Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства

Найдавнішою формою відображення та пояснення світу природи і людини була міфологія (від грец. тіШоз — старовинна легенда, оповідь та 1о§оз — слово, вчення, оповідання).

Міф — складне явище й об'єкт нескінченних дискусій про його сутність, природу, функції, про що свідчить наявність близько 500 спроб визначення міфа. І це не випадково, оскільки міф — явище поліфункціональне; в ньому уособлюються примітивний світогляд людини, спроби пояснення природи і сутності різноманітних явищ дійсності, релігійні уявлення, певні ідеологічні функції, складне сплетіння вигадки, віри, знання та ін., проте сутність міфа не зводиться до жодного з них.

Міф — фантастичне відображення людиною світу на стадіях родового та раннього класового суспільства, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень, де суб'єктивний образ (уява) ототожнюється з об'єктивним чи суб'єктивним предметом, явищем чи процесом.

У міфі всі явища природи та суспільства відтворюються в персоніфікованій формі, художньо узагальнених наочних образах. О. Ф. Лосєв виділяє кілька характерних ознак міфа: міф — чуттєва уява, але на відміну від звичайних чуттєвих уявлень міфологічна фантазія наповнена чудесами; міф — завжди узагальнене відтворення певного роду явищ; він — безпосередній предметний збіг загальної ідеї та чуттєвого образу, де ідеальне тотожне матеріальному.

Міфологія зображувала дійсність у тій чуттєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ. Не виділяючи себе із світу природи, людина сприймала її такою, як і систему власних родообщинних відносин, в яких вона ж:іла. Тому природа — земля, небо, рослинний та тваринний світ — у її уяві були аналогічними родовій общині і

мислились як живі, розумні, родинно споріднені між собою істоти. Звідси — анімалізація (одухотворення) та антропоморфізація — наділення людськими властивостями (олюднення) всіх предметів і явищ природи, а також надприродних істот (духів, богів).

Міф — форма синкретичного світосприйняття, в якій органічно поєднані матеріально-практичний і теоретичний досвід родового суспільства — практичне, художнє, моральне, пізнавальне освоєння світу, який сам по собі був для людини фантастичним і загадковим. Міф переводив загадковість і таємничість буття на мову зрозумілого чуттєво-образного сприйняття — персоніфікований, уособлений, узагальнений образ.

Наше раціоналістичне мислення не може повністю усвідомити міфологічне світосприйняття, для якого міф був не стільки способом пояснення світу, скільки злиттям, ототожненням з ним: міфом була сама реальність, а реальність ототожнювалася з міфом, ідеальне — з матеріальним і навпаки. У ньому персоніфікувалось і матеріальне (природа — Пан), й ідеальне (мудрість — Афіна, доля— мойри, чи парки), соціальні та містичні процеси (дотепність, мандри, торгівля, супроводження душ померлих— Гермес).

Ми наводимо приклади з міфології давніх греків та римлян як найбільш відомих у культурі європейських народів. Але всі етноси мають свою міфологію. Пік її розквіту випадає на період розвитку родообщинних відносин. З цією епохою пов'язано утворення найвідоміших міфологій— Веди, Махабхарати (Індія), Іліади та Одіссеї (Греція), Авести (Іран), німецької, скандинавської, слов'янської та інших міфологій.

У міфах кожного народу, як правило, розглядаються питання походження Сонця, Місяця, зірок, Землі (космогонія), земної природи — гір, лісів, тварин, води і т. п.; особливе місце належить міфам про походження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, походження вогню, ремесел, мистецтв і т. д.) — (антропогонія). Тому не випадково, що в різних народів трапляються схожі міфологічні образи, наприклад подібність культу слов'янської богині Лади та її дочки Лелі до культу грецької Деметри та Кори-Персефони. В інших образах сучасні дослідники вбачають прямий чи опосередкований зв'язок пізніших міфів із давньою міфологією. Так, відоме загальнослов'янське божество Перун розглядається в контексті загальноіндоєвропейського походження як паралель індійського міфологічного образу Індри, від якого виводять

Зевса-громовержця, германського Тора, балтського Перку-наса та ін.

Міфологія не розташовує події в часі, хоча в деяких з них існує міфологема про> першопочатковий час, період перших доленосних подій, час створення світу тощо.

Первісні часи в міфології мають велике значення; з ними пов'язується все найкраще та найістотніше в житті людини. Тому не випадково теперішнє і майбутнє орієнтовані до минулого, соціальна історія проектується на екран першопочаткових часів, часів «золотого» та «срібного» віків, коли люди вели райський спосіб життя, не знали воєн, братовбивства і чвар (Гесіод «Роботи і дні»), жили довго й щасливо. В ці часи вони навчилися добувати вогонь, створювати знаряддя праці, будувати житло, використовувати лікарські трави та ін.

У міфі теперішнє і майбутнє не є предметом особливого інтересу, оскільки вони фаталістично запрограмовані й жорстко детерміновані вже в далекому минулому, їхня доля визначена заздалегідь. Цікаво, що така орієнтація ідеалу на минуле тривалий час правила за зразок для різноманітних соціологічних і філософських концепцій, у яких минуле було овіяне романтичним ореолом. Досить згадати ідилічні картини щасливого дитинства людства, коли панувала свобода та рівність між людьми, «природне право» і «природний стан», який ще у- XVIII ст. переоцінював видатний французький мислитель Жан Жак Руссо.

