Масові репресіїв Україні та їх жертви

Однією із сутнісних ознак сталінського тоталітарного ре­жиму був масовий терор проти власного народу.

Комуністично-більшовицька ідеологія проголошувала насилля як один з методів поступу суспільства до настання «ери світлого майбутнього». Без репресій проти всіляких «во­рогів народу», «експлуататорів», «шкідників», «диверсантів»,

на яких можна було списати всі прорахунки у будівництві соціалізму, більшовицький режим взагалі втрачав будь-який сенс свого існування.

Репресії мали на меті знищення справжніх і потенцій­них противників режиму, створення атмосфери страху й аб­солютної покори, остаточного утвердження режиму особистої влади Сталіна, диктаторською за своєю природою та культу його особи.

Вже наприкінці 20-х pp. репресії, як і під час громадянсь­кої війни, набувають особливого розмаху. Для їх теоретично­го обґрунтування Сталін висунув лжетеорію «про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства». У той же час, намагаючись перетворити рес­публіки у безправні адміністративні одиниці Радянського Союзу, повністю викорінити будь-які прагнення до автоном­ності, «вождь» також стверджував про наявність у радянсь­ких республіках «повзучих» націоналістичних ухилів.

Відповідно до цього, ідеологічна машина тоталітарної держави розгорнула широку кампанію з метою створити особ­ливу атмосферу нещадної боротьби з «ворогами народу». В засобах масової інформації повністю фігурували сфабрико­вані слідчими справи про злочинні дії «ворогів народу», «агентів імперіалізму», підривну й терористичну діяльність різних «центрів», шкідництво на виробництві, в армії, дер­жавних установах, наукових закладах. Партійні органи організовували мітинги за участі тисяч громадян з метою всенародного засудження дій виявлених «ворогів народу», схвалення смертних вироків.

Перша хвиля масового терору в Україні прокотилася у 1928-1931 pp. В 1928 р. було сфабриковано так звану «Шах­тинську справу» над інженерно-технічними працівниками Донбасу, які були засуджені за вигаданими звинуваченнями у шкідництві. Реальними ж причинами хаосу та аварій на виробництві, невиконання планів стали штучне форсування індустріалізації, некомпетентне втручання партійного керів­ництва, поява десятків тисяч малокваліфікованих робітників, впровадження нової складної техніки, для обслуговування якої вимагався відповідно підготовлений персонал. Сталін ви-

користав цю справу для обґрунтування необхідності бороть­би з ворогами, які перешкоджають соціалістичному будів­ництву.

Наступною жертвою «вождя всіх народів» проти опо­зиції в Україні стала стара українська інтелігенція, особ­ливо ті її представники, які були безпосередніми учасниками Української революції, а також видатні діячі науки і культури. У липні 1929 р. Державне політичне управління (ДПУ) почало арештовувати відомих українсь­ких науковців, літераторів й інших представників інтелі­генції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволен­ня України» (СВУ). Навесні 1930 р. в Харкові відбувся су­довий процес над 45-ма «членами СВУ». На лаву підсудних потрапили академіки С.Єфремов та М.Слабченко, історик О.Гермайзе, філолог Г.Голоскевич, письменниця Л.Стариць-ка-Черняхівська, члени уряду УНР В.Чеховський і А.Ні-ковський й ін. Цим людям приписувалася підпільна діяльність з метою відокремлення України від СРСР, вбив­ства Сталіна та його соратників, агітації серед селянства проти колективізації. Зрозуміло, що справу СВУ було по­вністю сфабриковано каральними органами, а підсудні були просто українськими патріотами, які брали активну участь у національно-культурному відродженні. Метою процесу стало обґрунтування переслідування української національ­но свідомої інтелігенції, компрометація політики україні­зації. Звинувачених було засуджено до різних строків ув'язнення, а згодом всі вони загинули в таборах.

