Емпіричні обслідування. Переписи на Русі. Козацькі реєстри в. Україні

Найбільш цікаві досягнення в період феодалізму пов'я­зані з епохою пізнього середньовіччя, коли в ряді європей­ських країн починають формуватись елементи капіталістич­них відносин, заснованих на товарному виробництві.

У цей час зрідка практикувалися переписи населення, один з яких було проведено в 1338 р. у Венеції. Проте вони ■ мали вузькообмежений утилітарний характер.

Пожвавлення соціального пізнання з розвитком капі­талістичних елементів характерно для регіонів, у яких фор­муються елементи нових економічних відносин. Товарне ви­робництво, торговельні відносини між країнами породжу­вали потребу в точних розрахунках, змушували аналізувати соціальні явища в умовах первинного накопичення капіта­лу з точки зору їх економічної доцільності. Відомий випадок такого економічного розрахунку мав місце в 1421 р. в Іта­лії. Венеція планувала створити союз з Флоренцією для то­го, щоб вести війну проти Ломбардії.

Член Венеціансько'!' ради дож — дон Моченіго виступив проти такого союзу. Оперуючи економічними даними, він довів недоцільність війни проти Ломбардії, яка щороку ку­пувала у Венеції велику кількість товарів. Тому війна ви­робника проти споживача негативно відбилася б на при­бутках Венеції. Аргументи дожа були настільки перекон­ливими, що війну не оголосили.

В Іспанії в 1575 р. чи не вперше в Європі епохи середньб-віччя використовувався питальник з 57 питань для вивчення соціально-економічннх явищ. Питальник розсилався на міс­ця, і на основі результатів опитування для короля Філіпа II був складений багатотомний статистичний збірник.

Емпіричні обслідування, як уже зазначалося, не типові для доби феодалізму, а ті, що мали місце,.нічого принципо­во нового не внесли в державну та пізнавальну практику у

порівнянні з аналогічними обслідуваннями в Стародавній Греції та Римі.

Переписи на Русі. Розвиток феодалізму у східних слов'ян пов'язаний з існуванням великої і могутньої держави — Ки­ївської Русі. Об'єднання східнослов'янських племен відбу­лося в IX ст. навколо політичного і культурно-економічного центру, яким став Київ і Середнє Придніпров'я. У цих пле-'мен, які сформувалися в давньоруську народність, держав­ність розпочинається з Київської Русі.

Ранньофеодальну державу очолював київський князь. Князь, його дружина та численна адміністрація існували за рахунок «полюддя» — данини та складної системи господар­ства і податей. Вільні общинники-землероби та закріпачена частина сільських виробників, що залежали від феодала, теж утримували державний апарат. Соціальна й економічна нерівність людей дуже чітко відображена в одному з най­давніших документів Київської Русі^:— «Правді Роській» (руській) —збірці законів, написаних приблизно в XI ст., де за однаковий злочин різним категоріям населення визна­чалася неоднакова кара і розміри штрафів.

У 1132 р. Київська Русь розпалась, а назву «Русь», «Руська земля», що пішла від першопочаткового значення — Київська Русь, почали використовувати не лише для східних слов'янських племен, а й для північно-східних територій — Ростово-Суздальського, Новгородського та інших князівств.

У середині XIV ст. утворюється Московське велике кня­зівство, яке поступово приєднує до себе сусідські землі, в тому числі й Новгород, знищивши елементи демократичного правління Новгородської феодальної республіки.

З розпадом Київської Русі формуються російська, укра­їнська, білоруська народності та їх власні державності.

Татаро-монгольська навала загальмувала природний іс­торичний процес розвитку економіки та державності трьох народів, які ще зберігали стару назву — Русь.

На Русі перший перепис населення був проведений за часів татаро-монгольського паЧіування в 1257 р., а за часів князювання Новгородського великого князя Василя Яросла­вовича (1272—1276) «чиновники монгольські зробили дру­гий загальний перепис людям в усіх російських областях для сплати данини, і народ, вже почавши звикати до рабст­ва, зносив терпеливо своє зневаження».

У російських князівствах державна влада також почала. здійснювати майнові переписи, в які згодом включались і дані про податне населення. Ця система переписів і об­ліку населення дістала назву «сошне письмо» та «писцеві книги».

