Демографічних і статистичних досліджень

XVII — початку XIX ст. (Р. Мальтус)

Філософія історії відобразила в собі певні суперечності тогочасної соціальної гносеології, яка, орієнтуючись на при­родничі науки, усвідомлювала необхідність спостереження і точного методу аналізу. Але, поєднавши історико-культуро­логічний матеріал із традиційно філософськими методами його аналізу, не досягла пізнавального ефекту. Причиною було тяжіння до філософії з її спекулятивними методами.

Розвиток капіталізму, товарно-грошових відносин, потре­би розширеного виробництва, торгівлі, інтереси держави зумовлювали попит на знання економічного і політичного характеру: про прибутки, робочу силу, народжуваність, смертність населення, джерела багатства і могутності дер­жави тощо.

Потреби в різноманітній соціальній інформації приму­шували шукати шляхи і засоби її забезпечення, що стиму­лювало появу нових галузей соціального знання. І знову, як і в минулому, розвиток математичного знання створив можливості для появи нових напрямів у суспільствознав­стві.

У 1654 р. французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623—1662) висловив думку про можливість виг­рашу в азартній грі і зробив певні розрахунки. Це наштовх­нуло деяких математиків на математичні пошуки розрахун­ків вірогідного прогнозу певної події.

Швейцарський математик Якоб Бернуллі (1654—1705) в своїй праці «Мистецтво припущень» підійшов до відкриття так званого закону великих чисел і описав один з випадків його прояву. Це відкриття мало велике значення, в тому числі і для соціальної науки.

Що ж таке закон великих чисел? У «Большой Советской Знциклопедии» (М., 1970. Т. 3. С. 540) зазначається, що цей закон в економічній науці і соціально-економічній статис­тиці характеризує прояв закономірностей масових соціаль­но-економічних процесів. У якісно однорідних сукупностях, що складаються з випадкових одиничних явищ, закономір­ності можуть виявлятися лише на достатньо великому числі одиниць чи випадків. Такі закономірності можна виразити кількісно в формі середніх чисел, причому вони виража­тимуть ці узагальнені характеристики тим точніше, чим більша кількість одиниць того чи іншого явища ними охоп­люється. Відхилення окремих одиниць у той чи інший бік від характеристики загальної закономірності всього яви­ща, які викликаються випадковими причинами, при досить великій кількості одиниць практично майже взаємопогашу-ються.

Проілюструємо цей закон на прикладі, який наводить французький соціолог Фредерік Бон: з точки зору статис­тики людське суспільство можна порівняти з лантухом ква­солі, в якому порівну насипано білих і чорних квасолин. Якщо відсипати ІООквасолин, то згідно з теорією ймовір­ностей, вони розподіляться 45: 55. Практика теж покаже такий розподіл білих і чорних квасолин. Отже, дійсне спів­відношення їх кількості в лантусі визначено з допустимою помилкою в 10 %. Якщо відсипати 10 000 бобів, то межа по­милки скоротиться до 1 %, а якщо 100 000,— то процент по­милки становитиме лише 0,1. Тобто, чим більша кількість одиниць цілісної сукупності відбирається, тим вища віро­гідність точного описання характеристик сукупності на ос­нові вивчення лише частини її одиниць.

В соціології, демографії, статистиці та інших науках цей закон використовується дуже часто, наприклад, при вивченні суспільної думки. У свій час Кондорсе у праці «Спроба застосування математичного методу для одержан­ня вірогідного результату рішень, які приймаються більшіс­тю голосів» висловив думку про можливість прогнозуван­ня результатів виборів і передбачення певних соціальних процесів.

Е. Ноель наводить цікавий приклад з книги відомої пи­сьменниці мадам де Сталь (1766—1817), яка була знайома з припущеннями Кондорсе про можливість прогнозування соціальних явищ і в своїй праці «Про літературу» писала про можливість зіставлення таблиць, що засновуються на статистичних висновках і містять відповіді на всі питання політичного характеру. Розвиток статистики і теорії ймо­вірностей, на її думку, дає можливість визначати і перед­бачати поведінку людей. Буквально повторюючи зміст за­кону великих чисел, підкреслювала, що чим більша дослід­жувана маса людей, тим точніший розрахунок.

Це надзвичайно цікаві і повчальні факти, що свідчать про те, як науковий потенціал однієї науки плідно впливає на розвиток інших, стимулює нові наукові пошуки і як од­ночасно з різних сторін наукове пізнання приходить до тієї самої ідеї. Про це мова йтиме нижче.

Істотним кроком уперед у розвитку пізнання суспільст­ва та його закономірностей був поступ в економічних знан­нях. У XVII ст. з'являється нова наука, названа класичною політичною економією.

Економічна наука в середні віки розвивалася в лоні так званої камералістики, що являла собою суміш різноманіт­них елементів знання — економічних, агрономічних, геогра­фічних, гірничої справи, сільського господарства, лісівниц­тва і навіть мистецтва ведення домашнього господарства. Але головним завданням камералістики було навчання уп­равлінню великими феодальними маєтками.

З камералістики поступово виникає політична економія, попередником якої став меркантилізм. Меркантилізм — це економічна політика, пов'язана з концепціями накопичення грошового балансу країни та концентрації грошової маси державою, що, на думку теоретиків меркантилізму, забез­печує багатство й економічну та політичну могутність. Інші теоретики пізніше проголошували принцип забезпечення ак­тивного торгового балансу країни за рахунок того, щоб ку­пити в одній країні дешевше, а продати в іншій дорожче.

