Для пізнання соціальних процесів

(логографи, Геродот, Фукідід, Полівій, Таціт)

В історії європейської культури міфологічне та епічне відображення минулого вперше витісняється розповідною історією у стародавніх греків та римлян. Цей процес від­бувається в період VII—VI ст. до н. є., коли поступово за­роджується якісно нова форма описування дійсності —

історіографія, яка розвивається паралельно з філософією. її поява збігається з виникненням класової структури і політичної організації суспільства.

Історіографія та філософія змінюють попередні уявлен­ня людини про природу, суспільство, відтісняючи поступо­во міфологію та епос на задній план.

З виникненням історичної науки формується історична свідомість греків та римлян, а історична пам'ять цих наро­дів матеріалізується в письмових джерелах і документах. Писана історія перетворюється в могутній фактор соціаль­ного виховання на прикладах героїчних подвигів предків, стає важливим компонентом ідеологічної і політичної бо­ротьби.

Історична наука вносить у порівнянні з міфом та епо­сом нові елементи відтворення подій та явищ: їх хроноло­гічну послідовність, описування подій у просторі та часі, спроби розкриття їхніх причин, фіксацію одиничного й особливого без аналізу загального, оскільки останнє мис-лилось як подібність, аналог одиничного та ін.

Розвиток історії йде паралельно з іншими пізнаваль­ними процесами, оскільки ні міфологія, ні епос, хроноло­гічно звернені до минулого, не могли розв'язати нові проблеми, що поставали з появою нової політичної органі­зації суспільства — її соціальною структурою, системою нових суспільних та міждержавних відносин, новим світо­сприйняттям соціальних реалій. Суспільні потреби класо­вого суспільства породжують нові форми їх відображення, обгрунтування та захисту, зумовлюють появу більш доско­налих засобів аналізу соціальних проблем та методів їх розв'язання.

Далі здійснюється спеціалізація розумової діяльності, що теж відбивається на розвитку пізнання. Виникають но­ві форми суспільної свідомості — політична, правова, фі­лософська та ін.

Філософія замінила споглядальне конкретнб-чуттєве, художньо-образне сприйняття дійсності в міфології та епосі раціональним, теоретичним пізнанням. З її появою буденний, емпіричний рівень відображення дійсності «до­будовується» глибшим, фундаментальнішим — теоретич­ним. Відбувся перехід від чуттєвого знання до теоретич­ного, від одиничного відображення до загального. Про це докладніше піде мова при аналізі соціально-філософських проблем суспільства. Тут лише зауважимо, що усвідом­лення тодішньою філософією цих проблем різко негатив­но відбилося на розвиткові історії як науки.

Сьогодні ніхто не заперечує, що корінням генеалогічно-

го древа науки XX ст. є антична філософія (першофілосо-фія) — «мати наук». Це — тривіальна істина. Проте при більш ретельному аналізі виявляється, що вона не безпе­речна. Справа в тому, що майже паралельно з розвитком античної філософії VII—V ст. до н. є. (Фалес, Анаксі-мандр, Анаксімен, Геракліт) відбувається становлення іс­торичної науки, пов'язаної з іменами перших представників давньогрецької історичної думки, названих логографами. З їх творчістю пов'язане виникнення першої історичної про­зи в Греції.

Розрізняють два покоління логографів: старше (VI — перша половина V ст. до н. є.), до якого належать Кадм з Мілету, Скілак з Каріанди, Гекатей Мілетський, Євгеон із Самоса, Харон з Лампсаку та ін., і молодше (друга по­ловина V ст. до н. є.) — Ксанф-лідієць, Гелланік з Лесбо­су, Ферекід та ін.

З діяльністю логографів антична традиція пов'язує перехід від усної розповіді про події географічного, побу­тового чи історичного характеру до їх писемного запису. Мілетянин Кадм вперше замість віршів передавав свої розповіді прозою, фіксуючи їх письмово. У творчості лого­графів відображені і генеалогії древніх родів, і географіч­ні знання. На основі переосмислення легенд і міфів вони намагалися відтворити історію грецьких полісів, «варвар­ських» (чужих) країн і т. д., про що свідчать фрагменти з творів Гекатея, Ксанфа, Харона, Гелланіка та ін. Але, на жаль, до нас не дійшло жодної завершеної, повної праці логографів.

Найбільшою заслугою логографів, особливо їх молод­шого покоління, є спроби описування історичних подій і процесів на основі легенд, оповідей, документальних мате­ріалів тощо. Вони намагалися відкинути містичне, ірраціо­нальне, міфологічне, замінити все це раціональним осмис­ленням на основі здорового глузду. Історія була тоді єди­ним нефілософським суспільствознавством, і її головні труднощі полягали в розмежуванні не з іншими сферами соціальних емпіричних досліджень (такі були відсутні), не з філософією (ця межа була очевидною), а з міфічним переказом, тобто з «пізнанням» історії, яке не містило в собі наукового елемента.

Школа логографів у певній мірі поставила питання про достовірність історичного матеріалу. З нею безпосередньо пов'язана також проблема критичного ставлення до міфо­логії.

З діяльністю логографів можна пов'язати появу прин­ципів відбору, класифікації та викладення фактів, що роз-

кривають історію окремих полісів-держав та народів. Во­ни першими почали використовувати документальні дже­рела та раціональні розповіді про минулі історичні події. Логографи, писав Діонісій Галікарнасський (грецький іс­торик І ст. до н. є.), «...переслідували завжди одну мету: зібрати в одне ціле всі перекази для кожного народу або держави, які збереглись у місцевих жителів або були за­писані в релігійних і світських книгах».

Для логографів характерне «раціоналістичне осмислен­ня міфів та легенд, що свідчать про зачатки наукової кри­тики»; в їх творчості використовувалися «власні спостере­ження та осмислення фактів, розпитування та дослі­дження».

Значним науковим здобутком логографів є введення ними в історичне описування фактора часу. На основі хро­нік, списків посадових осіб^ зіставлення фактів логографи намагалися відтворити хронологічну послідовність мину­лих подій ранньої історії греків, викладали сучасні їм історичні явища в хронологічній послідовності. В їхніх працях події розгортаються від минувшини до сучасності, як наприклад, в «Генеалогіях» Гекатея Мілетського. І це — дуже важливий набуток культури та науки того часу. Ад­же в міфах час, по суті, не фіксувався; в епосі він консер­вувався лише в межах зображуваних подій далекого минулого, а соціальні орієнтації на ідеали теж були спря­мовані в минулі часи «золотого віку». Цим грішили і міфо­логія, й епос. У праці Гелланіка «Аттіда» відображається хронологічно послідовний літопис подій і фактів, що від­буваються в Афінах та інших місцях Греції.

Часова і просторова систематизація та групування ма­теріалів і фактів, критичне ставлення до" різноманітних інформаційних джерел та раціоналістичне переосмислення матеріалів, використання власних спостережень і розві­док — це принципово нові елементи, що були внесені в со­ціальне знання та пізнання логографами. їхній творчий доробок став фундаментом, на ■ якому зводилася власне історична наука, бо логографів ще не можна назвати істо­риками в строгому значенні цього слова, хоча з їх діяль­ності торується шлях до історичної науки. Логографи не спеціалізувалися на дослідженні історії, хоча й започатку­вали її. У такій же мірі їх можна вважати першопроход-цями, що заклали основи літературної прози стародавніх греків і були першими грецькими географами (оповідання Скілака про подорож до Індії, велика праця Гекатея Мі­летського «Землеописання», яка містила багатий геогра­фічний матеріал країнознавчого характеру та, можливо,

карту із зображенням ойкумени — заселеної людьми час­тини суші).

