Формування нового господарського механізму

Реконструкція народного господарства в Україні та всьо­му СРСР здійснювалася у роки першої п'ятирічки методами воєнно-комуністичного штурму. Інтенсивно формувалася су­воро централізована адміністративно-командна система кері-

вництва промисловістю. Вона майже не враховувала заінте­ресованості трудящих в піднесенні виробництва, а базувала­ся на примусі й страху працівника перед керівними посадовими особами.

Вже на початку першої п'ятирічки було взято курс на заміну трестівського госпрозрахунку, котрий у роки НЕПу охоплював сферу управління, господарським розрахунком без­посередньо в процесі виробництва. Трести з розрахункових об'єднань перетворювалися на органи технічного управлін­ня. Також кредитна реформа (1930) і реорганізація керів­ництва промисловістю (1932) завершили в основному перехід до адміністративно-командних методів управління.

Поступово запроваджувався принцип єдиноначальності, тобто персональної відповідальності керівників підприємств за виконання державних завдань.

«В організації управління виробництвом необхідно виходити з того, що адміністрація (директор) безпосередньо відповідає за виконання промфінплану і всіх виробничих завдань. Адміністрація керує як апаратом управління, так і всіма організаційно-техніч­ними процесами виробництва на підприємстві».

(КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів...).

Промислові підприємства УСРР майже цілком перейшли в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Новий гос­подарський механізм ґрунтувався на директивному плану­ванні, а не на економічних засадах. Радянські плани вважалися планами-директивами, а не планами-прогнозами.

Запровадження карткової системи постачання робітників та службовців звело нанівець матеріальні стимули до праці. Навіть кваліфіковані, високооплачувані робітники могли «ото­варювати» за картками не більше чверті своєї заробітної пла­ти. Натомість великі організаційні зусилля докладалися для налагодження морального стимулювання праці, головним чи­ном через організацію масового виробничого змагання, яке отримало назву «соціалістичного». Робітничий клас у своїй більшості готовий був миритися з нестатками, щоб якнай­швидше подолати економічну відсталість і наблизити «світле майбутнє». Тому заклик до прискорення темпів індустріалі­зації знаходив сприятливий грунт.

Факт: 3 ініціативи працівників двох донецьких шахт - «Цен­тральна» й «Північна» 31 січня 1929 р. було укладено перший у країні договір на соціалістичне змагання. Не­вдовзі майже на кожному підприємстві виникли ударні бригади, котрі змагалися між собою. Організаційна ста­дія налагодження змагання завершилася в травні 1929 p., коли ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів». Проголошувалося, що зма­гання не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Вже наприкінці 1929 р. цей рух охопив п'яту частину робітничого класу України.

Впровадження нової техніки на виробництві вимагало прискореної підготовки кадрів висококваліфікованих робіт­ників. Було розпочато підготовку кадрів безпосередньо на виробництві, використовуючи для цього наявні сили висо­кокваліфікованих працівників. Зокрема, вибійник горлівсь-кої шахти М.Ізотов започаткував так званий ізотовський рух по підвищенню кваліфікації молоді.

Заява Й.Сталіна в січні 1933 р. про дострокове виконан­ня першої п'ятирічки за 4 роки й 3 місяці була звичайнісінь­ким обманом. Навпаки, невмотивоване прискорення темпів індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної заінте­ресованості як у місті, так і на селі, повна дезорганізація виробництва внаслідок намагань побудувати економічно не­можливу господарську систему без товарно-грошових відно­син та ринку поставили країну перед катастрофою.

Це змусило Й.Сталіна обмежити політику воєнно-кому­ністичного штурму й відновити частково ринкові відносини. Вже на другу п'ятирічку (1933-1938 pp.) були запропоновані набагато менші середньорічні темпи промислового розвитку ^_ 13-14%. Посилилася увага до освоєння нової техніки, підго­товки кваліфікованих кадрів, ліквідації фінансових збитків, зниження собівартості продукції, які мали розв'язуватися знову ж таки методами змагання.

В другій половині 1935 р. було тимчасово скасовано гра­ничну межу у заробітках, що стимулювало підвищення про­дуктивності праці. Перехід від карткової системи розподілу товарів до вільного продажу їх за гроші створив можливість

витрачати додаткові заробітки. Це викликало розгортання стаханівського руху.

Факт: В нічну зміну з ЗО на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» у Кадіївці (тепер - м.Стаханов) О.Стаханов за допомогою двох кріпильників видобув 102 т вугілля при нормі 7 т (норма розраховувалася на роботу без кріпильників). Незабаром цей рекорд перевищили інші шах­тарі. Абсолютний рекорд установив М.Ізотов, який за допо­могою 12-ти кріпильників нарубав за зміну 607 т вугілля. Рекорди стахановців стали підставою для істотного підви­щення в 1936 р. норм виробітку і планових завдань. На більшості підприємств це призвело до перенапруження ви­робничого процесу та неминучих зривів, які розглядалися як саботаж або шкідництво. Вже наступного року замість очіку­ваного зростання виробництва почався його спад. У заробітній платі знову було відновлено її верхню межу. Посилилася де­зорганізація виробництва. Поширилася практика приписок, на підприємствах з'явилися «липові рекордсмени».

3. Будови перших п'ятирічок. Підсумки індустріалізації

Хоча соціальна ціна технічної реконструкції виявилася занадто високою, досягнення перших п'ятирічок усе ж таки були вагомими.

Факт: Серед 35 найбільших промислових об'єктів СРСР вар­тістю понад 100 млн. крб. кожний, в Україні розміщува­лося 12. До новобудов відносилися три металургійні заводи («Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь»), Дніпро-гес, «Дніпроалюміній», «Краммашбуд» і ХТЗ. Гігантами серед реконструйованих підприємств були Луганський па­ровозобудівний та ще чотири металургійні заводи. Реконструкція старих і зведення нових підприємств чор­ної металургії, а також вугледобувної промисловості вивели Україну на одне з перших місць у світі за рівнем розвитку цих галузей. Напередодні війни республіка за обсягом виплавки чавуну посідала друге місце в Європі (після Німеч­чини), за виробництвом сталі - третє (після Німеччини й Англії), а за видобутком вугілля - четверте місце у світі.

Центральні відомства, які поставили під свій контроль майже всю українську промисловість, взяли курс на створен­ня підприємств-монополістів у виробництві тієї чи іншої про­дукції. Так, Харківський тракторний завод (ХТЗ), який було побудовано за 18 місяців, випустив майже 17 тис. тракторів. Краматорський машинобудівний завод задовольняв потреби країни в устаткуванні для металургійної промисловості. Па­ровозобудівний завод у Луганську випускав паровозів більше, ніж усі заводи царської Росії, разом узяті. Запорізький завод «Комунар» став найбільшим у світі підприємством по вироб­ництву зернових комбайнів, а харківський завод «Серп і мо­лот» випускав молотарки складної конструкції у кількості, що забезпечувала потреби сільського господарства всього СРСР. Луганський та Горлівський заводи гірничого устатку­вання відіграли велику роль у технічній реконструкції вугіль­ної галузі Донбасу.

