються війни.

Ратценхофер як один з основоположників концепції со­ціального конфлікту перебільшував значення насильства в історичному процесі, роль війн як «форми розвитку людсь­кого суспільства», ворожість рас тощо, а вихідні методоло­гічні принципи, пов'язані з редукціонізмом, не давали змо­ги розкрити суто соціальні детермінанти цих типових для всесвітнього історичного процесу явищ.

Ідеї Ратценхофера істотно вплинули на концепцію аме­риканського соціолога Альбіона Смолла (1854—1926), який теж багато уваги приділив аналізу проблем соціального ін­тересу.

Соціал-дарвіністський напрям у соціології, незважаючи на певні досягнення в постановці деяких соціологічних про­блем (груп, конфлікту, етноцєнтризму та ін.), поступово до початку XX ст. вичерпав свій потенціал, оскільки його го­ловні принципи не були пов'язані з виявленням суто со­ціальних механізмів розвитку суспільства, ігнорували його історичну сутність. Редукціонізм спрацьовував лише там, де перепліталися проблеми соціального та природничо-біо­логічного. На цьому «перехресті» проблем соціал-дарвінізм зробив свій незначний раціональний внесок у соціологію, але цього було недосить для перетворення його в наукову соціологічну теорію.

§ 4. Расово-антропологічна школа (Ж. А. Гобіно, О. Аммон, Ж. В. Ляпуж, X. С. Чемберлен)

В руслі натуралістичного напряму соціології XIX ст. ви­никає расово-антропологічна школа. її представники вико­ристовують методологію цього напряму, зокрема редукціо­нізм, абсолютизують або свідомо перекручують окремі дані з різних галузей знання. Тут можна віднайти принципи ор-ганіцизму, соціального дарвінізму, дані антропології, со­ціальної психології і т. д. Та це ні в якому разі не змінює її антинаукового і соціально реакційного значення, оскіль­ки в основі цієї школи лежить расизм.

Расово-антропологічна школа в соціології виникає не стільки як намагання наукового осмислення проблеми люд­ських рас, скільки як спроба використати науку для ідео­логічного обгрунтування расизму. Умовно тут можна виді­лити два напрями. Перший пов'язаний зі спробами розкрит­тя глобальних рушійних сил розвитку всесвітньої історії (А. Гобіно), другий обмежується аналізом більш локальних

7*

процесів (в основному в межах Європи) і виходить із со-ціал-дарвіністського розуміння законів природного відбору та боротьби за існування; він орієнтується здебільшого на перекручене витлумачення антропологічних даних науки про раси — фізичної антропології, яка в XIX ст. ще тільки формувалася (О. Аммон, Ж- Ляпуж, X. Чемберлен). Цей напрям ще називають антропосоціологією, яку не Слід ото­тожнювати із соціальною антропологією та соціально-ан­тропологічним напрямом у сучасній німецькій соціології.

Концепції расово-антропологічної школи однозначно й рішуче осуджені й відкинуті наукою, і тому її вивчення має скоріше не наукові, а моральні міркування: якщо «класич­ний» расизм виходив з постулату особливої ролі і місії бі­лої раси, то з другої половини XX ст. трапляються випад­ки «чорного» і «жовтого» расизму, та й рецидиви «білого» ще далеко не подолані.

Попри численні відмінності між концепціями цієї шко­ли, всі вони базуються на спільних принципах. Це — ви­знання расового фактора як визначального в історичному процесі, проголошення біологічної і культурної відмінності рас, намагання довести існування ієрархії рас з визнанням «вищих» і «нижчих», проведення ідеології та практики бо­ротьби за збереження «чистоти» «вищої» раси та проти змі­шування рас як головної причини фізичної та культурної деградації суспільства.

Одним з основоположників расово-антропологічної шко­ли в соціології був французький філософ, письменник, дип­ломат Жозеф Артюр де Гобіно (1816—1882), автор чотири­томної праці «Нариси про нерівність людських рас» (1853— 1855)..

Гобіно вбачає головні причини розвитку суспільства в расових особливостях народів, оскільки соціальні інститу­ти, культура, на його думку, походять з расових, біологіч­них джерел. При цьому чистота раси розглядається як го­ловна причина розвитку цивілізації. Чим раса чистіша біо­логічно, тим значнішими є її природжені здібності і тим ін­тенсивніше вона історично розвивається.

Змішування рас Гобіно розглядає як суперечливий про­цес: з одного боку, воно стає причиною виникнення циві­лізацій, а з іншого — причиною їх загибелі. Завжди з по­явою нової цивілізації у інших рас обов'язковим чинником її становлення є елемент присутності (змішування) білаї раси.

