Органістична школа в соціології 1 страница

(Г. Спенсер, П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін,

А. Шеффлє, А. Фулье, А. Еспінас, Р. Вормс та ін.)

Започаткування органістичної школи в історії соціоло­гії пов'язано з науковою діяльністю англійського філосо­фа та соціолога, одного з основоположників позитивізму Г. Спенсера.

Герберт Спенсер (1820—1903)—плідний і різнобічний учений, який досить глибоко був ознайомлений із сучасними йому науковими досягненнями в галузях математики та природознавства, працював деякий час інженером і техні­ком на залізниці. Не маючи за станом здоров'я середньої освіти, завдяки самостійній наполегливій праці здобув ви­щу технічну освіту, зміг піднятися до рівня вченого-енци-клопедиста і залишити значний слід у науці, особливо в со­ціології. За своїм значенням фігура Спенсера може бути зі' ставлена з роллю О. Конта в історії соціології XIX ст.,. незважаючи на деякі більш пізні скептичні оцінки його твор­чості. Він — автор численних наукових праць із соціології,, найзначнішими з яких є «Соціологія як предмет вивчення»^ «Основні начала», «Основи соціології». Є два видання його творів.

Соціологічна система Спенсера грунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації — інститути.

Еволюційна теорія Г. Спенсера була однією з найпопу-лярніших у XIX ст. Він на сім років раніше за Ч. Дарвіна на основі вивчення розвитку органічного світу приходить До ідеї існування еволюції в біологічному світі і формулює принципи природного відбору та боротьби за існування у світі природи. Після виходу праць Ч. Дарвіна Г. Спенсер стає його активним прихильником, а сам Дарвін називає ім'я Спенсера серед своїх попередників.

Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий при­родничий матеріал, а свій еволюціонізм він поширив на

всі, без винятку, явища природи та суспільства — космічні, хімічні, біологічні, соціальні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія та культура, природні за сво­їм походженням і тому, як усе природниче і природне, роз­виваються за законами природи, а отже, й еволюції.

Г. Спенсер у системі соціології розглядає еволюцію як єдність двох взаємопов'язаних процесів — інтеграції, коли об'єкти переходять від стану гомогенності (однорідності) до гетерогенності (різнорідності), коли об'єкт включає в се­бе різноманітні, але неоднорідні елементи.

Еволюція — це поступовий процес безперервної інте­грації матерії, що перетворює її з невизначеної і непов'я-заної однорідності (маси елементів) у визначену різнорід­ність. Так, Сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов'язану компактну систе­му планет. Суспільство виникає як об'єднання людей у зв'язку із зростанням їх чисельності чи поступовим злит­тям маленьких володінь у великі феодальні, з яких виро­стають провінції, королівства та імперії. Можливий інший тип подібної інтеграції, коли, наприклад, внаслідок роз­ростання міста відбувається його злиття зі своїми примісь­кими районами.

Еволюція проходить повсюдно однаково, але вона має три різні фази: неорганічну, органічну та надорганічну (суперорганічну). Ці фази становлять основні етапи ево­люції, що послідовно змінюють одна одну, проте кожна з них однакова за своїм механізмом. Зміни космічних си­стем є прикладом розвитку неорганічних еволюцій, виник­нення рослинного та тваринного світу відбувається вна­слідок органічної еволюції, тоді як поява і розвиток люди­ни та суспільства — наслідок надорганічної еволюції.

Г. Спенсер розрізняє два типи еволюції: просту, сут­ність якої полягає в кількісній інтеграції елементів, і складну — коли відбуваються різноманітні зміни, внаслі­док чого інтегровані елементи породжують нові якості і зумовлюють перехід від однорідності до різнорідності й багатоманітності, ускладнюється структура, диференцію­ються функції, зростають і збагачуються процеси взаємо­дії між елементами і т. п.

Всі еволюційні процеси відбуваються на основі законів еволюції, головні з яких Спенсер описує в «Основних нача­лах».

Згідно із «законом нетривалості однорідного» однорідна маса елементів перебуває в стані нестійкої рівноваги і під впливом зовнішніх чинників окремі складові частини змі­нюються неоднаково. Наприклад, маси людей у різних ре-

6*

гіонах під впливом географічних умов займаються найдо­цільнішими формами сільськогосподарської діяльності, по­в'язаними з кліматом, грунтами, рослинністю,— скотарст­вом, хліборобством, вирощуванням хмелю чи добуванням корисних копалин.