Моделлю діяльності, взаємодії міфологічних героїв є тип родообщинних відносин етносу — тзорця відповідної системи міфів, норм, моралі, взаємостосунків, уява про світ якого знаходила своє відображення в міфах. Проте земне, соціальне за допомогою вимислу і фантазії перетворювалось у надсоціальне та надприродне, ставало чудесним і загадковим. Людина та її діяльність тут знаходяться на останньому плані і лише в тій мірі, в якій виступає об'єктом, іграшкою діяльності міфологічних сил.

Пасивний, споглядальний характер діяльності родової общини, її залежність від природних та соціальних сил у міфології видаються за немічність і безпорадність самої людини.

У міфі історія твориться богами; лише з їхньої волі чи за приреченням невблаганної долі діють герої. Вони борються, помирають або відправляються в далекі й небезпечні мандри, перемагають чудовиськ і долають інші небезпеки, засновують нові держави. Події в міфі відбуваються поза історичним простором і часом і мають сакральний, священний характер.

Міфологія була першою системою світогляду, яка по-своєму пояснювала світ, причинно-наслідкові зв'язки, розповідала про добро та зло, в доступній формі художнього наївного образу орієнтувала людину в її діях та помислах. Проте в цій формі уявлень про дійсність переважало не раціональне, а фантастичне знання; людина займала скромне місце статиста.

З розвитком суспільства, що знаходить своє відображення насамперед у зменшенні залежності людини від природи, відбувається поступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності до інших форм відображення. У різних народів це відбувається по-різному і на різних історичних стадіях їхнього розвитку. Виникають нові форми світосприйняття, де фантастичні образи поступово замінюються людськими, на перший план виходить людина, яка не сприймає покірно визначену долю, бореться з фатумом, приносить себе в жертву заради інших людей або ж перемагає ворогів.

Виникає нова форма соціального знання — епос.

Героїчний епос. Поняття епосу має два значення — як різновид художньо-літературної творчості (оповідання, роман, поема тощо) і як героїчний епос.

Предметом нашого аналізу буде саме героїчний епос як особлива форма історичної пам'яті народу. В одних народів він виникає на пізніх стадіях розкладу родового ладу, в інших — за умов рабовласницьких чи феодальних відносин.

У різних народів епос має свої форми та авторство, хоча переважно він є продуктом народної творчості. Існують великі за обсягом оповіді — книжні епопеї «Іліада» та «Одіссея» Гомера (XII—VII ст. до н. є., Греція), «Махаб-харата» В'яса (друга половина II тисячоліття до н. є., Індія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як вірменський героїчний епос X ст. «Сасунці Давид» («Давид Сасунський»), киргизький «Манас» (близько 0,5 млн віршованих рядків), калмицький «Джангар», тюркський «Алпамиш» та ін. У Західній Європі героїчний епос мав форму балади, у слов'янських народів — історичних пісень та оповідей: югославських юнацьких пісень, російських билин, українських історичних пісень та дум тощо.

Характерною для героїчного епосу є така деталь: чим пізніше він виникає, тим менше міфологічних елементів містить у собі і тим більше картин історичного побуту, відображення реальних історичних явищ несе слухачеві.

Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення.

Вони уособлюються в образі історично реального або вигаданого героя-богатиря, наділеного незвичайною силою, розумом, хитрістю, здатного долати всі перешкоди, що виникають на його шляху.

В центрі епосу — людина-герой, історичний чи псевдоісторичний персонаж. Уособлюючи в собі добро та справедливість, він бореться проти зла і неправди, які символізує його супротивник, міфічний чи історично реальний. Боротьба найчастіше ведеться на фоні історичних подій та осіб. Так, у «Пісні про Байду» («В Цареграді на риночку»), на думку багатьох дослідників, мова йде про засновника Запорозької Січі на Хортиці та Томаківці черкаського старосту князя Дмитра Вишневецького, який у середині XVI ст. двічі ходив на Крим. Пізніше попав у полон, був виданий турецькому султанові, який за нищення турецьких володінь велів почепити козака на гак, де той прожив ще три дні, знущаючись над султаном та його вірою. Згідно з легендою, турки вирвали у Д. Вишневецького серце і з'їли його по шматочку, щоб пройнятися лицарською силою та зневагою до смерті. За іншими даними, Байді обіцяли життя, якщо він відмовиться від християнської віри і прийме магометанство, на що той не погодився і пішов на мученицьку смерть. Існує версія, за якою прототипом Байди був Самійло Корецький, котрого стратили турки 1622 р. Та незалежно від того, хто саме став прототипом козака Байди, в цій історичній пісні є всі характерні ознаки епічної оповіді про народного героя — мужнього, хвацького, байдужого до багатства, влади, не здатного на зраду своєї віри та народу. І тому на пропозицію «царя турецького»:

Ой ти, Байдо, та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький, Возьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку! козак відповідає:

Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівнбчка поганая!

Він приймає муки. Байда в цьому творі героїчного епосу виступає узагальненим образом українського козацтва — кращих синів України. Як особистість, він є носієм загальнонародної ідеології тих часів, принципів добра та справедливості українського народу.

Епос істотно відрізняється від міфа, оскільки в ньому присутній історичний час. Простір розгортання дії епо-

су — територія свого етносу та ворогів. Герой-богатир уособлює в собі ідеали й цінності свого народу, живе за його нормами, його дії підкорені загальному (роду, племені, народу).

