XVII—XVIII ст. характеризуються інтенсивним процесом розвитку знань про людину, суспільство. Соціальне пізнання за формою та змістом істотно відрізнялося від попереднього: виникали нові галузі наукового знання (політична економія, соціальна статистика, демографія), використовувалися спеціалізовані методи соціальних досліджень, чітко ставиться питання про можливість використання математичних методів для соціального пізнання та прогнозування розвитку соціальних процесів. Суспільне знання розвивається без страху звинувачення в єресі чи богохульстві. Розкріпачена від теології думка спрямовується на пошуки істини. Парадигма нового часу про зв'язок природи і суспільства методологічно спрямовує на пошуки таких же законів і закономірностей у житті суспільства, які вже відомі астрономам, фізикам, механікам. Спостереження і накопичення фактів природних наук примушують замислитись, чи не можна використати аналогічні процеси при пізнанні соціального. Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза ставлять проблему методу і принципів пізнання. Одночасні процеси диференціації та інтеграції науки, її спеціалізація і взаємодія створюють сприятливі умови для накопичення соціального знання і появи нових передумов його переходу на вищий ступінь.
На цей період випадає основна доля иротосоціологічно-го матеріалу, тобто тих методологічних, методичних, технічних елементів, які пізніше будуть включені до соціології.
Відбулися істотні зміни економічного, політичного, світоглядного характеру у зв'язку з тим, що буржуазія стає домінуючим, провідним суб'єктом у системі суспільних відносин. Вона переповнена земними проблемами і турботами, пов'язаними з товарним виробництвом і необхідністю розвивати всі ті відносини, що забезпечують оптимальність процесів його організації, розподілу, споживання, транспортування і т. д. Вона вже реально править державою чи настійно прагне до цього. Буржуазія вірить у майбутнє і намагається якомога більше знати сьогоднішнє; тому вона потребує наукового знання про суспільство. Це теж одна з причин прогресу соціального знання.
чг;
Революції в Нідерландах, Англії, пізніше у Франції зримо показали наявність розвитку суспільства і були незаперечною аргументацією на користь того, що суспільні відносини можуть змінити самі люди. Це, в свою чергу, порушувало питання про те, що таке поступ, як він відбувається, що лежить в основі його механізму, які рушійні сили запускають цей механізм і т. д. Крім того, буржуазія потребувала своєї ідеології, яка теоретично, на підставі перекон-.ливих аргументів обґрунтовувала її права, інтереси, ідеали, розкривала б роль і значення в історії, показувала її історичні перспективи. Концепції Т. Гоббса і Дж. Локка були спробою/частково відповісти на ці питання.
Це сукупність тих соціально-економічних ї політичних факторів, що зумовлювали розвиток соціального пізнання і знання в нових історичних умовах. Крім того, процеси пізнання суспільних явищ, як і наука в цілому, мають свою власну логіку розвитку. Соціальне знання нагромадило до початку другої половини XVII ст. величезний гносеологічний арсенал фактів, принципів, ідей, гіпотез, концепцій із найрізноманітніших сфер соціального життя. Філософія, історична наука, соціальна практика мали досить матеріалу — емпіричного і теоретичного, але вони не були пов'язані між собою, і кожна з них розвивалася за своїми законами, за власною логікою. Проте абстрактно-теоретичний, спекулятивний аналіз суспільства здійснювався філософією без урахування реальних історичних фактів і умов, а також суспільно-історичного досвіду. Філософія носилася в емпіріях власних абстрактних систем.
Водночас історична наука з часів її виникнення так і не змогла піднятись вище від накопичених нею фактів, хроно-логій, фіксації подій. Вона виявилася нездатною на теоретичні узагальнення власного матеріалу, залишалася гранично емпіричною, і не випадково Гоббс в «Левіафані» визначав історію як «запис знання факта». Ця оцінка схожа з тією, що її давав Арістотель, і свідчить про те, як за цей час мало змінилась історична наука. Скептично ставився до історичної науки Гете, який зауважував, що вона розповідає про минулі події не.так, як вони відбувались, а якщо навіть і так, то це лише незначний фрагмент того, що мало місце.
Наведені приклади свідчать, що тогочасні мислителі пре-красно'усвідомлювали емпіричну обмеженість історіографії, нездатної піднестися над фактами. Щось подібне відбувало-лось і в оцінці філософії, зануреної в умоспоглядальні схеми, які не спираються на реальні історичні факти.
Розвиток природознавства демонстрував, що лише зв'язок емпіричного і теоретичного рівнів дає можливість пізнання сутності.
У суспільствознавстві ж склалася суперечність між суспільними потребами в пізнанні логіки історичного процесу та його закономірностей — з одного боку і з іншого — нездатністю спекулятивної умоспоглядальної філософії, відірваної від фактів реального життя, і фактологічної, емпіричної історії, неспроможної до узагальнення, відповісти на питання, що таке суспільство, людина, які механізми та рушійні сили розвитку суспільства, чи існують закони цього процесу, куди прямує історія та ін.
Сукупність цих проблем зумовила появу у XVIII ст. так званої філософії історії. Однак нею не обмежувався розвиток процесу соціального пізнання. Продовжувалися розробки елементів соціологічного знання, все більший інтерес становлять пошуки психологічних механізмів пізнання, особливим об'єктом дослідження стає географічне середовище та його вплив на соціальний розвиток, розробляються нові аспекти концепції суспільного договору тощо. В Німеччині та Франції виникають рухи, названі Просвітою. Особливо авторитетною була школа французьких просвітителів XVIII ст., представлена плеядою відомих діячів науки, культури, філософії, що згуртувалися навколо «Енциклопедії» Д. Дідро (1713—1784) та Ж. Л. Д'Аламбера (1717— 1783). Французькі просвітителі закладали ідеологічні основи революції 1789 р. Серед них особливо глибокі соціологічні ідеї притаманні творчості Монтеск'є та Руссо.
