Емпіричні обслідування. Переписи на Русі. Козацькі реєстри в. Україні

Найбільш цікаві досягнення в період феодалізму пов'язані з епохою пізнього середньовіччя, коли в ряді європейських країн починають формуватись елементи капіталістичних відносин, заснованих на товарному виробництві.

У цей час зрідка практикувалися переписи населення, один з яких було проведено в 1338 р. у Венеції. Проте вони ■ мали вузькообмежений утилітарний характер.

Пожвавлення соціального пізнання з розвитком капіталістичних елементів характерно для регіонів, у яких формуються елементи нових економічних відносин. Товарне виробництво, торговельні відносини між країнами породжували потребу в точних розрахунках, змушували аналізувати соціальні явища в умовах первинного накопичення капіталу з точки зору їх економічної доцільності. Відомий випадок такого економічного розрахунку мав місце в 1421 р. в Італії. Венеція планувала створити союз з Флоренцією для того, щоб вести війну проти Ломбардії.

Член Венеціансько'!' ради дож — дон Моченіго виступив проти такого союзу. Оперуючи економічними даними, він довів недоцільність війни проти Ломбардії, яка щороку купувала у Венеції велику кількість товарів. Тому війна виробника проти споживача негативно відбилася б на прибутках Венеції. Аргументи дожа були настільки переконливими, що війну не оголосили.

В Іспанії в 1575 р. чи не вперше в Європі епохи середньб-віччя використовувався питальник з 57 питань для вивчення соціально-економічннх явищ. Питальник розсилався на місця, і на основі результатів опитування для короля Філіпа II був складений багатотомний статистичний збірник.

Емпіричні обслідування, як уже зазначалося, не типові для доби феодалізму, а ті, що мали місце,.нічого принципово нового не внесли в державну та пізнавальну практику у

порівнянні з аналогічними обслідуваннями в Стародавній Греції та Римі.

Переписи на Русі. Розвиток феодалізму у східних слов'ян пов'язаний з існуванням великої і могутньої держави — Київської Русі. Об'єднання східнослов'янських племен відбулося в IX ст. навколо політичного і культурно-економічного центру, яким став Київ і Середнє Придніпров'я. У цих пле-'мен, які сформувалися в давньоруську народність, державність розпочинається з Київської Русі.

Ранньофеодальну державу очолював київський князь. Князь, його дружина та численна адміністрація існували за рахунок «полюддя» — данини та складної системи господарства і податей. Вільні общинники-землероби та закріпачена частина сільських виробників, що залежали від феодала, теж утримували державний апарат. Соціальна й економічна нерівність людей дуже чітко відображена в одному з найдавніших документів Київської Русі^:— «Правді Роській» (руській) —збірці законів, написаних приблизно в XI ст., де за однаковий злочин різним категоріям населення визначалася неоднакова кара і розміри штрафів.

У 1132 р. Київська Русь розпалась, а назву «Русь», «Руська земля», що пішла від першопочаткового значення — Київська Русь, почали використовувати не лише для східних слов'янських племен, а й для північно-східних територій — Ростово-Суздальського, Новгородського та інших князівств.

У середині XIV ст. утворюється Московське велике князівство, яке поступово приєднує до себе сусідські землі, в тому числі й Новгород, знищивши елементи демократичного правління Новгородської феодальної республіки.

З розпадом Київської Русі формуються російська, українська, білоруська народності та їх власні державності.

Татаро-монгольська навала загальмувала природний історичний процес розвитку економіки та державності трьох народів, які ще зберігали стару назву — Русь.

На Русі перший перепис населення був проведений за часів татаро-монгольського паЧіування в 1257 р., а за часів князювання Новгородського великого князя Василя Ярославовича (1272—1276) «чиновники монгольські зробили другий загальний перепис людям в усіх російських областях для сплати данини, і народ, вже почавши звикати до рабства, зносив терпеливо своє зневаження».

У російських князівствах державна влада також почала. здійснювати майнові переписи, в які згодом включались і дані про податне населення. Ця система переписів і обліку населення дістала назву «сошне письмо» та «писцеві книги».