На Русі з XIII ст. збирання податків визначалося «со­хою». Соха — умовна одиниця оподаткування, з якої зби­рався податок, так зване посошне. Спочатку соха визнача­лася кількістю одиниць робочої сили (у ХНІ—XV ст. одна соха складалася з двох-трьох працюючих селян). Для інших податних суб'єктів при збиранні податей до сохи прирівню­валися кузня, невід, лавка, кожум'яцький чан та ін. У різ­них регіонах були свої умовні одиниці оподаткування. На­приклад, у Новгородських землях наприкінці XV ст. одини­цею поземельного оподаткування була «обжа». Подать в одну обжу платив селянин, що мав одного коня або в се­редньому 15 десятин землі. Щоправда, кількість десятин, що складали обжу, визначалася залежно від родючості зем­лі, наявності угідь і т. д. У цей час новгородська соха була еквівалентною трьом обжам, а московська соха рівнялася десяти новгородським.

Із середини XVI ст. в Московії сохи були замінені на «велику соху», що складалася з відповідної кількості четвертей землі, а на посадах — з певної кількості дворів.

Опис земельних угідь проводився на основі так званого «сошного письма», де матеріали опису переводилися в сохи, на основі чого визначалися розміри податку.

«Сошне письмо» (перепис) здійснювалося комісіями з Москви на чолі з уповноваженим писцем і його помічника­ми — піддячими. Перепис включав опис населеного пункту, уїзду чи волості, платників податей та кількості оброблю­ваних ними земель із визначенням прибутків і витрат. Ці дані заносилися в «писцеві книги», що складалися на основі результатів діяльності комісій переписувачів і були узагаль­нюючими документами з проведених описів. На цій підставі визначалася податкова політика держави. Найдавніші «пис­цеві книги» XV ст. збереглися по Новгородському регіону, а останні з них, які залишилися незавершеними, були скла­дені в 1684—1685 рр.

«Писцеві книги» поділяються на «чорнові» («черньї») — що складалися на місці опису, та «білові» («бельї») — від­редаговані, остаточні.

Писцеві книги та сошне переслідували не лише економіч­ні цілі. З розвитком держави та її потреб, пов'язаних з наборами в військо, будівельними і дорожними роботами тощо, залежно від сохи здійснювалась і так звана «посошна служба», суб'єкти якої називалися «посошними людьми». Спочатку до них зараховувалися рекрути, які поповнювали військо або використовувалися на фортифікаційних робо­тах, обслуговуванні армії, особливо артилерії. Вони склада-

ли «посошну рать». Пізніше «посошні люди» і в мирний час почали залучатися до будівельних, дорожних та інших робіт. З подальшим розвитком виробничої та господарчої діяль­ності, її спеціалізацією, поширенням промислів, пожвавлен­ням торгівлі й обміну в 1679 р. посошне замінюється по­двірним оподаткуванням. До книг почали вносити всіх, хто мав власний двір і господарство незалежно від їх розміру. У зв'язку з цим виникає повніша й досконаліша форма реє­страції населення, яка започаткувала так звані «переписні книги». Ці документи містили значно більшу кількість да-них^про населення.

«Переписні книги» фіксували насамперед «тяглове на­селення» — осіб, що платили податки. Крім того, час від часу в окремих районах почали проводитися локалізовані переписи, якими охоплювались окремі категорії населення. Загальні (валові) переписи «тяглового» населення були про­ведені в 1646—1648, 1676—1678, 1710 і 1716 роках. З 1646 р. на основі переписних книг почалося закріплення селян за власниками та введення нових податків.

У XVII ст. при описові тяглового двора в переписну кни­гу заносилось усе населення чоловічої статі, а з XVIII ст.— й жіноче. Тут є дані про вік, родинні стосунки, фіксуються втікачі тощо.

Останній перепис з метою оподаткування здійснено в 1678 р. З 1679 р. і до першої «ревізії» в Росії переписні кни­ги були єдиним документом подвірного оподаткування. На їх основі здійснювалися натуральні та грошові побори, на­биралися ратники, забезпечувався гужовий транспорт, по­ставлялися майстри та інші робітні люди. Після 1679 р. на території Росії більше ЗО років не проводилися переписи, і в державних документах за цей час зазначалася та сама кількість дворів і населення.