«Закон групування» розкриває, яким чином еволюція зумовлює перехід від однорідності до більш стабільно по­в'язаної різнорідності, коли різнорідні елементи групують­ся й утворюють більш чи менш однорідні. Наприклад, на березі моря хвилі групують пісок і гальку, в суспільстві люди групуються в касти, союзи, партії тощо.

«Закон скерованого^)уху» полягає в розумінні розвитку еволюції як процесу, 'спрямованого до центру «тяжіння» і найменшого опору. Наприклад, люди прямують до мети згідно зі своїм бажанням, і це слід розуміти як доцільний рух, в процесі якого особа намагається уникнути можли­вих перепон на своєму шляху до мети.

«Закон примноження наслідків» в процесі еволюційно­го розвитку полягає у тому, що взаємодія фізичних чи со­ціальних явищ породжує нові процеси, явища, наслідки. Так, поява локомотивів зумовила розвиток торгівлі, торгів­ля сприяє спеціалізації виробництва в різних регіонах краї­ни, що стимулює розвиток товарного виробництва, впли­ває на ціни і т. д.

Спенсер говорить і про «закон перетворення й еквіва­лентності сил», який дуже нагадує закони збереження та перетворення матерії й енергії, та про процес розкладу як закономірність еволюції. Але штучність усіх цих «законів еволюції», яких можна було б створити скільки завгодно, дає підстави не розглядати їх детально, оскільки вони не мають практичного значення.

Найцікавіші елементи еволюційної теорії Г. Спенсера пов'язані з аналізом «иадорганічної еволюції» і стосують­ся суспільства.

Еволюція, перетворюючи «однорідне» в «неоднорідне», зумовлює, як уже зазначалося, появу Сонячної системи, планет, зокрема Землі; вона ж лежить в основі органічної еволюції, з якої виростає суспільство, коли органічна ево­люція досягає стадії иадорганічної з появою людини.

Суспільству як продукту еволюції в найбільшій мірі притаманна диференціація маси та координація взаємодії між його складовими елементами.

Кожен наступний етап еволюції немовби «знімає» най­істотніші риси попереднього й у видозміненій формі збері­гає в собі. Тому в соціальному організмі-суспільстві є еле­менти неорганічного, біологічного, психологічного характе-

ру. Первісне суспільство — продукт неорганічних, біоло­гічних та психологічних факторів еволюції; воно виникає внаслідок нових процесів диференціації та інтеграції. Це суспільство відносно просте й однорідне, без усіляких со­ціальних відмінностей, однак і існуючі поступово зроста­ють, виникають нові соціальні функції, насамперед у зв'яз­ку з поділом праці. Це в свою чергу сприяє подальшій ди­ференціації структури і функцій суспільства у зв'язку зі зростанням чисельності населення і т. д.

Істотним недоліком подібного розуміння Спенсером со­ціальної еволюції є виключення історичного суб'єкта як творчої суспільної сили. Він не бачить різниці між еволю­цією та її механізмами в природі і її особливостями в су­спільстві. Для Спенсера — це абсолютно детермінований автоматичний процес, який нагадує невблаганний детермі­нізм Демокріта, що не визнає випадковості чи ролі суб'єк­тивного фактора в історії.

У праці «Соціологія як предмет вивчення» Г. Спенсер підкреслює, що процес соціального розвитку настільки зу­мовлюється загальним характером еволюції, що його по­слідовні ступені не можна визначити наперед, і тому жодне вчення, жодна політика не в змозі прискорити його більше певної норми, яка обмежена швидкістю органічних змін у людських істотах. Проте, на думку Спенсера, сам цей ево­люційний процес можна розладнати, уповільнити чи пору­шити, але ні в якому разі неможливо його вдосконалити штучно, шляхом зовнішнього впливу. Виходячи з цього, він категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природний процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, сприяє зростанню конфліктів, без­ладдя та зубожіння.

Спенсер розглядає соціальні революції як історичні па­тології і порівнює їх з тими наслідками для організму, які викликаються захворюваннями шлунка.

В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерів-ська соціологічна система спирається на принципи орга-ніцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові.

Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв'я­зок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залеж­ність від останньої. Тому невипадково поняття «соціаль­ного організму» є одним з ключових у понятійно-категорі­альному апараті соціологічної теорії Г. Спенсера.