Логографів можна назвати енциклопедистами свого ча­су. Такі люди з'являються переважно на переломних етапах розвитку культури і започатковують не якийсь один, а різні напрямки духовної діяльності наступних по­колінь.

їхня творчість не позбавлена суперечностей. «Батько» історії Фукідід неодноразово згадує ім'я логографа, «сина Гегесандра» — «історика Гекатея», який під час «перебу­вання в Фівах перерахував жерцям свій родовід (родона­чальник якого, шістнадцятий предок, за його словами, був богом)... І ось, коли Гекатей послався на свою родовід­ну і в шістнадцятому коліні звів її до бога, вони проти­ставили йому свої родовідні розрахунки і заперечували походження людини від бога». Жерці протягом багатьох століть вели облік родоводів царів та жерців і, за їх сло­вами, за «11340 літ у Єгипті царствували тільки смертні люди, а не боги в людському образі». Жерці проілюстру­вали Гекатеєві свої аргументи на родоводі 345 поколінь земних людей — «піромісів», чи «прекрасних і благород­них людей», де піроміс походив від піроміса і 345 великих статуй яких зберігалися в храмі.

Це — цікава ілюстрація класичної ситуації, повторюва­ної в різні часи, за якої раціональні принципи аналізу та діяльності щодо інших об'єктів нерідко вступають у супе­речність, коли вони спрямовуються до творця і зачіпають його особисті інтереси. Так і у випадку з Гекатеєм: раціо­нально переосмислюючи міфологеми заради істини, він сам, можливо і несвідомо, створював міфологему божест­венного походження засновника власного роду. І це не дивно: кожна епоха творить свої міфи, зумовлює люд­ську причетність чи відмежування від них, у залежності від рівня їх соціального престижу, групових та особистих інтересів і т. д.

Та скільки б не було суперечностей чи недоречностей в історичних творах логографів, які дійшли до нас, все ж вони ніяк не зменшують їхньої ролі у виникненні історич­ної науки. Логографів можна називати праісториками, протоісториками, попередниками істориків,— як завгодно. Вже в ^античній науці їх називали по-різному: логографа­ми' (творцями літературного жанру), істориками, геогра­фами, мандрівниками (залежно від конкретних обставин і сфер їхньої діяльності). Що ж стосується процесу форму­вання нової галузі суспільного знання — історії, то її ви­токи, генезис і принципи безпосередньо пов'язані з твор-

чістю тих логографів, що займалися проблемами історії суспільства, і саме в цій ролі вони є попередниками цілої плеяди грецьких учених, професійна діяльність яких зосе­реджувалась на історичних дослідженнях, написанні іс­торії.

На грунті історичного доробку логографів виникає пер­ша наука про суспільство, яка спирається на емпіричний матеріал, дані спостережень учасників подій, на матеріали тогочасних документів, інші джерела. Розробляються пер­ші принципи пізнання соціальних явищ, перші спроби осмислення логіки пізнання. Всі ці процеси пов'язані з виникненням історії як науки.

Найпершим пам'ятником історичної науки є знаменита робота видатного вченого, «батька історії» Геродота «Істо­рія».

Геродот (між 490 і 480 — близько 425 р. до н. є.) у сво­їй праці, яка умовно була названа «Історія», описує гре-ко-перські війни з 509 Д° 478 р. до н. є., які вели вільні давньогрецькі міста-поліси проти східної перської деспотії і які завершились у 449 р. до и. є. перемогою греків і під­несенням ролі Афін у житті рабовласницької грецької держави як домінуючої політичної сили.

Робота Геродота цікавить нас не як історичний доку­мент, що розповідає про певні події. Це справа істориків. Для соціології вона цінна як певний пізнавальний доку­мент, що містить ряд нових елементів, пов'язаних з науко­вими дослідженнями соціальних процесів.

Велика заслуга Геродота полягає в тому, що він, як і його попередники-логографи, намагається раціонально пе­реосмислити величезний історичний матеріал — генеалогії, місцеві хроніки, землеописання, письмові та усні легенди й оповіді, матеріали логографів, розповіді очевидців, свід­ків та учасників подій, особисті спостереження і т. д. І хо­ча в цій раціональності він не завжди послідовний, оскіль­ки вважає, що важливіше передати розповідь про певну подію, а не визначати її достовірність, проте в ряді місць досить критично ставиться до відтворюваних фактів.

Про характер роботи Геродота з джерелами інформа­ції свідчить таке його зауваження: «До сих пір я розпові­дав про те, що бачив своїми очима, керуючись власними судженнями чи відомостями, котрі я збирав • особисто. Тепер я хочу повідомити те, про що дізнався з розповідей із єгипетської історії».

Якісно новим моментом побудови Геродотом своєї «Іс­торії» є введення принципу, що об'єднує його твір в єдине ціле. Цим принципом виступає ідея боротьби Греції зі Схо-

дом, переваги вільних греків над уярмленими східними варварами.

Геродот, щоправда, не міг подолати численних забобо­нів свого часу, тому його погляди багато в чому супереч­ливі, йому ще бракує органічної єдності, цільності, стро­гої наукової визначеності при описуванні та поясненні подій. Проте його «Історія» з фактографічного боку — пер­ше історичне дослідження, з якого розпочинається інтен­сивний розвиток науки про суспільство, де наявні елементи наукового дослідження соціальних явищ, а саме: критич­ний аналіз окремих повідомлень та фактів, хронологічна послідовність і системність викладу матеріалу, намагання достовірного викладу фактів, посилання і вказівки на від­повідні джерела історичної інформації тощо. Усе це дало підстави Ціцерону назвати Геродота «батьком історії». У творчості Геродота людина вперше виходить на арену історії як її головний і єдиний суб'єкт.

Істотним кроком уперед у розвитку історичного піз­нання стала творчість видатного представника історичної науки античної Греції Фукідіда.

Фукідід (близько 460—400 р. до н. є.) сам брав участь у Пелопонесській війні в 424 р. до н. є. (він був стратегом і командуючим афінською ескадрою). За запізнення з вій­ськовою допомогою афінському гарнізону, який потерпів поразку, Фукідіда було засуджено на вигнання. Там він і займався впродовж 20 років збиранням матеріалу для сво­єї видатної праці з історії Пелопонесської війни, яка йшла між грецькими полісами з 431 до 404 р. до н. є. Фукідід описав події з початку війни до осені 411 р. до н. є. у пра­ці, що пізніше дістала назву «Історія».

«Історія» Фукідіда — це унікальна праця з точки зору її наукової достовірності. її автор, за свідченням дослід­ників, не використав жодного недостовірного факту.

Тут наявні всі основні елементи, що характерні для на­укового дослідження: послідовність логіки викладу мате­ріалу, спроба знайти соціальні детермінанти подій, строгий відбір фактичного матеріалу на основі ретельної перевір­ки, усунення повчань та авторських сентенцій і оцінок, суб'єктивного ставлення до зображуваного, яке є досить типовим не лише для логографів, а й для істориків пізніших часів.

Оцінюючи наукове значення доробку Фукідіда, слід за­значити, що ті принципи історичного дослідження, які він висловлює в своїй праці, є, по суті, універсальними прин­ципами соціального пізнання, в тому числі й соціологіч­ного.