У героїчному епосі, особливо ранньому, надзвичайно виразно проявляється тенденція самоусвідомлення свого існування і виклик долі чи волі богів. Це характерно для того епосу, в якому значне місце займають міфологічні образи: вони ще домінують, але людина протидіє їм, бореться з ними. Це — вже не смиренний індивід, що покірно плететься за долею, а бунтар, що піднімається з колін.

У цьому плані надзвичайний інтерес викликає один з найдавніших епосів людства, який виникає в кінці III тисячоліття до н. є. серед шуме"рів Дворіччя,— «Епос про Гільгамеша». Гільгамеш — напівлегендарний правитель міста Урука в Шумері за 2800 р. до н. є., що дружить з Енкіду — дикою людиною, котру на прохання богів створює дошумерська богиня-мати Аруру:

«
Омила руки Аруру.
Відщипнула глини, кинула на землю,
Виліпила Енкіду, створила героя.
...Шерстю вкрите все його тіло,
Мов у жінки, волосся в нього.
...Ні людей, ні світу не відав...
Разом з газелями їсть він трави,
' Разом із стадом шука водопою,

Разом із звіром серце водою тішить.

Пізнавальне значення «Епосу про Гільгамеша» величезне. Ми натрапили на оповідь про створення людини, яка дуже нагадує перші вірші Буття Старого Заповіту Біблії. В цьому епосі розгортається широка панорама життя людей того часу: побут, вірування, спосіб життя і т. д. Але найбільш вражаючі сторінки твору пов'язані з постановкою вічних філософських проблем — життя та смерті. Приголомшує глибина усвідомлення людиною, яка тільки-но ступила на поріг культури і цивілізації, питань своєї тимчасовості на землі, розуміння конечності свого буття.

Гільгамеш та Енкіду вбивають страшного Хумбабу, у якого «уста його — полум'я, смерть — його подих», «ураган його голос, море хвилить, хита суходоли», «уста розверз-не — здригається небо, гори тремтять, хитаються скелі і все живе утікає в провалля». Цар богів Елліль доручив Хумбабі, щоб «кедровий ліс оберігав він, страхи людські йому довірив». У цьому сюжеті «Епосу про Гільгамеша» відчувається переможний поступ людини, що звільняється

від страху перед стихійною силою природи і намагається подолати зло космічного хаосу.

Незабаром Енкіду захворів, «стала важча недуга Енкіду»:

Що за сон огорнув тебе нині?
Став ти темний, і мене не чуєш!
А той голови підвести не може.
Торкнув він серце — воно не б'ється.
...Гільгамеш за Енкіду, своїм другом,
. Гірко плаче, біжить в пустелю:

«Чи я не так само помру, як Енкіду?»

Невтішне горе Гільгамеша, та жахлива думка пронизує мозок героя:

Енкіду, друг мій, якого так любив я,...Людська доля його спіткала!...Черви до носа його проникли! Смерті я жахнувся, життя не знайду я!...Енкіду, друг мій, став земним прахом! Так, як він,— чи не ляжу я в землю, Щоб уже не встати ніколи?

Устами мудрої чашниці, якій Гільгамеш розповідає про смерть Енкіду, висловлюється глибока мудрість усіх часів і народів, хіба що тут не вистачає згадки про працю:

Боги, коли творили людину,— Смерть вони судили людині... Ти ж, Гільгамешу, наповнюй утробу, Вдень і вночі — завжди будь веселий. Учту справляй щоденно, Вдень і вночі грай і танцюй ти! Хай будуть чисті твої одіння, Волосся чисте, омивайся водою, Дивись, як дитя твою руку тримає, Своїми обіймами тіш подругу — Нема іншого діла в людини!

У цьому вражаючому за змістом і формою епічному гворі чітко простежуються контури філософської Та художньої культури давніх іудеїв, греків, римлян.

Таким чином, героїчний епос був значним кроком уперед у розвитку самопізнання людиною своєї особливої природи і долі. Епос містить багатий матеріал для пізнання умов життя, побуту, культури своїх етносів, оперує історичними фактами і відносно чітко визначений у просторі і часі. Суспільні відносини в ньому описуються такими, якими вони були насправді на час створення епосу, а не віддзеркалюються в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини, яке служило прототипом міфологічних героїв.

Героїчний епос був поетизованою філософією, мораллю, політикою, нормами повсякденної життєдіяльності етносів, елементом їхньої духовної культури, на якій виховувалися численні покоління, оскільки він відображав найголовніше, найістотніше в ідеалах і цінностях кожного народу. А сам епічний герой виступає як образ узагальненого, персоніфікованого етносу: герой-богатир захищає народ, рідну землю, віру предків, живе за законами і нормами свого роду і в своїх вчинках керується ними.

Міфологія та епос — позанаукові форми відображення дійсності. Як інформативний феномен, необхідний для вирішення суто практичних проблем повсякденного життя, вони не можуть задовольняти запитів практики нової системи організації суспільного життя — держави, що приходить на зміну первісній родовій общині. Вони ще співіснують з новими формами знання, проте їх первісна домінуюча роль поступово відтісняється на задній план.