В Україні протягом 30-х pp. стало до ладу декілька по­тужних електростанцій. Гордістю вітчизняного енергетично­го будівництва була Дніпровська гідроелектростанція (ГЕС) в Запорожжі - найбільша на той час в Європі, яка дала пер­ший струм у травні 1932 р.

Важливим завданням індустріалізації України було на­лагодження виробництва азотних добрив із синтетичного аміаку, будівництво хімічних підприємств. У харчовій про­мисловості виникли нові галузі - маргаринова, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Практично заново в Україні створювалася легка промисловість. У великих містах з'яви­лися взуттєві й трикотажні фабрики.

Таким чином, протягом перших п'ятирічок за надзвичайно складних умов сталінського тоталітарного режиму трудящі України, виявили величезний трудовий героїзм, створили по­тужну індустріальну базу, яка вивела республіку на рівень економічно розвинутих країн світу. Так, 1940 року промис­ловий потенціал України збільшився в 7 разів у порівнянні з показниками 1913 року. За період індустріалізації Радянсь­кий Союз з п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, а Україна за виробничими потужностями зрівня­лася з Францією.

 

Індустріалізація викликала кардинальні зміни у струк­турі господарства. В першу чергу змінилося співвідношення між промисловістю і сільським господарством на користь першої. Однак внаслідок заниження цін на сільськогоспо­дарську сировину та відповідно завищених цін на продукцію промисловості, яка її переробляла, визначити питому вагу секторів економіки у створенні національного доходу прак­тично неможливо.

Також відбулися зміни в співвідношенні між великою й дрібною промисловістю. Зокрема питома вага великої про­мисловості у валовій продукції збільшилася з 68,7% в 1926 р. до 92,5 % у 1938 p., а за чисельністю робітників - відповідно з 43,2% до 83%.

Проте за блискучим фасадом індустріалізації радянсько­го типу крилися невтішні економічні результати.

Керівництво країни постійно наголошувало на прагненні сприяти гармонійному розвитку всіх республік СРСР, ліквідації фактичної економічної нерівності, що історично склалася між центром і національними районами. Однак вик­ликана економічною неефективністю господарювання хроні­чна нестача коштів змушувала директивні органи обирати найлегші та найефективніші варіанти розміщення продук­тивних сил. На практиці відтворювалися господарські струк­тури, що склалися до революції. Тому економіка України й за радянської влади була прив'язана до потреб центру, а роз­міщення промислових підприємств на її території не зазнало істотних змін. Як правило, промисловість розвивалася у ве­ликих містах і насамперед у Донецько-Придніпровському районі. Темпи індустріального розвитку інших районів Ук­раїни були набагато нижчими.

«... на Україні дуже нерівномірно відбувався географічний роз­поділ промисловості. Поряд із подальшим розширенням традицій­них промислових районів Донбасу та Придніпров'я тривав економічний застій на густозаселеному Правобережжі...».

(О.Субтельний. Україна: історія...).

Переважно зі стратегічних міркувань нові потужні ви­робництва вже в другій (1933-1937) і третій (1938-1942) п'я­тирічках у своїй більшості розгортались у східних регіонах

Радянського Союзу. Відповідно Україна отримувала порівня­но малі капіталовкладення. Так, з 4500 заводів, що будува­лися протягом другої п'ятирічки, лише 1000 знаходилися в УСРР. У наступній п'ятирічці з 3000 запланованих для буд­івництва заводів республіка отримала тільки 600.

Вражаючі темпи розвитку важкої промисловості супро­воджувалися незначним приростом легкої й харчової галу­зей, підривом основ сільського господарства. Індустріальні потужністі України були насамперед зорієнтовані тільки на первинну переробку сировини.

Суспільство витрачало величезні ресурси на виробництво засобів виробництва, тобто виготовлення обладнання для ви­робництва машин (група А). В той же час постійно відчував­ся дефіцит ресурсів для виробництва предметів споживання (група Б), що негативно відбивалося на добробуті людей.

Індустріалізація призвела до падіння життєвого рівня на­селення України. Бюрократичні методи директивного управ­ління остаточно засвідчили економічну неефективність радянської промисловості.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Позначте, яка подія з названих відбулася раніше?:

Проголошення курсу індустріалізації чи прийняття першого п'я­тирічного плану.

2. Назвіть найважливіші новобудови перших п'ятирічок в Україні.

3. В.Чубар, О.Стаханов - хто ці історичні особи? Середній рівень:

4. Вкажіть дату згортання НЕПу:

1921-1923 pp.; 1923-1924 pp.; 1927-1928 pp.

5. Позначте твердження, з якими ви згодні:

завдання першого п'ятирічного плану по основних показниках не були виконані;

плани першої п'ятирічки були виконані повністю і в строк; завдання першого п'ятирічного плану були виконані достроково - за 4 роки і 3 місяці.

6. Розкажіть про підсумки індустріалізації в Україні. Достатній рівень:

7. Охарактеризуйте основні ознаки адміністративно-командної си-

стеми управління промисловістю.

8. Поясніть причини появи соціалістичного змагання в роки пер­шої п'ятирічки.

9. Період соціалістичної реконструкції, названий Сталіним «вели­ким переломом», був, за визначенням українського історика С.Кульчицького, засобом «утвердження адміністративно-коман­дної системи тоталітарного типу».

Доберіть факти що підтверджують цей висновок. Високий рівень:

10. Спробуйте уявити собі, які риси вдачі були притаманні керів­
никові промислового підприємства часів перших п'ятирічок. Зма­
люйте його історичний портрет.

■ ■

§22. Колективізація та розселянювання України

«Завдяки масовій колективізації... самодіяльні ук­раїнські хлібороби стали колгоспниками..., підневільно виконували державні замовлення, а за «ударну працю» одержували символічну плату».

(В.І.Марочко. 1932-1933 pp.: голодомор в Україні: причини і наслідки).

О Проаналізуйте наслідки колективізації в Україні

1. Суть кооперування та колективізації сільського госпо­дарства

Одночасно з індустріалізацією промисловості ще більш кардинальні й драматичні зміни відбувалися у сільському господарстві України. Колективізація з її трагічними наслідка­ми стала однією з найжахливіших сторінок української історії.