Процес СВУ став сигналом до знищення Української ав­токефальної православної церкви (УАПЦ) і насамперед кадрів Всеукраїнської Академії наук. Відразу після процесу, на яко­му було засуджено декілька членів Академії, уряд почав закривати її секції й виганяти з них багатьох учених - так званих буржуазних націоналістів. У 1931 р. дійшла черга до арешту М.Грушевського, а установи, якими він керував, було розігнано. Академіка було звинувачено як керівника ще однієї сфабрикованої організації - «Українського національного цен­тру». Згодом він був звільнений з під арешту. Проте в листо-

паді 1934 р. у Кисловодську під час хірургічної операції по­мер (вважають, що його було таким чином вбито, за завдан­ням ДПУ).

Друга хвиля масових репресій в Україні припала на 1932-1935 pp., коли сталінізмом було організовано голодо­мор українського селянства та терор проти членів більшо­вицької партії - тих, хто був незгодний з політикою Сталіна й зневірився у комуністичних ідеалах, усвідомивши суть і наслідки голодомору. Якщо в цілому у СРСР апогей сталі­нських чисток припав на 1937-1938 pp., то в Україні масові репресії проти партійних діячів розгорнулися набагато ран­іше - у 1933 р.

За новою версією Сталіна, головною небезпекою для ра­дянського ладу в Україні тепер був не російський шовінізм, а український націоналізм, який посилився завдяки підтримці з боку куркулів. Тим самим відкривався шлях до пересліду­вання українських комуністів, пов'язаних з політикою ук­раїнізації.

Вже у січні 1933 р. в УСРР прибули сталінський посла­нець П.Постишев та новий голова ДПУ В.Балицький. Разом з ними партійно-державний апарат України поповнили ти­сячі російських функціонерів, які спільними зусиллями орган­ізували масовий терор проти українізаторів. Звинувачений у національному ухилі народний комісар освіти М.Скрипник 7 липня покінчив життя самогубством. Трохи раніше 13 трав­ня так само вчинив письменник М.Хвильовий. Було викрито багато «контрреволюційних організацій». Серед них «Україн­ська військова організація» (УВО), «Польська організація військова», «Блок українських націоналістичних партій».

Ще більш активно посилилася боротьба з «ворогами на­роду», «націоналістами» після вбивства 1 грудня 1934 р. в Ленінграді С.Кірова - авторитетного діяча більшовицької партії. Цим убивством сталінське керівництво скористалося для подальшого нагнітання істерії у країні, розправи над ре­альними і потенційними противниками режиму. Цього ж дня були запроваджені Надзвичайні комісії військової колегії Верховного суду СРСР (так звані «трійки», які складалися з трьох чоловік). Відтепер справи, пов'язані з тероризмом, роз-

 

глядалися не більше 10 днів, без прокурора й адвоката, вине­сені вироки оскарженню чи скасуванню не підлягали. Фак­тично кожний, хто потрапляв до органів НКВС, міг бути звинувачений у тероризмі. Вже в середині грудня у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» були засуджені до розстрілу 28 представників творчої та на­укової інтелігенції.

В 1935 р. стало відомо про викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру» й інших «національно-терористич­них» організацій. Наступного року були сфабриковані справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократич-ної партії» тощо.

Розгорнуті у 30-ті pp. в Україні масові репресії досягли не­бачених раніше розмірів у 1937-1938 pp. (так званий Великий терор). Вони охопили всі категорії населення: представників партійного і державного апарату, науковців, митців, літераторів, військових, робітників та селян. Дійшло до того, що почалося винищування і тих провідних діячів партії й держави, які були самі замішані у масових репресіях. Сталін вирішив ліквідувати представників «старої більшовицької гвардії», яка потенційно могла скласти йому опозицію, замінивши їх новою бюрокра­тією, повністю залежної від волі «вождя».