Одним з перших представників класичної політичної еко­номії, хто показав, що не грошова політика, а виробництво

€ основою економічної і політичної могутності держави, був англійський учений Уільям Петті (1623—1687), якого К- Маркс назвав «батьком політичної економії і в певній мірі винахідником статистики». У праці «Політична ариф­метика» (1683) він вбачає джерело багатства не в грошо­вому обігу, а в виробництві. Аналізуючи суспільний поділ праці, У. Петті розглядає цей процес як продуктивну силу, оскільки через спеціалізацію досягається вища ефективність у виробництві споживних вартостей — товарів.

У. Петті, Адам Сміт (1723—1790), Давід Рікардо (1772— 1823) започаткували основи теорії трудової вартості, роз­крили деякі закони капіталістичного виробництва, показа­ли, що вартість товару створюється працею виробника. Це було нове слово в науці про суспільство та його економіку. Ідея закономірності в сфері соціального буття перетворю­валася з гіпотези в об'єктивний факт. У цьому був внесок і політичної економії. Про соціальний ефект нового вчення опосередковано засвідчує О. С. Пушкін: описуючи свого ге­роя, він зазначав, що поряд із зовнішнім лоском в арсеналі своїх великосвітських принад той мав і ту, що «читав Ада-ма Сміта і був глибокий економ». Де ж тут встояти світсь­ким красуням?

Наука піднімалася на новий щабель свого розвитку.

Відбувається все тісніше поєднання емпіричного і тео­ретичного рівнів знання, яке дедалі глибше проникає в сут­ність досліджуваних явищ. Поряд із суто економічними про­цесами, предметна сфера яких відносно чітко визначилася з появою політичної економії, в ряді країн Західної Європи інтенсивно вивчаються демографічні процеси.

Вперше в історії науки поряд з економічними закономір­ностями виявляються емпіричні соціальні закономірності. Наука досліджує масові соціальні факти, між якими ма­тематично точно констатуються постійні взаємозалежності і зв'язки.

На новому етапі розвитку соціального пізнання матема­тика знаходить широке прикладне застосування в сфері со­ціальних досліджень, які стали основою формування таких нових галузей соціального знання, як демографія та соці­альна статистика.

У 1662 р. англійський комерсант Джон Граунт у праці «Спостереження над. записами померлих» на основі аналізу записів померлих громадян міста Лондона встановлює за­кономірність співвідношення новонароджених і померлих. Д. Граунт показав, що на основі кількості померлого на­селення можна встановити чисельність живих.

Відомий вже Уільям Петті далі розвивав пошуки Д. Гра-унта. На основі вивчення відповідних статистичних і демо­графічних матеріалів він установив середню тривалість життя англійців (70—80 років). Петті належить перша спро­ба визначити темпи зростання населення міста Лондона і намагання передбачити термін, коли чисельність його на­селення подвоїться.

З творчістю У. Петті та Д. Граунта багато вчених пов'я­зують виникнення соціальної статистики та демографії. Емпіричні дослідження й обслідування Д. Граунта й У. Пет­ті започаткували англійську школу в розвитку статистичних і демографічних досліджень, яка була названа «школою політичних арифметиків».

Відповідні дослідження розвивались і в Німеччині. Най-відомішими дослідниками були й. П. Зюссмільх та Г. Ахен-валь.

■ Вперше поняття «статистика» зустрічається в лекціях німецького вченого Германа Конрінга (1606—1682) «Соїіе-£іит РоІШсаІ зіаіізіісшп», в яких розглядаються проблеми державного права, матеріали про склад населення, еконо­мічні ресурси держави тощо.

У 1749 р. німецький учений Готфрід Ахенваль (1749— 1772) обґрунтовує предмет статистики і вводить це понят­тя до широкого вжитку. (Поняття «статистика» походить від пізньолатинського терміна «зіаіиз»,— держава та іта­лійського «зхаіізіа» — державний муж, діяч). Цим терміном він позначав ту частину політики, яка полягає в практич­ному ознайомленні з усіїма політичними устроями сучасних держав. Визначаючи в своїй праці «Нариси новітнього дер­жавознавства передових європейських держав та республік» головні завдання і цілі статистики, він окреслив коло її проблем, звівши їх фактично до державознавства. Цей на­прям — державознавство — одержав назву «описової шко­ли статистики». З нею пов'язали свою діяльність Г. Кон-рінг, М. Шмейцель, А. Шлецер та ін.

Особливо яскравою фігурою в статистичних досліджен­нях демографічних процесів є армійський священик Йоганн Петер Зюссмільх (1707—1769). У 1741 р. виходить в світ перше видання його праці «Роздуми про божественний по­рядок у змінах людського роду на підставі народжень, смерті та розмноження людей». На основі аналізу та сис­тематизації-масового емпіричного матеріалу він відкриває закономірності у співвідношенні новонароджених дітей чо­ловічої та жіночої статі, співвідношенні чоловіків та жінок у шлюбному віці, в постійності числа смертності як загаль­ної, так і за віком, у тому числі і внаслідок вбивства та са-

могубства. Зюссмільх констатує наявність постійної біль­шості новонароджених над померлими.

Математично обчисливши ряд матеріалів і провівши їх систематизацію за групами, Зюссмільх відзначає можли­вість впливу зовнішніх умов на зміну «порядку» (законо­мірності). Так, на основі відповідних даних він виявляє, що в середньому в місті помирає одна людина з 25—32 осіб, тоді як у селі — одна з 40—45 осіб. Свої таблиці він нази­ває «Про дивовижний порядок смертей залежно від віку» й ілюструє їх відповідним статистичним матеріалом.

Як глибоковіруюча людина Зюссмільх гадав, що відкри­ті ним закономірності в перевазі народжень над смертністю суть божественні закони, дані Всевишнім у його заповіді Адаму та Єві — «плодітесь і розмножуйтесь, і наповнюйте землю і володійте нею» (Буття, гл. 1, вірш 28).