У 1710 р. при Петрі І була здійснена спроба перепису, дворів у дещо модифікованій формі, але вона закінчилася невдачею. На зміну попереднім формам державного обліку в Росії прийшли «ревізькі переписи», про що йтиметься далі. Козацькі реєстри в Україні (XVI—XVII ст.). В Україні пе­реписи населення пов'язані з історією козацтва. Одна з пер­ших згадок про українських козаків міститься в грамоті великого князя литовського Олександра від 1499 р. у зв'язку з необхідністю збирання податків: «Которі козаки з верху Дніпра і з інших сторон ходять водою на низ, до Черкас і далі, а що там здобудуть, з того воєводі десяте мають да­вати». У 1552 р. в м. Черкаси проходить ревізія, в резуль­таті якої до списку занесено прихожих козаків кількістю «о полтретьяста» (близько 250 чоловік).

У 1541 р. король польський і великий князь литовський Сигізмунд послав свого уповноваженого переписати київ­ських, канівських та черкаських козаків, але ця спроба вия­вилася марною. В 1570 р. наступник Сигізмунда — король польський і великий князь литовський Сигізмунд II Август включив до реєстру загін козаків у 300 чоловік. Цей реєстр по суті започаткував формування особливої соціальної вер­стви, що мала певні привілеї та пільги й утримувалася за рахунок казни. Згідно з королівським універсалом було створено військо реєстрових козаків для охорони південних і східних кордонів королівства.

Між істориками немає єдиної думки відносно точної да­ти виникнення реєстрового козацтва. Проте всі визнають велике значення реформи польського короля Стефана Ба-торія (десь з 1576 до 1583 р.), яка надала реєстровому ко­зацтву соціальний статус вільного стану. Українські козаки розділялися відтоді на городових («реєстрових») та низо­вих — запорозьких.

Згідно з грамотою (універсалом) С. Баторія до реєстро­вого списку було внесено 6000 козаків — представників віль­ного стану. Вони утворили шість полків: Білоцерківський, Канівський, Кбрсунський, Переяславський, Черкаський та Чигиринський. Полк мав земельну власність. Місто Терех-темирів разом із землею, монастирем та шпиталем переда­валося козакам як їх центр, а в Батурині вони мали влас­ний судовий трибунал.

М. С. Грушевський дещо інакше описує деталі цих подій і також зазначає, що з цього часу козацтво являє собою соціальний стан, до якого під впливом наданих короною при­вілеїв зараховують себе інші соціальні елементи, і козацтво починає швидко зростати, збільшившись до десятків тисяч за рахунок нереєстрованого козацтва.

Під тиском цієї великої маси козаків, що не потрапили до реєстру, польський уряд час від часу змушений був збіль­шувати кількість реєстрового козацтва. Вже в 30-х роках XVII ст. вона становила від шести до восьми тисяч. Королів­ська корона намагалася таким чином поставити собі на службу частину козацтва, зробити його вірними короні і використовувати як силу, що протистоїть туркам і татарам на південних і східних кордонах, а також у боротьбі проти решти козацької вольниці, що не ввійшла до реєстру і сво­їми вторгненнями в турецькі володіння підтримувала на­пружені відносини між Річчю Посполитою та Туреччиною і Кримом.

Проте історичне значення процесу, пов'язаного з виник­ненням реєстрового козацтва, вийшло далеко за наміри ре-

чрорми короля і, навпаки, замість роз'єднання козацтва ство­рило могутній стимул для його зростання та консолі­дації.