Виконуючи вказівки Сталіна, каральні органи в 1937 р. знищили майже всю верхівку ЦК КП(б)У та РНК УРСР. Се­ред репресованих були такі відомі діячі, як Е.Квірінг, Х.Ра-ковський, П.Любченко, Ю.Коцюбинський, Ю.Медведев. Не врятувалися й вірні прислужники Сталіна, організатори реп­ресій попередніх років - П. Постишев, В.Балицький, С.Косіор, В.Чубар, В.Затонський.

Факт: У підсумку із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було знищено 100. З 11 членів політбюро загину­ло 10, а з 5 кандидатів у його члени - 4. За п'ять років, з 1933 до 1938 p., кількісний склад КП(б)У зменшився на 266 тис. чол., тобто майже наполовину. Репресії не припинилися й після того, як у січні 1938 р. партійну організацію республіки очолив М.Хрущов.

Одночасно не менш відчутного удару було завдано військо-

вим кадрам (всього в СРСР піддано репресіям більше 40 тис. офіцерів робітничо-селянської Червоної армії).

В Україні протягом червня 1937 - жовтня 1938 р. заги­нули сотні командирів та політпрацівників, серед них понад 150 офіцерів вищого командного складу. Зокрема, були за­арештовані й розстріляні командуючі військами Київського і Харківського військових округів Й.Якір й І.Дубовий, відомі воєначальники - Б.Думенко, І.Федько, Є.Ковтюх, І.Гарка­вий та ін. Репресії спричинили гостру нестачу професійно підготовлених кадрів в армії, що стало однією з основних причин поразок Червоної армії у 1941 р.

Отже, сталінський терор був тотальним й охоплював усі верстви населення. В суспільстві ширилися доноси, накле­пи, взаємна підозрілість і страх, танула віра людей у добро та справедливість. Завдяки масовим репресіям було фізично знищено найбільш активну й інтелектуальну частину україн­ської нації, спричинено моральне розтління тих, кого омину­ла трагічна доля. Поряд з високими ідеалами, які прагнули втілити в життя мільйони трудящих, співіснували жор­стокість, насилля, соціальна незахищеність, сплановані вер­хівкою більшовицької партії. Відомим зразком сталінського цинізму стала його крилата фраза, сказана під час терору 30-х pp.: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Перевір себе Початковий рівень:

1. Назвіть основні соціальні верстви українського суспільства, які сформувалися на кінець 30-х років.

2. Вкажіть рік, в якому було прийнято «український варіант сталін-

ської конституції».

3. Позначте назву, що отримала Радянська Україна у 30-ті роки,
після прийняття Основного закону:

УСРР; УРРС; УРСР. Середній рівень:

4. Складіть план відповіді «Масові репресії в Україні».

5. Розкажіть про соціальні деформації українського суспільства у 30-ті роки.

6. Назвіть основні положення Конституції - Основного закону Ук­раїни.

 

Достатній рівень:

7. Проаналізуйте основні етапи масового терору в Україні у 30-ті роки.

8. Дайте визначення терміна «номенклатура».

9. Поясніть, як ви розумієте вислів «український варіант сталінсь-

кої конституції». Високий рівень:

10. Репресії, терор стають характерними ознаками суспільно-полі­тичного життя у 30-ті роки. Назвіть основні причини репресій? Яку мету вони переслідували? Висловіть своє бачення цієї про­блеми.

11. Як ви вважаєте, чому у 30-ті роки була прийнята нова Консти­туція? Дайте історичний коментар основним положенням Ос­новного закону республіки.

§25. Стан культури в Україні у 30-ті pp.

«У галузі культури відбуваються загальна уніфікація й цілковита ідеологізація.... Держава повсякчас і по­всюдно втручається в справи і творчість діячів куль­тури, визначає їм «соціальні замовлення», безцеремонно «повчає», «наставляє», стежить за кожним кроком. Усе це відбувається одночасно з фізичними і моральни­ми репресіями у відношенні до інтелігенції, винищен­ням культурного генофонду...».

(Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки).

О Висловіть своє бачення культурних процесів в Україні у 30-ті • роки.