У другому виданні своєї праці (1761) автор виступає за звільнення селян від кріпосників-феодалів, закликає да знищення панщини, за розвиток господарства без особистої залежності виробника від господаря, оскільки всі ці фак­тори порушують «божественний порядок» і істотно впли­вають на зростання смертності населення.

И. П. Зюссмільх різко критикує війни, засуджує надмір­ну розкіш, протестує проти злиденності, вбачаючи в них соціально негативні процеси, що гальмують зростання на­родонаселення. Він був переконаний, що за випадковими явищами соціальної дійсності, при умові, коли «ми будемо здатні вдивитись і тут в усі дрібні явища з обставинами, що їх супроводжують, то ми можемо плекати надію, що буде­мо спроможні одержати правильні уявлення про сферу мо­ральних явищ і відкрити взаємну залежність між ними». Це було чітке розуміння соціального прогнозування.

В Російській імперії початку XVIII ст. економічні, полі­тичні та суто військові потреби зумовили проведення пер­ших переписів населення. 12 лютого 1710 р. Петро І поста­вив вимогу провести перепис людей, селянських дворів і дворових людей для забезпечення подушного збору та ре­крутських повинностей. За відмову загрожувала смертна кара. Проте перший перепис завершився невдачею.

За цим переписом стояла потреба в здійсненні реформ, пов'язаних із введенням губернського управління, органі­зації губернського господарства, реорганізації армії, вдос­коналенні системи обліку прибутків та витрат і т. п. Пере­пис вперше охоплював нижчі верстви службового люду.

Уряд сподівався, що перепис дасть значне збільшення дворів, але насправді в деяких регіонах, наприклад у Санкт-Петербурзькій, Смоленській, Архангельській та інших гу-

берніях, виявилося багато «пустот» — кількість дворів змен­шилася настільки, що існуючі були нездатні компенсувати попередні суми поборів. Серед причин такого занепаду в описах зазначали «солдатські набори», «хліба великого не­дороду», «пожежні розорення» та ін.

«Вікно в Європу» дорого обходилося народам Росії. Правда, також виявилося, що поряд з «пустотою правди­вою» є «пустота неправдива» завдяки утаюванню справж­ньої кількості дворів. І це при тому, що за подання непра­вильної інформації загрожувала смертна кара. Перепис не виправдав сподівань.

У 1724 р. Петро І замінює подвірний податок подушним. Ним оподатковуються чоловіки всіх податних верств насе­лення імперії (селяни, купці, посадські люди, ямщики, боби-лііт. д.).

Невдача перепису 1710 р. не зупинила царя. Через ві­сім років він знову повертається до свого задуму. Бажаючи зберегти регулярну армію, 26 листопада 1718 р. він видає указ «взяти казання у всіх, дати на рік строку, щоб прав­диві принесли, оголосивши їм про те, що коли хто щось утаїть, то віддано буде тому, хто заявить про це; розписати, на скільки душ солдат рядовий з долею на нього роти і полкового штабу, поклавши середній оклад» '. Дворянство повинне було утримувати армію, розквартировану в маєт­ках. У 1718—1719 рр. розпочався подушний перепис чоло­вічого населення, так звана «ревізія», перші результати якої стали надходити в кінці 1719 р.

Записи велися на основі усних повідомлень («сказьіва-ний»), звідки походить термін «ревізькі сказки», а записані в «сказки» йменувалися «ревізькими душами». У ревізькій сказці занотовувалися стать, вік, національність, соціаль­ний та сімейний стан ревізьких душ та ін. В «сказки» за­писувалися селяни, робітні, посадські та ясашні люди, бур­лаки, ямщики та ін.

«Ревізька душа» була одиницею обліку чоловічого на­селення Російської імперії. Це поняття ввійшло в обіг у 1724 р., коли проводився перший перепис і замість подвір­ного обкладання була введена подушна подать. Кожна «ре­візька душа» вважалася наявною до наступної ревізії навіть у випадку її смерті. Звідси — «мертві душі», на яких побу­дував свій сюжет автор однойменного твору М. В. Гоголь.

Поміщики, управителі, старости, представники міських управлінь складали «ревізькі сказки»— поіменні списки лю­дей, охоплених ревізією. Всього в Росії було проведено 10 ревізій: у 1719, 1744—1745, 1763, 1782, 1795; 1811, 1815, 1833, 1850, 1857 рр. Кожна з них мала свої особливості.

Скажімо, при першій, другій і шостій ревізіях не перепису­валося жіноче населення. Ревізії не ароводились у Фін­ляндії, Закавказзі, Польщі, а також в армії та на флоті.

Ревізія тривала один-два роки, потім починалася так звана тривала ревізія щодо уточнення й доповнення ос­новної.

В 60-х роках XVIII ст. привертає до себе особливу увагу Україна. Вже давно душилися залишки її волі, але цьога було замало для ненаситної імперії. В 1775 р. вона знищить Запорозьку Січ і розпустить військо запорозьке. Ненаситне царське дворянство разом з продажними місцевими кола-бораціоналістами будуть поглинати землі України, а її на­селення перетворювати в кріпаків. Переяславська угода буде розтоптана і забута. І щось моторошне в тому факті, що, рятуючись від Московщини, частина населення тіка­тиме у володіння Туреччини, в Добруджу, де заснує Заду­найську Січ. Але це станеться через 15 років.

А до цього слід ретельно підготуватись. Ось і почина­ється інтенсивне обслідування України та українців, які вже перетворені в Малоросію та малоросів. Головною ж ме­тою описів є колонізація території та закріпачення україн­ського народу.

