Географічна школа в соціології

(Г. Т. Бокль, Л. І. Мечников, С. М. Соловйов,

В. О. Ключевський).

Ґеополітична соціологія

Історично першою в соціології виникла географічна шко­ла. Спроби виявити залежність соціальних процесів від при­родних умов подивуються в працях логографів, істориків, філософів стародавнього світу, в творчості Ж- Бодена, Ш. Л. Монтеск'є та А. Р: Тюрго. Натуралістична орієнтація на дослідження географічного середовища та природних умов і їх ролі в житті суспільства була продовжена геогра­фічною школою в соціології XIX ст. Найвідомішими її пред­ставниками були Г. Т. Бокль, Л. І. Мечников та ін. ■ Позитивними елементами географічно-детерміністських концепцій було визнання природних факторів як визначаль­них у розвитку суспільства, що позбавляло соціальну теорію містицизму та спекулятивності. Проте географічній школі були притаманні загальні недоліки натуралістичного напря­му в соціології: однобічність, абсолютизація природних фак­торів, применшення значення специфіки суспільства як особ­ливої системи з її характерними рисами та рушійними силами. В географічній школі, як і в інших, є різні концеп­ції — від визнання певної залежності розвитку суспільства від географічного середовища до поміркованого розуміння їх взаємодії і взаємозв'язку.

Розглядаючи географічну школу в соціології, слід зазна-

чити певні труднощі в класифікації її представників на «со­ціологів» і «несоціологів», бо ідеї, близькі до цього соціо­логічного напряму, висловлювались ученими інших галузей знання — філософами, істориками, географами, політиками, природознавцями. «Чистих» класичних соціологів цієї шко­ли небагато, тому ми розглядатимемо їх разом з ученими, в творчості яких ідеї географічного детермінізму впливали на їх власні концепції або набували більш широкого зна­чення і включалися в систему соціологічної теорії як істот­ний елемент розуміння механізмів суспільно-історичного розвитку.

Досягнення природознавства XIX ст., безумовно., впли­нули на інтерес науковців до географічного фактору і його значення в розвитку суспільства. І, як завжди в історії нау­ки, першою типовою тенденцією була гіперболізація цього чинника. Ілюстрацією може бути впливова установка фран­цузького філософа Віктора Кузена (1792—1867), який стверджував, що на основі знання фізичної географії краї­ни, її флори і фауни можна передбачати, які тут живуть люди і яку роль ця країна відіграє в історії. Хоча сам Ку­зен був прихильником філософського ідеалізму, вважав ро­зум елементом логосу, але його вчення свідчить про великий вплив натуралістичного світогляду XIX ст. внаслідок пров-ресу природознавства.

Типовим представником географічної школи в соціології XIX ст. був Генрі Томас Бокль (1821—1862). Займаючись вивченням історії людства, він поставив за мету простежи­ти процеси історичної взаємодії природи та людини. Під впливом ідей О. Конта він приходить до висновку про взає­мовплив «зовнішніх» явищ на людину і людини — на зов­нішній світ. Своє вчення Бокль виклав у праці «Історія ци­вілізації в Англії» (1857—1861).

Аналізуючи «зовнішні» явища, вчений зазначає, що ос­новними з них є клімат, ландшафт, грунти та їжа, якість і кількість котрих впливають на розвиток людини та її іс­торії. Ці природні явища, на його думку, зумовлюють особ­ливості тілесної конституції людини, своєрідність її мис­лення та духовності, рівень національного багатства краї­ни і т. д.

Бокль вбачає залежність між ландшафтом країни й ін­телектуальними та психологічними особливостями народу. Могутність і велич природи, її стихії породжують почуття страху й пригніченості у людини, зумовлюють існування за­бобонів і придушують розум, раціональне сприйняття дійс­ності. Для народів цих регіонів притаманна домінанта уяви над розсудком. Це він ілюструє на прикладі Індії, де пишна

природа накладає відбиток на розвиток літератури, релі­гійні уявлення, побут і загалом на культурний процес.