На Русі з XIII ст. збирання податків визначалося «сохою». Соха — умовна одиниця оподаткування, з якої збирався податок, так зване посошне. Спочатку соха визначалася кількістю одиниць робочої сили (у ХНІ—XV ст. одна соха складалася з двох-трьох працюючих селян). Для інших податних суб'єктів при збиранні податей до сохи прирівнювалися кузня, невід, лавка, кожум'яцький чан та ін. У різних регіонах були свої умовні одиниці оподаткування. Наприклад, у Новгородських землях наприкінці XV ст. одиницею поземельного оподаткування була «обжа». Подать в одну обжу платив селянин, що мав одного коня або в середньому 15 десятин землі. Щоправда, кількість десятин, що складали обжу, визначалася залежно від родючості землі, наявності угідь і т. д. У цей час новгородська соха була еквівалентною трьом обжам, а московська соха рівнялася десяти новгородським.

Із середини XVI ст. в Московії сохи були замінені на «велику соху», що складалася з відповідної кількості четвертей землі, а на посадах — з певної кількості дворів.

Опис земельних угідь проводився на основі так званого «сошного письма», де матеріали опису переводилися в сохи, на основі чого визначалися розміри податку.

«Сошне письмо» (перепис) здійснювалося комісіями з Москви на чолі з уповноваженим писцем і його помічниками — піддячими. Перепис включав опис населеного пункту, уїзду чи волості, платників податей та кількості оброблюваних ними земель із визначенням прибутків і витрат. Ці дані заносилися в «писцеві книги», що складалися на основі результатів діяльності комісій переписувачів і були узагальнюючими документами з проведених описів. На цій підставі визначалася податкова політика держави. Найдавніші «писцеві книги» XV ст. збереглися по Новгородському регіону, а останні з них, які залишилися незавершеними, були складені в 1684—1685 рр.

«Писцеві книги» поділяються на «чорнові» («черньї») — що складалися на місці опису, та «білові» («бельї») — відредаговані, остаточні.

Писцеві книги та сошне переслідували не лише економічні цілі. З розвитком держави та її потреб, пов'язаних з наборами в військо, будівельними і дорожними роботами тощо, залежно від сохи здійснювалась і так звана «посошна служба», суб'єкти якої називалися «посошними людьми». Спочатку до них зараховувалися рекрути, які поповнювали військо або використовувалися на фортифікаційних роботах, обслуговуванні армії, особливо артилерії. Вони склада-

ли «посошну рать». Пізніше «посошні люди» і в мирний час почали залучатися до будівельних, дорожних та інших робіт. З подальшим розвитком виробничої та господарчої діяльності, її спеціалізацією, поширенням промислів, пожвавленням торгівлі й обміну в 1679 р. посошне замінюється подвірним оподаткуванням. До книг почали вносити всіх, хто мав власний двір і господарство незалежно від їх розміру. У зв'язку з цим виникає повніша й досконаліша форма реєстрації населення, яка започаткувала так звані «переписні книги». Ці документи містили значно більшу кількість да-них^про населення.

«Переписні книги» фіксували насамперед «тяглове населення» — осіб, що платили податки. Крім того, час від часу в окремих районах почали проводитися локалізовані переписи, якими охоплювались окремі категорії населення. Загальні (валові) переписи «тяглового» населення були проведені в 1646—1648, 1676—1678, 1710 і 1716 роках. З 1646 р. на основі переписних книг почалося закріплення селян за власниками та введення нових податків.

У XVII ст. при описові тяглового двора в переписну книгу заносилось усе населення чоловічої статі, а з XVIII ст.— й жіноче. Тут є дані про вік, родинні стосунки, фіксуються втікачі тощо.

Останній перепис з метою оподаткування здійснено в 1678 р. З 1679 р. і до першої «ревізії» в Росії переписні книги були єдиним документом подвірного оподаткування. На їх основі здійснювалися натуральні та грошові побори, набиралися ратники, забезпечувався гужовий транспорт, поставлялися майстри та інші робітні люди. Після 1679 р. на території Росії більше ЗО років не проводилися переписи, і в державних документах за цей час зазначалася та сама кількість дворів і населення.