Якщо поглянути на козацькі реєстри з історичної відста­ні, а не з точки зору тих конкретних політичних ситуацій, за яких козацтво відбивало у влади свої права, захищало й матеріалізувало свої інтереси та вимоги з урахуванням обставин, то однозначно простежується процес становлен­ня самосвідомості народу, відображення його інтересів та прагнень, оскільки козацтво ставало не лише матеріальною військовою силою, а й носієм соціально-психологічних на­строїв народних верств. Адже із зростанням козацької маси в неї вливалося все більше простонародних елементів, ін­тереси яких в умовах козацької демократії старшина не могла не враховувати. Крім того, кількість реєстрових коза­ків, згідно з угодою, відбивала співвідношення політичних сил, характеризувала реальну міць чи слабкість козацтва та суспільно-політичне становище в Україні. Згідно зі Збо-рівською угодою 1648 р., між Б. Хмельницьким та королем польським козацький реєстр визначався кількістю козаць­кого війська в 40 000 чоловік. Умови Зборівської угоди ви­кликали гнів у Польщі за надмірні поступки козацтву, тоді як народ обурювався обмеженістю угод, що залишали старі привілеї реєстровому козацтву й ігнорували інтереси решти населення, особливо селянства. Після цього Хмельниччина почала втрачати характер народної війни. Внаслідок пораз­ки козаків під Білою Церквою в 1651 р. кількість реєстро­вого козацтва зменшилася до 20 000.

У 1654 р. перша стаття переяславської угоди підтверджу­вала права і вольності Війська запорозького, а друга про­голошувала: «Військо запорозьке числом 60 тисяч щоб зав­жди повне було», а помітка думного дяка Алмаза Іванова під статтею підтверджувала: «Указав государ і бояри при-говорили: бути по їх чолобиттю 60 тисяч чоловік». На цей час козаків було значно більше, оскільки багато селян і міщан числилося козаками, але Московська держава боя­лася викликати незадоволення і не поспішала зменшувати їх кількість. Умови були ще несприятливі, але вже напри­кінці XVII ст. перехід селян до козацтва був значно усклад­нений, а після гонінь Петра І на українське козацтво та прискорення темпів перетворення України в малоросійську провінцію Російської імперії при гетьмані Д. П. Апостолі (1724—1734) кількість козаків була скорочена до 10 000, а решта перетворена в «підпомічників» щодо забезпечення матеріальних засобів для відбування служби «виборним ко­закам».

«Возз'єднання» двох «народів-братів» стимулювало «старшого брата» на інтенсивне знищення політичної, націо­нальної і культурної самобутності «брата меншого» — Ук­раїни. Українське козацтво було найнебезпечнішою силою, на думку Москви, яку слід було б знищити в першу чергу, щоб забути переяславську угоду. Зруйнування Запорозької Січі було останнім актом переяславської трагедії.

Українське козацтво — це дивовижний соціальний фено­мен, завдяки якому Україна, що не мала власної держави, фактично існувала тривалий час як унікальна державно-політична система, суб'єктом якої було козацтво.

Козацтво України ніколи не було предметом соціологіч­ного досліження, хоча це унікальне соціальне явище в істо­рії Європи. Адже козацтво — це і певна соціальна категорія населення, це також об'єкт і суб'єкт права, це — політична сила й активний фактор, що істотно впливав на міждержав­ні відносини ряду країн — Польщі, Туреччини, Криму, Ро­сії, Швеції, Литви та ін.

Козацтво — це й економічний чинник, бо з козаків, особ­ливо запорозьких, розпочинається промислове виробництво, зброярство, торгівля (чумаки), розвиток різних промислів. Козаки становили ту реальну військову й ідеологічну силу, яка протистояла міцним агресивним сусіднім державам, особливо Туреччині та Польщі, з їх постійними зазіханнями на Україну. Росія після смути початку XVII ст. була ще до­сить слабкою державою у військовому відношенні. На ко­зацьку долю і плечі ліг основний тягар боротьби за захист православної віри від католицизму та мусульманства. Це вони зберегли вірування, звичаї та культуру українського народу. Низові запорозькі козаки, оспівані народом у піс­нях та думах, стали символом волі й незалежності українсь­кого народу.

Видатний український історик, один з тих, кому ми сьо­годні завдячуємо за спасіння історичної пам'яті українсько­го народу,'Дмитро Іванович Яворницький (1855—1940) так писав про запорозьких козаків: «З тих часів, як низові ко­заки взяли на себе роль захисників віри і вітчизни, вони ста­ли в очах своїх одноплемінників лицарями церкви, правди й честі, стали безсмертними в очах багатьох поколінь і з цим іменем увійшли на сторінки слав'янської чи взагалі світової історії». Це — не націоналістичні тенденції і не перебільшена «національна гордість... малоросів». Просто це історичні факти з життя гордого, незалежного і праце­любного народу, які намагалися вибити з його історичної пам'яті і заради такої мети перед вибором засобів не зу­пинялись.