Порівнюючи Грецію з Індією, Бокль підкреслює, що при­родні особливості Греції не викликали такого жаху перед природою, як у жителів Індії. Спокійніший ландшафт, по­мірний клімат не придушували їхню уяву, а це сприяло більш раціональному, а не емоційному сприйманню навко­лишнього світу, більш довірливому ставленню до нього. Тому грецькі боги зображувалися подібними до людей, на відміну від грізних зображень Шіви чи Вішну. Греки менш залякані, ніж індійці, тому розвиток цивілізації у них по­в'язаний з виникненням наук, з вивченням фізичних при­чин явищ. Природні умови — ландшафт, стихії — зумовили підкорення людини природі у відповідних регіонах і при­роди— людині в Європі. А це, в свою чергу, сприяло зрос­танню інтелектуального потенціалу її жителів, наслідком чого було збільшення значення розумового фактору і його впливу на природний, фізичний світ.

На відміну від Монтеск'є, ландшафтний фактор у Бокля є домінуючим щодо клімату. Клімат і грунти Бокль розгля­дає як умову накопичення багатства країною чи народом. Він підкреслює, що родючість грунту в більшій мірі сприя­ла розвиткові цивілізації в Стародавньому світі, тоді як європейська цивілізація розвивалася під впливом кліматич­них умов, котрі стимулювали людину до праці.

їжа, її якість і кількість залежать від грунту та клімату. В Індії та Єгипті висока температура робить людей мало-здатними до тяжкої фізичної праці, а продукти для їжі, які щедро дарує природа, містять мало поживних речовин. Таким чином, при великій кількості дешевої їжі населення зростає більш інтенсивно, а ринок праці переповнений ро­бочою силою. Надмір робочих рук породжує злиденність одних і багатство інших, а оскільки багатство і влада взає­мопов'язані, то нерівність розподілу багатства зумовлює виникнення деспотичної влади у народів жаркого клімату.

У північних народів їжа обходиться дорожче, вимагає більшої затрати праці; на ринку праці потреба в робочих руках перевершує пропозицію робочої сили, що впливає на зростання заробітної платні, а тому багатства тут розпо­діляються між населенням більш рівнбмірно. Це зумовлює відповідні політичні та соціальні відносини, які не знають деспотій східного типу; тут переважають демократичні фор­ми політичного устрою, немає таких контрастів між бід­ністю та багатством, як у жарких кліматичних поясах. У теплих регіонах заробітна плата має тенденцію до зни­ження, тоді як у більш помірних — до підвищення.

Таким чином, клімат, грунт, їжа, на думку Бокля, зу­мовлюють соціальну диференціацію людей, особливості по­літичних та соціальних відносин і впливають на зростання «розумового» фактору та «розподіл «розумової діяльності». В одних регіонах накопичення «розумового капіталу» відбу­вається швидко, в інших — йде сповільненими темпами. З часом у помірних зонах, до яких передусім належить Європа, люди завдяки своїй наполегливій праці набували досвід, сприймаючи дійсність на підставі здорового глузду. їх розум не пригнічувався почуттями страху і безсилля пе­ред природними стихіями, а це стимулювало логічну діяль­ність, цьому сприяли також відповідні політичні та соці­альні обставини. «Розумовий чинник» завдяки прогресу на­укового знання з часом перетворився на провідний і став мірилом та критерієм розвитку соціальності.

На вищих етапах розвитку цивілізацій розумовий фак­тор стає вирішальним щодо природничого. Розвинене ду­ховне начало перетворюється в «істинний двигун» розвитку цивілізації, як це сталося в історії Європи, бо в «європей­ській цивілізації рівень розвитку суспільства залежить і від «енергії людини». Так Бокль пробує поєднати об'єктивні умови і «суб'єктивний фактор» в історії розвитку суспіль­ства.

Праця Бокля, незважаючи на певні архаїчні елементи, становить інтерес навіть для сучасного читача. Тому не ви­падково, що аргументація, факти, енциклопедичні знання і сама концепція Бокля привернули до себе увагу сучасників, вплинули на розвиток соціології, історії, географії та інших наук, а книга «Історія цивілізації в Англії» була перекла­дена і видана в багатьох країнах.

Основним недоліком концепції Бокля було однозначне зведення механізмів і рушійних сил історичного прогресу до географічних факторів. Тут ми бачимо прояв своєрідного редукціонізму, коли соціальне більш майстерно, ніж в ін­ших концепціях, зводиться до природничого. Крім того, у Бокля дуже відчутні тенденції механістичного еволюціо­нізму, коли подібні умови викликають однакові наслідки (наприклад, цивілізації Індії та Стародавнього Єгипту), хо­ча між даними явищами насправді існують більш істотні відмінності. У цій концепції також проігноровані процеси соціально-економічного та культурного взаємовпливів на­родів і цивілізацій, які завжди мали місце в історії люд­ства.