У 1710 р. при Петрі І була здійснена спроба перепису, дворів у дещо модифікованій формі, але вона закінчилася невдачею. На зміну попереднім формам державного обліку в Росії прийшли «ревізькі переписи», про що йтиметься далі. Козацькі реєстри в Україні (XVI—XVII ст.). В Україні переписи населення пов'язані з історією козацтва. Одна з перших згадок про українських козаків міститься в грамоті великого князя литовського Олександра від 1499 р. у зв'язку з необхідністю збирання податків: «Которі козаки з верху Дніпра і з інших сторон ходять водою на низ, до Черкас і далі, а що там здобудуть, з того воєводі десяте мають давати». У 1552 р. в м. Черкаси проходить ревізія, в результаті якої до списку занесено прихожих козаків кількістю «о полтретьяста» (близько 250 чоловік).

У 1541 р. король польський і великий князь литовський Сигізмунд послав свого уповноваженого переписати київських, канівських та черкаських козаків, але ця спроба виявилася марною. В 1570 р. наступник Сигізмунда — король польський і великий князь литовський Сигізмунд II Август включив до реєстру загін козаків у 300 чоловік. Цей реєстр по суті започаткував формування особливої соціальної верстви, що мала певні привілеї та пільги й утримувалася за рахунок казни. Згідно з королівським універсалом було створено військо реєстрових козаків для охорони південних і східних кордонів королівства.

Між істориками немає єдиної думки відносно точної дати виникнення реєстрового козацтва. Проте всі визнають велике значення реформи польського короля Стефана Ба-торія (десь з 1576 до 1583 р.), яка надала реєстровому козацтву соціальний статус вільного стану. Українські козаки розділялися відтоді на городових («реєстрових») та низових — запорозьких.

Згідно з грамотою (універсалом) С. Баторія до реєстрового списку було внесено 6000 козаків — представників вільного стану. Вони утворили шість полків: Білоцерківський, Канівський, Кбрсунський, Переяславський, Черкаський та Чигиринський. Полк мав земельну власність. Місто Терех-темирів разом із землею, монастирем та шпиталем передавалося козакам як їх центр, а в Батурині вони мали власний судовий трибунал.

М. С. Грушевський дещо інакше описує деталі цих подій і також зазначає, що з цього часу козацтво являє собою соціальний стан, до якого під впливом наданих короною привілеїв зараховують себе інші соціальні елементи, і козацтво починає швидко зростати, збільшившись до десятків тисяч за рахунок нереєстрованого козацтва.

Під тиском цієї великої маси козаків, що не потрапили до реєстру, польський уряд час від часу змушений був збільшувати кількість реєстрового козацтва. Вже в 30-х роках XVII ст. вона становила від шести до восьми тисяч. Королівська корона намагалася таким чином поставити собі на службу частину козацтва, зробити його вірними короні і використовувати як силу, що протистоїть туркам і татарам на південних і східних кордонах, а також у боротьбі проти решти козацької вольниці, що не ввійшла до реєстру і своїми вторгненнями в турецькі володіння підтримувала напружені відносини між Річчю Посполитою та Туреччиною і Кримом.

Проте історичне значення процесу, пов'язаного з виникненням реєстрового козацтва, вийшло далеко за наміри ре-

чрорми короля і, навпаки, замість роз'єднання козацтва створило могутній стимул для його зростання та консолідації.