Спенсера можна назвати поміркованим органіцистом, оскільки він уподібнював соціальний організм біологічно-

му, протестував проти приписуваних йому спроб їх ототож­нення, проте сам у своїх працях давав привід для подібних звинувачень. Польський учений Єжи Шацкі слушно заува­жує, що Спенсер «порівнював не лише суспільство з біоло­гічним організмом, а й біологічні організми із суспільни­ми: в його біології є також багато соціологічних аналогій, як аналогій біологічних в його соціології».

У праці «Основи соціології» Спенсер, обґрунтовуючи правомірність проведення аналогій між суспільством і біо­логічним організмом, виділяє кілька подібностей між ни­ми: 1) соціальний та біологічний організми в процесі роз­витку збільшують масу та обсяг; 2) з їх розвитком відбува­ється ускладнення внутрішньої структури (за рахунок внутрішньої диференціації складових елементів); 3) ус­кладнення структури зумовлює диференціацію функцій в обох типах організмів; 4) в біологічному та соціальному організмах різноманітні елементи соціальної та біологіч­ної структури взаємозалежні між собою і перебувають у постійній взаємодії, де функціювання одного з -елементів системи неможливе без взаємодії із системою решти струк­турних елементів; 5) існування обох типів організмів по­в'язане з обов'язковим виконанням відповідних функцій, і тому цілісний організм існує довше за свої складові еле­менти, хоч і останні можуть певний час існувати при пору­шенні життєдіяльності цілого.

Проте між біологічним та соціальним організмами є іс­тотні відмінності: суспільство не має чітко окресленої фор­ми, яка утворюється відносно локальними групами елемен­тів, що розсіяні в просторі, тоді як біологічний організм є певною цілісністю тісно пов'язаних між собою елементів; дискретність цілісного суспільного організму, його «неста­ла цілісність», розміщена в просторі, вимагає кооперації, взаємодії різних структурних елементів, яка здійснюється за допомогою символічної комунікації (мова, звичаї, обря­ди тощо), чого не має біологічний організм; у біологічному організмі почуття та свідомість концентруються в окремих спеціалізованих органах, тоді як здатність відчувати й мис­лити притаманна всім складовим елементам суспільства, суспільна радість чи горе більш чи менш адекватно пере­живається і відчувається кожним членом суспільства; ок­ремі елементи суспільства досить динамічні, рухливі і не пов'язані строго з певним простором, кожен індивід від­носно автономний у системі цілісного суспільства, на від­міну від структурних елементів біологічного організму, частини якого чітко локалізовані в «просторі» організму і позбавлені рухливості; в організмі його складові елемен-

ти підпорядковані цілому й існують заради нього, тоді як у суспільстві не індивіди існують заради суспільства, а су­спільство існує заради блага своїх окремих членів.

Розглянуті вище питання, пов'язані з аналізом спіль­ного та відмінного між соціальним і біологічним організ­мами, мають принципове значення для оцінки соціологіч­ної системи Г. Спенсера, оскільки подальший розвиток започаткованої ним органістичної школи призвів до повно­го ототожнення цих двох різнорідних систем, а отже, і за­кономірностей і специфіки їх розвитку.

Поміркований органіцизм Спенсера полягає у спробі відкрити в системі органічного світу певні раціональні еле­менти, які можна було б використати в процесі пізнання суспільства. Оцінка ефективності такого підходу не може бути однозначно негативною чи позитивною. З одного бо­ку, використання аналогії між соціальним та біологічним було неефективним з точки зору можливостей подальшого розвитку пізнання суто соціальних процесів і закономір­ностей, оскільки так чи інакше цей шлях вів до парале­лізму у розгляді біологічних і соціальних явищ і до ото­тожнення соціальних та природничих закономірностей. Що нового в пізнанні суспільних явищ давало уподібнення Спенсером засобів комунікації судинній системі, товарооб­міну — системі живлення організму, уряду, капіталістів, організаторів виробництва — нервовій системі, а армії — епідермі? Що зміниться, якщо ми уподібнимо якийсь уряд раковій пухлині, а армію чи каральні органи — імунній си­стемі чи, навпаки, порівняємо їх зі СНІДом, якщо в тота­літарно-фашистській системі вони служать сліпим знаряд­дям кривавої диктатури, що знищує всі громадянські свободи і їх носіїв, кидає в концентраційні табори мільйо­ни своїх кращих синів і дочок, замість житла будує підзем­ні шахти для ракет, нагромаджує таку кількість зброї, яка викликає жах у нормальних людей, а суспільство приречує на злидні, безправ'я і життя в стані постійного страху? Хіба подібні порівняння допоможуть нам розкрити сутність політичних режимів Гітлера, Сталіна чи Пол-Пота? Тим більше, що між ними є не лише спільне, а й відмінне. Такі засоби належать не до наукових, а до художніх; вони можуть впливати емоційно, але нічого не дають для розу­міння причинно-наслідкрвих залежностей.