Соціально-історичний прогрес породжує нові форми пізнання дійсності та її відтворення в свідомості індивіда і маси. Виникає філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається становлення перших математичних і природничих наук. Міфологія та епос замінюються точнішим описуванням минулих подій — історичними хроніками та історією.

Виникають елементи наукового знання. Це стає можливим у зв'язку з розвитком суспільного поділу праці, поглибленням її спеціалізації, вдосконаленням знарядь трудової діяльності. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли з'являється категорія людей, що професійно займається духовною діяльністю. Це перетворює її у відносно самостійну сферу суспільної життєдіяльності, сприяє диференціації та спеціалізації форм діяльності, породжує специфічні закономірності й особливу логіку розвитку людського духу.

§ 2. Історичні передумови виникнення науки

Зростаючий обсяг взаємодії суспільства з природою, об'єктивні потреби розвитку виробництва та споживання обумовили процес становлення знання, частина якого вже в давні часи відокремилась у самостійні галузі. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через практичні потреби суспільства у зв'язку з розвитком землеробства, зрошення, будівництва складних споруд, через зро-

стання ролі міст, суднобудування та судноплавства, військової справи тощо.

Виробництво*в межах розвитку і можливостей тодішнього часу давало відповідний матеріал для природничо-наукових досліджень і ставило конкретні завдання й вимоги перед математикою, механікою, астрономією, що сприяло становленню і розвитку їх як форм теоретичного, системного, достовірного наукового знання.

Проте процес пізнання соціальних явищ у той час залишався на досить примітивному рівні, про що вже йшла мова раніше. Це, звичайно, не значить, що розвиток соціальної науки пов'язаний з історією нового часу. Своїм корінням цей процес заглиблюється в далеке минуле. Одначе індивідуальна неповторність соціальних явищ, складність суспільних процесів, нерозвиненість суспільних відносин, протиборство класових інтересів та багато іншого впродовж віків не давало змоги побачити дійсні фактори та детермінанти соціального, розкрити його джерела, рушійні сили та загальні тенденції прогресу.

Та незважаючи на це складне переплетення умов і причин, історія пізнання й відтворення соціальних явищ на всіх стадіях суспільного розвитку викликає значний інтерес, оскільки багато недоліків, помилок минулого повторюються ще й сьогодні.

Витоки пізнання суспільних явищ, так само як і пізнання суспільства у ролі специфічного гносеологічного об'єкта, сягають в сиву давнину. Спроби творення соціальних теорій мали місце в творчості Демокріта, Платона, Арісто-теля та ін. Є немало матеріалів, що свідчать.про спроби пояснити сутність тих чи інших фактів, подій, явищ, процесів соціального порядку. Сьогодні вони здаються наївними, але за критеріями свого часу їх значення було радикальним.

Значний інтерес становить проблема виникнення та розвитку емпіричних соціальних досліджень, форм і методів збору фактичного матеріалу, способів його впорядкування, систематизації, узагальнення, описування і т. д.

Аналіз емпіричного пізнання соціальних явищ важливий ще й з точки зору наукової етики: соціологія XIX— XX ст. забула, претендуючи на використання ряду методик емпіричного дослідження з точки зору пріоритету, що опитування, спостереження, анкетування як засоби збору соціальної інформації використовувалися задовго до появи її як науки. І хай це були примітивні спроби, але з них починалась історія емпіричних соціологічних досліджень.

Їв

Соціальні та соціологічні дослідження мають свою тривалу й цікаву історію. Перші спроби пізнання соціальних явищ були зумовлені потребами соціальної ' практики. В цьому закономірності виникнення природничого та соціального знання збігаються. Однак на час виникнення перших соціальних обслідувань вже існуюча система математичного знання, безумовно, мала вплив: уперше кількісні показники стали використовуватися в соціальному пізнанні. Ця тенденція випереджального розвитку математики щодо суспільствознавства проявлятиме себе на всіх етапах розвитку останнього, а саме математичне знання буде забезпечувати розширення пізнавальних можливостей знання соціального.

Перехід від родообщинних відносин до рабовласницьких і пов'язаний з цим процес формування політичної організації суспільства, класової структури, поява товарно-грошових відносин, торгівлі, військові потреби, збирання податків, данини, утримання державного апарату і т. д.— все це викликало потребу в різноманітній і повній інформації. Це — один із стимулів використання математичного знання в соціальній сфері.

Перші спроби спостереження та описування соціальних явищ і процесів були викликані суто прагматичним завданням, пов'язаним з потребами обчислення матеріальних, виробничих ресурсів, наборами в армію, культовими потребами і т. д., оскільки політична організація суспільства — рабовласницька держава — вимагала відносно повноцінної та різнобічної інформації про населення, його склад, заняття тощо, у зв'язку з чим відбуваються перші переписи населення і мають місце перші спроби кількісного аналізу соціальних явищ та процесів.

§ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань

На ранніх стадіях розвитку культури практичні потреби, як уже зазначалося, викликали до життя арифметику, математичне знання. Серед цих причин були й потреби соціального характеру: облік худоби, заміри кількості зерна, вина, олії, відстаней, часу тощо. Необхідність обчислення об'ємів і площ, архітектура і будівництво спонукають розвиток геометрії, алгебри, тригонометрії.