Якщо поглянути на козацькі реєстри з історичної відстані, а не з точки зору тих конкретних політичних ситуацій, за яких козацтво відбивало у влади свої права, захищало й матеріалізувало свої інтереси та вимоги з урахуванням обставин, то однозначно простежується процес становлення самосвідомості народу, відображення його інтересів та прагнень, оскільки козацтво ставало не лише матеріальною військовою силою, а й носієм соціально-психологічних настроїв народних верств. Адже із зростанням козацької маси в неї вливалося все більше простонародних елементів, інтереси яких в умовах козацької демократії старшина не могла не враховувати. Крім того, кількість реєстрових козаків, згідно з угодою, відбивала співвідношення політичних сил, характеризувала реальну міць чи слабкість козацтва та суспільно-політичне становище в Україні. Згідно зі Збо-рівською угодою 1648 р., між Б. Хмельницьким та королем польським козацький реєстр визначався кількістю козацького війська в 40 000 чоловік. Умови Зборівської угоди викликали гнів у Польщі за надмірні поступки козацтву, тоді як народ обурювався обмеженістю угод, що залишали старі привілеї реєстровому козацтву й ігнорували інтереси решти населення, особливо селянства. Після цього Хмельниччина почала втрачати характер народної війни. Внаслідок поразки козаків під Білою Церквою в 1651 р. кількість реєстрового козацтва зменшилася до 20 000.

У 1654 р. перша стаття переяславської угоди підтверджувала права і вольності Війська запорозького, а друга проголошувала: «Військо запорозьке числом 60 тисяч щоб завжди повне було», а помітка думного дяка Алмаза Іванова під статтею підтверджувала: «Указав государ і бояри при-говорили: бути по їх чолобиттю 60 тисяч чоловік». На цей час козаків було значно більше, оскільки багато селян і міщан числилося козаками, але Московська держава боялася викликати незадоволення і не поспішала зменшувати їх кількість. Умови були ще несприятливі, але вже наприкінці XVII ст. перехід селян до козацтва був значно ускладнений, а після гонінь Петра І на українське козацтво та прискорення темпів перетворення України в малоросійську провінцію Російської імперії при гетьмані Д. П. Апостолі (1724—1734) кількість козаків була скорочена до 10 000, а решта перетворена в «підпомічників» щодо забезпечення матеріальних засобів для відбування служби «виборним козакам».

«Возз'єднання» двох «народів-братів» стимулювало «старшого брата» на інтенсивне знищення політичної, національної і культурної самобутності «брата меншого» — України. Українське козацтво було найнебезпечнішою силою, на думку Москви, яку слід було б знищити в першу чергу, щоб забути переяславську угоду. Зруйнування Запорозької Січі було останнім актом переяславської трагедії.

Українське козацтво — це дивовижний соціальний феномен, завдяки якому Україна, що не мала власної держави, фактично існувала тривалий час як унікальна державно-політична система, суб'єктом якої було козацтво.

Козацтво України ніколи не було предметом соціологічного досліження, хоча це унікальне соціальне явище в історії Європи. Адже козацтво — це і певна соціальна категорія населення, це також об'єкт і суб'єкт права, це — політична сила й активний фактор, що істотно впливав на міждержавні відносини ряду країн — Польщі, Туреччини, Криму, Росії, Швеції, Литви та ін.

Козацтво — це й економічний чинник, бо з козаків, особливо запорозьких, розпочинається промислове виробництво, зброярство, торгівля (чумаки), розвиток різних промислів. Козаки становили ту реальну військову й ідеологічну силу, яка протистояла міцним агресивним сусіднім державам, особливо Туреччині та Польщі, з їх постійними зазіханнями на Україну. Росія після смути початку XVII ст. була ще досить слабкою державою у військовому відношенні. На козацьку долю і плечі ліг основний тягар боротьби за захист православної віри від католицизму та мусульманства. Це вони зберегли вірування, звичаї та культуру українського народу. Низові запорозькі козаки, оспівані народом у піснях та думах, стали символом волі й незалежності українського народу.

Видатний український історик, один з тих, кому ми сьогодні завдячуємо за спасіння історичної пам'яті українського народу,'Дмитро Іванович Яворницький (1855—1940) так писав про запорозьких козаків: «З тих часів, як низові козаки взяли на себе роль захисників віри і вітчизни, вони стали в очах своїх одноплемінників лицарями церкви, правди й честі, стали безсмертними в очах багатьох поколінь і з цим іменем увійшли на сторінки слав'янської чи взагалі світової історії». Це — не націоналістичні тенденції і не перебільшена «національна гордість... малоросів». Просто це історичні факти з життя гордого, незалежного і працелюбного народу, які намагалися вибити з його історичної пам'яті і заради такої мети перед вибором засобів не зупинялись.