Ідеологія більшовизму наголошувала, що будівництво соціалізму без ліквідації приватної власності на землю не­можливе, а отже, селянство рано чи пізно слід організувати в колективні господарства з повним чи частковим усуспільнен­ням засобів виробництва: комуни, артілі, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗ), радгоспи. Першу генеральну репети­цію по створенню колгоспів в Україні радянська влада про­вела під час громадянської війни у 1918-1920 pp. Однак такі

форми організації сільськогосподарського виробництва супе­речили природі селянина-одноосібника, який бажав працю­вати на своїй землі та бути господарем власної долі.

Новим підходом до організації селянських господарств у країні, яка будувала соціалізм, стали ідеї, висловлені В.Лені­ним у статті «Про кооперацію» (1923). Теоретик більшовиз­му тепер стверджував, що саме в кооперації слід шукати виважену міру поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави.

Пропонуючи розвивати кооперативну форму власності, Ленін робив фундаментальний висновок, що лад цивілізова­них кооператорів при спільній власності на засоби виробниц­тва - є лад соціалізму.

Кооператив як форма колективного виробництва у сере­довищі дрібних товаровиробників принципово відрізнявся від колгоспу, комуністичного за своєю природою, що виник шляхом колективізації, тобто відчуження засобів виробниц­тва. Колгосп міг існувати без товарно-грошових відносин, бо засоби виробництва були відчужені від виробника. Коо­ператив не міг існувати без ринку й товарно-грошових відно­син, а виробник у кооперативі залишався господарем і власником.

Із започаткуванням НЕПу в першій половині 1920-х pp. більшовицьке керівництво, замість спотворення колективі­зацією соціальної природи селянина-власника, почало ство­рювати умови для розгортання на селі кооперативного руху. Тим самим розв'язувалася проблема багатомільйонного се­лянства, яке охоче пішло на співробітництво з державою в творенні кооперативного ладу.

Проте Й.Сталін зі своїми однодумцями, спираючись на закладену у програмі партії комуністичну доктрину, розгля­дали кооперацію не як форму соціалістичної власності, а тільки як школу колективізму, в якій селяни мали «визрі­ти» до розуміння переваг колективізації. Кінцевою стадією розвитку кооперативного руху у СРСР, на думку генсека, мали стати колгоспи. Поєднання двох принципово різних за своєю природою типів колективних господарств, один з яких базу­вався на ринкових відносинах, а інший був елементом ко-

мандної економіки, у другій половині 1920 р. почало нав'я­зуватися сталінським керівництвом широкому партійному і громадянському загалу країни.

2. Поворот до суцільної колективізації

Суцільна колективізація, на думку Й.Сталіна, мала за­безпечити нерівноцінний обмін між містом і селом, полег­шити викачування сільськогосподарських ресурсів у державний бюджет для прискорення індустріалізації, ліквіду­вати заможне селянство - так званих «куркулів» - як «во­рогів радянської влади», поставити під повний контроль тоталітарної держави селянина-власника, змушеного стати найманим сільськогосподарським працівником, позбавлено­го знарядь виробництва, обмеженого в громадянських пра­вах, слухняного виконавця волі партійно-державної бюрократії.

На перших порах колективізація розглядалася як один із засобів розв'язання хлібозаготівельних криз. Згідно з рішеннями XV з'їзду ВКП(б) (грудень 1927 p.), селянський хліб пропонувалося отримати за допомогою «ножиць цін». Проте вже на початку 1928 р. почали застосовуватися «над­звичайні» силові заходи (включно до розкуркулювання) проти тих селян, які відмовлялися продавати хліб державі за низькими, невигідними для них цінами. Досвід ліквідації кризового становища із зернозаготівлями 1927-1929 pp. підказав Сталіну, що не так просто купувати у селян зерно за директивними цінами. Краще було б установити повний політичний та економічний контроль над селянством, ліквідувати ринок, і проблема заготівельних криз сама со­бою вичерпається, оскільки селянину нікуди буде подіти­ся.

В 1929 р., у розпал боротьби з «правою опозицією» в партії, яка виступала противником прискорення колективізації, Сталін та його підручні розпочали рішучу кампанію суціль­ної колективізації.

Серед ініціаторів форсування колективізації був також генеральний секретар КП(б) України С.Косіор, який наголо­шував на тому, що УСРР має достатню матеріально-технічну

базу для перетворень у сільському господарстві. Партійним керівництвом СРСР планувалося завершити суцільну колек­тивізацію в Україні восени 1931 або навесні 1932 р.

Звичайно, селяни-власники не виявляли навіть наймен­шого бажання відмовлятися від своїх господарств. Вони змушені були робити це тільки під загрозою їх неминучої ліквідації. Партійно-державний апарат навіть виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колек­тивізації у республіці. 24 лютого 1930 р. С.Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторгані-зацій, в якому містилася вказівка: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну - до осені 1930 p.». Отже, визначені постановою ЦК ВК(б) від 5 січня 1930 р. строки скорочувалися на рік-півтора.

Суцільна колективізація спочатку прийняла форму органі­зації артілей, що більше нагадували комуну, з усуспільнен­ням корів, дрібної худоби й птиці. Реакцією селян на такі брутальні дії з боку влади стали продаж або забій худоби, псування реманенту. В багатьох місцевостях України мали місце антиколгоспні та антирадянські виступи.

З метою виправлення становища, що склалося на селі,

2 березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й.Ста­ліна «Запаморочення від успіхів» і нову редакцію Примірно-го статуту сільгоспартілі. У статті засуджувалися «перегини» по відношенню до селянства, а відповідальність за них по­вністю перекладалася на місцевих керівників. Наголошува­лося на дотриманні принципу добровільності при утворенні колгоспів. Статут сільгоспартілі надавав колгоспникам пра­во мати корову, іншу живність, та головне, присадибну ділян­ку. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу

3 виправленнями партлінії в колгоспному русі», яка вимага­ла від місцевих парторганізацій усунути допущені помилки і зосередити увагу на господарському й організаційному зміцненні колективних господарств. Як покаже майбутнє, все це було тактичним ходом Сталіна з метою притупити невдо­волення селянства.

3. «Ліквідація куркульства як класу»

Більшовицьке керівництво, розпочинаючи колективіза­цію, прекрасно усвідомлювало, що найзапекліший опір бу­дуть чинити заможні селяни, так звані куркулі. Тому офіційна ідеологія зображувала їх як «ворогів радянської влади» та експлуататорів бідних селян. Ідея загострення класової бо­ротьби в умовах мирного будівництва соціалізму, яку вису­нув Сталін, мала сприяти успішному виконанню хлібозаготівлі та колективізації. Політико-економічне викорінювання «капіталістичних елементів» в українському селі, яку здійснювали сталінські поплічники, насправді підривало соц­іально-економічні підвалини нації - найбільш ефективні се­лянські господарства. Вони були основними виробниками продукції, а відтак ставали об'єктом «класової ненависті» з боку пролетарської держави.