Бокль широко використовував дані історичної науки, етнографії, природознавства, намагався виявити статистич­ні закономірності в діяльності великих мас людей, проти-

ставляючи цей підхід традиційній історіографії, що опису­вала діяльність видатних осіб та окремі події". Раціональ­ною стороною даної теорії було і те, що вона на новому етапі розвитку соціального знання показала актуальність і необхідність дослідження проблем взаємодії двох си­стем — суспільства та природи.

Г. Т. Бокль помер на 41-му році життя, так і не здійс­нивши:свого наміру написати багатотомну природничо-наукову історію людства та піднести історичне знання до рівня наукового опису, який за своєю достовірністю, все­бічністю, повнотою не поступався б «точним» природничим наукам/Можливо, тому в його «Історії цивілізації в Англії» переважає європейсько-центристська тенденція, пов'язана з перебільшенням значення ідеального, розумового факто­ру в житті Європи, адже не стільки розумне цілепокладан-ня, скільки об'єктивна закономірність визначала історичний розвиток народів і цивілізацій. Слід зазначити також, що культурні та наукові досягнення Стародавнього Китаю, Ін­дії, Єгипту й інших регіонів, країн, народів і їх культур на тисячоліття випередили за часом духовний і матеріальний розвиток народів Європи, а занепад їхніх культур був по­в'язаний з іншими причинами.

Розвиток географічної науки XIX ст., яка не обмежува­лася вивченням лише природничих об'єктів, значно вплинув і на соціологію. На стику соціально-економічних, соціально-екологічних і проблем географічного середовища виникає своєрідний симбіоз — соціогеографія, на ниві якої працю­ють і географи (К. К. Ріттер, О. Гумбольдт), й соціологи (Ж- Ж- Е. Реклю, Мечников).

Французький географ, соціолог, політичний діяч Жан -Жак Елізе Реклю (1830—1905) у своїй всесвітньо відомій праці «Людина і Земля» (1886—1894) значну увагу приді­лив аналізу географічного середовища в соціальній історії. Він не був представником географічного детермінізму, хоча для його творчості характерне перебільшення значення при­родного середовища в житті суспільства. Можливо, це ста­лося несвідомо, оскільки дуже багато уваги він приділив описанню життя Земної кулі як єдиного цілісного об'єкта, в якому розкривав взаємозв'язок і взаємодію природних явищ (а при розгляді певного процесу чи системи завжди важко зберегти пропорції і тому, як правило, кожен учений дещо перебільшує значення й універсальність тих явищ, які виступають предметом його дослідження).

Е. Реклю зробив спробу дати загальну картину розвитку людства. В поєднанні з літературним талантом і великим знанням історії природи і людства він аналізує у своїй

пращ взаємодію природи та суспільства, показує значення природних умов для розвитку людства. Він пише про необ­хідність розрізнення «статичного середовища» (природні умови) та «динамічного середовища» (соціальні умови). З появою людини, суспільства «динамічне середовище» стає визначальним у розвитку історії, і значення та вплив гео­графічного середовища на суспільство різко зменшуються у зв'язку з дією соціальних факторів.

Соціологічна система Е. Реклю не вичерпується аналі­зом вище розглянутих аспектів. Як теоретик анархізму й ак­тивний учасник І Інтернаціоналу, боєць Паризької Комуни, він багато уваги приділяв вивченню рушійних сил історії, захищав суб'єктивістську теорію героїв та героїчного в іс­торичному процесі, вважав критерієм суспільного прогресу наявність геніїв у суспільстві та здатність останнього вико­ристовувати їх інтелектуальний потенціал.

Визначне місце в історії географічної школи в соціоло­гії займає прихильник французького напряму в соціогео-графії, публіцист, географ, соціолог Лев Ілліч Мечников (1838—1888), брат видатного російського біолога, учасник боротьби за національне звільнення Італії, друг Гарібаль-ді. Головна соціологічна праця Л. І. Мечникова «Цивіліза­ція та великі історичні ріки» вийшла в світ французькою мовою в 1889 р., а через десять років була видана в Росії, де дістала високу оцінку наукової громадськості, зокрема Г. В. Плеханова.