У першій частині «Історії» Фукідід ставить проблему достовірності використаних матеріалів про події Пелопо-несської війни, підкреслюючи, що він поставив «собі за­вдання описувати їх, одержуючи відомості не шляхом роз­питування першого-ліпшого і не за власним розсудом, а зображати, з одного боку, лише ті події, у яких самому довелося бути присутнім, а з другого — розбирати пові­домлення інших зі всією можливою точністю». Вказуючи на таке важливе джерело для розуміння описуваних по­дій, як промови, Фукідід зауважує, що їх не можна точно передати, тому він, «наскільки можливо, дотримується за-гального смислу дійсно виголошених промов».

Фукідід прекрасно розуміє, наскільки «ускладнені істо­ричні пошуки» давно минулих подій і фактів. Описуючи з перших сторінок прадавню історію племен і народів, що проживали на території Греції, Фукідід критично оцінює легендарні й поетичні розповіді про минуле. Поети «пере­більшують і прикрашають оспівувані ними події», гово­рить він, а історії, «які пишуть логографи (більш вишу­кано, ніж правдиво)», перетворилися в легендарні і «за давністю не піддаються перевірці».

Він відкидає свідчення людей у залежності від їх суб'­єктивного ставлення до воюючих сторін чи від сили їх па­м'яті.

З упевненістю людини, що сумлінно виконала свій обо­в'язок, Фукідід пише: «Моє дослідження, при відсутності в ньому всього легендарного, можливо, здається малопри-вабливим. Але якщо хто захоче дослідити достовірність ми­нулих і можливість майбутніх подій (які можуть повто­рюватися завдяки властивостям людської природи в то­му ж чи подібному вигляді), то для мене буде достатньо, якщо він визнає мої дослідження корисними. Моя праця створена як надбання навіки, а не для хвилинного успіху у слухачів». У цьому ємкому лаконічному уривку закла­дено дуже- багато: скепсис до легенд та міфів як джерел історичної науки, ідея повторюваності в історії «завдяки властивостям людської природи», впевненість у корисно­сті здійсненої праці для майбутнього.

Докоряючи тим, хто не «утруднює себе пошуком істи­ни», Фукідід заперечує значення призвісток (прикмет), чу­дес, втручання богів в історичні події. Так, розповідаючи про афінського державного діяча й полководця Нікія, він зневажливо зауважує, що той надавав великого значення тірнзвісткам і т. п.

Слід звернути увагу і на ніби мимохідь висловлену Фу-хідідом фразу про події, «які можуть повторитись». У цьо-

му висловлюванні міститься зачаток ідеї історичного кру­говороту, циклічності розвитку суспільства, яка стане однією з центральних у пізніших історичних і соціально-філософських концепціях. При цьому він виходить з того, що повторюваність подій і доль випливає з властивостей людської природи, а не з якихось містичних чи космічних начал. Тут, правда, мається на увазі повторюваність (по­дібність) індивідуальних дій та доль, тоді як концепції круговороту розглядатимуть циклічності в розвитку наро­дів, держав, культур і т. п.

Переконаність у можливому повторюванні соціальних явищ та процесів, виникнення можливих аналогій у май­бутньому — основа впевненості Фукідіда в корисності своєї праці для прийдешніх політиків, які мають враховувати в своїй діяльності досвід і помилки минулого. Це — над­звичайно істотний новий елемент, який сам ФукідГд, мож­ливо, усвідомлював не повною мірою, хоч, по суті, це про­образ гносеологічного принципу, пов'язаного з прогнозу­ванням, передбаченням розвитку подій у майбутньому на основі знання про минуле та сучасне, якщо воно базується на достовірному знанні та цивірених фактах.

«Історія» Фукідіда- з боку фактології майже бездоган­на. Якщо той чи інший факт не підтверджується відповід­ними джерелами, то Фукідід робить застереження, що не міг установити його точно.

Дослідження історії Пелопонесської війни приводить Фукідіда до розуміння різниці між причиною та приводом подій. Історичні процеси він розглядає як результати ді­яльності людей, зумовлені особливостями «людської при­роди» з їх прагненнями до здійснення своїх надій, інтере­сів, до влади, з намаганнями позбутися бідності чи збіль-лнити свій достаток і т. д. Ці властивості людської натури і є причинами повторюваності самої історії.

Фукідід звертає увагу на роль географічного положен­ня, багатства держави та їх впливу на хід історії. І це надзвичайно цікаво, оскільки тут фактично вперше в істо­рії суспільної думки зовнішні фактори впливу на історичні процеси виступають не в образі богів чи фатуму, а мають земне — природне чи соціальне походження.

Творчість Фукідіда, принципи його історичного опису­вання істотно вплинули на подальший розвиток історич­ного знання і творчість наступних поколінь істориків, та­ких як Ксенофонт ((близько 430 — 355 чи 354 р. до н. є.), який безпосередньо продовжує роботу Фукідіда й описує події з 411 до 362 р. до н. є. у праці «Грецька історія»), Полібій, Плутарх та ін.

2 828

Полібій (близько 201 — 120 р. до н. є.) —давньогрець­кий історик, після перемоги Риму над греками був залож­ником і 16 років прожив у Римі, автор проримської праці «Всесвітня історія».

У творчості Полібія ми знаходимо кілька нових прин­ципів, що розширюють межі соціального пізнання. Вже сама назва праці показує, що її автор виходить за межі старої традиції розглядати історичні процеси локально (культурні греки і чужинці-варвари з їх незрозумілою мо­вою та дивними звичаями й культурою). Полібій розгля­дає історичні процеси у їх взаємозв'язку.

Важливим фактором розвитку всесвітньої історії, на його думку, є державна машина. Вона досягла абсолют­ної досконалості в політичній системі Римської держаьи, що й зумовило панівну роль Риму в долі «всезагальної іс­торії» народів Греції, Македонії, Єгипту, Сирії, Карфаге­на, Малої Азії та ін.

Полібій доводить, що Римська держава завдяки впли­ву долі (телеологічної мети) змогла належним чином спря­мувати історичні події і «підкорила їх одній меті», коли історія стає ніби єдиним цілим, де події в Італії та Лівії переплітаються з еллінськими та азіатськими і все зво­диться до того самого завершення, до одного кінця. Доля є неминучою і всемогутньою, і саме вона визначає, який народ чи держава покликані стати ведучою силою в істо­ричному процесі, що розвивається по колу. _

Політичні форми держави змінюються послідовно одна за одною, маючи між собою спотворені проміжні «ненор­мальні» форми: монархія-+т\іратя->-аристократія-+олігар- хія-мЗежо/срапя-»-анархія (охлократія). Анархія призво­дить до встановлення монархії, і таким чином коло зами­кається, а історія повторюється завдяки впливу невблаган­ної долі..

Проте Полібій не завжди послідовний у визнанні зна­чення долі, оскільки при розгляді інших подій ніби забуває про її існування. Так, у його творчості чітко визначилося розуміння- ролі історичної особи в суспільстві, яка здатна прискорити чи загальмувати розвиток тих чи інших полі­тичних структур та процесів, боротися проти «сили долі», переслідуючи свої цілі й інтереси. В цьому контексті він аналізує діяльність Ганнібала, Персея, Сціпіона Старшо­го та ін. Своєю особливою заслугою Полібій вважає від­криття того, що всі суспільні явища породжуються певни­ми причинами земного походження. «Не варто,— пише він,— залучати божество для пояснення таких випадків,

коли існує можливість віднайти, від чого чи завдяки чому відбулося те, що сталося».

На відміну від Фукідїда, який концентрував увагу на точності описування історичних подій, Полібій вбачає своє завдання в поясненні їх, у розкритті взаємопов'язаних причин. Доля, божество і фатум Полібія-філософа відсту­пають на другий план у Полібія-історика і вченого. Про це свідчить і те, що причини війн він вбачає в зіткненні торгових інтересів і т. п.