Головним критерієм у визначенні куркуля був суб'єктив­ний більшовицький підхід - хто найбільше має на селі за­собів виробництва й використовує найману працю, той і є експлуататором. Оскільки багато куркульських родин було знищено під час громадянської війни, то заможними ставали ще недавно бідні селяни, які розбагатіли за роки НЕПу зав­дяки праці всіх членів родини, ощадливості та хазяйнови­тості. З метою успішного здійснення суцільної колективізації Сталін вирішив знищити весь цей прошарок селянства, до складу якого зарахували й тих селян, які опиралися усуспіль­ненню. При цьому статус незаможника аж ніяк не гаранту­вав безпеку противникам колективізації - їх оголошували «підкуркульниками» й піддавали репресіям.

Тиск держави на заможне селянство розпочався вже на початку 1928 p., коли з метою подолання хлібозаготівельної кризи на селянські господарства накладали конкретні зав­дання щодо продажу хліба по занижених цінах. Селян, які не виконували цих рішень, спочатку штрафували, а у разі повторної «неслухняності» продавали їхнє майно з торгів. Зокрема, в Україні навесні 1929 р. було розпродано майно 8 тис. таких господарств, оголошених куркульськими, а до кримінальної відповідальності притягнуто 1150 селян-влас-ників.

Відчувши на собі тиск тоталітарної державної машини, заможні господарі змушені були продавати своє майно й ху­добу, кидати землю і тікати до міста в пошуках роботи на новобудовах. Внаслідок цього кількість заможних господарств невпинно зменшувалася.

Прискорення колективізації остаточно вирішило долю за­можного селянства. 27 грудня 1929 р. на Всесоюзній конфе­ренції аграрників-марксистів Сталін оголосив завдання «ліквідації куркульства як класу». Відтепер на порядок ден­ний було поставлено питання: куди його подіти: висилати чи не висилати розкуркулені селянські сім'ї в райони, непри­датні для сільського господарства? При цьому куркульськи­ми вважалися всі найзаможніші у даному селі господарства, незалежно від того, мали чи не мали вони експлуататорські ознаки. Про вступ розкуркулених селян до колгоспу не мог­ло бути й мови.

Порядок розкуркулення визначався постановою ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективі­зації», згідно з якою, господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії.

До першої відносилися «учасники та організатори анти-радянських виступів і терористичних актів» (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольовані у в'язни­цях або таборах), до другої - ті, хто «здійснював менш ак­тивний опір» кампанії розкуркулювання (їх разом із сім'ями висилали в північні й східні райони СРСР), до третьої - роз­куркулені, що не чинили ніякого опору (вони одержували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних земель).

Списки куркулів з поділом на категорії мали складатися за рішеннями наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів та затверджуватися виконавчими комітетами. По суті кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою реп­ресій проти всього селянства.

Перша хвиля розкуркулювання в Україні прокотилася із середини січня до початку березня 1930 р. За той час було ліквідовано майже 72 тис. господарств, що становило 2,5% від загальної кількості селянських дворів.

 

Після визнання Й.Сталіним у березні того ж року адмін­істративного тиску на селян «перегином» і дозволу їм вихо­дити з колгоспів масштаби колективізації в Україні значно зменшилися. Вже восени у колгоспах залишилося менше тре­тини селян, в основному бідняків, так що вони знову стали незаможницькими. Тож перепочивши, доводилося знову на­сильницькими методами залучати середняків у колективні господарства.

Новий наступ розпочався з вересня 1930 р. Україна мала подвоїти рівень усуспільнення й протягом 1931 р. в основному завершити суцільну колективізацію головних сільськогоспо­дарських районів. Там, де вже відбулося розкуркулювання, треба було знову реалізувати гасло «ліквідації куркуля як класу» й відшуковувати нові жертви. «Ви можете арешто­вувати й висилати десятки і сотні тисяч куркулів», — по­вчав Сталін своїх поплічників на XVI з'їзді ВКП(б) у червні 1930 р. Уповноважені представники на місцях фанатично ви­конували вказівки вождя.

Зафіксовано багато випадків дикого свавілля місцевих активістів. Наприклад, у деяких селах до списків на розкур-кулення заносили всіх селян: бідняків, середняків і так зва­них куркулів. Часто забирали не лише землю та худобу, а й продукти харчування та речі особистого вжитку. Розкурку­лювання позбавляло селян засобів існування, призводило до масової безпритульності «куркульських дітей», до їхніх по­невірянь та голоду.

За роки колективізації, як зазначив у січні 1934 р. П.Пос-тишев, в Україні було офіційно розкуркулено понад 200 тис. селянських господарств, тобто майже кожне двадцяте под­вір'я в українському селі - шляхом продажу їх майна з торгів державою або через внесення цих господарств до списків роз-куркулених. Приблизно така ж кількість дворів розпалася з волі самих селян, які не скорилися новим порядкам і залишили село.

Таким чином, майже мільйон українських селян та членів їх родин, пограбованих тоталітарним режимом, у першій по­ловині 30-х років були виселені переважно до північних і східних районів СРСР. Значна частина цієї безправної кате-

гори населення, яка отримала назву «спецпереселенщв», у суворих кліматичних умовах, нерідко без їжі й притулку, гинула, особливо діти та люди похилого віку. Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продук­тивних господарів в УСРР. Про наслідки цієї втрати в еконо­мічному вимірі, не говорячи вже про людський, вказує той факт, що так званий куркульсько-середняцький сектор ви­робляв близько двох третин хліба дореволюційної України.

4. Занепад сільськогосподарського виробництва

Колективізація призвела до утвердження на селі команд­ної економіки шляхом одержавлення новоутворених сільгосп­артілей, знищення економічних стимулів до праці в селян. Тепер продрозкладка здійснювалася не індивідуально, як у роки громадянської війни, а колективно, у формі обов'язко­вих хлібопоставок колгоспами.

