Зміна світоглядної парадигми

Розпад античного суспільства в Європі і формування нової системи суспільних відносин, нового світосприйняття і способу життя являють собою унікальний процес з точки зору як розуміння його внутрішніх рушійних механізмів, так і логіки розвитку соціального пізнання. Справа в тому, що самҐперехід від рабовласницького до феодального ладу, який, здавалося б, давно пояснений філософією діалектич­ного та історичного матеріалізму, ставить ряд проблем, що не вкладаються в межі традиційної схеми спадкоємності розвитку матеріальної і духовної культури між поперед­ньою і наступною історичною епохою./ Здеідеологізоване застосування Марксового принципу матеріалістичного ро­зуміння історії, викладене у відомій «Передмові «До кри­тики політичної економії», щодо механізмів переходу до феодального суспільства виявляє ряд суперечностей між схемою К. Маркса і об'єктивною логікою переходу від ра­бовласницької до феодальної формації.

Так/на цьому переході не нові продуктивні сили, а тра­диційні для рабовласництва виробничі відносини були про­відним елементом. Продуктивні сили розвинутого родово­го і рабовласницького суспільства, з одного боку, і фео­дального — з іншого, в своїй основі базувалися на одно­типних знаряддях праці і технології виробництва в земле­робстві, скотарстві, ремеслі, будівництві та ін. Про якийсь «якісний стрибок» у їхньому розвиткові тут можна гово­рити лише з великим перебільшенням, оскільки ніяких технічних чи технологічних революцій у ті часи не відбу­валось. (

Історичні дослідження свідчать, що більш динамічним елементом були не продуктивні сили, а, навпаки, виробни­чі відносини, які змінювали свої історичні форми за тих самих засобів виробництва. Так, патріархальне рабство іс-

нує за часів родового устрою, «нові» відносини феодаль­ного типу впродовж століть існували в рабовласницькому суспільстві як законодавчо визнаний інститут (спартанські ілоти, фесалійські пенести, крітські клароти, які на відмі­ну від рабів володіли засобами обробки землі, вели своє господарство, землевласник не мав права продати чи вби­ти їх, бо вони були власністю держави і платили їй нату­ральний оброк-чинш). Система колонату — типова форма виробничих "відносин між землевласниками і колонами-орендаторами земельних ділянок-парцелл — існувала в Римській імперії з II ст. до н. є. по V ст. н. є. Колон був особисто незалежною від землевласника особою, вільним громадянином, який теж міг використовувати рабську пра­цю, і лише з II ст. н. є. відбувається його закріпачення. Ф. Енгельс розглядав колонів як «попередників середньо­вічних кріпаків», хоча кріпацтво — це крок назад у порів­нянні із становищем колона в Римській імперії. Не коло-нат передував кріпацтву, а, навпаки, його криза зумовила появу кріпацтва. Це — типовий економічний уклад рабо­власницького устрою, який співіснував з іншими, і саме вони, а не рабська праця становили економічну основу рабовласницької держави. Про це вже давно дискутували радянські історики. Основні види виробництва і їх суб'єк-ти-виробники — вільні громадяни — використовували ра­бів, і тому описувати класичну рабовласницьку державу як засновану на рабській праці означає відхід від історич­них реалій.

Таким чином, можна констатувати, що в системі про­дуктивних сил — засобів виробництва і виробників — не сталося якісних зрушень у їх розвиткові так само, як і не виникла система нових виробничих відносин на етапі фео­далізму як заперечення старих рабовласницьких, які ніби­то були гальмом на шляху прогресу. Можна припустити, що причинами переходу від рабовласницького ладу до фео­дального були не стільки економічні детермінанти, не роз­виток економіки, які і там і там майже однакові (переваж­но натуральне виробництво, схожі техніка і технологія), а подальші зміни, пов'язані з кризою політичної системи (Римської імперії), її ідеологій/

Те саме можна сказати і про «епохи соціальних рево­люцій», які виникають як наслідок суперечностей між но­вими продуктивними силами і старими виробничими відно­синами, що перетворюються в пута для продуктивних сил.

Оскільки марксизм-ленінізм однозначно твердить, що основним питанням соціальної революції є питання про державну владу і перехід її до нового класу — носія нових

виробничих відносин, виникає інша проблема: хто уособ­лює цей клас, або які конкретні революції в історії приве­ли до приходу феодалів шляхом насильницького захоп­лення влади? При всьому бажанні і багатстві історичних матеріалів важко знайти наявність усіх ознак революцій­ної ситуації, «соціальну революцію» при переході від ан­тичності до середньовіччя, тим паче що цей процес відбу­вається в більшості народів без класичних рабовласниць­ких відносин, а в тій же Римській імперії це був тривалий еволюційний процес, що починався з кризи імперії і тривав з III до V ст. н. є. Та й панівна державна ідеологія хрис­тиянства перейшла у феодальне суспільство від імперсько­го рабовласницького Риму.

Подібна ситуація виникає і при аналізі переходу від первісного суспільства до рабовласницького, де проблеми діалектики продуктивних сил і виробничих відносин та соціальної революції ставлять більше питань, ніж дають відповідей, особливо у зв'язку із захопленням державної влади за умови, коли держави зовсім не існувало і вона перебувала в ембріональному стані формування.

Пізніші спроби доповнення марксизму-ленінізму тим, що перехід від первісного суспільства до рабовласницько­го і від нього до феодального були революціями, але не політичними революціями, суперечить духу вчення про со­ціальну революцію. Якщо ж розглядати появу цих форма­цій в еволюційному плані через так звану «вузлову лінію мір» як єдності безперервності і перервності («вузлів») завдяки переходові кількості в якість, тоді залишається під знаком запитання, що таке кількість і що таке якість в історичному процесі і що таке революція і соціальна ре­волюція стосовно реальної історії?