Сьогодні, коли Україна стала незалежною, коли в муках і в болі вона робить свої перші кроки в майбутнє, історія козаків — з їх вірністю народу, патріотизмом, готовністю йти на муки заради волі, правди та істини — служить опорою, дає натхнення і переконаність народу України у правильності обраного шляху.

Татарський історик Євлія Челебі приводить цікаві дані про перепис населення на території Кримського ханства в 1666 р. У той час тут проживало 1120 000 чоловік, з них татар—180 000, українців — 920 000, в тому числі 120 000 жінок і 200 000 дітей, і 20 000 Інших народів — вірмен, греків, євреїв, караїмів та ін. Українське населення займалося землеробством. Простий підрахунок показує, що українців чоловічої статі, якщо вірити матеріалам, було 600 000.

Скільки з них було невольників? В яких умовах вони жили? Чому їх так було багато? На жаль, це лише питання. Ми майже нічого не знаємо про ці сторони взаємовідносин між Україною та Кримським ханством. Епос доносить тяжкі спомини про татарські набіги на Україну, але ж чому так часто в XVII ст. козаки виступали разом з татарами?' Очевидно, між ними існували не лише антагонізми. А між тим є дані, що татари в невольництві тримали людину кілька років, а потім звільняли її.

Імперська історіографія не тільки не цікавилася цими питаннями, але й замовчувала їх, завжди підкреслювала «прогресивну роль» приєднання (чи «возз'єднання») з Російської імперією, у тому числі завдяки грубій колоніальній силі.

§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій)

Ідеали гуманістів не узгоджувалися з реальною практикою феодалізму і з тенденціями, що виникали у зв'язку з розвитком буржуазних відносин — первинним накопиченням капіталу, власності, розвитком егоїстичних інтересів, які так часто підкреслюються в дослідженнях учених цих часів.

Суперечності між інтересами виникаючого «третього стану» й існуючою реальністю феодального суспільства зумовили переміщення досліджень з проблем особистості до проблем суспільства, держави, політики і права, бо саме в них були сконцентровані головні інтереси молодої буржуазії. Особистість почала розглядатися в більш загальному контексті, як елемент, частина цілого, а проблеми індивідуальної свободи — через свободи суспільства. У зв'язку з цим

постають питання про розвиток суспільства, його механізми, рушійні сили та закономірності.

У науці поряд з традиційними проблемами буття поступово формуються концепції соціальної філософії, державного і приватного права, переглядаються релігійні доктрини походження суспільства та людини. Така переорієнтація зумовлювалася потребами молодої буржуазії в своїй ідеології і державності для захисту власних інтересів. Ці проблеми чітко ставляться в творчості видатних ідеологів нового класу — Н. Макіавеллі, Ж- Бодена та Г. Гроція.

Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469—1527) — італійський політичний діяч, письменник, мислитель. Він відкидає релігійне тлумачення історії і стверджує, що держава створена людьми, а не Богом. Людська історія породжується людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами, які є спонукальними мотивами людської діяльності. Людиною керує почуття самозбереження й особистий інтерес. Після необхідності захистити себе від загибелі людей найбільше побуджують до помсти спроби посягань на їх майно і честь. І тому навіть правителі мають утримуватися від таких акцій, бо люди скоріше забудуть смерть власного батька, ніж втрату спадщини чи позбавлення, майна.

Природна^сутність людини в своїй основі незмінна, нею є егоїзм, що уособлюється в самозбереженні й особистому інтересі. Макіавеллі припускав, що ці риси людської натури формуються під впливом клімату.