Майже паралельно з третьою ревізією, що розпочалася з 1763 р., було переписано населення Слобідсько-Українсь-кої губернії та українське населення російських губерній і деяких інших територій імперії.

В Україні у 1763—1764 рр. вперше було проведено по­душне зчислення населення за так званим «переписом гра­фа Разумовського». Перехід з подвірного перепису на по­душний було ознакою прийдешнього закріпачення.

Через рік після закінчення перепису Розумовського роз­починаються так звана «Рум'янцевська опись Малоросії» (1765—1768), що офіційно йменується «Генеральний опис Лівобережної України (Малоросії)». Метою перепису було введення налогового оподаткування. Перепис здійснював­ся на основі указу Катерини II від 4 листопада 1763 р. за вказівкою і під наглядом малоросійського генерал-губерна­тора П. О. Рум'янцева-Задунайського, активного ліквідато­ра автономії України. Саме він увів в Україні подушну крі­пацьку подать у 1783 р., а в 1785 р. поширив дію Жало-ваної грамоти дворянству, за якою їм надавалося неподіль­не право володіння землею та кріпаками.

Опис проводився з чіткою фіксацією соціальних станів. На його основі пізніше було заборонено перехід селян від закріплених кріпосників. За російськими дворянами і міс­цевою старшиною закріплювалися ті землі, на які не було

12»

юридично оформлених законних документів, різко збіль­шилося надходження до державної казни.

«Генеральний опис Лівобережної України» проводився за чотирма формами: у першій формі описувалися міста й містечка, у другій — державні, коронні та монастирські по-містя, у третій — помістя старшини та поміщиків, у четвер­тій — козацькі володіння. В інструкціях передбачалась уні­фікована форма заповнення. Так, при опису міста необхідно було вказати його географічне положення, описати укріп­лення, дати інформацію про ярмарки, торги тощо. Відзнача­лася кількість дворів, чисельність населення, майновий стан кожної сім'ї. В матеріалах описів містяться відомості про кожен двір, його розташування, прізвище і склад сім'ї гос­подаря, його професію, наявність житлових та господарчих споруд, орної землі, сіножатей, лісів, наймитів тощо. Істо­рики високо оцінюють якість цього опису, який дає точний фактичний матеріал. Ще б пак! Мета зумовлювала статис­тичну точність. Російська імгтерія завжди вміла точно об­числювати чуже добро, щоб, не дай Боже, чогось зайвого не залишити господарям. Так було і в роки перепису.

Матеріали подвірного опису поділялися на статистичні (реєстри) та юридичні (купчі, дарчі тощо). Характеризую­чи історичну цінність матеріалів опису України на основі старих рукописів, що дійшли до нас, дослідниця українсь­кого міста XVIII ст.УІ. А. Пляшко пише: «Заможні й обез-долені люди, ті, що жили у великих хоромах, і ті, що тиня­лися все своє життя у наймах по чужих кутках, грошовиті громадяни й безпорадні сироти промовляють до нас із сто­рінок старих рукописів. Весь цей різноголосий хор злива­ється в уяві в цілісну картину, що іменується життям».

Справді, сухий статистичний матеріал, описуючи великі соціальні масиви, може дати набагато більше для пізнання життя епохи, ніж всебічне зображення окремого, але нети­пового явища. Матеріали «Рум'янцівського опису», який лише частково зберігся до наших часів і містить опис 3500 населених пунктів, ще чекають на своїх дослідників.

У XVIII — на початку XIX ст. в Росії виникають перші емпіричні дослідження, пов'язані з діяльністю В. М. Тати-щева та М. В. Ломоносова. В цілому розвиток статистичних і демографічних досліджень відбувався під впливом німе­цької описової школи статистики (державознавства).

Небіж Якоба Бернуллі — Даниїл Бернуллі (1700— 1782), який з 1728 по 1733 р. працював у Петербурзькій Ака­демії Наук, а потім був її почесним членом, розробив тео­рію ймовірностей із застосуванням її до статистики наро­донаселення. -

Викликає інтерес спроба дослідження соціальних явищ, зроблена Василем Микитовичем Татищевим (1686—1750) — автором «Історії Російської» та політичним діячем петров-ської епохи. Він мав намір зібрати значний фактичний ма­теріал за допомогою спеціально складеної анкети, яка на­зивалася «Про складання історії та географії Російської».

Анкета розсилалася на місця від імені Академії наук і містила в собі 198 питань та інструкції з роз'ясненнями міс­цевому начальству значення запланованого обслідування. Мета анкети — з'ясувати й одержати конкретний матеріал географічного, історичного, економічного, етнографічного, побутового, культового та іншого характеру. Анкета склада­ється з трьох розділів. 60 запитань пов'язані з інформацією про старі назви обслідуваних регіонів, кордони, географіч­ні особливості та кліматичні умови, про корисні копалини; майже 20 запитань присвячені демографічним пробле­мам; ЗО — побутовим умовам населення, його соціально-економічному становищу тощо. ЗО запитань стосувалися іс­торії та історичного минулого народів — повстань, залишків поселень минулого, історичних пам'ятників: «Чи не бунту-вались жителі оного, і в які часи, і яким чином скорені чи прощені», «Чи нема в уїзді тім яких ознак та видів, де по­перед сього городи чи відомі будівлі були і чи нема вістей, як іменовані, ким і коли зруйновані», «Чи не знаходяться десь в степах і пустелях кам'яні ідоли чи камені з надпи­сами, або якимись накресленнями, котрі єліку можливо жи-вописць належить назнаменувати й, описавши його міру та колір, при тому ж повідомити». 90 запитань пов'язані з ха­рактеристикою побуту, вірувань і «народів ідолопоклон­ницьких та магометан», місць їх проживання, матеріалів про їхню історію, «закони писменні», цілительство і т. д.