У теорії примушування селян вступати в колгоспи вва­жалося як перегин, а на практиці завдяки репресивним захо­дам влади колективізація розгорталася. Більшовицьке центральне керівництво через місцевих урядовців продовжу­вало методично за допомогою адміністративних й економіч­них заходів (через посилення оподаткування, погрози розкуркулення, обмеження землекористування тощо) тисну­ти на селян-одноосібників. Тому більшість з тих, хто зали­шився на селі, не мав іншого вибору, як податися до колгоспів, кількість яких з 1931 р. знову невпинно зростала. Факт: У постанові ЦК ВКП(б) від 2 серпня 1931 р. «Про тем­пи дальшої колективізації та завдання зміцнення кол­госпів» роз'яснювалося: суспільну колективізацію можна вважати в основному завершеною там, де 68-70% селянсь­ких господарств увійшло до колгоспів з охопленням не менш як 75-80% усієї посівної площі. Такі показники колективізації по всій Україні було досягнуто наприкінці 1932 р., а в степових і лівобережних районах республіки навіть на рік раніше.

Колективізація з року у рік супроводжувалася зменшен­ням валових зборів зернових культур в Україні. Так,

1931 p. вони становили 98% від рівня 1929 p., 1932 p. -відповідно лише 78,6%. Селяни масово забивали власну велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. їх поголів'я за 1928-1932 pp. зменшилося у більш ніж два рази. В ході колективізації була ліквідована мережа підприємств й організацій сільськогосподарської кооперації, яка успіш­но розвивалася протягом 20-х років.

У 1932 р. в містах було запроваджено паспортну систе­му. Селянам влада паспорти не видала з метою прикріплен­ня їх до землі, що стало своєрідним відродженням кріпосного права.

Єдиною мізерною поступкою держави для колгоспників стали присадибні ділянки. У громадському господарстві -колгоспі - люди мали працювати майже даром, за відсут­ності всякої мотивації до продуктивної праці. Головним обов'язком колгоспників ставало виконання держпоставок, які заздалегідь не визначалися. Ціни на сільськогосподарсь­ку продукцію, що передавалася в розпорядження держави, були занижені. До того ж інфляція взагалі робила їх сим­волічними. План колгоспам на здавання сільгосппродукції встановлювався максимально наближеним до зібраного урожаю. Після його виконання для розподілу за трудодня­ми, як правило, вже нічого не лишалося. Доводилося роз­раховувати лише на власні присадибні ділянки та домашню живність.

В умовах тоталітарного режиму зміни соціального скла­ду селянства проходили за трьома головними напрямками: знищення заможних верств; перетворення колгоспного селян­ства внаслідок насильницького примусового об'єднання селянських мас у колективні господарства в саму найчисель-нішу групу сільського населення; формування нових соціальних груп, які б відповідали потребам і запитам адмін­істративно-командної системи.

Таким чином, продуктивні сили сільського господар­ства України, зруйновані процесом колективізації, дедалі більше деградували внаслідок тих ненормальних відносин, які склалися між тоталітарною державою й колгоспами. Суцільна колективізація перетворила самодіяльних украї-

нських селян на підневільних кршаків-колгоспників, які мали слухняно виконувати різні державні замовлення, а сталінська політика «ліквідації куркульства як класу» знищила найбільш вправну і працьовиту частину українсь­кого селянства.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Вкажіть рік, у якому було проголошено курс на суцільну колек-

тивізацію: 1926 p.; 1927 p.; 1928 p.; 1929 p.

2. Кого називали «куркуль»?

3. Дайте відповідь. ТАК або НІ: Колгоспники мали паспорти?

Середній рівень:

4. Складіть план відповіді «Здійснення суцільної колективізації в Україні».

5. Якому з трьох типів господарств селяни УСРР віддавали перева­гу та який став переважати під час здійснення колективізації: товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), де усуспільнюва­лися лише основні земельні угіддя;

сільськогосподарська артіль (усуспільнювалися основні засоби ви­робництва та земельні угіддя);

комуна, де усуспільнення засобів виробництва доходило до мак­симуму.

6. Назвіть форми опору селянства України проти колективізації.
Достатній рівень:

7. Поясніть, що мала на меті замислена Сталіним суцільна колек­тивізація?

8. Охарактеризуйте політику, яка проводилася у кінці 20-х - на початку 30-х pp. щодо «куркулів».

9. Проаналізуйте методи, якими здійснювалася суцільна колекти-

візація в Україні. Високий рівень:

10. Спрямованість «соціалістичних перетворень» на селі була одна:
позбавити селянина почуття хазяїна-хлібороба і перетворити його
на політично безправного й економічно залежного найманого
виробника сільськогосподарської продукції в одержавлених кол­
госпах. Чи поділяєте ви це твердження?

Висловіть своє бачення соціалістичної реконструкції сільського господарства України.

11. «Дуже небагато колгоспів наважуються виправити іноді вже справді цілком безглузді вказівки якого-небудь нашого панівно­го органу», - зазначав у липні 1932 р. С.Косіор. Прокоментуйте цей вислів. Випадковим чи закономірним було таке становище у сільському господарстві?

§23. Голодомор 1932-1933 pp. в Україні

«Голод в Україні - не історична минувшина, а... соціально-економічна та морально-правова проблема, що за своїми демографічними наслідками є глобальною ка­тастрофою XX століття».

(В. Марочко. 1932-1933 pp.: голодомор в Україні: причини і наслідки).

О Пригадайте причини й масштаби голоду 1921-1923 pp.

•

1. Причини та передумови голодомору. «Закон про п'ять колосків» Голод 1932-1933 pp. був спричинений насильницькою суцільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Він був зумовлений широкомасштабними політичними і соціально-економічними експериментами більшовиків в УСРР, яка «мала служити колосальною лабораторією випробуван­ня нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Голод планувався заздалегідь сталінським керівництвом з ме­тою нищення в українському селянстві національної свідомості й приватновласницької психології, насильницького добуван­ня коштів на індустріалізацію. Отже, голод у республіці ви­ник не внаслідок стихійного лиха, а був свідомою акцією політичного керівництва СРСР проти українського народу.

Безпосередньою причиною голоду стала продрозкладка, яку більшовики повторно запровадили у січні 1928 р. Внаслі­док насильницьких методів хлібозаготівель українським се­лянам вже того року бракувало продовольства. Суцільна колективізація, розпочата 1929 p., призвела до різкого паді­ння продуктивності сільського господарства. Проте держава з року в рік у великих розмірах вимагала від дезорганізова­них колгоспів обов'язкових поставок сільгосппродукції. На­слідком цього стало різке погіршення матеріального становища колгоспників, яким на трудодні нічого не видава­ли у колгоспі. 1931 р. в українських селян вилучили весь хліб, у тому числі посівний фонд, що в підсумку становило 380 млн. пудів.