1. Становище в галузі освіти

Розвиток освіти, науки та культури в СРСР у 30-ті pp. відбувався під тотальним ідеологічним контролем більшови­цької партії, яка втілювала в життя програму так званої «куль­турної революції». її основним змістом було утвердження марксистського світогляду, що вважався єдино правильним і

вірним на шляху будівництва соціалізму. Виходячи з цього, тоталітарний сталінський режим монополізував право на істи­ну, наклав ідеологічні штампи на всі сфери культурного життя суспільства, нав'язав йому надзвичайно убоге розуміння куль­тури з метою обслуговування власних політичних цілей.

Формування нової генерації людей з комуністичним світо­глядом мала здійснювати система народної освіти. Одним з першочергових завдань стало завершення протягом перших п'ятирічок кампанії ліквідації неписьменності дорослих, роз­почату відразу після остаточного утвердження радянської вла­ди в Україні. У 1930 р. кількість учнів лікнепівських шкіл у республіці досягла 1,5 млн. чол., через два роки вона ще збільшилася на 700 тис. чол. Одночасно за парти сіли й мільйо­ни малописьменних. Напередодні війни масова неписьменність серед працездатного населення в УРСР, за офіційними дани­ми, була в основному ліквідована. Згідно з переписом 1939 p., лише 15% дорослого населення залишалося ще неписьмен­ними. Однак слід враховувати, що рівень грамотності чима­лої кількості дорослих був надто низьким, який часто зводився до вміння ставити підпис та елементарної лічби.

На початку 30-х pp. партія у сфері народної освіти розпо­чала масову кампанію під назвою «всенародний похід за за­гальне навчання (всеобуч)». 25 липня 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов'язкове навчання», згідно з якою започатковувалося чотирикласне навчання. Для цього держава збільшувала асигнування на шкільну освіту, розширювала підготовку вчителів.

Внаслідок вжитих заходів у 1933 р. в Україні працювало 21,7 тис. шкіл, у яких навчалися близько 4,5 млн учнів. Завдяки політиці українізації переважна більшість дітей відвідувала українські школи. Разом з тим 400 тис. їх навча­лися в школах національних меншин, що проживали в Ук­раїні.

Проте у першій половині 30-х pp. через недостатню кількість шкіл, недоліки в проведенні всеобучу ще не всі діти були охоплені початковим навчанням, особливо в сільській місцевості, де шкільна мережа розширювалася повільніше, ніж у місті.

В 1934 р. було встановлено три типи загальноосвітньої школи: початкова (чотирирічний курс навчання), неповна середня (семирічний) і середня (десятирічний). Протягом дру­гої п'ятирічки в Україні було завершено перехід до загальної обов'язкової початкової освіти, а у містах - до загальної се­мирічної.

Припинення українізації на початку 30-х pp. призвело вже наприкінці десятиліття до значного скорочення кількості україномовних шкіл. Фактично відновлювалася політика ру­сифікації. В 1938 р. у всіх школах запроваджувалося обо­в'язкове вивчення російської мови. Український алфавіт, граматика та словник були максимально наближені до росій­ських.

Широкомасштабні економічні перетворення, прискорений розвиток усіх сфер суспільного життя вимагав виховання но­вої генерації висококваліфікованих спеціалістів. Старим кад­рам, яких не так уже було й багато, сталінський режим не довіряв і часто піддавав їх репресіям. У комплектуванні сту­дентського контингенту партія застосовувала класовий підхід. Виходячи з цього, пріоритет у формуванні нової, радянської інтелігенції надавався вихідцям з робітничо-селянського се­редовища. Основним каналом формування контингенту на­вчальних закладів вищої та середньої спеціальної освіти були робітничі факультети (робітфаки), де молодь готувалася до вступу у вузи й технікуми. Прийом на робітфаки здійсню­вався виключно за рекомендацією партійних, комсомольсь­ких і профспілкових організацій, військових частин тощо.