Історична концепція Полібія — приклад перетворення історичної науки в ідеологічну силу панівного класу рабо­власницького Риму. Запеклий прихильник (і заложник!) Риму, що покорив Грецію — його вітчизну, Полібій свідомо перетворює історію в знаряддя активного ідеологічного звеличення Римської імперії. У цьому знайшов відобра­ження процес формування держави як могутньої сили, що визначає долю індивідів, класів і народів.

У творчості Полібія визначилося розуміння історичної науки як наставниці життя, і тому він не випадково під­креслював, що вона має бути прагматичною (від ргадта — діло), корисною, діловою.

Визначеність загальної концепції і принципів пізнання історії, що так чітко відобразились у «Всесвітній історії» Полібія, значною мірою вплинули на розвиток соціологіч­них концепцій епохи Відродження, особливо на творчість Н. Макіавеллі.

Посилення могутності Римської імперії, політичні ам­біції всевладних імператорів та претендентів на трон, полі­тичні авантюри й інтриги відобразились на процесі праг­матичного пізнання, в тому числі й історичного. Ці проце­си яскраво відтворив у своїх працях римський письменник та історик Таціт.

Публій Корнелій Таціт (близько 58—120) відомий свої­ми працями «Історія», «Аннали», у яких відтворюються переважно сучасні йому події в житті Римської імперії. Суперечливість імперської епохи відбилась і в творчості Таціта, коли він аналізує діяльність імператорів з точки зору не лише їх позитивної, але й реакційної діяльності. Діалектичне сприйняття історичного процесу — чи не най­характерніша риса цього історика.

У пізнавальному аспекті творчість Таціта становить інтерес у зв'язку з тим, що він, порівнюючи республікан­ський та імперський Рим, звертає увагу на ті соціальні й політичні умови, які безпосередньо чи опосередковано впливають на достовірність історичного матеріалу. Перша книга «Історії» Таціта розпочинається саме з цього: «Події

2*

попередніх восьмисот двадцяти, літ, які пройшли з часу заснування нашого міста (Рима.— Авт.), описували бага­то хто, і доки вони вели оповідь про діяння римського на­роду, розповіді їх були красномовними та щирими. Але... після того..., як усю владу прийшлося зосередити в руках однієї людини, ці великі таланти перевелися. Правду по­чали всіляко спотворювати — спочатку через незнання державних справ, котрі люди почали вважати для себе сто­ронніми, потім — з бажання полестити можновладцям, або навпаки, з ненависті до них. До думки нащадків не стало діла ні огудникам, ні лестунам. Але якщо лестощі, якими користується історик для того, щоб досягти успіху, огидні кожному, то до наговорів і наклепів всі охоче прислухо-вуються; це й зрозуміло: лестощі несуть на собі відбиток рабства, тоді як підступність виступає під личиною любо­ві до правди».

Таціт вказує на головні причини спотворення соціальної інформації, які криються в соціально-політичній системі, політичному режимові, рівні забезпечення інформаційним матеріалом, характері ставлення суб'єкта до пануючої си­стеми суспільних відносин і породжуваних нею суб'єктив­них мотивів творчої діяльності тощо. Значення останніх для дослідника історії він прекрасно розуміє і завершує наведену думку напутньою порадою «...тим, хто вирішив непохитно дотримуватись істини... вести свою оповідь, не піддаючись любові і не відаючи ненависті».

Аналіз генезису історичної науки показує, що саме в ній виникають і усвідомлюються важливі принципи соці­ального пізнання, оскільки об'єктом історичної науки була людина, суспільство, соціальні факти. Логографи та істо­рики, фіксуючи події, були першими, хто спеціалізував процес пізнання щодо суспільних явищ. І це не випадково. Адже на відміну від філософських досліджень, що розгля­дали буття в контексті всесвіту, логосу, історіографи мали конкретний об'єкт — суспільство, що об'єктивно сприяло постановці та вирішенню завдань, пов'язаних із розробкою принципів і засобів пізнання соціальних явищ. Багато з них стане предметом особливого вивчення через століття і тисячоліття, як, наприклад, проблема соціального факту.

Непересічною заслугою логографів та істориків антич­ності є систематичне описування та письмове фіксування історичних подій і фактів, постановка питання про досто­вірність та істинність соціальних фактів і їх критерії, за-початкування історичної критики, введення важливого принципу — хронологічного відтворення подій і фактів за ча­сом їх звершення, констатування фактора історичного про-

стору звершення подій, постановка в центр дослідження діяльності історично реальних осіб, а не богів чи міфоло­гічних героїв. Античні історики вперше в науковій практиці зробили спробу дати концептуальний виклад історичного матеріалу через систему ідеологічного бачення соціально­го світу; в їх творчості намітилися перші спроби розгляда­ти географічні, економічні, політичні, психологічні та куль­турні фактори як детермінанти історичних процесів, розу­міння різниці між причинами та приводами історичних подій; виявлення і розкриття факторів, що спотворюють, деформують правдивість історичного дослідження, та ба­гато ін.

Такої чіткості в постановці гносеологічних проблем у соціальній науці антична філософія не дала. Тому в прак­тиці історичної науки тих часів ми знаходимо більше ма­теріалів для розуміння особливостей формування соціаль­ного знання та пізнання, ніж у фундаментальних і глибо­ких філософських трактатах, хоча, звичайно, і там є чимало корисного та повчального.

Для історії соціології, зокрема такого її розділу, як протосоціологія, науковий доробок представників історич­ної науки Стародавнього світу особливо значимий, оскіль­ки саме історики поставили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують про­цес достовірного відображення соціальних явищ і спотво­рюють результати пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпіричного матеріалу, їх відбору й узагальнення і т. д. Саме тому без протосоціо-логії історія соціологічного знання буде неповною, а хроно­логічні рамки її генезису істотно обмеженими. Таким чи­ном, всебічність і повнота соціологічного знання неможливі без протосоціології.

Завершуючи аналіз історіографічного доробку антично­сті, ще раз хочеться звернути увагу на драматичність того факту, що геніальні відкриття тогочасної історії не стали набутком наукового пізнання свого часу і пройшли повз увагу філософії, яка розвивалася паралельно з історією, проте зневажливо ставилася до неї. Але про це мова йтиме далі.

Слабкою стороною історичної науки був її споглядаль­но-констатуючий характер.

Рабовласницьке суспільство тривалий час несло в собі рудименти родообщинного устрою, який був ближчим до природи, ніж до цивілізації, і тому в еллінській історії особливо відчутний її зв'язок з міфологізованим світогля-

дом, у якому людина, суспільство так чи інакше мисли-лись як елементи космічного цілого з його фаталізмом, провидінням чи долею, що прорікали суще. Незважаючи на спроби окремих істориків показати активність суб'екта-людини, можливість її волевиявлення і вибору, проблема свободи в її філософському смислі в цілому була нетипова для даного періоду. М. О. Бердяєв слушно зауважує, що еллінській свідомості не було притаманне «...усвідомлення свободи, творчого суб'єкта історії».

Ця традиція поряд з іншими фактами зумовила опи­совий, споглядальний характер розвитку історичної науки аж до XIX ст., коли впродовж віків історіографія обмежу­валася відтворенням реального історичного процесу в фік­сації подій, імен, фактів у просторі і часі і не вникала в глибинні механізми суспільно-історичного розвою, а завер­шилася кризою повзучого емпіризму, не здатного піднести­ся над фактами. До речі, саме ця криза стала однією з причин, що зумовили появу соціології в XIX ст.