У Вавилоні та Стародавньому Єгипті математичні знання були відомі уже в 2000 р. до н. є. Про це свідчать вавилонські математичні клинописні тексти та давньоєгипетські папіруси. Так, у папірусі Рінда, складеному близько

їв

2000 р. до н. є. єгипетським писцем Ахмесом, є задачі на визначення співвідношення між кількістю зерна й одержуваного з нього хліба чи пива.

В історичних документах є багато свідчень про використання математичних знань та інших методів чи їх елементів в емпіричних соціальних обслідуваннях.

Стародавні індійські трактати-дхармашастри, зокрема «Манавадхармашастра» («Закони Ману»), розповідають про організацію збору різноманітних даних, необхідних для політичної та економічної діяльності, за ініціативою одного з індійських царів (близько 1200 р. до н. є). Він намагався таким чином дізнатися про сили своїх ворогів, примусив: купців платити податки, попередньо підрахувавши ціни, за якими купувались і продавались товари, відстань до країн, з яких вони привозились з урахуван-с/"^ ням витрат на доставку. При цьому за худобу, золото й \Л срібло бралися чітко визначені суми.

С\^ У Китаї в II ст. до н. є., як оповідається в «Історичних >^ записках» («Ші дзі»), один з міністрів розділив імперію \^К ^на Ю провінцій і звелів дослідити якість грунтів, продук-СО тів, рівень розвитку землеробства, підрахувати населення для того, щоб раціонально розподілити налоги.

Як бачимо, це — надзвичайно цікаві спроби на основі аналізу соціальної інформації проводити розумну економічну політику оподаткування, організацію збору розвідувальної інформації тощо. Вже в стародавні часи державна влада здійснює перелік населення, проводить переписи.

Згадка про перший перепис.населення у стародавніх євреїв пов'язана з ім'ям легендарного вождя кочових ізраїльських племен Мойсея (XIII ст. до н. є.), котрий, як розповідає «Біблія», підрахував «все суспільство синів Ізраїлевих по родах їх, по сімействах їх, по числу імен, всіх чоловічої статі поголовно від двадцяти рокіз і вище... і було всіх, що ввійшли в зчислення 603550» («Числа», гл. 1, п. 2, 3, 46). Через деякий час знову за наказом Бога перелік населення було проведено повторно («Числа», гл. XXVI, п. 2, 4, 51). Метою переписів було обчислення «придатних для війни у Ізраїля». Цей матеріал не можна вважати цілком достовірним, можливо, в ньому відображені пізніші переписи для вирішення потреб економічного та військового характеру.

Зате сучасна наука підтверджує факт проведення перепису населення царем Давидом близько 973 р. до н. є., про який теж згадується в «Біблії» у другій книзі «Царств». Перепис тривав понад дев'ять місяців; результати показали, що «ізраїльтян було 800 000 мужів сильних, здатних

воювати, а іудеян 500 000» (Друга книга царств, гл. 24, п. 1,2, 8, 10).

Політико-економічне значення перепису населення очевидне. Давид створив міцну централізовану державу, об'єднавши під своєю владою Ізраїль та Іудею, зміцнив єдиний релігійний культ, сформував постійне військо, розгалужену систему державно-бюрократичного апарату із суддями, чиновниками, збирачами податків і данини, писцями та ін. Потреби держави зумовлювали розвиток емпіричних соціальних досліджень. Керували переписом населення воєначальники, а результати фіксувалися в списках. Біблія розповідає, що за проведення цього перепису Бог наслав на ізраїльтян морову язву, яка забрала життя 70 000 чоловік.

Цей факт, можливо, є наслідком реакції населення на проведення переписів як справи богопротивної. В Римській імперії, за часів Петра І в Росії подібні переписи також викликали протести, слухи про пришестя нечистої сили І т. п., провокували бунти, масові ухилення від реєстрації, втечі з місць проживання тощо.

У різних країнах з появою державності здійснюється реєстрація населення, особливо платоспроможного та здатного носити зброю. В одних країнах це мало поодинокий характер, в інших — вибірковий, але в ряді держав переписи проводилися регулярно, охоплювали різні вікові, майнові, етнічні групи населення. Так, у виданому в Китаї Атласі населення, складеному на основі перепису 1980 р., наводяться для порівняння демографічні дані переписів епохи західної ханської династії (206 р. до н. є.— 8 р. н. є.).

Ще до появи Афінської держави в Греції існувала досить досконала на ті часи система статистичного розрахунку прибутків громадян, що підтверджує реформа Солона 594 р. до н. є. На основі майнового цензу, тобто прибутків, виражених у кількості зерна, оливкової олії, вина і т. п., Солон розділяє громадян на чотири розряди: перший — пентакосіомедімни (п'ятисотмірники), які мали прибуток у 500 медімнів * сухих та рідких продуктів, другий — «вершники» (прибуток — 300 медімнів або здатних утримувати коня), третій — зевгіти (200 медімнів або наявність двох домашніх тварин), решта населення належала до групи під назвою «фетами». їм не дозволялось обіймати громадські посади, хоч і надавалося право вибирати посадових осіб і брати участь у суді.

Медімн — міра ємкості, місткості в 51, 84 л (вміщувала 40 кг

зерна).