Анкета В. М. Татищева була розіслана Академією наук у 1737 р. губернським правителям і канцеляріям за актив­ною участю автора. Незабаром із різних кінців імперії по­чали надходити відповіді на анкету. В 1745 р. географічний департамент Академії наук видав «Атлас російський».

Наприкінці 1742 р. оголошується проведення другої ре­візії, у зв'язку з чим В. М. Татищев пише трактат «Роздуми про ревізію поголовну і відносно оної». В цій праці даєть­ся коротка аналітична характеристика переписів 1648, 1678, 1710 рр., які були обмеженими, особливо два перші, оскіль­ки складалися на основі валових переписів збіглого насе­лення і часткових переписів жителів окремих районів і не могли претендувати на повноту даних. Розглядаючи ревізь­кий перепис як засіб збільшення державних прибутків, Та­тищев указує на основні джерела — збільшення кількості

підданих, розвиток «доброї економії та домобудівництва», необхідність використання армії та правосуддя для приму­су до праці і зменшення дармоїдів, необхідність наведення порядку у внутрішній і зовнішній торгівлі, примноження ру­коділля та мануфактури тощо. Татищев прикладає розроб­лену інструкцію для проведення перепису, де пропонує ввес­ти ревізорів з виборної місцевої знаті із забезпеченням їм жалування, зменшити кількість помічників і піддячих, дати якісний зразок «ревізької сказки» і т. д.

Дослідження В. М. Татищева ведуться в руслі відомого вже державознавства: це — проблеми історії, держави, еко­номіки, географії, культури, релігії, народонаселення тощо.

Подібні дослідження проводив і видатний російський учений Михайло Васильович Ломоносов (1711—1765). Він, мабуть, врахував основні недоліки анкетного опитування Та­тищева і склав свою анкету, яка за обсягом була значно меншою, більш чіткою і стандартизованою. Вона складала­ся з ЗО запитань щодо адміністративного, територіального поділу, розвитку і стану промислового та сільськогосподар­ського виробництва, промислів, видів занять, демографіч­них питань і т. д. Матеріали анкетних даних М. В. Ломо­носов збирався доповнити даними ревізького перепису та тривалих ревізій 1743—1747 рр.

Анкета Ломоносова називалася «Запити, які вимагають­ся в імператорську Академію наук географічні вісті з усіх міст в усіх губерніях і провінціях Російської держави, для створення знову переробленого (исправнейшего) російсь­кого атласа в оній Академії». Наведемо кілька запитань з цієї анкети.

1. Місто, чим огороджене, кам'яною стіною чи дерев'я­ною, чи земляним валом, палісадником чи ровами? Причо­му показати міру їх околу, вишини, глибини; чи ціла она огорожа чи ні?

5. У насельників які є промисли?

6. В яких ремеслах народ більше вправляється і котре в кращому стані є?

8. Чи є ряди і ярмарки і в яких відомих селах?

18. При дорогах, якими їздять із якого міста в найближ­чі сусідні міста, які в селах церкви є і де є монастирі, де мости, перевози, і через які ріки саме і де дороги лісами, полями, горами чи водами і на яких відстанях суміжні міста?

25. Чи є де якісь в містах креслення оних міст самих і навколишніх місць, то оні, купно з географічними повідом­леннями присилати, чи точні копії з них.

26. Позначити, де є старих міст залишені руїни чи городище, в якому стані залишки і ознаки і як їх нази­вають?

28. Від північних сибірських міст і зимовищ надсилати повідомлення про острови на Льодовитому морі, які відомі тутешнім жителям чи промисловим людям, які великі, як далеко від старої (матерой) землі і яких звірів на них лов­лять, також як і оні острови називаються?

ЗО. В якому повіті який народ живе, один чи з іншими змішаний?

М. В. Ломоносов у 1758 р. очолив Географічний депар­тамент, він планував створити оновлений «Атлас російсь­кий», який би містив 60—80 спеціальних карт із детальним описом економіки, географії та адміністративно-територі­ального поділу країни. З цією метою для доповнення анкет­них даних було організовано і послано Академією наук у різні райони країни географічні експедиції для фіксації широти і довготи місця розташування населених пунктів. Водночас у травні 1759 р. виходить «Ухвалення канцелярії АН про витребування географічних відомостей для виправ­лення «Атласа російського». Разом з матеріалами другого ревізького перепису все це становило цікавий матеріал для реалізації поставленої мети. У 1761 р. у зв'язку з указом про проведення нової ревізії населення М. В. Ломоносов пи­ше «Думку (мнение) про використання теперішньої ревізії на користь Географії Російської і створюваного нового ат­ласу»,, в якому висловлює деякі поради щодо проведення ревізії і планує використати її матеріал при створенні до­повненого атласу.

Бюрократична державна машина Російської імперії по­волі і недоброякісно постачала необхідні дані. Матеріали надходили в недостатній кількості, і М. В. Ломоносов так і не встиг здійснити свій задум, який у 1765 р. перервала смерть. Проте анкетним обслідуванням не вичерпується на­укова діяльність Ломоносова в пізнанні соціальних про­цесів.

Вченого дуже цікавили проблеми демографії, народона­селення, про що свідчить його відомий трактат «Про збе­реження і розмноження російського народу». У цій праці М. В. Ломоносов виходить 3 політекономічного принципу, за яким джерелом багатства і могутності держави є люд­ська праця і чисельність її народу. Тому держава повинна створювати відповідні умови для забезпечення зростання народонаселення. З цією метою він пропонує заборонити ранні шлюби, шлюби з великою віковою різницею між по­дружжям та шлюби за примусом, а «священикам накріпко

підтвердити, щоб вони, почувши де про невільне одруження, оного не допускали».