§ 5. Соціально-філософські проблеми суспільства

І соціального пізнання

(Демокріт, Платон, Арістотель)

Розвиток філософського знання відбувався паралельно з історичним, проте ці два пізнавальні процеси в Старо­давньому світі ніколи не перетнулися між собою і не взає-мозбагатили один одного.

Пізнавальний досвід історичної науки не вивчався фі­лософією, а соціально-філософський аналіз суспільних процесів практично відсутній в історичній науці. Історія перебувала в стані пошуків своїх дослідницьких методів, а філософія, займаючись високими матеріями, зневажли­во ставилася до всього того, що було пов'язано з емпірич­ним та чуттєво-споглядальним матеріалом. І

Така традиція елітарного ставлення до історії відчува­ється і в пізніші часи, наприклад у творчості Секста Ем­пірика (близько 200—250). Цей представник скептицизму у своїй праці «Проти вчених», критикуючи різні науки, виступаючи проти граматиків, риториків, геометрів, ариф-метиків, астрологів, музикантів, логіків, фізиків, жодним словом не згадує істориків.

У всьому цьому є своя логіка. Практика античного су­спільства з її обмеженими масштабами взаємодії з приро­дою і тісна залежність від неї породжували фаталістичні

уявлення про СВІТІ і людину. Досить міцними залишалися позиції міфологічного світосприйняття.

Людська історія, як і діяльність окремої людини, роз­глядалася в системі загального світового порядку — кос­мосу, який є джерелом і першоосновою всього сущого.

В уяві стародавніх греків сьогоднішнє та майбутнє за­здалегідь приречені фатумом, долею в далекому минулому, і, отже, нічого принципово нового не відбувається зараз і не трапиться в майбутньому. Усе «запрограмовано» рані­ше. Ця тенденція характерна і для історичної науки, і для філософії того часу.

Стихійна реалізація історичної необхідності, соціальні, економічні, політичні процеси, війни і т. п. породжували й підтримували впевнення в існуванні фатуму, долі, прире­ченості й безглуздя людських спроб подолання їх. Окремі спроби розглядати історичні явища через соціальні детер­мінанти не могли істотно змінити існуючої системи світо­сприйняття. Та й автори, що висловлювали сумніви щодо участі богів чи фатуму в тих чи інших подіях, самі не завжди були в усьому послідовними.

Ні історики, ні філософи античного світу не розглядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами. Для них суспільство ще виступало як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне життя, історія масли­лись як компонент космічного буття і його похідна части­на. Звідси й намагання філософів розглядами суспільство, державу, індивідів у контексті загального цілого. А соці­ально-філософські теорії суспільства й відображували та­кі моделі суспільного устрою, який відповідав би законо­мірностям космічного цілого.

Історична думка, як ми бачили, ще не піднялася до та­кого рівня аналізу, вона ще провінціально сприймала світ крізь призму свого етносу. Виняток становить Полібій, але і в нього «всесвітня історія» обмежена історичним просто­ром впливу Риму на інші народи та держави.

Це одна причина ігнорування філософією історіографії. Другою було протиставлення філософами чуттєвого рівня пізнання, чуттєвого досвіду — раціональному, «розумно­му». Так, Демокріт розрізняє два роди пізнання — істин­ний і темний: «До темного належать усі наступні [види пізнання]: зір, слух, нюх, смак, дотик... Коли темний [рід пізнання] вже більш не здатний ні бачити занадто мале, ні чути, ні нюхати, ні сприймати на смак, ні дотика­тись, але дослідження [повинно проникнути] до більш тонкого [недоступного вже чуттєвому сприйманню], -<то­ді на сцену виступає істинний [рід пізнання], бо він у

мисленні володіє більш витонченим пізнавальним орга­ном» >.

Якщо додержуватися логіки Демокріта, то історія — це «темний» вид пізнання, бо вона оперує чуттєвим мате­ріалом. Подібні аргументи, але на дещо іншій основі, трап­ляються в Арістотеля. Розглядаючи науку, яка є «мудрі­стю», він пише, що ми «вважаємо мудрим того, хто здат­ний пізнати трудне і нелегко збагнене для людини (адже те, що сприймається чуттями, притаманне всім, а тому це легко і нічого мудрого в цьому немає)». Крім того, не іс­нує науки про одиничне, зазначав Арістотель у «Метафі­зиці»; вона вивчає загальне.

Природно, що в ці закони історія не вписувалась як сфера наукового знання, а розглядалася філософами як різновид оповідної прози.

Хоча в центрі уваги стародавньої філософії були про­блеми буття (космосу, логосу), першопричин, теорії піз­нання, логіки та ін., проте в творчості кожного філософа в тій чи іншій мірі відображаються проблеми людини, дер-жави-полісу, соціального пізнання, суспільства та ін. Най­більший інтерес становлять соціально-філософські концеп­ції суспільства, які ми розглянемо на прикладі творчості видатних представників стародавньої філософської думки.

Демокріт (близько 460 — близько 370 р. до н. є.), дав­ньогрецький філософ-матеріаліст, учив, що суспільство ви­никає в лоні природи. Первісні люди вели стадний спосіб життя, але поступово завдяки наслідуванню природі, по­требам у їжі, одязі, житлі, використанню знарядь праці прийшли до культурного життя. У павуків люди навчилися ткати, у ластівки — будувати житло, у лебедів, солов'їв та інших співучих птахів — співати. В основі цього на­вчання була потреба, яку Демокріт називав вчителькою життя.

Систему соціальних відносин Демокріт розглядає через зв'язок, аналогічний тому, що існує між частиною і ці­лим,— людина є мікрокосм і частина макрокосму, тому все те, що «відбувається в мікрокосмі, то, отже,— і в макро­космі».

Земля виникає з космосу; на ній розвивається життя, з'являються різноманітні види тварин, а потім і людина. Люди розселилися на землі; вони об'єднувались і допома­гали одне одному, щоб вижити в боротьбі з хижаками, при­родою, затим навчилися членороздільній мові. Та оскільки люди жили об'єднаннями в різних місцях землі, то й мови в них були різні; від первісних людських об'єднань виник­ли всі народи.

Люди створюють свої закони, але законодавство в су­спільстві виникає не «по природі», іа створюється штучно, і тому політичні настанови та вимоги — суб'єктивні («не-істинні»), якщо вони не спрямовані на благо.

Син свого часу, Демокріт вважав рабство законним і необхідним явищем, а головною метою держави і політич­них діячів — забезпечення загальних інтересів вільних громадян рабовласницької демократії, прихильником якої був сам. Індивід мусив підкорятися державі, раб — пану, а суспільство мало узгоджуватися з природою, з якої во­но виникло. «Інтереси держава повинна ставити вище від усього іншого і повинна турбуватися, щоб вона добре керу­валась. Для сприяння цьому не слід боротися проти спра­ведливості і для своєї [особистої] користі застосовувати насильство супроти загального добра (блага.— Авт.). Бо держава, якою добре керують, є найбільший оплот: у ній усе міститься, і коли вона зберігається, все ціле, а гине во­на, з нею разом і все гине».

Найкращою державою Демокріт вважає демократію, бо в демократичному полісі навіть бідність — ліпше, ніж багатство в монархії. Адже демократія забезпечує вибір найдостойніших для сумлінного виконання державних обо­в'язків. Громадяни не повинні переслідувати тих діячів, які справедливо притягали їх до відповідальності. Виборні особи також не повинні чекати на похвалу при відмінному виконанні своїх обов'язків.