Цивілізація може успішно розвиватися лише тоді, коли на чолі її стає біла раса. Гобіно розглядає її як «історичну расу», якій природжено притаманні монополія на розум,

фізичну силу та красу. Високорозвинений інтелект, енер­гійність, надзвичайно велика здатність внутрішньої і зов­нішньої організації, почуття гумору, хоробрість, мужність, войовничість— усе це перетворює білу расу в провідний еле­мент розвитку цивілізацій. Проте і сама біла раса неодно­рідна. Частина її змішалася з чорною та жовтою расами («хаміти» та «семіти»), а найбільш «пихата» частина білої раси представлена «яфетидами», з якої Гобіно виділяє сі­мейство «арійців» — расу володарів, що завдяки жорстокій ієрархії зберегла свою прадавню расову чистоту.

Представники жовтої раси, за характеристикою Гобіно, відзначаються середнім зростом, темним волоссям, витрим­кою, відсутністю ідеалізму і фантазії, їм не притаманні ви­сокі поривання та героїчні вчинки; вони переповнені утилі­таризмом і характеризуються як «раса природжених куп­ців».

Чорну расу, яку Гобіно характеризує як «жіночу», він наділяє такими рисами, як чуттєвість, відсутність раціо­нального контролю та самоконтролю, нездатність до орга­нізації ні власного, ні соціального, суспільного миру; ця ра­са малотворча, слабовільна, з розвиненою фантазією і ху­дожніми здібностями.

Ці характеристики можна застосовувати при описанні будь-якої раси та її окремих представників. А той факт, що практично «чистих» рас не існує, що розумові та психо­логічні особливості детермінуються соціально-економічним і культурним середовищем існування людини незалежно від її расової належності,— про все це можна було б і не го­ворити, якби расистські «теорії» орієнтувалися на аргумен­ти науки, а не на суб'єктивно-ідеологічні установки.

Біла раса, пише Гобіно, змішавшися з іншими, тим са­мим прирекла себе на загибель. «Етнічні помісі» руйнують стиль і спосіб життя раси, призводять до занепаду її куль­тури й цивілізації, до виродження людини. Європейська цивілізація, створена «арійцями», не може вижити, втра­тивши свою первісну біологічну «чистоту», оскільки чисель­ність «арійців» зменшується. І тому Гобіно песимістично оцінює перспективи розвитку Європи та її цивілізації, яка пройшла стадію апогею.

Доктрина Гобіно з її однозначною расистською спрямо­ваністю, науково некоректними маніпуляціями, ніким з ві­домих учених не сприймалась як серйозна наукова розроб­ка проблеми людських рас.

Про засоби аргументації положень Гобіно можна суди­ти з того, як він оперує науковим матеріалом. Уводячи в свою концепцію поняття «арійська раса», «арійці», Гобіно

підмінив поняття. У мовознавстві арійцями називалися на­роди, які ніколи не були якоюсь окремою расою. Гобіно підмінив мовну групу народів, що належать до індоєв­ропейської мовної групи, і надав їм значення міфічної, не­існуючої «арійської раси». І це — не єдиний приклад ілюст­рації несумлінності автора. Заради бажання провести ідеї расизму Гобіно піддавав сумніву відомі історичні факти періоду греко-перських війн, де, на його думку, «арійці Дарія і Ксеркса» не могли бути гіршими від «семітизова-них греків».

Дехто з представників расово-антропологічної школи для обгрунтування «науковості» своїх концепцій намагався ви­користати дані антропології, зокрема так званого «голов­ного показника». До них належать французький учений Ж- В. Ляпуж та німецький — О. Аммон. З їх іменами в історії соціології пов'язано існування особливої течії, на­званої антропосоціологією, або соціальною антропологією. Для їх поглядів характерна неправильна інтерпретація го­ловного показника, який вони однозначно пов'язували з ро­зумовими здібностями людей.

Що ж таке «головний показник»? Цей термін означає в антропології співвідношення поперечного діаметра голови до поздовжнього, вираженого в процентах. Головний показ­ник характеризує контур голови в горизонтальній площині. В залежності від обрису при головному показникові не біль­ше 74,9 розрізняють доліхоцефалів (довгоголовість), від 75 до 79,9 — мезоцефаліє (середньоголовість) від 80 і вище — брахіцефалів (короткоголовість). Наука довела, що інтелек­туальний потенціал людини ні в якому разі однозначно не можна пов'язувати з головним показником. Ні довжина че­репа, ні вага мозку, ні навіть кількість мозкових звивин — кожен сам по собі з цих показників нічого не доводить. Якби на цій підставі визначалися розумові здібності, то за довжиною черепа коні та корови, за масою мозку — слони, а за кількістю мозкових звивин—барани були б визнані найрозумнішими істотами на Землі. Тим більше подібні за­соби неприпустимі при вивченні людини, яка є не лише вершиною в розвиткові тваринного світу, а й істотою со­ціально-історичною, із своїм особливим світом культури і буття, у якому переплетіння незчисленної кількості різно­манітних факторів та умов безпосередньо чи опосередко­вано впливають на її фізичний, матеріальний, духовний розвиток.