Після завершення хлібозаготівель у багатьох районах Ук­раїни спалахнув справленій голод. Однак продрозкладку Й.Сталін не збирався скасовувати або суттєво зменшити її розміри. Знекровлене такою політикою держави селянство навесні 1932 р. змогло засіяти тільки трохи більше половини наявних площ. Відповідно й урожай виявився набагато мен­шим за попередні роки (якщо в 1930 р. валовий збір зерна в УСРР становив 23 млн. т, то у 1932 - лише 13 млн.). Втім, і цієї кількості хліба було б достатньо, щоб убезпечити сільське населення республіки від голоду. Однак московське партійне керівництво продовжувало вимагати від України виконання чергового непомірного хлібозаготівельного плану.

Згідно з постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 6 липня 1932 p., продрозкладка з урожаю того року для УСРР визна­чалася в розмірі 356 млн. пудів, що явно була насильниць­кою для дедалі деградуючого сільського господарства

республіки.

Селянам нічого не залишалося, як вдатися до саботажу хлібозаготівель. Вони приховували справжні розміри врожаю, залишали зерно під час обмолоту у соломі, яке згодом забира­ли додому. Щоб нагодувати голодних дітей, жінки вночі зрізали ножицями колоски в полі. Такі явища у сільському госпо­дарстві України влітку 1932 р. набули масового характеру.

Замість того щоб відмовитися від порядків, які змушува­ли колгоспників красти по суті власну продукцію, Сталін зі

 

своїми поплічниками посилили репресії. 7 серпня 1932 р. було ухвалено власноручно написану генсеком постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і коопе­рації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Факт: Згідно з цим законодавчим актом, розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, а «за по­м'якшуючих обставин» позбавленням волі на термін не менше ніж 10 років. За сто грамів зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, селянин отримав цей драконівсь­кий акт «батька колгоспників», як офіційна пропаганда називала Сталіна. В нараді його охрестили «законом про п'ять колосків».

Одночасно розпочалися хлібозаготівлі урожаю 1932 р. Колгоспники не були заінтересовані в збиранні урожаю без втрат, бо він їм не належав. Наприклад, з Одещини до Нар-комзему УСРР районне начальство повідомляло: «Десятки гектарів скошеного хліба лежать у валках і псуються під дощем... З тракторної бригади заявляють: хай гине, все одно й це заберуть*. Отже, руйнування колгоспного виробництва продрозкладкою, котре тривало вже третій рік, проявилося насамперед у зростаючих втратах сільгосппродукції.

Зрозуміло, що таке невтішне становище позначилося не тільки на добробуті колгоспників, а і на заготівлях. Протя­гом серпня-жовтня 1932 р. з колгоспів й одноосібних госпо­дарств сталінським сатрапам удалося «викачати» тільки 132 млн. пудів хліба, що становило лише третину від запла­нованого в Москві.

Не всі місцеві керівники намагалися слухняно виконува­ти нереальні плани хлібозаготівель. Деякі з них, як це було в Оріхівському районі Дніпропетровської області, дозволяли колгоспникам залишати зерно для сівби та у страховий фонд, але будь-яка ініціатива жорстоко каралася сталінським керів­ництвом. Багатьох голів колгоспів, сільських рад, секретарів райкомів партії було засуджено або навіть розстріляно за не­виконання хлібозаготівельних планів.

Продрозкладка з урожаю 1932 р. зазнала краху не тільки в Україні, айв інших хлібовиробних регіонах СРСР: на Ку-

бані, Північному Кавказі, в Поволжі, на Курщині. Чим далі, тим швидше воєнно-комуністична політика сталінського режиму штовхала країну у безодню - до масового голоду.

2. Комісія В.Молотова в Україні. Наслідки голодомору

Московське керівництво чудово усвідомлювало, яке лихо насувалося на селянство. Але замість того щоб надати йому хоч яку-небудь допомогу, Сталін ще з більшим завзяттям про­довжував вимагати виконання плану хлібозаготівель в Ук­раїні.

Наприкінці жовтня 1932 р. Й.Сталін направив до Харко­ва хлібозаготівельну комісію з надзвичайними повноважен­нями на чолі з В.Молотовим, який на політбюро ЦК ВКП(б)У повідомив, що зобов'язання України зменшуються на 70 млн. пудів і встановлюється остаточний хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн. пудів. Виходило, що у селян треба було вилучити стільки ж, скільки було вже заготовлено із серпня до жовтня 1932 р. З боку партапарату невдача попередньої кампанії хлібозаготівель пояснювалася не відсутністю хліба, а нерішучими діями влади на місцях. Відтепер і присадибне господарство, яке давало якийсь харч колгоспнику, не ли­шалося поза увагою надзвичайної комісії. З метою погашен­ня натуральних штрафів мали конфісковуватися й не зернові їстівні припаси селян.

В своїй більшості партійний та комсомольський актив відразу сумлінно виконував наказ сталінських сатрапів. У пошуках зерна вони нишпорили по хатах, зривали підлоги, залазили в колодязі, забирали останній кусок хліба у вже опухлих від голоду людей. За допомогою армійських частин відбирали в голодуючих не тільки збіжжя, а й всі інші про­дукти харчування.

Таким шляхом комісії В.Молотова з 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. вдалося вилучити у селян України май­же 105 млн. пудів зерна, що в підсумку за всю заготівельну кампанію 1932 р. стоновило 261 млн. пудів. Однак і цього було недостатньо для виконання сталінського хлібозаготівель­ного плану.

Вже на початку 1933 р. майже повсюдно в Україні не

залишалося продовольчих запасів, а селянам треба було ще дожити до нового врожаю. Голодомор, який почав набувати масового характеру в 1932 р., досяг свого апогею саме взим­ку та навесні 1933 р.

Залишившись без харчів, люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з перемерзлою картоплею і капустою, собак, котів, щурів, навесні перейшли на жаб, слимаків, кро­пиву. Але це не допомагало нещасним дорослим, й особливо дітям, які вмирали від тяжких шлункових захворювань. Та­кож були зафіксовані численні випадки людожерства. Під час голодомору вимирали цілі села. Багато селян, покинув­ши домівки, намагалися знайти порятунок у містах. Тільки незначній кількості з них вдавалося вирватися з лещат голо­ду, більшість гинула по дорозі або навіть у самому місті від знесилення, заверталася назад міліцейськими нарядами. В той же час на сусідніх залізничних станціях зберігалися сотні тонн зерна під охороною червоноармійців. Тільки на початку літа 1933 р. держава почала надавати деяку допомогу знек­ровленому голодом українському селянству.