В центрі соціологічної концепції Мечникова лежить ідея суспільного прогресу історії людства. Соціальний прогрес пов'язаний з розвитком промислового виробництва і техні­ки, які свідчать про гігантське зростання влади людини над силами природи. Прогрес також безпосередньо пов'язаний з еволюцією соціальних зв'язків між людьми і «фактом зрос­тання загальнолюдської солідарності». Ці явища та проце­си, підкреслює Мечников, є критерієм і ознакою суспільного прогресу.

Виходячи з учення Ч. Дарвіна про боротьбу за існуван­ня та природний добір у біологічному світі, Мечников зазна­чає, що ці процеси ведуть до диференціації організмів та органів і спеціалізації їх функцій, які в сукупності «колек­тивної роботи всіх органів» забезпечують життя цілісному організмові. Життя ж суспільства значно складніше, ніж у біологічному світі, і вивчати суспільні процеси та явища мусить соціологія. Вона має бути точною наукою і вивчати «специфічний закон соціального життя», давати критерій безпомилкового визначення прогресу, досліджувати прояви солідарності й об'єднання людських сил.

На відміну від біологічного світу, де відбувається бо­ротьба за індивідуальне існування, в соціальній сфері, нав­паки, люди об'єднують свої зусилля для досягнення загаль­ної мети. Об'єднання індивідуальних зусиль у боротьбі за життя Мечников називає кооперацією, чи принципом угоди.

Суспільство можна уподібнювати організму, як це ро­били О. Конт чи Г. Спенсер, але не можна ототожнювати їх, оскільки вони істотно розрізняються між собою.

Розглядаючи еволюцію форм соціального життя, Меч­ников показує, що, починаючи з біологічних форм, ми від­криваємо асоціаційні тенденції в органічному світі (об'єд­нання клітин в організмі, сполучення біологічних особин за­ради виживання і так аж до найвищих форм людської коо­перації, що утворюються на основі психологічних механіз­мів). Люди об'-єднуються, кооперуючи свої спільні зусилля з метою виживання. Природа рідко створює сприятливі умо­ви для існування людини. Навпаки, в переважній більшості фізико-географічні умови дуже тяжкі для її життя, і люди можуть забезпечити своє існування лише завдяки розумній організації різнорідної і багатоманітної діяльності на основі кооперації й солідарності, навіть не усвідомлюючи цього. Постійну тенденцію зміцнення соціального зв'язку між лю­дьми і «фактичного нарощування загальнолюдської солі­дарності» Мечников розглядає як доказ існування загаль­ного прогресу людства. Духовні критерії прогресу він не визнавав, зважаючи на їх відносність і ненадійність, а тому зробив спробу знайти те спільне, об'єктивне і незалежне від суб'єктів та їх свідомості, що притаманне кожній цивіліза­ції і всім народам.

Аналізуючи історію і культуру різних цивілізацій і наро­дів, учений приходить до висновку, що таким об'єктивним фактором їх розвитку є географічне середовище—всеза-гальний елемент і умова буття суспільства безвідносно до простору і часу.

Із сукупності природно-географічних та фізичних явищ Мечников виділяє гідрологічний (водний) компонент як го­ловний, детермінуючий у житті й культурі кожного народу, кожної цивілізації, як те спільне, загальне, що притаманне людству в різні часи і на різних етапах його розвитку. Ви­знання гідрологічного фактору як вирішального щодо су­спільного прогресу не означає, що Мечников відкидає всі інші фактори географічного середовища, навпаки, він вва­жає його життєвим синтезом усієї сукупності складних умов клімату, грунту, конфігурації Землі, геологічного складу», яким є ріка.

Вчений розглядає гідрологічний чинник як своєрідний

фокус, у якому перетинаються і зосереджуються всі інші елементи природного середовища. Вони синкретично вияв­ляють себе через водний фактор, навколо якого і завдяки якому відбувається становлення і розвиток людської історії. Як доказ Мечников наводить приклади зародження індій­ської культури в басейнах рік Інду та Гангу, китайської — біля Хуанхе та Янцзи, асірійсько-вавілонської по Тигру та Євфрату, єгипетської — на берегах Нілу. Під страхом неми­нучої смерті, зазначає він, ріка-годувальниця змушувала населення об'єднувати свої зусилля на спільній роботі, вчила солідарності, хоча люди не завжди це усвідомлю­вали.

