Теософія Августина Блаженного

Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354—430),— один з отців церкви раннього середньовіччя, мудрий і гли­бокий мислитель, автор численних праць на богословські теми; одна з найвідоміших — «Про град божий».

Августин Блаженний розглядав людину як малий світ —і мікрокосм, що поєднує в собі природу матеріальних і тіл — рослин і тварин і містить живу розумну і безсмертну душу; тому людина є посередником між вічним царством духу і земним царством матерії.

Соціологічний інтерес являє собою перша спроба в хри­стиянській літературі створити загальнолюдську концепцію філософії історії, що спирається на принцип розвитку люд­ства на релігійних уявленнях.

В основу вчення Августина про розвито^ історії людст­ва покладено релігійне розуміння історії, так званий про­віденціалізм.

Провіденціалізм розглядає історію як прояв волі божої, згідно з якою здійснюється заздалегідь передбачена боже­ственна програма спасіння людини і світу.

Божественна благодать, за Августином, незбагненним, незрозумілим для людей чином приведе до спасіння неба­гатьох обранців і до осудження гріховної більшості. Осу­дження — це кара за первородний гріх Адама та Єви, а Д завершення — Страшний суд. Таким чином провіденціалізм пов'язується з есхатологією (від грец. езіїаіоз — останній, конечний,1о£оз — вчення).

Есхатологія — релігійне вчення про кінцеву долю лю­дини та світу. Вона складається з двох розділів — індиві­дуальної (вчення про загробне життя індивідуальної люд­ської душі) та всесвітньої есхатології (вчення про сенс іс­торії та космосу^ про кінець світу і події, що стануться в майбутньому).

Слід зазначити, що есхатологічні концепції притаманні усім релігіям.

Августин Блаженний першим у середньовіччі зробив спробу описати всесвітню історію як єдиний, закономірний поступальний процес, у певній мірі навіть об'єктивний. На підставі біблейської оповіді про створення людини Богом і рівність людей між собою як богостворених істот Авгус­тин розглядає історію людства як єдину і цілісну.

Бог наділив людину душею і тілом, які спочатку пере­бували в гармонії, але внаслідок первородного гріха тіло вийшло з підкорення розумній душі і перетворило її в свою служницю. Людина любить і втішає своє тіло, забуваючи про душу, кращу свою частину. Проте розумна душа мис­лить і прагне до духовного, до Бога. Августин розрізняє два види любові — чуттєву (від тілесності людини) і ду­ховну (від душі), які в залежності від домінанти однієї з них віддаляють чи наближають людину до Бога. В етич­ному вченні Августин порушує питання про свободу і сво­боду волі.

Свобода волі — від Бога, і дається вона людині для здійснення вибору дій і об'єктів, що її цікавлять. Свобо­да ж — це здатність волі вибирати найкраще — божествен­ну благодать. Проте у вченні Августина Блаженного свобо­да волі, воля не забезпечують людині божественної допо­моги — благодаті та спасіння.

Божественна благодать «запрограмована» Богом зазда­легідь; він знає про всі майбутні вчинки і помисли люди­ни — вони визначені ним, як і загалом усе людське жит­тя, і тому лише Богові відомо, хто досягне спасіння, а хто нестиме кару. Самі благочестиві дії та помисли людини не можуть змінити призначену їй долю. Така фаталістич­на задетермінованість породжувала суперечності між ро­зумінням свободи та свободи волі у творчості Августина і викликала критику інших отців церкви, бо не давала мож­ливості потрапити в царство небесне навіть праведникам. Ця фаталістичність людської долі відчувається і в тео­софській філософії історії.

Моделлю всесвітньої історії Августина була Біблія, а" концепція всесвітнього історичного розвитку людства роз­крита в його фундаментальній праці «Про град божий» —

«Ое сіуііаіе Оеі» (буквально «Про державу Божу» чи «Про божественне суспільство»).

Головні етапи розвитку суспільства Августин уподібнює віковим періодам людського життя. Таких періодів (еонів), що водночас символізують і шість днів творення Бо­гом світу, шість: 1) малечість, дитинячість людства — від Адама і Єви до потопу; 2) дитинство — від потопу до Ав-раама; 3) отроцтво — від Авраама до Давида; 4) юність — від Давида до Вавилонського полону, коли вавилонський цар Навуходоносор захопив Ієрусалим і переселив усіх іудеян, крім бідноти, до Вавилону в 597 р. до н. є.; 5) зрі­лість — від вавилонського полону до різдва Ісуса Христа; 6) старість — від пришестя Ісуса Христа, виникнення хри­стиянства і до Страшного суду.)

Августин говорить, що всі есхатологічні біблейські строки символічні, а час Страшного суду теж не мржна передбачити.

В історії діють два начала: суспільство земне та су­спільство небесне. Одні люди живуть за людськими стан­дартами, другі — у відповідності з божественними. Авгу­стин символічно називає ці два типи людей двома держа­вами, двома суспільствами людських істот, одному з яких передвизначено царствувати у вічності з богом, другому — піддаватися довічній карі разом з дияволом^

Оскільки існує свобода волі та вибору, то й люди об'­єднуються у два роди спільностей (дві «держави») у від­повідності з їхніми вподобаннями, прагненнями та харак­тером любові. Земний град «створений любов'ю до самих себе, доведений до презирства до Бога, небесний — лю­бов'ю до Бога, доведеної до презирства до себе».

Для «земного града» притаманне прагнення до влади, яка охоплює і правителів, і підлеглих, і підкорених, тоді як представників «града небесного» охоплює почуття взаєм­ного служіння поставлених до влади і підлеглих, взаємної любові.

Це була модель теократичної держави, побудованої на умовах абсолютного підкорення світської влади авторите­ту церкви. Вона в ідеологічному плані обґрунтовувала право церкви та її претензії на панівне становище в су­спільстві і примат над світською владою. Ці теоретичні обгрунтування пізніше уособляться в середньовіччі в бо­ротьбі папства за державну владу, приведуть до виник­нення протестантства.