Сталін та його підручні були задоволені ходом хлібозаго­тівельної кампанії в Україні. Адже опір селянина-власника колгоспній системі було остаточно зламано, підірвано його сили у відстоюванні національних прагнень. Один з керів­ників хлібозаготівельної кампанії М.Хатаєвич у 1933 р. з гордістю заявляв:

«Між селянами і нашою владою точиться жорстока бороть­ба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Серед найвищих партійців, крім уже згаданого В.Моло­това, до організації голоду в Україні був безпосередньо при­четний Л.Каганович, який невдовзі прибув у республіку для посилення діяльності молотовської комісії, генеральний сек­ретар ЦК КП(б)У С.Косіор, голова Раднаркому УСРР В.Чу-бар. У січні 1933 р. Сталін направив в Україну ще одного сатрапа для «зміцнення керівництва ЦК КП(б)У» - секрета­ря ЦК ВКП(б) П.Постишева, наділивши його диктаторськи-

ми повноваженнями. У своїх виступах перед місцевими партійними й радянськими працівниками він вимагав «поса­довити дядечка на картопельку, а хліб здати державі - вклю­чаючи насіння...». Припинивши вивезення хліба з України, парторганізації тепер мали переключитися на створення на­сіннєвих фондів та підготовку весняної посівної кампанії. Як і раніше, застосовувалися випробувані методи хлібозаготівель для вилучення в селян зерна, що якимсь чином ще залиши­лось у них.

Замість того щоб бити на спалах, мобілізувати на допомо­гу голодуючим громадськість у Радянському Союзі й за кор­доном Сталін обрав шлях злочинного замовчування голодомору. В січні 1933 р. він заявив на пленумі ЦК ВКП(б):

«Ми, безперечно, добились того, що матеріальне стано­вище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік». Для тих же, хто наважився б заперечити йому, він погрозли­во додав: «У цьому можуть сумніватися хіба тільки запеклі вороги радянської влади».

Зрозуміло, що гласність у боротьбі з голодом 1932-1933 pp. означала б визнання факту економічної катастрофи, викли­каної експериментом з форсуванням темпів індустріалізації, колективізації, примусовими хлібозаготівлями, що в підсум­ку підривало авторитет СРСР у світі, дискредитувало радянсь­ку систему.

Отже, наявність голодомору в країні сталінський режим рішуче заперечував. У засобах масової інформації навіть і натяку не було на його існування. Всі пропозиції про допо­могу з-за кордону уряд відкидав, підкреслюючи при цьому, що розмови про голод навмисно поширюють вороги Радянсь­кого Союзу. Громадськості на Заході важко було повірити, що в Україні можуть бути мільйони голодуючих у той час, коли СРСР вивозить зерно за кордон. Уряди західноєвро­пейських країн усе ж таки мали достовірну інформацію про масову загибель людей у Радянському Союзі від голоду, од­нак вони не бажали йти на псування відносин зі сталінсь­ким режимом.

Тільки наприкінці 1980-х pp. вітчизняні науковці та гро­мадськість заговорили про жахливі сторінки історії, пов'я-

 

зані з колективізацією і голодомором 1932-1933 pp. А до того часу жодної згадки про голодомор у радянській історіографії й пресі не було.

Дослідники ще і досі належним чином не виявили еконо­мічних, демографічних, соціально-психологічних та мораль­но-етичних наслідків голоду в Україні. Здебільшого історики займалися підрахунками кількості його жертв, але вони ви­ходять за межі лише демографічних втрат населення.

Факт: За оцінкою історика С.Кульчицького, прямі втрати від голоду 1932-1933 pp. в Україні коливаються від 3 до 3,5 млн. чол., а з урахуванням народжуваності вони ся­гають - від 4,5 до 5 млн. Інший відомий дослідник - Ро­берт Конквест - у своїй книзі «Жнива скорботи» вказує, що від голоду в Україні померло 5 млн. чол., а за її межа­ми - ще 2 млн.

Проте всі дослідники голодомору погоджуються з тим фак­том, що організований сталінізмом геноцид українського на­роду на початку 30-х pp. за своїми масштабами й наслідками був одним з найжахливіших і найжорстокіших злочинів в історії людства.

3. Завершення колективізації

Катастрофічний стан сільського господарства в Україні, що склався на початку 30-х pp., змусив насамперед Сталіна відмовитися від прискорених темпів колективізації. Поворот в економічній політиці на селі характеризувався насамперед скасуванням продрозкладки.

У січні 1933 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили поста­нову «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами».

Тепер після виконання державних поставок колгоспни­ки й одноосібники мали можливість реалізувати за цінами вільного ринку надлишки виробленої продукції. В колгос­пах формувалися бригади з постійним складом працівників, за ними закріплювалися машини, реманент, робоча худоба на весь виробничий сезон, у рільничих бригадах з'явилася ланка як форма організації праці всередині бригади. Запро-

ваджувалася індивідуальна і дрібногрупова (ланкова) про­гресивно-відрядна оплата праці. Такі заходи сприяли орган­ізованості в роботі селян, їх заінтересованості в розширенні посівних площ, ліквідації знеособлювання в оцінці їхньої праці.

Одночасно держава зміцнювала матеріально-технічну базу сільського господарства з допомогою організації машинно-тракторних станцій (МТС). Наприкінці другої п'ятирічки у республіці діяло 958 МТС, які обслуговували майже 27 тис. колгоспів (98% загальної кількості). Застосування машин давало можливість широко запроваджувати агротехнічні за­ходи. Проте за відсутності належного технічного рівня більшості механізаторів трактори й комбайни часто виходи­ли з ладу, що негативно позначалося на продуктивності праці.

Політвідділи МТС та радгоспів з метою демонстрації ефек­тивності колгоспної системи організували змагання в сільсько­му господарстві. Так, трактористка Старобешівської МТС на Донеччині П.Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змаган­ня тракторних бригад, а ланкова колгоспу села Старосілля на Київщині М.Демченко - п'ятисотенниць, зобов'язавшись виростити врожай цукрових буряків у 500 ц з гектара. Втім, великого впливу на стан сільського господарства успіхи небагатьох ентузіастів справити не могли.

І все ж таки організаційне зміцнення колгоспів, надана їм відчутна допомога кадрами й технікою сприяли подолан­ню продовольчої кризи, збільшенню валових зборів зерна.

В 1934 р. у містах було скасовано карткову систему роз­поділу харчових продуктів. Наприкінці другої п'ятирічки колгоспи України об'єднували 96,1% селянських господарств та 99,7% посівних площ. Зростали кількісні показники по­стачання хліба державі (якщо в 1933 р. з України надійшло 317 млн. пудів зерна, то у 1940 р. - 576 млн.).

Став дещо підвищуватися добробут селян, які поступово звикали до колгоспної системи, яка і далі нещадно експлуа­тувала їх. Зокрема, натуральна плата колгоспників станови­ла в той час лише 12-15% заробленого.