У 509 р. до н. є. представник афінської рабовласницької демократії Клісфен здійснює радикальну реформу, внаслідок якої остаточно руйнується стара система організації суспільства за кровноспорідненими зв'язками і на зміну їй приходить територіальна спільність людей. Реформа знищила старий родовий розподіл, розколола родову знать, позбавивши її колишнього впливу на общину. Клісфен розбив територію на ЗО округів — тріттій. Три тріт-тії утворювали філу, а територіальні філи розподілялися на деми. В демах систематично складалися списки громадян, вівся облік майна. Внесення громадянина до списку контролювалося членами дема — демотами і членами вищої організації — «Радою п'ятисот». Демоти несли особисту відповідальність за достовірність списків і в разі помилки чи обману притягувалися до суду.

З прадавніх часів в Афінах вівся оригінальний облік новонароджених та померлих. Батьки дитини приносили до храму жриці Афіни міру хліба, а родичі померлого — міру ячменю.

Пізніше було заведено списки новонароджених. В окремі, особливі, списки вносилися молоді люди, які досягли 18-річного віку і здатні воювати, а з 20 років людина заносилася до списків повноправних громадян.

Багатий матеріал про соціальні обстеження дає історія Стародавнього Риму. Є історичні відомості, що населення Риму обчислювалося ще при легендарному Ромулі. В той час воно складалося з трьох племен — латинян, сабінян, етрусків, або так званих триб, кожна з яких налічувала в різні часи від 100 до 300 родів. Це були родові триби.

В VI ст. до н. є. давньоримський цар Сервій Туллій (правив у 578—534/533 рр. до н. є.) проводить грандіозну реформу, яка сприяла переходу до державності. Він замінює родозі триби на територіальні, а населення царства поділяє не за кровноспорідненими, а за майновими ознаками залежно від майнового цензу, який виражався в тодішній грошовій одиниці — ассі *.

Сервій Туллій був першим, хто ввів у практику цензи. Поняття «ценз» (лат. сепзео — роблю опис, перепис) у Стародавньому Римі означало перепис громадян та їхнього майна з метою визначення соціального, політичного, військового і податного статусу в суспільстві, а точніше — в державі, яка вже народжувалася.

* Асе — римська мідна монета вагою 327,45 г, знаходилася в обігу у вигляді брусків-злитків. Проіснувала до 217 р. н. є.

Сервій Туллій здійснює так звану центуріальну реформу, згідно з якою кожний соціальний клас, що визначався на основі майнового цензу, мусив виставляти визначену кількість військових загонів — центурій (сотень) і таку ж кількість голосів одержував у народних місцевих зборах — центуріатних коміціях. Ценз визначив п'ять класів, пролетарі! складали окрему, самостійну групу.

Із 193 центурій перший клас (майновий ценз не менше 100 тис. ассів) виставляв 98 центурій і стільки ж мав голосів у коміціях, другий клас (ценз 75 тис. ассів) — відповідно 22 і 22, третій (ценз 50 тис. ассів) — 20 і 22, четвертий (ценз 25 тис. ассів) — 22 центурії піхотинців, п'ятий клас (ценз—12,2—11 тис. ассів) —ЗО центурій легкоозброєних піхотинців, мав ЗО голосів. Найбідніші верстви населення, що не мали майна, були виділені в окрему групу — проле-таріїв (лат. ргоіез — нащадки, потомство), вони виставляли одну центурію, нестройову, мали лише один голос у народних зборах.

При Сервії Туллії велися списки новонароджених, неповнолітніх та померлих. З його іменем легенда пов'язує свято «ра^апаїїез», на яке збиралися всі жителі і кожен приносив із собою залежно від статі, віку (повнолітній, неповнолітній) монету відповідної вартості. За цими монетами визначалося, скільки дорослого населення (чоловіків, жінок) чи неповнолітніх є на цей час у державі. Це була періодична інформація, свого роду доповнення до цензів, оскільки вони спочатку поширювалися лише на доросле чоловіче населення.

З часів Сервія Туллія цензи проводяться раз у п'ять років, контроль за ними здійснювали царі, а з появою Римської республіки — консули. З 443 р. до н. є. вводиться посада цензора, в обов'язки якого входило не лише здійснення цензів, а й нагляд за мораллю, поведінкою, за складанням списків сенаторів і населення, розподілом за цен-туріями і трибами тощо.

На основі цих матеріалів визначалася податкова політика, структура, кількісний і якісний склад армії тощо. В республіканському Римі цензи поширювалися лише на вільних громадян — від патриціїв до плебеїв, пролетаріїв, а пізніше, в період імперії, в переписи включали рабів і цензи запровадили в усіх підкорених Римом країнах.

Статистичні матеріали мали настільки велике практичне значення для держави, що при імператорі Августі Ок-тавіані (63 р. до н. є. — 14 р. н. є.) було складено офіційний збірник «Вгеуіагішп ітрегіі» з- різноманітним статистичним матеріалом для потреб державної діяльності.

За часів правління Августа було проведено три цензи. Коло їх завдань розширилося. Цензи давали відомості про зростання кількості римських громадян за рахунок тих, хто одержав це громадянство в підкорених Римом землях. З 8 по 14 р. н. є. число римських громадян зросло на 11 %. У 4 р. н. є. після смерті царя Іудеї Ірода в країні спалахнуло повстання під час проведення перепису, метою якого було встановлення подушного та поземельного податку, який мав сплачуватись у римську казну.