Пристойність вимагає підкорення закону, владі і розу­мовій перевазі, бо від природи керувати властиво ліпшому і дуже тяжко бути в покорі у гіршого.

Кожна людина має навчатися мудрості, яка не стільки дана від природи, скільки від сумлінного навчання.

Твори Демокріта не збереглися, до нас дійшли лише фрагменти, цитовані різними авторами. Та і в цих фраг­ментах трапляються цікаві думки давнього мудреця про значення поділу праці, про виробничу діяльність та багато іншого. І навіть ці нечисленні фрагменти свідчать, наскіль­ки багатогранною була творчість Демокріта. Найцікавіші для нас здогадки та гіпотези, що стосуються соціальної проблематики. Вони містять багато раціонального. Голов­ною ж заслугою Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження людини шляхом природного розвитку космосу, шляхом еволюції матерії завдяки різним комбінаціям атомів.

Чітко простежується і проблема розуміння людини як політичної істоти, що живе в полісі і має підкорятися за­конам, що спрямовані на досягнення загального блага.

У творчості Демокріта вперше поставлена проблема еволюційного розвитку світу, частиною якого є світ люди­ни. Це — вже філософська теорія суспільства, в якій су­спільство та людина (мікрокосм) мисляться як елементи космічного цілого. Проте ця теорія в цілому досить довіль­на й абстрактна; вона не спирається на достовірні факти соціального життя, а будується на. гіпотетичних, вірогід­них припущеннях. Тут емпіризм історичного дослідження суспільства підмінено абстрактно-теоретичним, дедуктив­ним аналізом, що обмежувало пізнавальні можливості і робило однобічним історичний і філософський аналізи. В дослідженні соціальної проблематики з цього часу чітко визначилися дві лінії — емпірична та абстрактно-теоретич-•на. Для першої було характерно «заземлене» описування, в якому набір фактів не піднімався до рівня теоретичного узагальнення, для другої характерною рисою був спекуля­тивний, абстрактно-теоретичний аналіз, що не спирався на дослідження фактичного матеріалу.

Теорія пізнання ще не піднялася до розуміння діалек­тичної єдності емпіричного та теоретичного в науковому дослідженні, що й зумовило тривалість існування цих на­прямів у науці та гносеології як співіснуючих, але не взає­мопов'язаних.

Підносно завершену систему політичного устрою су­спільства висунув видатний давньогрецький філософ Пла-тон.

Платон (427 — 347 до н. є.)—знаменитий філософ ан­тичності, представник ідеалістичного напряму, з творчістю якого пов'язана розробка проблем логосу, методу в філосо­фії, психології, політики, педагогіки, виховання і навчання, натурфілософії і т. д. По суті, він є першим професійним представником філософії на відміну від «мудреців» — фі-лософів-любомудрів.

Творча спадщина Платона дуже велика. Ми ж розгля­немо лише соціально-політичні проблеми, відображені в творах «Політик», «Держава», «Закони». У своєму філо­софському вченні Платон охоплює всі сфери буття, почи­наючи з натурфілософії, деміурга-творця сущого, в тому числі й природного буття, яке є лише відбитком, тінню надприродного.

У космологічному вченні Платон розглядає світ чуттє­вих речей та явищ як відображення істинно сущого сві­ту — ідей. Розум-деміург створює душу космосу, яка зу­мовлює всі інші речі та явища, в тому числі й земні. Справжнє буття — це «надприродне» буття, а природне — лише форма інобуття. Тотожне собі буття є «ідея».

Ідеї — реальна причина й зразки існуючих речей. Ви­ща ідея — ідея блага. Людські душі безсмертні; вони приходять із світу «ідей», і чим довше їх перебування в то­му світі, тим вищі потенційні.задатки'людини, в тіло якої вселяється душа.

Індивідуальна душа — це образ, віддзеркалення універ­сальної «світової душі». Вона «триєдина», включає в себе такі елементи, як розумність (ідеально-розумові здібності, якості), афекти, побуджувальні пристрасті (інстинктивно-афективні якості) і жагу, прагнення (доцільно-вольові яко­сті). Всі ці компоненти притаманні кожній душі, але їх співвідношення, питома вага в кожної людини різні. Пере­мога розуму над пристрастями досягається через вихо­вання.

Оскільки більшість людей не спроможні приборкати свої пристрасті, бажання та прагнення і завдяки цьому не здатні досягти досконалості, наблизитись до ідеалу, то звідси випливає необхідність у державі та законах. Дер­жава має забезпечити притаманні людям природжені по­треби, і тому в досконалій державі люди мають бути розділені на певні групи (стани) у відповідності з особли­востями їх душі. Проте існуючі форми правління та дер­жавного устрою теж недосконалі, хоч серед них є «пра­вильні» і «спотворені» форми.

Правильними формами держави Платон вважає монар­хію та аристократію, якщо вони законні і їх діяльність направлена на досягнення блага та злагоди. Негативними формами політичного устрою для Платоиа є тімократія (панування честолюбців, що прагнуть до збагачення, зай­маються здирництвом та корупцією, це — влада користо­любців), олігархія (панування купки багатіїв-марнотрат-ників, злодіїв, майстрів темних справ, здатних на злочини, людей, що не займаються своєю справою), демократія — влада більшості, яка може бути законною чи незаконною (коли демос захоплює її шляхом насильства), тиранія — влада одного над усіма, яка приходить на зміну виродже­ної демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популяціонізм» тиранів, коли спочат­ку тиран до всіх усміхається, обнімає, звільняє від боргів, роздає землю, а трохи пізніше знищує непокірних і тих, хто виступає проти чи осуджує його вчинки.

Розглядаючи всі існуючі форми держави, в тому числі «правильні», Платон вважає їх недосконалими і проти­ставляє свою модель політичного устрою, так звану «іде­альну державу», яка, на його думку, здатна реалізувати головний принцип життя — справедливість та благо.

У праці «Держава», основні елементи якої викладені вище, Платон не проводить різниці між державою та су­спільством. Як і інші мислителі того часу, він розглядав людину як істоту політичну, а соціальність ототожнював із державністю. Саме тому для Платона характерною ри­сою є розгляд етики в поєднанні з проблемами політики, а етика та політика органічно пов'язуються з ученням про суще (дійсне) — надприродне буття та існуюче (природ­не) буття, між космосом, що осягається розумом, та кос­мосом видимим, між еталоном і його зразком, між універ­сальною «світовою душею» та індивідуальною.

Залежно від домінанти в цілісній «триєдиній» індивіду­альній душі (розумна—афективна—прагнуча) Платон виділяє в етиці три відповідні чесноти — мудрість, муж­ність, самовладання (поміркованість, здатність контролю­вати свої пристрасті, прояснений стан афектів), а їх інте­грованим виразом є доброчесність, яка врівноважує їх. Врівноваження людських здібностей є головним принци­пом етики.

Держава виникає з необхідності забезпечення приро­джених потреб людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організовує виховання та розви­ток душі й тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засо­бами.

Проте жодна з існуючих форм державного правління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян і т. д. Навпаки, в суспільстві панують багатство і злидні, марнотратство і бідність, тиранія і беззаконня, достойні зневажаються, а негідні правлять. Індивідуальні чесноти вступають у суперечність із суспільною справедли­вістю чи уявленнями про неї. Приклад таких суперечно­стей — загибель Сократа, оскільки його небажання посту­питися моральними нормами, власними переконаннями й необхідністю виконання несправедливого закону зумовило вибір — випити цикуту й піти з життя.

Ці чинники обумовили розробку Платоном своєї моде­лі соціального устрою, здатного, на його думку, позбавити суспільство від суперечностей між індивідом і державою, між особистою доброчесністю та суспільною справедли­вістю.