Ломоносов вважає за необхідне створення притулків для виховання покинутих дітей, протестує проти самодур­ства попів, що хрестять дітей у холодній воді, говорить про заборону чернецтва в молодому віці, про необхідність виби­рати для постів відповідний час, щоб це не шкодило здо­ров'ю.

Для зменшення дитячої смертності вчений пропонує по­ширювати медичну освіту серед студентів, а також вислов­лює думку про необхідність проведення своєрідного опиту­вання повитух, для чого «скликавши виборних (повитух.— Лет.), що довготривалою майстерністю справу знають, за­питати кожну окремо й усіх разом і, що за благо прийняте буде, внести в ону книжицю». Перед цим Ломоносов гово­рить про необхідність «вибрати хороші книжки про пови­вальне мистецтво і, взявши за основу найліпшу, скласти російською мовою... до чого приєднати добрі прийоми ро­сійських повивальних майстерних бабок»... Є тут і пропо­зиції зменшити податки, солдатські набори, щоб припинити втечу за кордон. Навпаки, слід створити умови, щоб іно­земці приїздили в Росію на постійне проживання. Цей комп­лекс заходів спрямований на збереження і розмноження: російського народу, а в цьому «полягає велич, могутність і багатство всієї держави».

Але тупа і глуха імперія ніколи не прислухалася до го­лосу своїх геніальних синів.

Започаткування спеціалізованих статистичних і демо­графічних емпіричних обслідувань у Росії пов'язане з іме­нами І. П. та К- Ф. Германів.

Іван Пилипович Герман (справжнє ім'я Бенедикт Франц Иоганн) (1755—1815) — гірничий інженер, статистик. У 1782 р. переїхав з Австрії в Росію, йому належить роз­робка проекту організації системи постійного статистично­го обліку на державному рівні та створення статистики дер­жавного господарства. Він висунув пропозиції про створен­ня при Сенаті спеціальної комісії для організації система­тичного збирання й опрацювання статистичних матеріалів, які будуть на місцях збирати спеціально підготовлені чи­новники.

І. П. Герман вважав за доцільне вести в кожній губер­нії систематичний облік населення, дворів, населених пунк­тів. Потім узагальнені статистичні губернські матеріали пе­ріодично надсилати до сенатської комісії, котра обробля­тиме їх і таким чином систематично забезпечуватиме дер­жавні органи необхідними статистичними даними.

І, П. Герман також розробив проект проведення одно­денного загального перепису населення імперії, який мав замінити довготривалі громіздкі і ненадійні ревізькі пере­писи. Дані одноразового перепису передбачалося доповню­вати більш досконалою системою церковного обліку насе­лення, котрий мав чітко фіксувати народження, смерть з констатацією причини, реєструвати шлюб із зазначенням дати та віку вступаючих до шлюбу тощо..

Але бюрократична імперія не змогла оцінити новатор­ство вченого, і його проекти були забуті.

Значний слід в історії російської демографії та статис­тики залишив К- Ф- Герман.

Карл Федорович Герман (1767—1838) у 1795 р. на за­прошення приїхав у Росію з Німеччини. З 1807 р. він — професор статистики та політекономії в Петербурзькому педагогічному інституті, а потім — в університеті. З 1810 р.— академік, керував статистичним відділом у міністерствах. Є дані^що у 1816—1818 рр. він читав приватні лекції з кур­су політичної економії для декабристів. За прогресивні по­гляди, критику кріпосництва та негативне ставлення до аб­солютної монархії його було усунуто від викладацької ро­боти в університеті. Він—автор праць «Загальна теорія статистики» (СПб., 1809), «Статистичні дослідження від­носно Російської імперії» (СПб., 1819), які царизм забо­ронив, і сьогодні є бібліографічною рідкістю.

К- Ф. Герман був видавцем і редактором спеціального «Статистичного журналу», який виходив з 1806 по 1808 р. В центрі уваги вченого перебували питання демографічної статистики, злочинності та смертності населення.

У доповіді, прочитаній Германом на засіданні Академії наук на тему «Розвідки про число самогубств та вбивств у Росії за 1819 і 1820 рр.» він звертає увагу на закономірнос­ті та причини, які призводять до цього: «Головні причини цих злочинів лежать звичайно в крайнощах, у диких зви­чаях або у витонченій цивілізації, що вироджується в его­їзм, у безвір'ї та фанатизмі, в анархії чи гнобленні, в край­нощах злиденності чи надмірного багатства; таблиця цих злочинів дає змогу принаймні частково пізнати моральне та політичне становище народу...»

Проводячи свої обслідування, Герман розділяє Росію на декілька природних районів, тобто типологізує їх, і на цій основі проводить зіставлення кількості самовбивств із кількістю вбивств в окремих губерніях. Він звертає увагу на залежність цих явищ від економічного становища регіо­ну, особливостей місцевого життя, пияцтва тощо. Напри­клад, наявність великої кількості самогубств у Смоленсь-

Ке

кій губернії він пов'язує з війною 1812 р., а високу питому вагу пограбувань і крадіжок у Новгороді та Казані пояс­нює тим, що це—крупні торгові міста Європи й Азії. Тер­мін відзначає велику кількість самогубств у Петербурзь­кій губернії. Він правильно констатує соціальні й еконо­мічні причини суїциду (самогубства), що підтверджують і сучасні дані. Так, наприклад, погіршення соціально-еконо­мічного становища в країні різко підняло вгору криву суї-цидальних випадків у Москві та Санкт-Петербурзі: якщо за тиждень у 1990 р. в цих містах добровільно кінчали життя самогубством сім — дев'ять чоловік, то в 1991 р. за січень — березень це число становило 19—21 і піднялось (Огонек, 1991. № 13. С. 8) до середньосоюзного показника за 1991 р. з розрахунку на 100 тис. жителів, причому на Росію і При­балтику припадало 23—29, а на Закавказзя та південь Се­редньої Азії — чотири — дев'ять самогубств (Аргументи и. факти. 1991. № 15).