Крім соціальних емпіричних обслідувань, таких цікавих з гносеологічної точки зору, в історії Стародавнього світу ми натрапляємо ще на одне явище, майже не досліджене в нашій літературі. Мова йде про проблеми, які сьогодні входять у предметну сферу соціології, соціальної психології, політології, управління та інших наук. У свій час ці проблеми не були спеціальним об'єктом емпіричного дослідження, а якщо й згадувались, то лише в контекстам загальних концепцій. Так, наприклад, принципи державного будівництва й управління ми подибуємо у багатьох філософів, ораторів, політичних та інших видатних діячів античності.

Антична історія містить безліч матеріалів про механізми державного управління, зокрема вміле використання принципів управління натовпом, масою, в тому числі методів маніпулювання, про знання соціальної психології га її врахування в державній діяльності, військовій справі тощо, де широко використовувалися традиції, соціальні цінності, престиж, авторитет, самолюбство для забезпечення функціонування соціальних інститутів з їх нормативами, санкціями, регулятивною діяльністю.

Август Октавіан, глибокий і обережний політик, прекрасно усвідомлюючи роль плебсу в політичному житті Риму, завжди слідував традиціям і, за словами історика Сві-тонія, «...перевершив усіх своїх попередників» забезпеченням «хліба та видовиськ» для вільних низів, без підтримки яких обійтися в політичній діяльності було неможливо.

Август також проводив політику, спрямовану на зростання чисельності своїх політичних прихильників, висуваючи на державні пости представників різноманітних соціальних верств Риму і підкорених йому народів, де поміркована політика з опорою на місцеві авторитетні кола населення сприяла підтримці Римського панування.

У Римській державі з її універсальною системою права та принципом «Хай згине світ, але торжествує закон» (бо світ не загине, коли є законність) юристи констатува-«и наявність пресингу з боку осіб, зацікавлених у незаг

конному, несправедливому, але вигідному для підсудного вироку, коли «...чесність ображає людей у ту хвилину, коли вона їм на шкоду» і де складаються такі ситуації, коли дуже «...важко... нестерпно боляче відмовити таємним проханням друзів підсудних і протистояти їх відвертим нападкам». Це зауваження римського письменника, політика, видатного судового оратора Плінія Молодшого (61 — близько 114 р. н. є.) актуальне і для новітніх часів, коли силовий тиск, «телефонне право», відкрите нехтування та зневажання закону було нормою тоталітарних режимів XX ст.

Пліній Молодший критикує політичні ігриська різних кіл щодо принципів голосування в народних зборах — коміціях, сенаті при розгляді судових справ. Ось як описує він сучасну йому систему виборів: «Ми, звичайно, при відкритому голосуванні перевершили розгнузданість народних сходок. Не дотримувався порядок виступів, не було шанобливого мовчання, не сиділи з гідністю на своїх місцях. З усіх боків^'безладні крики, всі вискакували зі своїми кандидатами, посередині цілий натовп, багато окремих груп — метушня непристойна. Так, відреклись ми від звичаїв батьків наших, коли велич і честь оберігалася загальним порядком і стриманим спокоєм. Живі ще старики, від них я чув про такий порядок при виборах: вигукувалось ім'я кандидата і наступало цілковите мовчання. Він сам говорив за себе, розгортав усе,своє життя... Сенат слухав його із суворістю цензорів. Тому люди достойні здобували верх частіше, ніж люди сильні.

Усе це виродилося з причин партійних пристрастей».

Надзвичайно цікава його характеристика психології індивіда та натовпу. Говорячи про психологічний стан оратора,. Пліній Молодший пише, що перед виступом слід мати на увазі, «...якщо сцена ширша, то й коло глядачів різноманітніше, але ми з повагою ставимося й до простих людей у брудних засмальцьованих тогах. Хіба ти не втрачаєш твердості і не занепадаєш духом, коли вважаєш, що твій початок не зустрічає схвалення? Гадаю, що це відбувається тому, що натовп від самої багаточисельності своєї набуває якогось великого колективного здорового глузду, і ті, у кого поосібно розсудку мало, опинившись усі разом, мають його в достатку».

Цікаво, що Пліній розглядає натовп дещо в іншому плані, ніж сучасна наука: тоді в юрбі люди розумнішали. Для Плінія натовп має потенціальні можливості облаго-родження, тоді як для сучасних характеристик натовпу переважають більш ниці властивості.

Що це? Порівняльний парадокс чи специфіка поведінки маси у різних суспільних системах — традиційних і но-вочасних?

Ці кілька прикладів показують, наскільки широкі можливості для дослідницької роботи соціологів, психологів та інших спеціалістів криє в собі антична історія. Адже кожна наука має свою передісторію. І тому поряд з протосоціо-логією має бути протопсихологія, протодемографія, соціальна протостатистика, протополітологія та ін.

Тут проблема полягає не просто у включенні різноманітних гносеологічних явищ і процесів в історію відповідних сучасних наук, не в необхідності відобразити Історичне в логічному (останнє в певній мірі реалізоване), а навпаки, спробувати осмислити специфіку пізнавального процесу в межах певної епохи без внесення більш пізніх і досконалих пізнавальних засобів.

Таке осмислення дасть змогу зрозуміти всю трагічність наслідків для подальшого розвитку наукового пізнання, яке було перерване на цілі століття і відродилося без генетичного зв'язку з минулим. Це стосується насамперед соціології, а також демографії, психології та ін.