Отже, перебудова сільського господарства «по-сталінсь-ки» - суцільна колективізація за допомогою воєнно-комун-

О 1-157

'г⁸ 225

істичних методів - мала жахливі наслідки для селянства України. Накладена на колгоспи безмірна продрозкладка, жорстока регламентація господарської діяльності колгосп­ників, зведення їх ролі до статусу підневільних працівників призвели до глибокої руйнації продуктивних сил українсь­кого села та врешті-решт - до спланованого голодомору у 1932-1933 pp.

Лише після припинення застосування сталінським кер­івництвом воєнно-комуністичних методів в управлінні сільським господарством колгоспи почали із середини 30-х років поступово виходити з кризи, залишаючись і надалі невід'ємним елементом командно-адміністративної економ­іки. Масове насадження колективних господарств обумови­ло появу нового соціального типу на селі - колгоспника -головного виробника сільськогосподарської продукції, зайня­того перевалено малокваліфікованою фізичною працею.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Назвіть дату голодомору.

2. Які регіони України найбільше постраждали від голоду?

3. С.Косіор, В.Молотов - хто ці історичні діячі? Середній рівень:

4.Розкажіть про розвиток колгоспного будівництва у другій поло­вині 30-х pp.

5. Вкажіть основну, на ваш погляд, причину голоду.

6. Що вам відомо про «закон про п'ять колосків»? Достатній рівень:

7. Проаналізуйте позицію, яку займали керівні діячі України щодо

голоду 1932-1933 pp.?

8. Охарактеризуйте наслідки голоду 1932-1933 pp. в Україні.

9. Як ви вважаєте, чому сталінський режим рішуче заперечував
наявність голодомору в Україні?

Високий рівень:

10. Більшість дослідників називає голодомор 1932-1933 pp. актом геноциду проти українського селянства. Чи поділяєте ви цю точ­ку зору? Висловіть своє бачення цієї проблеми.

11. Дайте історичний коментар заяві М.Хатаєвича, яка подається у тексті теми.

§24. Громадсько-політичне життя

«... Поява тоталітарного режиму була історично не­минучою в умовах комуністичної революції, ліквідація приватної власності на засоби виробництва позбави­ла суспільство природної самоорганізації. Нервовим центром такого суспільства стала комуністична партія, яка за допомогою створених нею різноманітних організацій підмінила собою всі попередні суспільні структури...».

(С.Кульчицький)

Як ви вважаєте, чому історично неминучою була поява тоталі-• тарного режиму?

1. Зміни в соціальному складі населення. Соціальні дефор­мації

Громадсько-політичне життя України наприкінці 20-х -у 30-ті pp. розвивалося в умовах кардинальних змін у соціаль­но-економічній сфері й завершення формування тоталітарно­го сталінського режиму в СРСР.

За роки інтенсивної індустріалізації та колективізації на­самперед змінилася соціальна структура населення. Замість соціальних груп і категорій громадян, що проживали на по­чатку 20-х pp. в Україні, наприкінці 30-х pp. сформувалося два основних класи - робітництво й селянство. Так, за яких-небудь 12 років перших п'ятирічок чисельність робітників зрос­ла з 1 млн. 770 тис. чол. до 4 млн. 578 тис, або у 2,6 рази. Робітничий клас поповнювався різними соціальними групами населення, але найбільше - селянством. Проте останнє в своїй більшості не мало відповідної професійної підготовки, було малокваліфікованими робітниками і змушене працювати на виробництві, де вимагалася важка фізична робота. Це затри­мувало зростання кваліфікації робітників у цілому.

У дореволюційний період робітничий клас України по­повнювався за національною ознакою в основному за раху­нок росіян та представників інших народів. У 20-30-х pp. радянська політика індустріалізації проводилася в таких величезних масштабах, що на всій території СРСР виникла

 

загальна нестача робочої сили. Тепер промислові підприєм­ства України поповнювалися переважно українськими робіт­никами. Відповідно зріс відсоток українців серед пролетаріату. Якщо у 1926 р. вони становили лише 6% робітників, то в 1939 р. - майже 30%.

З початком індустріалізації бурхливо розвивалися міста. У 1926-1939 pp. чисельність міських жителів радянської Ук­раїни подвоїлася й досягла третини населення республіки. Міста, особливо великі, зростали також за рахунок українсь­кого населення. Якщо в 1920 р. українці становили 32% міського населення й переважно мешкали у невеличких містах, то в 1939 р. - вже 58%, причому переважна їхня частина переселилася до великих промислових центрів, на­самперед таких, як Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Сталіно (Донецьк) та ін.

Різкий приплив нових мешканців створив у містах до­сить важкі умови їх існування й загострив дефіцит житла. До того ж переміщення великої кількості селян до міських центрів супроводжувалося болісною ломкою їх звичного спо­собу життя, психології, втратою столітніх традицій землеро-ба-власника. Проте, яким би не було тяжким становище колишніх селян у місті, все ж воно було кращим, ніж життя тих, хто залишився на селі.

Соціальні зрушення, що відбувалися в середовищі самого селянства, привели до кардинальних змін - появі зовні єди­ної соціальної верстви - колгоспного селянства. Напередодні війни воно становило половину населення республіки.

Сталінська колективізація з її жахливими наслідками -розкуркуленням, репресіями, голодомором - знищила мільйо­ни сільських трудівників, найбільш здібних і заповзятливих господарів на землі. Сотні тисяч селян були виселені за межі України - у північні й східні райони СРСР, розійшлися по містах та новобудовах. Усе це призвело до відчутного змен­шення чисельності сільського населення, порушення традиц­ійних норм і звичаїв життя селянина.

Водночас відбувалося значне зростання адміністративно­го апарату. За роки перших п'ятирічок кількість службовців збільшилася в 3,6 рази (з 549 тис. до 2 млн. чол.). Понад

чверть з них становила інтелігенція - фахівці з вищою або середньою спеціальною освітою, які професійно займалися озумовою працею у сфері народного господарства, освіти, ауки, культури. Проте бракувало спеціалістів вищого рівня правління, спроможних керувати величезними новобудова-и й цілими галузями народного господарства.

Розвиток промисловості та сільського господарства, а та­кож репресії проти керівників-фахівців з дореволюційним стажем сприяли висуванню рядових робітників і селян на керівні посади, відкривали перед ними двері вищих та се­редніх навчальних закладів.

Радянські керівники весь час трубили про побудову в Радянському Союзі суспільства, вільного від експлуатації людини людиною. Проте у дійсності, знищивши соціальну піраміду дореволюційного суспільства, верхівка більшовиць­кої партії на чолі із Сталіним створила новий правлячий клас - номенклатуру партійно-державного й господарського апарату, яка була забезпечена всілякими матеріальними бла­гами і привілеями і ще більш інтенсивно, ніж за царизму, почала експлуатувати трудящих.