Наприкінці першої п'ятирічки в них навчалося близько 90 тис. чол. Якщо у 1927 р. в Україні вихідці з робітників та незаможних селян становили тільки 13% від загальної кількості студентів, то наприкінці 30-х pp. - 45% у вузах і 68% у техні­кумах. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах та технікумах, роком раніше відновлено діяльність універси­тетів. Держава надавала матеріальну підтримку студентству. Зокрема 90% студентів одержувало стипендію.

Завдяки заходам держави наприкінці 30-х pp. в Україні в основному було забезпечено спеціалістами всі галузі народно­го господарства, створено кадри нової, радянської інтелігенції.

Чисельність фахівців на той час перевищувала 500 тис. чол.

Поряд з успіхами формування нової генерації інтелігенції було багато негативних явищ. З одного боку, знизився її за­гальний професійно-кваліфікаційний рівень. З іншого - ко­мандно-адміністративна система не була зацікавлена у формуванні творчої особистості, навпаки, утверджувала в суспільстві «ідеал» бездумного виконавця, безликого «гвин­тика». Ті, хто намагався критично оцінювати дійсність, збе­рігати моральні принципи, часто ставали жертвами репресій. При цьому під прес сталінського терору потрапляли як «спе­ци» з ще дореволюційним стажем, так і представники нової формації інтелігенції.

2. Досягнення та труднощі у розвитку науки

Адміністрування й репресивні заходи сталінського режи­му щодо вчених, які почали відкрито проявлятися наприкінці 20-х pp., негативно позначалися на розвитку науки в Ук­раїні. Незважаючи на це, вчені продовжували докладати чи­мало зусиль для розв'язання багатьох наукових проблем. У республіці вели дослідницьку діяльність відомі в СРСР і за кордоном наукові колективи. Найвищою науковою держав­ною установою УРСР стала Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), заснована восени 1918 р. З 1936 р. вона отримала нову назву - Українська Академія наук (УАН). її прези­дентами після В.Вернадського (1919-1921) були В.Липинсь-кий (1922-1928), Д.Заболотний (1928-1930), а з 1930 р. -О. Богомолець.

Спочатку основними науковими осередками ВУАН були науково-дослідні кафедри, відділи й секції. У 1933-1934 pp. Академія перетворилася на асоціацію окремих науково-дос­лідних інститутів, підпорядкованих безпосередньо її Президії. Крім того, в Україні функціонував ряд галузевих науково-дослідних інститутів, підпорядкованих наркоматам. У ціло­му наприкінці 30-х pp. в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, де працювали близько 6 тис. уче­них (загальна кількість наукових працівників у республіці досягла тоді 19,3 тис).

Значних успіхів українські вчені досягли у галузі фізи-

Богомолець Олександр (1881-1946) -патофізіолог, видатний організатор науки, громадський діяч. Закінчив медичний фа­культет Новоросійського (Одеського) універ­ситету. Працював в різних наукових центрах Росії та України. З 1929 р. - академік АН УСРР, а в 1930-1946 pp. - її президент. За безпосередньої участі Богомольця створюва­лись Інститути клінічної фізіології і експе­риментальної фізіології. Відомий своїми працями в галузі фізіології, кровоносної си­стеми, онкології, ендокринології, геронто­логії. Ініціатор і керівник робіт з консервування крові. "... Гармонічний розвиток організму, всебічна систематична його підтримка - кращий спосіб досягти нормального довголіття,... це нормальне довголіття на даному етапі розвитку людини на­ука дозволяє визначити в 125-150 років. Немає, проте, підстав вважати і ці цифри граничними",- писав О.Богомолець.

ко-математичних і технічних наук. Зокрема широко відомою була математична школа Д.Граве. В Інституті математики М.Крилов та його учень М.Боголюбов заклали підвалини не­лінійної математики.

Розробками з теоретичної фізики займався Український фізико-технічний інститут у Харкові, в якому деякий час пра­цював І.Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. За ініціативою Є.Патона, у 1929 р. було засновано електрозварювальну лабораторію, через три роки реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Уперше у світовій практиці автоматичне зварювання металу почали широко застосовувати на Магнітобуді й Дніпробуді.