Ця дуже цікава ідея про співвідношення особистого та суспільного інтересу, пошуками вирішення якої будуть займатися мислителі впродовж багатьох століть, і на сьо­годні ще залишається відкритою.

У побудові своєї ідеальної форми державного устрою Платон виходить з учення про душу й етику. Ідеальна дер-

жава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю. А це можливо в тому разі, коли соціаль­на структура перебуває у відповідності з типами душі. Трьом типам душі, згідно з платонівською концепцією, відповідає в суспільстві розподіл. на великі групи людей, що займаються тими видами діяльності, котрі задовольня­ють певну душевну домінанту.

Платон виділяє три верстви (класи) такого суспільства, в залежності від того, який з трьох елементів душі перева­жає: для душ, у яких домінуючим елементом є розум, роз­судливість, хто здатний споглядати істину, керувати на основі справедливості і доброчесності, Платон відводить найвищий щабель у соціальній ієрархії. На чолі держави мають стояти філософи-правителі: царі повинні філософ­ствувати, а філософи — царювати. Клас філософів-прави-телів нечисленний, бо лише незначна кількість людей здат­на на споглядання істини і мудре керівництво державою.

Другим класом платонівської держави мають бути вої­ни, для душ яких притаманна афективність, мужність, запал.

Тип прагнучої душі, для якої характерні поміркова­ність, самовладання, здатність до контролю власних при­страстей, становить третій клас платонівської держави. Його представниками є ремісники, землероби, тваринники, будівельники, торговці, -перекупщики, тобто той соціальний стан, який займається виробництвом необхідних матері­альних благ та їх розподілом (обміном). їх доброчинність полягає в забезпеченні життєвих потреб держави і в по­слуху та покорі філософам-правителям і воїнам. На відмі­ну від філософів та воїнів суспільне й індивідуальне вихо­вання на цей клас не поширювалось. Кожна з цих груп мусила строго виконувати закріплені за нею функції і не втручатися в справи іншої. Це були вільні люди. " Платон вважав, що в його державі немає місця для приватної власності, держава мала втручатися в регулю­вання шлюбних відносин, оскільки діти беруться на" вихо­вання державою і, як і жінки, є спільними для членів су­спільства.

Платонівська філософія являє собою надзвичайно складну систему знання, різні сфери якого логічно пов'я­зані між собою в єдине ціле. Але той факт, що вихідним принципом його теоретичної побудови є позаісторична аб­страктна ідея як першооснова, першопочаток усього зем­ного й історичного, свідчить про те, що тут марно шукати ті раціональні елементи у пізнанні соціальних явищ, які ми бачимо в історіографів та філософів, котрі відштовху-

ються від соціальних реалій, від конкретних процесів і явищ людського життя.

Аналіз соціальних процесів підводив до постановки пи­тання про істинність, достовірність первинних, вихідних даних та їх критичного аналізу хоч би з точки зору здоро­вого глузду. Тут проблема істинності соціального знання так чи інакше співвідносилася з можливістю його практич­ної перевірки. Логічна істинність тут контролювалася чи перевірялася практично.

Цього не можна сказати про абстрактно-теоретичні со­ціально-філософські теорії Стародавнього світу, особливо ті, що брали за начало абстрактні логічні посилки. Адже в ті часи вже було відомо, що логічна несуперечливість умовиводу не означає його істинності. Обмеженість науко­вого знання давала змогу покладати за першооснову будь-яку гіпотезу, всяку фантастичну вигадку і логічно розвива­ти її через систему умовиводів, коли з певних положень (засновків) одержують нові (висновки). Але це вже про­блема гносеологічної оцінки висновків з точки зору їх правильності ^та істинності, бо правильність висновку — це його відповідність правилам виводу, тоді як істинність характеризує відповідність висновків чи висловлювань ре­альній дійсності.

З точки зору правильності філософська та соціально-філософська концепція Платона майже бездоганна, тоді як з точки зору відповідності її висновків соціальній реаль­ності, тобто через критерій істинності, вона не витримує критики, бо її вихідні принципи (засновки) базуються на постулатах і аксіомах, які не є простими й очевидними, беззаперечними.

Соціологічна, а точніше, протосоціологічна система су­спільства у Платона заслуговує на увагу з точки зору її побудови як системи теоретичного.знання (вихідні прин­ципи, логічно послідовна аргументація і т. п.), але з точки зору надійності емпіричної бази, фактологічного обгрунту­вання історичним матеріалом своїх вихідних постулатів і висновків вона спекулятивна, умоглядна і не несе того еле­мента істини, який є відтворенням реальної логіки істо­ричного розвитку суспільства^

Геніальний учень Платна Арістотель пішов далі за свого великого вчителя. Існують відомості про те, що моло­дий учень Академії не завжди поділяв погляди вчителя, що ніби породило відчуження між ними. Можливо, це перебільшення, бо Арістотель перебував у школі Платона аж до його смерті 347 р. до н. є. Проте його система дуже мало скидається на платонівське вчення.

Арістотель Стагіріт (384—322 р. до н. є.) — найвидатні-ший давньогрецький енциклопедичний учений, творчий до­робок якого включає проблеми космології, фізики, зооло­гії, теорії пізнання, буття, політичної економії, педагогіки, етики, естетики, риторики. Він — основоположник логіки, психології та інших наук. Всебічно освічена людина з ви­датними інтелектуальними здібностями, талановитий педа­гог, він був вихователем юного Олександра Македонсько­го, засновником знаменитої школи перипатетиків — Лікею (ліцею). Арістотель залишив величезну творчу спадщину і мав численних послідовників свого вчення. Основні його праці — «Метафізика», «Категорії», «Аналітика», «Нїко-махова етика», «Велика етика», «Політика», «Про душу» та ін.

Не вдаючись у деталі його філософської системи, кос­мологічного вчення, оскільки предметом нашого аналізу є соціальні процеси та проблеми соціального пізнання, роз­глянемо його загальнофілософську концепцію.

Арістотель критикує платонівські ідеї, оскільки вони немовби подвоюють світ (ідея — копія речей) і не відрізня­ються за змістом: Замість цього філософ розглядає річ як єдність форми та змісту. Чуттєво сприйняті речі, навколиш­ній світ пізнаються людиною, і розум не містить нічого та­кого, чого б не було раніше дано органами відчуття. Тому наукове знання — це відтворення буття, знання про нього. Знання відтворює загальне в речах, розкриває першопри­чини їх та складові елементи.

Арістотель розробляє логіку як науку про форми мис­лення, без яких неможливий сам процес пізнання. При цьому він роЗглядає логіку не як самостійну науку, а як неодмінний засіб (ог^апоп) кожної наукової дисципліни. Арістотель розрізняє пізнання діалектичне, що дає ймовір­не знання, й «аподейктичне», що дає істинне, достовірне знання. Аналізуючи методи достовірного пізнання, він роз­криває сутність дедуктивного методу в досягненні істин­ного знання і розробляє теорію силогізму — дедуктивного умовиводу, в якому з двох засновків одержують третє судження — висновок.

Це вже була справжня наука, що озброювала пізнання надійними засобами досягнення істинного знання, в тому числі й соціального.

Визнаючи вічність існування світу у вічному русі, Аріс­тотель приходить до висновку про існування вічної причи­ни світу і вічного рушія світу. Це — Бог, який є споглядаю­чим розумом, найвищою дійсністю.