Офіційна реакція на результати праці Германа — разю­чий приклад тієї задушливої атмосфери, в якій розвивалася допитлива думка дослідників. Президент Російської акаде­мії О. С. Шишков (адмірал, статс-секретар Олександра І, член Державної ради, член суду над декабристами) дає та­ку оцінку доповіді Германа, надрукованій у виданні Ака­демії наук: «Статтю про зчислення смертовбивств і са­могубств, які сталися за два минулі роки в Росії, не вва­жаю для чого-небудь потрібною, а шкідливою. Перше: яка потреба знати про число сих злочинів. Друге: за якими до­казами кожен читач може вдостовірений бути, що число се аж ніяк не збільшено. Третє: для чого звіщення про се може служити. Хіба для того лише, щоб злочинець, який вага­ється, зміг почерпнути з того схвалення, що він не перший до цього діла приступає. Мені здається, подібні статті, не­пристойні для обнародування оних, належало б до того, хто прислав їх для надрукування, відіслати назад з заува­женням, щоб і наперед над такими пустими речами не тру­дився. Хорошо звіщати про благі справи, а тоді, як смерто­вбивства та самовбивства мають занурюватись в вічне за­буття».

Такою була високовельможна оцінка першого оригіналь­ного емпіричного дослідження суїцидності в Росії, оцінка некомпетентної людини, не здатної навіть зрозуміти, «яка потреба знати» про це. Турбота про цноту імперії свято бо­ронилася адміністративно-бюрократичним апаратом, якому потрібна не істина, а лише приємні вісті «про благі спра­ви». Імперія ніколи не хотіла, бачити брудних виразок на власному тілі. А людей, що наважувалися це зробити, ув'я-

знювали в божевільні, відправляли на заслання, заборо­
няли працювати, виселяли з країни або знищували фізич­
но. Істина імперії не потрібна, бо вона несе їй загрозу. Усі
праці К- Ф. Германа були заборонені. *.

Це дуже цікавий повчальний матеріал для соціологіч­ного аналізу соціальних і політичних умов розвитку знання про суспільство.

Прогрес суспільствознавства та його диференціація на спеціалізовані галузі знання створює можливості для інтег­рованого аналізу різноманітних соціальних процесів і явищ та їхнього розгляду в узагальнених соціальних теоріях.

Це, безумовно, плідний напрям наукового пошуку, але на той час для нього ще не визріли відповідні умови, щоб реалізувати його на основі глибокого і всебічного науково­го аналізу. Подібні спроби тоді могли призвести до проти­лежного результату, про що свідчить штучно сконструйо­ване вчення Р. Мальтуса, яке виникає наприкінці XVIII ст. Воно є своєрідним синтезом теорії, в якій переплелися еле­менти тогочасних уявлень з політекономії, демографії та ге­ографічного детермінізму.

Томас Роберт Мальтус (1766—1834) — англійський свя­щеник і економіст, автор праці «Досвід закону про наро­донаселення». Розглядаючи соціально-демографічні яви­ща, він приходить до висновку про постійно зростаючі дис­пропорції між процесами росту населення та засобами іс­нування людини.

Мальтус як економіст спирався на роботи перших пред­ставників політичної економії, зокрема фізіократів, які вва­жали, що лише землеробство створює додатковий про­дукт— земельну ренту. Він трансформує цей принцип і пе­реносить його у сферу промислового виробництва. Шляхом компіляції праць різних економістів Мальтус висуває «За­кон про убування продуктивності послідовних затрат» і формулює його стосовно сільськогосподарського виробни­цтва як «закон убуваючої родючості землі».

Зіставляючи дані між зростанням народонаселення і збільшенням засобів існування, Мальтус приходить до вис­новку, який формулює як «природний закон» про зростання населення в геометричній, а засобів існування, необхідних для фізичного прожиття людей, в арифметичній прогресії, що нібито призводить до «абсолютного перенаселення».

XVIII—XIX ст., на рубежі яких жив Мальтус, приміт­но виділяється в історії науки особливими пристрастями до відкриття законів — як об'єктивних, так і фіктивних. (У науці теж існує мода, що притягує людей, далеких від справжньої науки). Мальтус не був глибоким дослідником.

Він намагався пояснити процеси зростаючої пауперизації населення, пов'язаної з обезземеленням селянства, по­ширенням безробіття і зубожіння, абсолютним перенасе­ленням, наслідком якого є відсутність для частини насе­лення продуктів споживання, що, в свою чергу, спричинює голод, епідемії, війни тощо. Природа сама регулює реаль­не співвідношення між кількістю населення і засобів існу­вання за допомогою голоду.

Надлишок людей на землі зумовлює закон боротьби за існування, в якій переможцем виходить найсильніший і най-пристосованіший. Проте сама природа не встигає справля­тися з процесом швидкого зростання населення зі збільшен­ням голодних ротів, тому з «абсолютним перенаселенням» потрібно боротися на державному рівні шляхом регламента­ції шлюбів і регулювання народжуваності. Масову загибель людей у війнах, внаслідок пошестей, епідемій він вважав явищем позитивним, оскільки воно зменшує частку «зайво­го» населення.