Сьогодні, коли Україна стала незалежною, коли в муках і в болі вона робить свої перші кроки в майбутнє, історія козаків — з їх вірністю народу, патріотизмом, готовністю йти на муки заради волі, правди та істини — служить опо­рою, дає натхнення і переконаність народу України у пра­вильності обраного шляху.

Татарський історик Євлія Челебі приводить цікаві дані про перепис населення на території Кримського ханства в 1666 р. У той час тут проживало 1120 000 чоловік, з них татар—180 000, українців — 920 000, в тому числі 120 000 жінок і 200 000 дітей, і 20 000 Інших народів — вірмен, гре­ків, євреїв, караїмів та ін. Українське населення займалося землеробством. Простий підрахунок показує, що українців чоловічої статі, якщо вірити матеріалам, було 600 000.

Скільки з них було невольників? В яких умовах вони жили? Чому їх так було багато? На жаль, це лише питан­ня. Ми майже нічого не знаємо про ці сторони взаємовід­носин між Україною та Кримським ханством. Епос доносить тяжкі спомини про татарські набіги на Україну, але ж чо­му так часто в XVII ст. козаки виступали разом з татарами?' Очевидно, між ними існували не лише антагонізми. А між тим є дані, що татари в невольництві тримали людину кіль­ка років, а потім звільняли її.

Імперська історіографія не тільки не цікавилася цими питаннями, але й замовчувала їх, завжди підкреслювала «прогресивну роль» приєднання (чи «возз'єднання») з Ро­сійської імперією, у тому числі завдяки грубій колоніальній силі.

§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій)

Ідеали гуманістів не узгоджувалися з реальною практи­кою феодалізму і з тенденціями, що виникали у зв'язку з розвитком буржуазних відносин — первинним накопиченням капіталу, власності, розвитком егоїстичних інтересів, які так часто підкреслюються в дослідженнях учених цих часів.

Суперечності між інтересами виникаючого «третього ста­ну» й існуючою реальністю феодального суспільства зумо­вили переміщення досліджень з проблем особистості до проблем суспільства, держави, політики і права, бо саме в них були сконцентровані головні інтереси молодої буржуа­зії. Особистість почала розглядатися в більш загальному контексті, як елемент, частина цілого, а проблеми індивіду­альної свободи — через свободи суспільства. У зв'язку з цим

постають питання про розвиток суспільства, його механізми, рушійні сили та закономірності.

У науці поряд з традиційними проблемами буття по­ступово формуються концепції соціальної філософії, дер­жавного і приватного права, переглядаються релігійні докт­рини походження суспільства та людини. Така переорієнта­ція зумовлювалася потребами молодої буржуазії в своїй ідеології і державності для захисту власних інтересів. Ці проблеми чітко ставляться в творчості видатних ідеологів нового класу — Н. Макіавеллі, Ж- Бодена та Г. Гроція.

Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469—1527) — іта­лійський політичний діяч, письменник, мислитель. Він від­кидає релігійне тлумачення історії і стверджує, що держава створена людьми, а не Богом. Людська історія породжує­ться людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами, які є спонукальними мотивами людської діяль­ності. Людиною керує почуття самозбереження й особистий інтерес. Після необхідності захистити себе від загибелі лю­дей найбільше побуджують до помсти спроби посягань на їх майно і честь. І тому навіть правителі мають утримува­тися від таких акцій, бо люди скоріше забудуть смерть власного батька, ніж втрату спадщини чи позбавлення, майна.

Природна^сутність людини в своїй основі незмінна, нею є егоїзм, що уособлюється в самозбереженні й особистому інтересі. Макіавеллі припускав, що ці риси людської натури формуються під впливом клімату.