В галузі охорони здоров'я плідно працювали М.Гамалія, Д.Заболотний, Ф.Яновський, засновник радянської кардіо­логічної школи М.Стражеско, відомі фізіологи В.Данилевсь-кий та Д.Воронцов. Важливе значення для розвитку науки мали праці біохіміка О.Палладіна, генетиків та селекціонерів А.Сапєгіна, М.Холодного, В.Юр'єва.

Поступово розширювалися масштаби робіт у галузі суспільних наук. Значний внесок у розробку проблем вітчиз­няної історії зробили історики старої формації - академіки

 

Кондратюк Юрій (1897-1942) - україн­ський вчений-винахідник. Народився у Полтаві. Розробив схеми ракет для міжпла­нетних подорожей. Розглянув проблеми ство­рення проміжних міжпланетних баз. У книзі «Завоювання міжпланетних просторів» (1929) розглядав будову космічного корабля, умови його польоту, металеве пальне для ракет. Ба­гато його ідей використано у практичній кос­монавтиці. Безпідставно звинувачений і заарештований у 1930 р. Ще у 1919 р. уче­ний довів, що застосування посадково-злітного модуля буде найкращим способом досягнен­ня Місяця. Загинув на фронті в 1942 р.

ВУАН М.Грушевський, Д.Багалій, О.Левицький, А.Кримсь­кий, Д.Яворницький, М.Яворський.

У 1936 р. в складі УАН було утворено суспільствознавчі інститути, у тому числі Інститут історії України, де згуртувалися молоді науковці К.Гуслистий, Ф.Лось, М.Пет-ровський, М.Супруненко й ін. Інститут історії матеріальної культури (нині Інститут археології АН України) широко дос­ліджував пам'ятки давнього минулого України. Літературоз­навці активно розробляли питання розвитку дожовтневої та радянської літератури, мовознавці вдосконалювали українсь­кий правопис. У 1939 р. побачило світ п'ятитомне видання творів Т.Шевченка.

Українські вчені досягли б ще більших успіхів у розвит­ку різних галузей науки, якби не диктат з боку сталінської каральної машини. Чимало відомих дослідників були тоді оголошені «шкідниками», «носіями» ворожої ідеології, «фун­даторами лженаукових теорій». Були репресовані й загину­ли академіки АН УРСР геолог Н.Світальський, генетик І.Агол й багато інших відданих справі науковців. Безпідставні зви­нувачення висувалися на адресу В.Вернадського, О.Богомоль­ця, Л. Ландау.

З особливою невтомністю переслідувалися вчені-суспіль-ствознавці. Адже суспільні науки, з огляду на специфіку своїх предметів, становили велику небезпеку для сталінського то-

Кримський Агатангел (1871-1942) - ук­раїнський учений-філолог, сходознавець, академік АН УСРР (з 1919). Вивчав фольк­лор, літературу («Українська граматика», «Давньокиївський говір», «Нариси з історії української мови...»). Автор праць з семі­тології, історії ісламу, історії та літератури арабів, персів, турків. Йому належать та­кож збірка оповідань «Повістки й ескізи з українського життя». Відомий багатьма ху­дожніми перекладами зі східних мов.

талітарного режиму. Починаючи з кінця 20-х pp., партія на­магалася спрямувати зусилля вчених на ідеологічне обслуго­вування командно-адміністративної системи, звеличення особи Сталіна, що розцінювалося як прояв партійності й класовості в науці. Коло проблем і спрямування досліджень були визна­чені у сталінському «Короткому курсі історії ВКП(б)». Най­менше відхилення від його положень вважалося відступом від марксизму і жорстоко переслідувалося.