Мечников підкреслював, що він «далекий від географіч­ного фаталізму», оскільки намагався віднайти причину ви­никнення і розвитку цивілізацій у взаємозв'язку між гео­графічним середовищем і здатністю людей до кооперації та солідарності. Тим самим соціолог показує активний харак­тер історичного суб'єкта, значення рівня його організації, активності, вміння використовувати ріки, а отже, і вплива­ти на навколишнє природне середовище.

Народи, які жили в басейнах тропічних річок, мали ба­гату фауну і флору, що забезпечувало їм необхідні засоби існування і менше стимулювало до кооперації, прикладан­ня сумісної праці, а отже, і до солідарності. Це гальмувало розвиток культури й уповільнювало темпи прогресу. У су­ворих природних умовах, наприклад у середніх і нижніх районах рік Єнісею, Обі, Лени та інших люди витрачали багато зусиль і енергії на виживання, пристосування до се­редовища і не завжди виходили переможцями в цій бороть­бі. Такі процеси теж уповільнювали темпи суспільно-істо­ричного розвитку. Саме тому цивілізації виникають і розви­ваються в помірних широтах з температурою повітря +15 — +22°.

Залежно від зміни масштабів взаємодії з гідрологічним фактором розвиток історії людства Л. І. Мечников поділяє на три періоди. Перший період — річковий, охоплює старо­давні віки й обмежується чотирма великими цивілізація­ми — Єгипту, Месопотамії, Індії та Китаю. Другий період — середземноморський, охоплює 25 віків, розпочинається із заснування Карфагена й триває до часів Карла Великого (742—814). В цю епоху виникають культури Фінікії, Кар­фагена, Греції, Риму, Візантії, а люди освоюють не лише Середземне море, а й Чорне та Балтійське. Третій період — океанічний. Це—епоха домінування культури західноєв­ропейських країн, розташованих на берегах Атлантичного океану. Воно є передднем початку всесвітньої епохи, що за-

роджується в XIX ст. У межах кожного періоду Мечников виділяє особливі епохи, що характеризують даний період.

Періодизацію історії розвитку людства, безумовно, мож­
на критикувати, не погоджуватися з нею. Тут однотипні ци­
вілізації, наприклад єгипетська та фінікійська, належать до
різних епох, а різнотипні (Рим і держава Карла Велико­
го) — до однієї. Але не хибні чи спірні положення, а раціо-,
нальні елементи концепції Мечникова заслуговують на ува­
гу. Вони полягають у тому, що він уперше фундаментально
розробляє ідею взаємодії суспільства та природи і показує
її значення для погресу людства.

Л. І. Мечников у своїй праці рішуче виступав проти ра­сизму, заперечував існування «вищих» і «нижчих» рас, їх різну роль в історії. Він доводив, що раса є не причиною історії, а її продуктом, результатом дії сукупності фізич­них умов у процесі розвитку людей у різних фізично-геогра­фічних середовищах. Усі народи і раси створювали свою культуру й цивілізацію, де останні були продуктом різних етнічних елементів.

Серед прихильників географічного детермінізму, надзви­чайно популярного і досить впливового у XIX ст., було ба­гато представників різних галузей наукового знання.

Історія науки XIX ст. особливо багата на дослідження різноманітних елементів географічного середовища, які роз­глядались як фактори, що детермінують історичний процес. Так, соціолог П. Мужоль вважав, що цивілізація поширю­ється з гір на земні рівнини, а згодом і на воДні простори, причому у напрямку від екватора до полюсів.

У працях відомих російських істориків С. М. Соловйова

Та В. О. КлЮЧЄВСЬКОГО Теж ЧІТКО ПрОСТежуЄТЬСЯ ВПЛИВ КОНт

цепції географічного детермінізму. Сергій Михайлович Со-ловйов (1820—1879) у праці «Історія Росії з найдавніших часів» (1851—1879) зазначає, що своєрідне географічне по­ложення країни між Європою й Азією зумовило ведення по­стійної боротьби з кочовими племенами. Кріпацтво він роз­глядав як вимушену міру, викликану необхідністю викорис­тання жорстких форм керування підданими, потребами «примноження війська» у зв'язку з величезними простора­ми країни, суворістю кліматичних умов.