Оскільки інтереси людей стикаються між собою, що несе загрозу життю, породжує насильство, то держава потрібна як знаряддя для приборкання егоїзму і встановлення за­гального порядку. Держава — це вище породження людсь­кого розуму заради загального блага. Ідеальним типом дер­жави Макіавеллі вважав республіканську форму правління, зразком якої була для нього Римська республіка. Про це він пише у праці «Роздуми на І декаду Тіта Лівія».

В історію політики Макіавеллі ввійшов як ідеолог під­ступності та політичної безпринципності, а терміном «ма­кіавеллізм» почали називати політичні дії, скеровані на до­сягнення мети будь-якими засобами, навіть аморальними. Проте таке звинувачення несправедливе.

Макіавеллі — ідеолог раннього періоду розвитку капіта­лізму. Він жив у політично роздробленій Італії і прекрасно розумів необхідність централізованої єдиної країни. В своїх працях Макіавеллі аналізував багатовікову історію Італії з давніх-давен до сучасного йому стану державності і по­казав, яку зловісну роль відіграла католицька церква з її

претензіями на поєднання світської і релігійної влади. Тому відродження Італії як єдиної централізованої держави -Ма-кіавеллі пов'язує лише з принципом реалізації одноособової влади, котра за тогочасних умов була єдиною можливістю об'єднати країну. Для того щоб створити демократичну рес­публіку, яка засновується на громадському обов'язку та доброчинності, в Італії немає відповідних умов. Програму створення централізованої держави Макіавеллі викладає в своїй знаменитій праці «Князь».

Монарх може використовувати всі принципи для реалі­зації політичної мети — зміцнення державності. Це мають бути моральні засоби, зазначає Макіавеллі, та якщо вони не досягають мети, тоді правитель може використовувати все, що сприятиме могутності та благу держави. Монарх у таких випадках має поєднувати в собі мужність лева і хитрість лиса.

Такі були політичні реалії часів Макіавеллі. До того ж ще з античності існувала традиція протиставлення політи­ки й моралі. В радянській літературі в свій час особливо часто підкреслювали «аморалізм і віроломство» макіавел­лівського розуміння політики у зв'язку з відривом її від моралі, хоча в цьому теж містилася доля «макіавеллізму». Адже відома заява В. І. Леніна, що «моралі в політиці нема, а є лише доцільність». А це вже ширше від «макіавелліз­му», який все ж не відгороджувався від моралі в політиці.

Французький політичний діяч, юрист, соціолог Жан Бо-ден (1530—1596) аналізує розвиток суспільства як посту­пальний процес на відміну від природних процесів, для яких характерний кругообіг.

У праці «Метод легкого вивчення історії» Ж. Боден роз­глядає географічне середовище як фактор суспільного жит­тя. На його думку, клімат, родючість грунтів, рельєф та інше зумовлюють особливості людського життя, їхні психо­логічні та інтелектуальні якості. Населення Землі від пів­ночі до півдня проживає в трьох географічних поясах: жар­кому, помірному, холодному (Африка, Європа і північні на­роди, які він ототожнює із скіфами).

У зв'язку із «законом протилежностей», у тому числі «протилежністю властивостей тіла і духу», фізичні умови іс­нування зумовлюють особливості тілесного і духовного скла­ду людей: хто міцніший духом, той слабший фізично. З цьо­го постулату Ж- Боден робить висновки про те, що дух настільки притаманний жителям півдня, наскільки тіло — жителям півночі.

Ж- Боден — прихильник «золотої середини»: він вважає, що крайнощі кліматичних умов півночі та півдня врівно-

важуе зона помірного клімату, яка відповідає психологіч­ним особливостям цих народів та формам їх діяльності. Жителі півночі — фізично міцні, жорстокі, марнотратні, бід­ні на розум, здебільшого займаються ремеслом, тоді як народи півдня — малорослі, фізично слабкі, духовні, умо-споглядальні, хитрі, замкнуті, скупі чи бережливі тощо. Для населення помірної кліматичної зони (Греція, Італія, Фран­ція, Верхня Німеччина) притаманні такі риси, як фізична сила, хоробрість, розсудливість та поміркованість, мудрість, простота в стосунках, любов до спілкування та ін. Упер­тості жителя півдня відповідає легковажність «скіфа», тоді як жителям середнього поясу притаманна твердість.