Отто Аммон (1842—1916) першим увів у соціологію тер­мін «соціальна антропологія» як підзаголовок до своєї кни­ги «Соціальний порядок і його природні закони» (1896).

Вчений розуміє людину як природну істоту, що розвиваєть­ся завдяки дії законів боротьби за існування і природного відбору. Хибна інтерпретація антропометричних даних зу­мовила спроби Аммона встановити «закономірні» зв'язки між величиною головного показника та соціально-класовим становищем людини в суспільстві. На цій підставі він при­ходив до помилкових висновків, що саме нащадки нижчих рас утворюють у суспільстві трудящі класи.

Аммон сам проводив антропометричні виміри серед но­вобранців, студентів і намагався довести значення голов­ного показника як об'єктивного критерія для розрізнення розумових здібностей людей, які, на його думку, виникають внаслідок природного відбору та боротьби за існування. Першопричини у відмінностях соціального статусу, можли­востях соціального просування в суспільстві, умовах життя і діяльності він вбачав у расових джерелах. Расизм і со­ціальний дарвінізм також лежать в основі аналізу соці­альних інститутів у творчості Аммона.

Французький соціолог, антрополог Жорж Ваше де Ля-пуж (1854—1936) розробляє концепцію соціальної антропо­логії, де також розглядає расовий фактор як вирішальний чинник історії, розподіляє раси на вищі й нижчі. Цивіліза­ція кожного народу починається з того моменту, коли в нього включаються представники арійської раси — елітно­го елемента суспільства, завдяки якому відбувається роз­виток матеріальної і духовної культури народу.

Ляпуж вважав, що чистота раси зумовлює тривалість існування цивілізації і її суб'єктів, тоді як метисизація веде до вироджування народу. Розглядаючи історію народів як історію їх «євгенічних елементів» (від грец. еи^епез — хо­рошого роду), Ляпуж приходить до висновку про існуван­ня «закону» «інтенсивного знищення більш досконалих», прояви якого ведуть до «зменшення людей вищої раси», оскільки вони гірше пристосовані до зміни середовища і ви­являються менш стійкими у порівнянні з нижчими ра­сами.

У зв'язку з цим Ляпуж вперше вводить в соціологію по­няття «соціального відбору», який є формою прояву біоло­гічного відбору, але, на відміну від останнього, зменшує пи­тому вагу вищої раси в суспільстві. Він виділяє шість форм «соціального відбору»: військовий, економічний, політич­ний, правовий, моральний, релігійний, завдяки яким кіль­кість доліхоцефалів різко зменшується, а брахіцефалів — збільшується.

Особливу увагу Ляпуж приділяв у своїй аргументації ра­сизму відомому вже головному показникові. На його основі

він розглядає історію народів Європи як історію боротьби двох рас — біловолосих доліцефалів (довгоголових) та чор­новолосих брахіцефалів (короткоголових). Біловолосі долі-цефали є представниками найціннішого расового типу, тоді як короткоголові чорноволосі — продукт змішування рас, наслідок метисизації.

Ляпуж твердить, що на основі дії «закону епох» голов­ний показник має тенденцію постійного зростання, що озна­чає в історичній перспективі перемогу представників ниж­чої раси круглоголових. Він зазначав, що наприкінці XIX ст. завдяки невдалому соціальному відбору у Франції одержа­ли верх короткоголові, що несе загрозу її майбутньому. Си­туація у Франції склалася таким чином, що різко почали спадати темпи приросту населення, і був час, коли смерт­ність перевищувала кількість новонароджених. Дехто з де­мографів навіть говорив про вимирання нації. На той час демографія ще не знала таких фактів, коли кількість по­мерлих перевищувала число народжених, а отже, приріст населення був мінусовий. «Божественний порядок», про який писав І. П. Зюссмільх, підкреслюючи тенденції зрос­тання населення, порушувався, а демографи психологічно теж не були підготовлені до подібних «винятків» із правил. Прихильники расизму намагалися використати ці факти для підтвердження своєї правоти щодо загрози народу та куль­турі з боку «метисизації», змішування рас тощо. З часом де­мографічна ситуація вирівнялася. Сьогодні Франція — одна з найрозвинутіших і процвітаючих націй світу.