Під впливом С. М. Соловйова в творчості Василя Йоси­повича Ключевського (1841—1911) також визнається ви­значна роль географічного фактору. Ці ідеї найповніше відображені в його праці «Курс російської історії». Вче­ний пов'язував основні періоди історії Росії з колонізацією чужих земель і розглядав її як «основний фактор російсь­кої історії».

Історичний процес Ключевськии розглядає як єдність двох сил — людського духу (особа та суспільство) і «фізич­ної природи» країни. Клімат, напрямок вітрів, грунти, рос­линні пояси (степ, ліс), води — все це впливає на розвиток країни, різні сторони життя й побуту населення, поділ пра­ці, на спілкування тощо. Вслід за Мечниковим Ключевськии пише, що ріка привчала людей до співжиття та товарись­кості, виховувала дух заповзятливості, артільності, привча­ла людину'відчувати себе членом суспільства.

Виникнення-Російської централізованої держави Клю­чевськии також пов'язував із особливостями природних умов, за яких великі степові простори, відсутність нездолан­них природних перепон для ворожих племен і народів зу­мовили створення централізованої влади для захисту від зовнішньої навали. Аргументи, на перший погляд, пере­конливі, але ж чому тоді централізовані держави виника­ють і в країнах з важкодоступними природними перепона­ми— горами, ріками, морями тощо?

Відома спроба російського філософа, історика Бориса Миколайовича Чичеріна (1828—1904) пов'язати періоди татаро-монгольських експансій із зростанням кочового на­родонаселення; коли не вистачало пасовиськ для скота, па­дав життєвий рівень тощо, то все це, на думку вченого, сти­мулювало нашестя кочівників з метою захоплення нових земель, збору данини і т. д.

Колоніальна політика європейських держав у XIX ст. в певній мірі зумовила формування в географічній школі особ­ливого напряму, який дістав назву «геополітика». її контур­ні елементи вимальовуються ще у більш ранніх авторів, хоча вони й не надавали цьому якогось політичного значен­ня і не приходили до тих висновків, які робили з їх спад­щини більш пізні ідеологи.

Одним з таких авторів був німецький учений — зоолог, географ, етнограф, соціолог Фрїдріх Ратцель (1844—1904), засновник «політичної географії». Основні роботи — «Ант-ропогеографія» (1882—1891), «Політична географія» (1897), «Простір і час у географії та геології. Натурфілософські спостереження». Він вважав, що фактори географічного середовища мають визначальний вплив на економіку, по­літичний устрій, культуру і психологію народів. Так, зем­леробським народам притаманні слабкість, відсутність муж­ності та завзятості, просторова замкнутість того чи іншого народу породжують традиціоналізм, а степи — дух еконо­мії і централізовану владу. Розташованість країни у пев­ній півкулі, частині світу, наявність озер, рік, морів, пус­тель— усе це, на його думку, визначає хід історії.

У творчості Ф. Ратцеля відчутний вплив органіцизму. Він уподібнює державу живому організмові, який може зростати й розвиватися, якщо розширюватиме свої геогра­фічні кордони і занепадатиме в старих межах свого існу­вання. Ознакою розвиненої культури він вважає прагнен­ня до збільшення території. У праці «Земля та_/ життя» зазначається, що коли народ протягом свого історичного існування мав обмаль землі, то його покликанням було по­ліпшення зовнішніх кордонів, збільшення своєї площі шля­хом завоювання сусідніх земель, набування віддалених колоній. Як прихильник концепцій «дифузіонізму» (взаємо­впливу культур), він розглядав культуру як процес взає­модії і взаємовпливу їх одна на одну, виступав проти ра­систських концепцій «вищих рас» і «вищих, елітних» куль­тур. Проте ці прогресивні елементи в поглядах Ратцеля не завадили використанню його ідей в ідеології німецького фашизму, проголошенню його «дідусем» німецької геопо­літики.

Геополітика виокремлюється в самостійну течію на по­чатку XX ст. Одним з її теоретиків був шведський географ і юрист Рудольф Челлен, який уперше запропонував цей термін. Концепція Челлена спирається на ідеї расизму, ор­ганіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Державу він розглядає як географічний організм, для існування якого необхідний територіальний простір. Держава розвивається за рахунок розширення своїх кордонів, оскільки їй притаманне праг­нення до влади і панування.