З іншого боку, при відносній недостатності знань про людину та суспільство аналогія між біологічним та соці­альним в окремих випадках давала змогу не стільки вирі­шувати, скільки ставити ряд проблем, розв'язання яких стимулювало подальший розвиток соціологічного пізнан-

ня. Саме аналогія при всій її пізнавальній неефективності стала для Спенсера досить вдало використаним знаряд­дям для розкриття ролі соціальних інститутів у житті су­спільства.

Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема «зако­ну групування», Г. Спенсер показує, що на фазі надорга-нічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані «соціальні органи», які він назвав «соціальними інститу­тами». Сукупність взаємодіючих інститутів утворює ціліс­ну соціальну організацію — суспільство. Зростання чисель­ності населення вимагає поліпшення організації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встановлення взаємодії різнорідних диференційованих елементів, які утворювали б соціальний організм.

Це зумовлює появу різноманітних типів організації лю­дей, спеціалізованих за видами діяльності, відмінними за формами, функціями і нормами, за допомогою яких кожна «диференційована» й «однорідна» організація регулює, контролює, заохочує чи примушує до відповідних форм взаємодії людей і груп. Ці особливі «органи», чи типи організацій Спенсер називає соціальними інститутами.

Він досить детально їх розглядає, висловлює багато ра­ціональних думок, але не дає чіткого й однозначного ви­значення соціального інституту.

У сучасній соціологічній теорії соціальний інститут ви­значається як «сталі форми організації сумісної діяльно­сті людей», як «форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності по забезпеченню стабільного функціювання суспільних відносин», а також «спеціальні установи, системи норм, соціальних ролей, що забезпечу­ють реалізацію функцій, необхідних для існування і роз­витку соціальних спільностей чи суспільства в цілому».

Спенсер у своїй соціологічній системі в тій чи іншій формі аналізує або ставить питання про функції і роль соціальних інститутів, які перегукуються із сучасним їх розумінням.

Розвинений соціальний організм у процесі надорганіч-ної еволюції поступово виробляє систему органів, що за­безпечують можливості взаємного пристосування, коопера­ції та взаємодопомоги між людьми, перетворювання несу-спільної за своєю внутрішньою природою людини в учасника кооперованої, спільної діяльності, в суб'єкт су­спільних відносин. Інакше кажучи, соціальний інститут формується як система забезпечення всіх суспільних форм соціальної діяльності.

Спенсер вводить в ужиток як соціологічний термін «со-

ціальний інститут», але сам спочатку використовує його не­часто і здебільшого паралельно з такими поняттями, як «орган», «організація», «контроль», «регуляція» та ін. Ана­ліз становлення і розвитку соціальних інститутів здійсню­ється ним на основі використання величезної маси етно­графічного й історичного матеріалу, оскільки він вважав історико-порівняльний і еволюційний методи найефектив­нішими в дослідженні соціальних явищ.

В «Основах соціології» Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім'я, шлюб),, обрядові, чи церемоніальні, політичні, церковні (релігій­ні), професійні та промислові. Він показує, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві від­бувалася еволюція відносин між людьми (від первісної людини до сучасної) у зв'язку з еволюцією знання, мови, моралі, мистецтва, зростанням інтелектуального потенціа­лу суспільства тощо.

Згадані вище типи соціальних інститутів класифікують­ся за їх функціями в суспільному організмі, де кожен з них включається в певну систему органів. Виділяються три та­ких системи інститутів: 1) інститути продовження роду (цю систему утворюють домашні інститути, пов'язані із сімейно-шлюбними відносинами, завдяки яким людство зберігає своє існування як рід); 2) система виробничих і розподільчих інститутів (включає промислові, професійні інститути і все, що пов'язане з ними,— розподіл людей на соціально-класові групи і зумовлену відповідну соціальну структуру, відповідний суспільний поділ праці в масшта­бах суспільства та ін.); 3) система регулюючих органів (складається з обрядових, політичних та церковних інсти­тутів).