З морального боку теорія Мальтуса зрозуміла і комен­тарів не потребує. Що ж до наукової аргументації відкритих «законів», то на них слід зупинитися детальніше.

В історії суспільства ніколи не існувало такого «закону» про співвідношення між ростом народонаселення та засо­бів існування, про який говорить Мальтус. Навпаки, прак­тика розвинутих країн показала, що в нормальних умовах розвиненої економіки приріст виробництва засобів існуван­ня завжди вищий, ніж приріст населення. На прикладі сла­борозвинутих країн можна простежити, коли справді в ок­ремих випадках за певних умов (економічна, політична дезорганізованість, стихійні лиха тощо) такий розрив може існувати певний час, коли, скажімо, приріст населення ста­новить 3%, а приріст національного прибутку—1—2%. Але і це співвідношення не виражається геометричною та арифметичною прогресіями. Це — проблеми соціальні, еко­номічні та політичні і нічого спільного із законами приро­ди не мають.

Мальтус часто некоректно обґрунтовує свою «геометрич­ну прогресію» зростанням населення в окремих регіонах, коли цей процес відбувається не за рахунок природного приросту (різниця між кількістю народжених і померлих), а завдяки міграційним процесам (переміщення мас насе­лення з одного регіону в інший), які щодо даної країни чи регіону ні в якому разі не можна вважати за натуральний приріст. Ще одним сумнівним принципом мальтузіанської теорії народонаселення є принцип «недоспоживання». Від­повідно до нього, на думку Мальтуса, капіталістичне суспі-

5 828 129

льство виробляє надмірну кількість товарів, які не можуть бути куплені населенням. Це зумовлює появу непродуктив­них споживачів, так званих «третіх осіб» (після капіталіс­тів та робітників) — офіцерства, землевласників, обслуги тощо, яких він розглядає як необхідне і корисне для дер­жави населення. Висока продуктивність капіталу зменшує потребу в робочій силі, що теж є причиною зростання «над­лишку населення» за рахунок робітників. Таким чином,, мальтузіанська концепція виявляє себе як елітарне ідео­логічне вчення. Не випадково книга Мальтуса ще за його життя видавалася кілька разів, а її ідеї вплинули на за­конодавчі акти Англії проти бідноти в 1834 р.

Концепція Мальтуса |була безпосередньо спрямована проти вчення Ж- Ж- Руссо про соціальну рівність і право людини на свободу та проти вчення його учня — англійсь­кого утопіста Уільяма Годвіна (1756—1836), який у своїй праці «Дослідження відносно політичної справедливості» писав, що люди можуть організувати виробництво так, іщ> воно буде здатне задовольнити потреби кожного, за умови знищення приватної власності і панування багатіїв, що привласнюють працю трудящих.

Ідеї Мальтуса набули поширення в демографії та соці­ології. Пізніше теорія Мальтуса була відкоригована і до­повнена дослідниками в США, Англії, Франції та інших кра­їнах і існує під назвою неомальтузіанства.

Соціальна статистика і демографія в XIX ст. розвива­ються зростаючими темпами. З їх поступом пов'язаний розвиток нових напрямів у галузі емпіричних соціальних досліджень, про що йтиметься далі.

Що ж стосується розвитку соціально-філософських те­орій суспільства, філософії історії та історіографії, то на початку XIX ст. вони однозначно зазнали кризи. З одного боку, чітко виявилася нездатність абстрактно-філософських концепцій, які не спиралися на аналіз історичних фактів і були спекулятивними та позаісторичними. З іншого — без­плідними виявились і шляхи розвитку історичної науки, яка зводилася до накопичення й описання фактів і не могла піднятися над власним емпіричним базисом, не мала мето­дів теоретичного узагальнення історичного процесу і зали­шалася на позиціях повзучого емпіризму.

Філософія історії теж потерпіла поразку в своїй спробі поєднати історико-культурологічні факти з методами те­оретичного аналізу, оскільки останні змикалися з тради­ційно філософськими.

Суспільна наука була на грані кризи і потребувала но­вих дослідницьких орієнтирів.

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте особливості розвитку соціального знання в цілому і протосоціологічного, зокрема, в історії нового часу.

2. Чому і як природничі науки впливали на розвиток соціального знання нового часу?

3. Проаналізуйте роль соціологічних поглядів Т. Гоббса, Д. Локка, Ж. Ж. Руссо для формування нових уявлень про причини виникнення суспільства та держави.

4. Розкрийте значення соціологічних поглядів Ш. Л. Монтеск'е для формування натуралістичної орієнтації в розвитку соціальної науки.

5. Що таке «філософія історії» і. чи можна розглядати її як новий рівень у розвитку знання про суспільство?

6. У чому полягає історичне значення філософії історії Дж. Віко?

7. Проаналізуйте критерії основних епох соціального прогресу в філософії історії М. Ж. А. Н. КонДорсе і покажіть раціональні та хибні сторони його теорії.

8. За якими критеріями І. Г. Гердер оцінює всесвітню історію
людства як єдиний, цілісний процес прогресивного розвитку?

9. Назвіть головні причини кризи «філософії історії».

10. Що зумовило розвиток демографічних та статистичних дослід­жень XVII—XVIII ст. і яке значення вони мали для пізнання соціаль­них закономірностей і поступу самого соціального знання?

11. Проведіть порівняльний аналіз «школи політичних арифмети-хів» та «описової школи статистики» і покажіть їх вплив на форму­вання нових наук про суспільство.

12. Зробіть порівняльний аналіз анкетних обслідувань В. М. Тати-щева та М. В. Ломоносова.

ГЛАВА 4