Викладене вище не слід розуміти як абсолютне ігнору­вання марксизму. Справді, в цьому вченні, як і в інших тео­ріях, є свої досягнення, зокрема про значення матеріально-виробничих факторів в історії. Проте спрямованість його на насильницькі засоби захоплення державної влади, аб­солютизація суто економічного і перетворення духовного в другорядне, похідне, припасування дійсності під схему і перетворення в догму в умовах держави диктатури про­летаріату, протиставлення іншим теоріям як «єдиного вірно­го» зумовлює необхідність його критичного розгляду з тих проблем, які вважалися вирішеними марксизмом. Саме до них і належить проблема розуміння переходу від одного типухуспільства до іншого.

[З точки зору економічного детермінізму важко поясни­ти різке сповільнення темпів суспільного прогресу, перери-

вання розвитку науки, техніки, культури, досягнуті антич­ністю.

Феодалізм був кроком назад у розвитку економіки, по­літики, культури, особистості. Феодальний устрій з його домінуючою релігійною ідеологією, що пронизувала всі сфери життя, на тисячоліття загальмував розвиток соціо-культурного та науково-пізнавального процесів, які запо­чаткували греки та римляни.

У чому ж причини цієї своєрідної трагедії науки і куль­тури?!

Кожна епоха створює свої цінності, в яких уособлюють­ся матеріальні та духовні потреби, інтереси, ідеали, нор­ми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої соціальні парадигми — уявлення, зразки і цінно­сті, згідно з якими суспільство організує й оцінює діяль­ність, її спрямованість та результати.

Соціальні парадигми рабовласницького суспільства від­бивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детер­мінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій не­обхідності, було все ж автономним, і тому людина з її по­требами перебувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона, діяла і творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального. Останнє — причина всіх сюжетів грецької трагедії. Людина в боротьбі із загаль­ним виходить переможеною.

Римська рабовласницька держава послідовно пройшла всі етапи розвитку від рабства через колонат до феодаліз­му, від демократичного устрою до імперського, від політе­їзму до монотеїзму.

На відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою в Римській імперії змішувались різні народи, культури,- вірування, світогляди. Християнство не випадко­во виникає на території Римської імперії, хоча прийшло до Риму «ззовні» ■— з Іудеї. Відхід Риму від демократич­них традицій народу, демократичних форм управління, утвердження влади імператора поступово потісняв на задній план численний пантеон римських богів. Імператор­ське єдиновладдя вимагало таку ідеологічну силу, яка об'­єднала б строкату в етнічному плані імперію в єдине ціле. Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як монархічного устрою, так і загальноімпер-ськдх інтересів.

Проблеми вибору, волі, свободи політичної дії імпера­торів, воєначальників на прикладах земного життя, полі­тичних дій та їх результатів у реальному житті також не

узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями. Вибір між язичницькими віруваннями та християнством теж відбувався на користь останнього, оскільки християн­ство поставило проблему релігійної свободи — свободи вибору віри, пов'язавши її з актуальною для рабовлас­ницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її широкому значенні як проблему рівності всіх людей пе­ред богом і між собою, як створених за образом божим.

Все це породило на стику старої і нової ери нову соці­альну парадигму, що включала в себе кілька нових прин­ципів:

1. У світоглядному плані космологічний фаталізм змі­нюється християнським провіденціалізмом.

2. У соціально-історичному та політичному аспектах відбувається переорієнтація світогляду з демоса, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі політич­них відносин.

3. Поєднання християнського провіденціалізму із зем­ним суб'єктивізмом та індивідуалізмом уособилося в ново­му вченні про свободу індивідуального вибору і особистої" відповідальності за нього перед найвищим неземним суд­дею.

Сукупність цих нових уявлень про світ істотно вплину­ла на процес переростання рабовласницьких відносин у феодальні, бо в своїй основі він визначався не стільки еко­номічним, скільки ідеологічним чинником — християнст­вом, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовлас­ницької Римської імперії. ^г_

Торжество християнства означало занепад античної культури. Нова релігія стає панівним елементом духовного життя суспільства і підкоряє своєму контролю всі кліти­ни соціального організму. |

Рабовласницька імперія трансформується в феодаль­ну; і в процесі цієї еволюції під впливом церкви відбува­ється переорієнтація всього життя суспільства на релігійні ідеали та цінності, що позначилося передусім на розвитку духовної культури і пізнанні, основу яких становили язич­ницькі уявлення про світ і людину. Пізнання, мистецтво, спосіб життя в своїх орієнтаціях відриваються від землі і переносяться на небо. Наука стає зайвою або ж висту­пає прислужницею нової, впевненої в своїй правоті ідео­логії.

З V ст. наступає епоха середньовіччя, в якій виділяють три періоди: раннє середньовіччя (V—XI ст.), період роз­винутого феодалізму (XI—XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.).

Епоха, середніх віків не залишила такого глибокого і яскравого сліду в науковому пізнанні, як антична. Період раннього і розвинутого феодалізму відзначається фактично кроком назад, причому це відбувалося на загальному фоні зниження рівня освіти і культури! Антична спадщина бу­ла або забута, або підлягала жорстким переслідуванням.

Період середньовіччя дуже бідний на матеріали, пов'я­зані із соціальними дослідженнями. Схоластика і теологія загальмували на віки розвиток наукового знання, яке було під патронатом християнського богослов'я.

Найвідоміші з тих часів трактати «отців церкви», при­свячені богословській тематиці. Соціальні явища «отці церкви» розглядали в контексті християнської філософії, де людина мислилась як продукт творіння божого. Одним з найвидатніших релігійних мислителів цього періоду був Августин.