Третя система інститутів заслуговує детальнішого ана­лізу, оскільки Г. Спенсер першим в історії соціології зро­бив плідну спробу дослідити через аналіз регулювальної системи механізми і технологію соціального контролю та їх засоби. З його ім'ям пов'язано введення до наукового вжитку таких соціологічних термінів, як «контроль», «соці­альний контроль», «регуляція», «система примушення» в контексті аналізу діяльності соціальних інститутів.

Виникнення людини із світу природи як процес перехо­ду від органічної до надорганічної еволюції пов'язаний з перетворенням людини як біологічного виду в людину як члена суспільства. Історично суспільство розвивалося від однорідного до різнорідного, оскільки спочатку воно ви­ступало як елемент природи (із сімей утворювалися роди, з родів — племена, з племен — нації і т. д.). Спершу одно-

рідні прості суспільства еволюціонували, як пише Спенсер, від варварського племені, майже однорідного за функція­ми своїх членів, до «економічної агрегації всього людсько­го роду, все більше урізноріднюючись за різницею функ­цій, які приймали на себе географічні відділки кожної нації, за відмінністю функцій, які брали на себе численні розряди хазяїв та торговців у кожному місті, і за різницею функцій, які приймали на себе робітники, об'єднані вироб­ництвом окремого товару».

В процесі переходу від однорідного простого суспільст­ва до різнорідного, складно організованого величезну роль відігравали інститути регулюючих органів, які здійснюва­ли організацію, контроль за допомогою засобів заохочен­ня, тиску чи безпосереднього примушення (морального або фізичного). Вони як певна система органів розвивалися водночас із прогресом суспільства, в ході еволюції кожен з цих інститутів спеціалізував свої функції, чітко коорди­нував свою діяльність з іншими. Це особливо важливо для розуміння методу соціології Спенсера, який не аналізує причин, чому це так відбувалось, а показує генетичний процес, як це мало місце в соціальній еволюції, яким чи­ном розвивалися відповідні явища. Розвиток соціальних інститутів відбувається не з волі чи бажання людей, а яв­ляє собою такий же природний процес, як, скажімо, фор­мування кореневої системи чи поява листя на деревах.

Проте система соціальних інститутів складає необхід­ну умову для переходу суспільства і людини зі стану ди­кунства, варварства та зоологічного індивідуалізму до ци­вілізованого суспільного стану, до виникнення співробіт­ництва, кооперації діяльності і такого становища індивіда в суспільстві та державі, де на відміну від своїх ранніх форм не перетворюють людей в однорідність, а, навпаки, формують індивіда в суспільну істоту, соціалізують її і де не людина існує заради цілого, а ціле — суспільство, дер­жава — слугує людині.

Одними з перших соціальних інститутів суспільства, які здійснюють соціальний контроль, є обрядові, чи церемоні­альні інститути. Вони належать до найдавніших і переду­ють політичним інститутам, а за своїм впливом є чи не наймогутнішими у порівнянні з іншими. Обрядові інститу­ти пов'язані з існуванням і розробкою спеціальних систем норм, вимог, заборон (табу) — всього того, що включає процес обрядності (звичаї, традиції, на основі яких відбу­вається взаємодія між людьми, спілкування, встановлення контактів та регулювання міжлюдських стосунків). Ці нормативи контролюються всім суспільством, спираються

на силу громадської думки, чим і пояснюється їх висока ефективність. Мова, символіка, жести, форма одягу тощо визначають соціальний статус людини, її рангове станови­ще щодо інших і т. д. Обрядові інститути виховують по­чуття субординації, формують відповідне ставлення лю­дей до суспільних явищ і процесів, організацію діяльності у відповідності з існуючими нормами та заборонами.

Поряд з «церемоніальними» інституціями важливе міс­це в регулюванні, соціальному контролі та примушенні належить політичним інститутам, які уособлюють держа­ва, політичні організації, установи та партії. З появою по­літичних інститутів боротьба між індивідами за своє існу­вання переноситься зсередини суспільства на зовнішні форми конфліктів і війн між ними. Завдяки війнам, як вва­жав Спенсер, виникає система рабства, коли переможці стають панівним класом, а переможені — рабами чи крі­паками. На думку вченого, виникнення рабства пов'язане насамперед з відділенням «регулятивної» (керуючої) час­тини суспільства від виробничої. При цьому панівний воєн­ний клас застосовує примушення щодо виробників. Це — своєрідна форма кооперації, пов'язана з поділом праці,, яка базується на силі примушення і характеризує суспіль­ство воєнного типу. На зміну йому в процесі еволюції при­ходить добровільний тип співпраці, характерний для про­мислового типу суспільства.