Кожен предмет матеріального світу являє собою єд­ність'матерії та форми, котрій приписується активне нача­ло. Людина є вищою істотою матеріального світу, яку ут­ворює матерія в органічному поєднанні з «формою» — ду­шею. Душа містить у собі рослинні, тваринні та розумові елементи. Розум як частина душі, на відміну від інших її складових елементів, потрапляє ззовні і не гине при смерті тіла. Розумна частина душі здатна споглядати незмінні принципи буття та принципи, що здатні до зміни, оскільки сама розумна частина душі теж складається з двох час­тин.

Така складна диференціація душевного устрою людини потрібна Арістотелю для аналізу життєдіяльності суспіль­ства на рівні індивіда й держави та їх взаємовідносин.

Сенс життя людини — досягнення вищого блага через діяльність. Не самі по собі якості і характеристики люди­ни роблять її кращою; це досягається через розумну діяль­ність, у процесі якої вони розкриваються. На олімпійських іграх перемагає не той, хто найсильніший, а той, хто пере­міг у змаганнях, зумів цього досягти.

Умовою досягнення блага є доброчесцість, яка полягає в умінні визначитись у виборі доброго вчинку, потенційну можливість реалізувати через, свою діяльність поставлену ціль. Ці проблеми розглядаються в його етичному вченні у безпосередньому зв'язку з проблемами філософії (праці «Етика Нікомаха», «Етика Евдема», «Велика етика»).

Етика, на думку Арістотеля, забезпечує правильні нор­ми поведінки з метою досягнення щастя та доброчесності. Філософ виділяє два види доброчесності (арете): «етичні арете», що походять від звичок, характеру і є «серединою між двома пороками» (наприклад, мужність є серединою між боягузтвом і відчайдушністю), і «діаноетичні арете» — інтелектуальні доброчесності, які полягають в діяльності розуму, теоретичного інтелекту у відшукуванні істини за­ради самого пізнавального процесу чи для практичної ді­яльності й поведінки людини. Чим вищий рівень досяга­ється в доброчесності, тим більше щастя від успіху.

Діяльність у поєднанні з доброчесністю є блаженством і становить мету людського життя. Але блаженство як іде­ал споглядання істини можливе лише для божества. Ос­кільки ж у людині є момент божественного, то вона теж мусить прагнути до блаженства, але оскільки вона — не божество, а земне творіння, то потребує земних благ, та­ких як фізичне здоров'я, їжа, житло, розваги, всього того, що потрібно для життя й спілкування, що становить смисл щастя та доброчесності (арете) на землі.

Досягнення «арете» забезпечується не лише через інди­відуальну діяльність, а й через політичний устрій суспіль­ства — державу-поліс.

Держава-поліс виникає природно, як і всі живі орга­нізми. Лише в державі людина стає повноцінною, бо вона «за природою своєю є істота політична», «істота соціаль­на». Той, хто живе поза державою, є або недорозвиненою в моральному плані істотою, або надлюдиною.

Свій трактат «Політика». Арістотель розпочинає з ви­значення держави як свого роду спілкування заради яко­гось блага. Він пише: «...всі спілкування прагнуть (зіок-Ьасігопіаі) до того чи іншого блага, причому більше від інших і до вищого з усіх благ простує те спілкування, яке найістотніше з усіх і охоплює собою всю решту спілку­вань. Таке спілкування і називається державою чи спілку­ванням політичним».

Розглядаючи питання про походження держави, Аріс­тотель підкреслює необхідність використання методу роз­членування складного (предмета аналізу. — Авт.) на його прості елементи. Цей метод дає Арістотелю можливість показати, що історично першими формами, котрі забезпе­чують спілкування, були сім'я, поселення, що складалося з кількох сімей,— колонії, в яких дехто називає членів то­го самого поселення «молочними братами», «синами», «внуками». Тут, мабуть, мається на увазі родова сільська община, з якої виникає держава-поліс.

Вона має перевагу й домінує над індивідом, сім'єю та родом, оскільки покликана забезпечити своє власне «аре­те» й «арете» всім громадянам.

Держава — «продукт природного виникнення»; вона «існує за природою і за природою передує кожній люди­ні», тобто є первинною «у порівнянні із сім'єю і кожним з нас». Усім своїм громадянам держава забезпечує спра­ведливість, оскільки «...право, яке служить мірилом спра­ведливості, є регулюючою нормою політичного спілку­вання».

Держава піклується про всіх членів, але не всі є гро­мадянами. Арістотель пише про дітей, які не досягли пов­ноліття і не внесені до відомих уже громадянських спис­ків, та про людей похилого віку, звільнених від виконання громадянських обов'язків як про «громадян лише у від­носному смислі», оскільки «поняття громадянина може бу­ти визначене через участь у суді та владі». При цьому, зауважує філософ, це поняття в різних системах держав­ного устрою може доповнюватись.

Прихильник «середини», Арістотель залишається вір-

ним собі і в розумінні держави; тут він виявляє себе як поміркований політик. Державний устрій може бути пра­вильним, справедливим, або — навпаки, оскільки держава є спілкуванням вільних людей.

. Для Арістотеля державний устрій і «форми (порядок) державного правління» тотожні, хоч це не зовсім так, ос­кільки перший характеризує принципи побудови держави, а другий — форми і засоби здійснення суб'єктами влади. Та це деталі.

Правильні форми державного правління — монархія (царська влада), аристократія (влада небагатьох), полі-тія (правління більшості). Це — нормальні форми, що за­безпечують загальне благо і користь.

Неправильні, ненормальні — тиранія (монархічна вла­да заради вигоди одного правителя), олігархія (влада, що піклується про вигоди заможних громадян), демократія (вигода неімущих). Ці форми засновані на засадах пану­вання і не спрямовані на загальне благо.

На питання, який вид державного устрою найліпший,
Арістотель посилається на свою «Етику» і відповідає, що
те життя блаженне, в якому немає перешкод для добро­
чесності, яка є серединою, отже, найкращим життям може
бути саме середнє (помірковане) життя. Оскільки в кож­
ній державі є дуже багаті і дуже бідні, і такі, що стоять
між ними, то, визнаючи, що поміркованість і середина —
найліпше, слід визнати, що й середній достаток з усіх благ
кращий над усе, а держава, що складається із середніх
людей, матиме найкращий державний лад, що забезпечить
справедливість. >

Арістотель виступає апологетом середніх верств рабо­власницького суспільства.

Він не виступає проти рабства, а намагається теоретич­но обгрунтувати його природність посиланням «на фактич­ні дані». Логіка така: панування і підкорення необхідні й корисні, і живі істоти від народження різняться між собою тим, що одним призначено підкоряться, іншим — волода­рювати. Це властиво і тваринам, і людям. Тому, хто «за природою належить не самому собі, а іншому і при цьому все-таки людина, той за своєю природою раб», бо він є власністю іншої людини. Раб як власність — це знаряддя активне й окремо існуюче, проте рабство і раба Арістотель трактує не так примітивно, як йому це приписувалося в ідеологічних працях ЗО—50-х років. Прикладом такої па­тетики є звинувачення в тому, що політичні «і соціологічні погляди Арістотеля проникнуті думкою про необхідність

зміцнення рабовласницької держави» ', Адже інших дер­жавних форм тоді просто не існувало, а якщо уявити собі, що Арістотель знав би і державу диктатури пролетаріату, то навряд чи він відніс би її до групи нормальних форм, попри всі свої глибокі рабовласницькі переконання.

Для Арістотеля держава була в ідеалі системою, здат­ною забезпечити'благо для найчисленнішої групи середніх верств суспільства, до якого раби не належали як грома­дяни. Проте не слід і перекру