Найбільший погром, і це зрозуміло, відбувся в історичній науці. У 1930 р. режим піддав безпідставній критиці, а зго­дом засудив до заслання на Соловки відомого історика-марк-систа 20-х pp. М.Яворського, погляди якого були проголошені немарксистськими і «націоналістичними». Майже одночас­но відбувалося переслідування найвидатнішого українського історика М.Грушевського. Були репресовані інші відомі вчені-історики - В.Пархоменко, М.Слабченко, М.Горбань, Ф.Гав­риленко, В.Рожановський. Не минула лиха доля й визначних представників інших суспільних наук - філософів П.Демчи-ка та С.Семківського, філологів і літературознавців В.Перет-ца й Є.Шабліовського. Саме в 30-ті pp. було покладено початок усім наступним викривленням та замовчуванням у галузі сус­пільних наук, насамперед в історичній науці. Українські істо­рики, які вціліли, змушені були у цих неприйнятних умовах зосередити свою увагу на вивченні класової боротьби, на воз­величенні ролі більшовицької партії в історії радянської Ук­раїни.

Яворницький Дмитро (1855-1940) -український історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник. З його іменем на­самперед пов'язана подвижницька діяльність з дослідження й популяризації історії запо­розького козацтва. Автор фундаментальної праці "Історія запорозьких козаків" у трьох томах (1892-1897). Написав ще понад двісті праць, присвячених здебільшого українській історії. Уклав "Словник української мови" (1920). Поховано видатного вченого у Дніпро­петровську, на території створеного ним му­зею, що носить його ім'я. До останніх днів учений дотримувався свого життєвого кре­до: «Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад: працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б'ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьків­щини».

3. Художня література і мистецтво у 30-ті роки

Розвиток української літератури й мистецтва в 30-ті pp. пройшов під знаком тотального ідеологічного контролю ра­дянської командно-адміністративної системи, нещадного те­рору сталінського режиму проти їх діячів, що мало найбільш трагічні наслідки для української культури в новітній історії.

Вже на рубежі 20-30-х pp. режим розгорнув цілеспрямо­вану розправу над відомими письменниками та митцями, на­вісивши їм ярлики не тільки «націоналістів», а й членів різних «контрреволюційних організацій». Внаслідок цього за безпідставними звинуваченнями було репресовано кілька де­сятків українських літераторів.

У квітні 1932 р. з метою регулювання тематики і змісту художніх видань об'єднання письменницьких сил ЦК ВКП(б) видало постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій». Згідно з цим документом, ліквідовувалися існу­ючі літературно-художні об'єднання й створювалася єдина Спілка радянських письменників України. З того часу літературний процес повністю контролювався партійним апа­ратом, а письменники мали сповідувати принцип соціалістич-

ного реалізму. На практиці це зводилося до прославлення радянської дійсності, трудових звершень трудящих під «муд­рим керівництвом» партії та її вождя Й.Сталіна. Натомість поза увагою творчості письменників залишалися злочини то­талітарного режиму - примусова колективізація, голодомор, репресії проти власного народу.

Найбільш трагічними для українського письменства ста­ли 1933 і 1934 pp., коли було знищено багатьох найвідомі-ших та найталановитіших майстрів художнього слова. Вже навесні 1933 р. було заарештовано поета й прозаїка М.Ялово­го. Вражений арештом свого друга і відчуваючи розгортання широкої кампанії переслідувань діячів української культу­ри, застрелився М.Хвильовий. Того ж року на ціле десяти­ліття потрапив за грати сатирик О.Вишня. В 1934 р. були заарештовані й згодом розстріляні новеліст Г.Косинка, лірик Д.Фальковський, драматург та поет К.Буревій, поет В.Близь­ко. До концентраційних таборів потрапили українські пись­менники М.Куліш, М.Зеров, О.Досвітній, В.Вражливий, Г.Епік, О.Слюсаренко, М.Драй-Хмара, П.Пилипович, В. Під могильний, Б.Антоненко-Давидович, Є.Плужник, С.Пи-липенко й ін.