Оскільки інтереси людей стикаються між собою, що несе загрозу життю, породжує насильство, то держава потрібна як знаряддя для приборкання егоїзму і встановлення загального порядку. Держава — це вище породження людського розуму заради загального блага. Ідеальним типом держави Макіавеллі вважав республіканську форму правління, зразком якої була для нього Римська республіка. Про це він пише у праці «Роздуми на І декаду Тіта Лівія».

В історію політики Макіавеллі ввійшов як ідеолог підступності та політичної безпринципності, а терміном «макіавеллізм» почали називати політичні дії, скеровані на досягнення мети будь-якими засобами, навіть аморальними. Проте таке звинувачення несправедливе.

Макіавеллі — ідеолог раннього періоду розвитку капіталізму. Він жив у політично роздробленій Італії і прекрасно розумів необхідність централізованої єдиної країни. В своїх працях Макіавеллі аналізував багатовікову історію Італії з давніх-давен до сучасного йому стану державності і показав, яку зловісну роль відіграла католицька церква з її

претензіями на поєднання світської і релігійної влади. Тому відродження Італії як єдиної централізованої держави -Ма-кіавеллі пов'язує лише з принципом реалізації одноособової влади, котра за тогочасних умов була єдиною можливістю об'єднати країну. Для того щоб створити демократичну республіку, яка засновується на громадському обов'язку та доброчинності, в Італії немає відповідних умов. Програму створення централізованої держави Макіавеллі викладає в своїй знаменитій праці «Князь».

Монарх може використовувати всі принципи для реалізації політичної мети — зміцнення державності. Це мають бути моральні засоби, зазначає Макіавеллі, та якщо вони не досягають мети, тоді правитель може використовувати все, що сприятиме могутності та благу держави. Монарх у таких випадках має поєднувати в собі мужність лева і хитрість лиса.

Такі були політичні реалії часів Макіавеллі. До того ж ще з античності існувала традиція протиставлення політики й моралі. В радянській літературі в свій час особливо часто підкреслювали «аморалізм і віроломство» макіавеллівського розуміння політики у зв'язку з відривом її від моралі, хоча в цьому теж містилася доля «макіавеллізму». Адже відома заява В. І. Леніна, що «моралі в політиці нема, а є лише доцільність». А це вже ширше від «макіавеллізму», який все ж не відгороджувався від моралі в політиці.

Французький політичний діяч, юрист, соціолог Жан Бо-ден (1530—1596) аналізує розвиток суспільства як поступальний процес на відміну від природних процесів, для яких характерний кругообіг.

У праці «Метод легкого вивчення історії» Ж. Боден розглядає географічне середовище як фактор суспільного життя. На його думку, клімат, родючість грунтів, рельєф та інше зумовлюють особливості людського життя, їхні психологічні та інтелектуальні якості. Населення Землі від півночі до півдня проживає в трьох географічних поясах: жаркому, помірному, холодному (Африка, Європа і північні народи, які він ототожнює із скіфами).

У зв'язку із «законом протилежностей», у тому числі «протилежністю властивостей тіла і духу», фізичні умови існування зумовлюють особливості тілесного і духовного складу людей: хто міцніший духом, той слабший фізично. З цього постулату Ж- Боден робить висновки про те, що дух настільки притаманний жителям півдня, наскільки тіло — жителям півночі.

Ж- Боден — прихильник «золотої середини»: він вважає, що крайнощі кліматичних умов півночі та півдня врівно-

важуе зона помірного клімату, яка відповідає психологічним особливостям цих народів та формам їх діяльності. Жителі півночі — фізично міцні, жорстокі, марнотратні, бідні на розум, здебільшого займаються ремеслом, тоді як народи півдня — малорослі, фізично слабкі, духовні, умо-споглядальні, хитрі, замкнуті, скупі чи бережливі тощо. Для населення помірної кліматичної зони (Греція, Італія, Франція, Верхня Німеччина) притаманні такі риси, як фізична сила, хоробрість, розсудливість та поміркованість, мудрість, простота в стосунках, любов до спілкування та ін. Упертості жителя півдня відповідає легковажність «скіфа», тоді як жителям середнього поясу притаманна твердість.