Стосовно твердження Ляпужа про «закон епох» щодо зростання головного показника історія антропології свід­чить, що в різні історичні проміжки часу він мав різні тен­денції як до підвищення, так і до зниження. З часів серед­ньовіччя фіксувалося збільшення головного показника, в 50—70-х роках XX ст. в ряді районів земної кулі він мав тенденцію до зменшення. Отже, слід шукати причини, що впливають на динаміку самого головного показника, а не вбачати в ньому основну рушійну силу суспільного роз­витку.

Якщо представники антропосоціології О. Аммон, Ж- Ля­пуж у своїх концепціях робили спроби знайти якісь мате­ріали наукових даних для обгрунтування висунутих ідей, намагались аргументувати свої принципи, то переважна більшість представників расово-антропологічного напряму не надавала цьому особливого значення.

До таких «теоретиків» належав онімечений англієць Х'юстон Стюарт Чемберлен (1855—1926). Його расовий сві­тогляд формувався під впливом вчення А. Гобіно, а сама

концепція викладалася Чемберленом скоріше в белетрис­тичній, аніж у теоретичній формі. Частина праць присвяче­на творчості його тестя Ріхарда Вагнера та проблемам єв­ропейської культури. Найвідоміша його праця — «Основи XIX століття» (1899), яка постійно перевидавалася за часів фашизму, була прихильно зустрінута Вільгельмом II і ста­ла настільною книгою Гітлера. Такою була шана одному з попередників расоненависницької ідеології фашизму.

Чемберлен розглядає європейську цивілізацію XIX ст. як вершину розвитку людської культури, що була створена нащадками «арійської раси» та її наступниками — жителя­ми Північної Європи.

Джерелами європейської цивілізації стали три культури. Культура греків дала європейцям філософію, мистецтво, поезію, від римлян пішло громадянство, держава і право, ідея священності сім'ї та власності, а іудейська релігія єв­реїв породила християнство. На цій основі жителі Північ­ної Європи — тевтони — створили власну неперевершену цивілізацію та культуру. Це стало можливим завдяки то­му, що тевтонська раса є прямою наступницею арійської раси та її духу. До цієї групи Чемберлен зараховує герман­ців, кельтів, західних слов'ян, оскільки с^ме їх зусиллями і відчуттям своєї расової чистоти створена найдосконаліша цивілізація в історії людства.

Чемберлен не обтяжує себе аргументацією фактами. На його думку, тевтонами були А. Данте, В. Шекспір, ПІ. Л. Монтеск'є, І. Ньютон, І. Кант, Г. Нельсон і т. д. Проте й расова чистота тевтонів теж неоднорідна, найбільш «чисті» її представники залишилися лише в Німеччині. То­му сучасні цивілізація та культура є «специфічно герман­ськими», а значить, німці здатні відродити «арійський дух» і встановити в Європі новий порядок.

X. С. Чемберлен не поділяв песимістичних прогнозів А. Гобіно щодо майбутнього «тевтонської раси» і пропону­вав боротися за збереження її чистоти й відродження «ду­ху» біологічних предків — «арійців». Груба расистська кон­цепція Чемберлена просякнута антисемітизмом. Він роз­глядає євреїв як головного ворога тевтонів, як силу, що розкладає інші раси.

Некоректні прийоми, перекручення історії на расовій ос­нові, тенденційність підбору та подачі матеріалу зустріла осудження навіть з боку В. Ляпужа, який назвав Чембер­лена «карикатуристом». Після приходу в Німеччині до вла­ди А. Гітлера фашисти посмертно проголосили Чемберлена національним героєм, присвоїли йому титул «народного мис­лителя» і «провидця III рейху».

Расово-антропологічний напрям у соціології виявився безплідним; він нічого не дав для наукового розуміння лю­дини та суспільства, але це був отруйний пустоцвіт. Він ба­зувався на соціально-психологічних засадах відчуження і протиставлення народів і рас, поділу на «своїх» і «чужих». Він заклав ідеологічні основи для політичної практики фа­шизму й геноциду. Расистські концепції особливо яскраво показали свою безплідність тим, що вони спотворили й пере­крутили навіть зміст поняття «раса», підмінивши фізичні другорядні ознаки рас, які існують об'єктивно (колір шкіри, очей, особливості волосяного покриття, виступ вилиць, фор­ма носа, губ і т. д.), штучними, вигаданими.

Расистські «теорії» свідчать не про неповноцінність рас, а про якісь патологічні порушення нормальної людської ло­гіки на рівні здорового глузду, не кажучи про логіку науко­вого мислення.