Політичне управління являє собою одну з форм соці­ального контролю, який доповнюють релігійні інститути,, покликані закріплювати соціальні ідеї та почуття і цим самим зміцнювати суспільство. Таким чином, завдяки по­літичним інститутам, передусім державі, суспільство три­мається на силі страху перед живими, а завдяки релігій­ним інститутам (церкві) — на страху перед мертвими. Чітко розподіливши функції регулювання, обрядові, цер­ковні та політичні інститути всебічно здійснюють соціаль­ний контроль над суспільним організмом матеріально і духовно, застосовуючи відповідні санкції щодо поруш­ників.

Завдяки такому різноманітному механізмові і техноло­гії здійснення соціального контролю людина та суспільст­во поступово із свого первісного біологізованого стану перетворювалися в цивілізовані об'єкти, що соціалізува­лись у процесі надорганічної еволюції.

В соціології Спенсера система соціальних інститутів немовби з фатальною неминучістю покликана врівноважу­вати соціальні відносини, збільшувати обсяг і форми спіл­кування та взаємодії.

В історії соціології взаємодія між людьми завжди ви­знавалася необхідною умовою їх існування і розглядалась як неодмінний акт, що передує спілкуванню в його різно­манітних формах. Це особливо характерно для епохи піз­нього середньовіччя та нового часу, що відобразили кон­цепції суспільного договору та соціальні утопії, які вихо­дили з факту необхідності сумісного існування людей. Проте конкретні механізми, зумовлюючи колективність людського буття, не завжди чітко аналізувались, оскільки виходили із суб'єктивних детермінант. Теоретичне обгрун­тування вимагало пошуків принципу, на підставі якого можна було б виводити соціальну спільність як наслідок.

О. Конт вперше в історії соціології привернув увагу дослідників до проблеми соціального консенсусу як умо­ви сумісного проживання людей. Спенсер сприйняв цю ідею і на основі органіцистичного принципу взаємодії час­тини й цілого та спеціалізації функцій біологічного та со­ціального організмів доходить висновку про наявність кон­сенсусу між ними. Сам механізм появи консенсусу він розкриває через принцип рівноваги.

В даному випадку принцип рівноваги логічно пов'яза­ний з еволюційним «законом скерованого руху», внаслідок якого все намагається розвиватися без протидії й опору. Суспільне життя в цілому тяжіє до рівноваги, до збережен­ня консенсусу та гармонії між частиною і цілим, між спе­ціалізованими функціями суспільних органів, де кожен інститут, наприклад, виконуючи властиві йому функції, не може брати на себе виконання функцій інших установ та інститутів, не ризикуючи порушити рівновагу цілісної си­стеми. Більше того, діяльність соціальних інститутів спря­мована передусім на збереження сталості соціального ор­ганізму, на врівноваження взаємодії між його структурни­ми елементами.

Г. Спенсер розглядає рівновагу і як принцип, котрий допомагає зрозуміти причину сталості будь-якої органіч­ної чи надорганічної системи й умов її існування, і як он­тологічну даність, завдяки якій конкретний біологічний чи соціальний організм існує в нормальних умовах без пору­шення співвідношення між його складовими частинами, зберігаючи відповідний «баланс». Існуючі полярності чи суперечності намагаються врівноважити одна одну, оскільки ми «усюди відкриваємо потяг до рівноваги». При­клади такого наближення до рівноваги можна спостеріга­ти на співвідношенні, чисельності населення із виробницт­вом засобів існування, між прогресивними та консерватив­ними силами, між полярними ідеями тощо.

Енциклопедична діяльність Спенсера привертала до се­бе увагу сучасників. Його наукові праці з філософії, соціо­логії, біології, психології, етики видавалися в багатьох країнах; вони містили багато цікавих фактів з різних галу­зей науки, були зрозумілі для непрофесійного читача; в них відчувалася віра в торжество й могутність наукового знання. Але з появою нових наукових досягнень, з рево­люцією в природознавстві на рубежі XIX—XX ст., з по­дальшим розвитком соціологічного та соціально-психоло­гічного знання, критикою позитивізму, прихильником і теоретиком якого був Спенсер, популярність і авторитет спенсеріанства зменшуються.