Цими факторами Боден пояснює розвиток наук у півден­них народів, ремесла у скіфів, державності, права, торгівлі, господарства у жителів помірного клімату, що виділяються різноманітними здібностями. Це вони дали світові знамени­тих воєначальників, ораторів, правознавців, акторів, пись­менників і т. д.

Розвиток суспільства залежить від впливу природного середовища, яке зумовлює розвиток кровногосподарчих сі-мей-союзів, з яких виростає держава. Найкращою формою державного правління Боден вважав монархію, обмежену законами. Якщо ж правитель діє поза законами, то він пе­ретворюється в тирана, і народ має право вбити його.

В соціологічному відношенні творчість Ж. Бодена ціка­ва тим, що він започатковує становлення географічного напряму в соціології.

Проблеми держави стають все актуальнішими у зв'язку з початком буржуазних революцій у Західній Європі.

Гуго де Грот Гроцій (1583—1645) —голландський полі­тик, юрист. У праці «Про право війни та миру» (1625) вперше викладає ідеї «природного права» та «суспільного договору», які стали ідеологічним обгрунтуванням права народу на революцію. Його робота написана під безпосеред­нім впливом Нідерландської буржуазної революції і бороть­би народу за національну й політичну незалежність від фео­дальної Іспанії.

Г. Гроцій вважає, що на первісному етапі історії люди були рівними у виробництві та споживанні, мали спільну власність. Але поступово принципи справедливості поруши­лися, з'явилися ворожнеча і ненависть, почалися війни, пер­вісна комуністична община розпалася на поосібне існуван­ня людей.

Проте в природі людини, на відміну від тварини, закла­дена потреба в спілкуванні, мирних взаємовідносинах із собі подібними, Для подолання ізольованості, ворожнечі

люди склали суспільний договір і створили державу. Лю­дина від природи має право на незалежність і рівність. Держава, свідомо створена людьми, має забезпечити їм умови миру і злагоди у відповідності з «природним правом». На основі останнього держава забезпечує дію «людського права» — захист власності, покарання за злочини, дотри­мування угод між суб'єктами права і т. д.

Нікколо Макіавеллі, Жан Боден, Гуго Гроцій, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та інші мислителі завершують епоху пізнього феодалізму в розвитку соціального знання, і кожен по-.своєму орієнтує його у майбутнє.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає своєрідність процесу переходу від рабовласни­цькою до феодального суспільства і яким чином це вплинуло на змі­ну світоглядної парадигми?

2. Чим пояснити занепад у розвитку науки та культури з перехо­дом суспільства від античності до'середньовіччя?

3. Охарактеризуйте позитивні та негативні сторони теософської ■філософії історії Августина і розкрийте її зміст.

4. Хто такі гуманісти епохи Ренесансу і в чому полягає заслуга найбільш відомих їх представників у розвитку соціального знання та ро­зумінні суспільства, людини?

5. Розкрийте наукове значення аналізу «Костянтинового дару» для розвитку соціального пізнання та критичного ставлення до історичних джерел інформації.

 

6. Зробіть порівняльний аналіз соціальних утопій Т. Мора та Т. Кампанелли і розкрийте, що спільного та відмінного є між ними.

7. У чому полягає принципова відмінність між поглядами італій­ських гуманістів Відродження й авторами соціальних утопій у розумінні людини, її свободи, прав та обов'язків?

8. Які ви знаєте емпіричні соціальні обслідування в епоху середніх віків у Західній Європі, на Русі та Україні? Розкрийте причини їх про­ведення.

9. Розкрийте особливості поглядів Н. Макіавеллі на історію, люди­ну та державу. Що таке «макіавеллізм» у політиці?

 

10. У чому полягає специфіка поглядів Жана Бодена на меха­нізми суспільного розвитку?

11. Розкрийте зміст і значення вчення Гуго Гроція про «природне право» та «суспільний договір».

ГЛАВА З

СОЦІАЛЬНІ ЗНАЧЕННЯ І ДОСЛІДЖЕННЯ НОВОГО ЧАСУ (XVII — ПОЧАТОК XIX ст.)