Цими факторами Боден пояснює розвиток наук у південних народів, ремесла у скіфів, державності, права, торгівлі, господарства у жителів помірного клімату, що виділяються різноманітними здібностями. Це вони дали світові знаменитих воєначальників, ораторів, правознавців, акторів, письменників і т. д.

Розвиток суспільства залежить від впливу природного середовища, яке зумовлює розвиток кровногосподарчих сі-мей-союзів, з яких виростає держава. Найкращою формою державного правління Боден вважав монархію, обмежену законами. Якщо ж правитель діє поза законами, то він перетворюється в тирана, і народ має право вбити його.

В соціологічному відношенні творчість Ж. Бодена цікава тим, що він започатковує становлення географічного напряму в соціології.

Проблеми держави стають все актуальнішими у зв'язку з початком буржуазних революцій у Західній Європі.

Гуго де Грот Гроцій (1583—1645) —голландський політик, юрист. У праці «Про право війни та миру» (1625) вперше викладає ідеї «природного права» та «суспільного договору», які стали ідеологічним обгрунтуванням права народу на революцію. Його робота написана під безпосереднім впливом Нідерландської буржуазної революції і боротьби народу за національну й політичну незалежність від феодальної Іспанії.

Г. Гроцій вважає, що на первісному етапі історії люди були рівними у виробництві та споживанні, мали спільну власність. Але поступово принципи справедливості порушилися, з'явилися ворожнеча і ненависть, почалися війни, первісна комуністична община розпалася на поосібне існування людей.

Проте в природі людини, на відміну від тварини, закладена потреба в спілкуванні, мирних взаємовідносинах із собі подібними, Для подолання ізольованості, ворожнечі

люди склали суспільний договір і створили державу. Людина від природи має право на незалежність і рівність. Держава, свідомо створена людьми, має забезпечити їм умови миру і злагоди у відповідності з «природним правом». На основі останнього держава забезпечує дію «людського права» — захист власності, покарання за злочини, дотримування угод між суб'єктами права і т. д.

Нікколо Макіавеллі, Жан Боден, Гуго Гроцій, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та інші мислителі завершують епоху пізнього феодалізму в розвитку соціального знання, і кожен по-.своєму орієнтує його у майбутнє.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає своєрідність процесу переходу від рабовласницькою до феодального суспільства і яким чином це вплинуло на зміну світоглядної парадигми?

2. Чим пояснити занепад у розвитку науки та культури з переходом суспільства від античності до'середньовіччя?

3. Охарактеризуйте позитивні та негативні сторони теософської ■філософії історії Августина і розкрийте її зміст.

4. Хто такі гуманісти епохи Ренесансу і в чому полягає заслуга найбільш відомих їх представників у розвитку соціального знання та розумінні суспільства, людини?

5. Розкрийте наукове значення аналізу «Костянтинового дару» для розвитку соціального пізнання та критичного ставлення до історичних джерел інформації.

6. Зробіть порівняльний аналіз соціальних утопій Т. Мора та Т. Кампанелли і розкрийте, що спільного та відмінного є між ними.

7. У чому полягає принципова відмінність між поглядами італійських гуманістів Відродження й авторами соціальних утопій у розумінні людини, її свободи, прав та обов'язків?

8. Які ви знаєте емпіричні соціальні обслідування в епоху середніх віків у Західній Європі, на Русі та Україні? Розкрийте причини їх проведення.

9. Розкрийте особливості поглядів Н. Макіавеллі на історію, людину та державу. Що таке «макіавеллізм» у політиці?

10. У чому полягає специфіка поглядів Жана Бодена на механізми суспільного розвитку?

11. Розкрийте зміст і значення вчення Гуго Гроція про «природне право» та «суспільний договір».

ГЛАВА З

СОЦІАЛЬНІ ЗНАЧЕННЯ І ДОСЛІДЖЕННЯ НОВОГО ЧАСУ (XVII — ПОЧАТОК XIX ст.)