Геополітика грунтувалася не на фактах науки, а на «здо­ровому глузді», вигадках, шовінізмі, расизмі тощо. Це бу­ла спроба ідеологізації географії та соціології і викорис­тання їх у політичних цілях.

У Німеччині найвідомішим представником геополітики був генерал Карл Хаусхофер, засновник центрального органу геополітиків «Геополітичного журналу». Він розгля­дає державу як «живу надістоту», необхідною умовою існу­вання якої є «біологічні закони росту». Під ними Хаусхо­фер розумів постійне розширення території шляхом загар­бання сусідніх земель, захоплення колоній тощо. Він увійшов в історію як один із авторів концепції «рухомих кордонів». Після приходу Гітлера до влади був його радни­ком, очолював інститут геополітики, потім став президентом фашизованої академії наук. Був заарештований і засудже­ний після краху фашизму в Німеччині.

Серед натуралістичного напряму в соціології расово-антропологічна та геополітична школи були найреакцій-нішими й антинауковими. В цілому ж географічна школа,

абсолютизуючи природне середовище в історичному про­цесі, вперше поставила питання про характер взаємодії та взаємовпливу суспільства і природи. Практичне значення цієї проблеми в той час ще не було усвідомлене, і лише суспільство другої половини XX ст. цілком зрозуміло її.

Географічний фактор у житті суспільства дуже істот­ний. Без природи немає суспільства. Людина походить із світу природи і генетично є природною істотою. Природні джерела засобів праці та засобів життя складають неодмін­ну умову існування та розвитку суспільства, бо людина — істота соціобіологічна; вона не може фізично існувати без сонця, повітря, води, їжі, джерел енергії, корисних копалин тощо. Тому значення географічного чинника в історичному процесі не можна ігнорувати (географічний індетермінізм), але й не слід перебільшувати, розглядаючи як головну при­чину соціального прогресу (географічний детермінізм).

Тут проблема полягає не в нехтуванні географічного се­редовища і його значення в житті суспільства, а у визна­ченні його ролі й місця серед інших факторів, найперше — соціальних, що більш істотно детермінують історичний роз­виток суспільства.

Концепції географічного детермінізму в соціології є своє­рідним варіантом, відлунням стародавніх міфологічних та натурфілософських уявлень про тотожність природи і сус­пільства, гармонію космосу та суспільства як його невід'єм­ної частки. Пізніше теософські та філософські концепції протиставляють природу та суспільство за принципом сти­хійності і розумності.

Географічна школа, узагальнюючи багатий природни­чо-науковий та соціокультурний матеріал, не змогла виз­начити правильне співвідношення між соціальними та при­родними умовами існування та розвитку суспільства і на­дала перевагу останнім. Науково-технічний-прогрес XX ст. і його негативні наслідки на природу зумовлюють сього­дні, пошуки збереження гармонії між суспільством та при­родою і безпосереднє втручання людини в захист природи і збереження її як умови власного існування.

Запитання для самоконтролю

1. Які причини виникнення соціологічного натуралізму?

2. Чому для ранніх етапів розвитку людини характерна антропо-логізація та анімалізація природи, а на більш пізніх — натуралізація суспільства?

3. Чому аналогія та редукціонізм не виправдали себе як пізнаваль­ні засоби в соціології?

4. Проаналізуйте основні положення соціології Г. Спенсера і пока­жіть її сильні і слабкі сторони.

5. Розкрийте зміст вчення Г. Спенсера про «надорганічну еволю­цію» і покажіть її зв'язок з його загальною еволюційною теорією.

6. Доведіть, чому принципи органіцизму не можуть бути плідними при вивченні явищ суспільного життя.

7. Розкрийте зміст і значення вчення Г. Спенсера про соціальні ін­ститути.

8. У чому полягає заслуга Спенсера в історії соціології?

9. Розкрийте причини виникнення і характерні риси соціального дарвінізму і поясніть, чому він виявився теоретично неспроможним дати наукове розуміння суспільних явищ і механізмів їх розвитку?

 

10. Проаналізуйте зміст основних концепцій расово-антропологічної школи і поясніть, чому це не лише не наукова, а й соціально реакційна система поглядів на суспільство?

11. У чому полягає значення і роль географічної школи в соціоло­гії і які об'єктивні тенденції взаємодії системи «суспільство—природа» вона виявила?

12. Розкрийте сутність геополітичної соціології та її наукову не­спроможність.

ГЛАВА 7