Це ж можна сказати і про античну культуру в цілому. Адже її аналіз відбувається через сучасні критерії, тоді як «входження» в духовний світ минулого дуже важливе для розуміння сутності, духу античної цивілізації, яка за своїм змістом була- більш гуманною, ближчою до людини та природи, ніж промислова, науково-технічна чи технотронна епохи. Це не заклик назад, до Золотого віку, а органічна потреба та необхідність доповнити цінності сучасного світу тими елементами, які він у силу своєї специфіки створити не може.

Антична історія Греції та Риму дає багатий матеріал і для соціологічної науки.

Для соціології процеси становлення і розвитку суспільства та соціального знання — надзвичайно важливий об'єкт аналізу з точки зору утворення нових форм соціальних спільностей, зокрема класів, різноманітних соціальних інститутів, організацій, установ, збагачення системи.соціальних відносин та взаємодій, виникнення нових цінностей;, ціннісних орієнтацій, ідеалів, потреб, інтересів, критеріїв суспільного та особистісного престижу і т. д. Ці процеси мають і інший важливий аспект, пов'язаний з формуванням і розвитком емпіричних досліджень соціальних явищ і процесів. Власне, цей гносеологічний, пізнавальний аспект важливий саме для соціології, оскільки тут лежать її глибинні витоки, пов'язані із спостереженнями, обсліду-

ваннями, класифікацією, узагальненням емпіричних фактів, основою яких були різноманітні соціальні явища та "процеси, що включаються в поняття протосоціології. І не так вже важливо, що цей плідний досвід соціальних досліджень було пізніше втрачено, не використано в соціальній та політичній практиці, проігноровано або забуто.

Більш суттєве інше: це пізнання соціального та його набутки в минулому як гносеологічний досвід саме історія соціології включає в свою систему знання як невід'ємний складовий елемент власної структури, як спеціальну підсистему знання — протосоціологію.

Аналіз перших кроків емпіричних соціальних обслідувань в історії Стародавнього світу, особливо античній Греції та Римі, вказує на певну залежність їх розвитку від математичного знання того часу. Ця закономірність між рівнем математичного знання та можливістю його використання в процесі пізнання соціальних явищ, як побачимо далі, характерна і для новітнього історичного часу, починаючи десь з XVI—XVII ст. і аж до наших днів, коли більш динамічне математичне знання створює нові пізнавальні можливості для розвитку соціальних досліджень.

Вже перші переписи населення базувалися на використанні простих елементів математики на рівні арифметики. Водночас розвиток математичного знання, який привів до постановки проблеми аналізу «чистої» кількості (наприклад, спроба Піфагора та його учнів досліджувати число як безпредметний, абстрактний вираз кількості), з одного боку, містив у собі певний раціональний елемент, а з іншого — містифікував число і, врешті-решт, відбився на принципах підходу до вивчення дійсності. Відлуння цих принципів відчувається в «лінії Демокріта» і Платона в розумінні числа, кількості.

Піфагор та його послідовники розглядали число як головний принцип буття, оскільки, згідно з їхнім розумінням, якісний зміст речей зумовлюється відношенням і властивостями чисел: небо, людина — це числа, що містять ідею порядку. Число — перший зразок творення світу; воно є органом судження творця світу — Бога.

Вчення піфагорейців істотно вплинуло на Платона, який побачив джерело своїх «ідей» в «ідеальних числах піфагорейців», про що він сам пише в своїх працях «Фі-леб», «Тімей» та ін. З цього приводу В. Ф. Асмус зауважує: «Спорідненість» «ідей» Платона та «чисел» піфагорейців очевидна. «Ідеї» та «числа» — безтілесні прообрази пластичних тілесних типів речей, а також прообрази закономірності, згідно з. якою все відбувається у світі».

Містифіковане число Піфагора набувало у Левкіппа та Демокріта більш раціоналізованого значення, незалежно від волі богів та людей, як вираз порядку («стикання»), форми («устрій»), положення («поворот») тіл у просторі. «Демокріт неоднаково говорить про всі [чуттєво сприймані якості], а визначає одні [з них] величинами [атомів], другі — формами, треті — порядком і положенням [атомів]. Важке і легке Демокріт розрізнює за величиною».

Таким чином, демокрітівське розуміння природи числа, попри всі недоліки, спускало його з небес на землю, і число набувало статусу «громадянства» — явища земного. Саме в цій ролі число «працювало» в переписах і цензах античного суспільства Греції та Риму.

Історія античності свідчить, що з появою перших рабовласницьких суспільств, жорстким поділом праці на фізичну та розумову і перетворенням останньої в специфічну сферу діяльності змінюється і характер пізнання: від суто прагматичного, направленого на задоволення практичних потреб, пізнання набуває власної логіки розвитку, виробляє внутрішні потреби, які вже можна назвати пізнавальними. Власне, на цьому етапі виникає наукове самопізнання, формується гносеологія, а вірніше — її окремі елементи.

Пізнавальні потреби разом із соціальними зумовлюють появу перших спроб описування і фіксації за допомогою письма подій минулого й сучасного, їх осмислення, оцінки та аналізу.

Поступово все більшого значення набувають питання достовірності документів та історичних фактів, про які вони розповідають; виникають і розвиваються окремі принципи систематизації та описування історичних подій і фактів; з'являються перші спроби побудови історичної оповіді про минуле на основі раціонального переосмислення наявного матеріалу (міфів, епосу, легенд, подій, хронік тощо).

§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значення