Усього протягом 1934-1938 pp. було заарештовано поло­вину членів і кандидатів у члени Спілки письменників Ук­раїни, яка офіційно оформилася на І з'їзді письменників республіки у червні-липні 1934 р. та налічувала тоді понад 300 чоловік. Загалом жертвами терору стали близько 500 пись­менників, які жили й працювали в Україні.

Трагічні для української культури 30-ті роки, коли було жорстоко придушене національно-культурне відродження 20-х років, увійшли в історію як «розстріляне відродження».

Проте навіть за умов нищення майже всього цвіту того­часного українського письменства художнє слово продов­жувало жити. Втім, талант таких відомих поетів та письменників, як П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, М.Ба­жай, А.Малишко, О.Корнійчук, П.Панч, Ю.Яновський не мав свободи творчості. Поряд з високохудожніми творами мит­цям, щоб врятувати себе, застрахуватися від розправи, дово­дилося платити тоталітарному режиму своєрідну данину -

прославляти партію і Сталіна. До того ж в умовах репресій літературний процес в Україні зображувався ідеологами як «вторинний» від літературного процесу у Росії. Але й за та­ких несприятливих умов в українській художній літературі з'явилися твори, які становили вагомий внесок у культуру новітнього періоду.

Значне місце в розвитку української культури продов­жувало займати театральне мистецтво. Серед його видатних майстрів виділялися корифеї старшого покоління українсь­кої сцени - М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Садовсь-кий, ціла плеяда молодших за віком талановитих режисерів та акторів - Г.Юра, І.Мар'яненко, О.Сердюк, Н.Ужвій, А.Бучма, Ю.Шумський, оперні співаки - М.Литвиненко-Вольгемут, О.Петрусенко, 3.Гайдай, М.Донець, І.Патор-жинський та ін.

Заньковецька Марія (1854-1934) - ук­раїнська актриса, громадська діячка. Наро­дилася на Чернігівщині. Всі захоплювалися її чудовим голосом. В жовтні 1882 р. відбув­ся її сценічний дебют в Єлизаветграді. Вона виконувала роль Наталки Полтавки у пер­шому українському професійному театрі під керівництвом М.Кропивницького. Після ре­волюції М.Заньковецька брала активну участь у становленні нового українського театру. Вона очолювала Народний театр у Ніжині. Разом з Саксаганським організувала Народ­ний театр у Києві. їй першій в Україні при­своєно звання народної артистки республіки.

Однією з найяскравіших театральних зірок був Лесь Кур-бас - енциклопедично освічений режисер-новатор та актор, людина надзвичайного таланту. Його унікальний експеримен­тальний театральний колектив «Березіль» мав на меті онов­лення національного театру, закладення основ нового українського мистецтва. Проте у бюрократичній системі керів­ництва культурою не знаходилося місця його новаціям. Ре­жисера несправедливо обвинуватили в націоналізмі, вигнали

із створеного ним театру. У 1933 р. Л.Курбаса заарештували й відправили до концтабору, де він і загинув.

Схожа доля чекала й всесвітньо відомого новатора живо­пису - М.Бойчука та його послідовників.

Командно-адміністративна система, намагаючись підпо­рядкувати собі всі прояви культурного життя в Україні, не залишила поза увагою і народну творчість, яка була підґрун­тям національного мистецтва.

Найбільше постраждали від сваволі влади кобзарі й лірни­ки. Встановити партійний контроль над творчістю традицій­них народних співаків козацької вольності та романтики було неможливо, оскільки вони вели мандрівний спосіб життя. Тому керівництво ЦК КП(б)У нічого не знайшло іншого, як знищити їх. У грудні 1934 р. до Харкова на заключний етап Республіканської олімпіади запросили майже 300 представ­ників цього народного мистецтва, де їх було підступно за­арештовано та розстріляно.

Незважаючи на всю складність і суперечливість історії культурного будівництва в Україні протягом 30-х pp. в умо­вах постійного тиску сталінського тоталітарного режиму, ук­раїнська культура не згасла, продовжувала й надалі розвиватися. Система народної освіти забезпечувала доступ до знань усім трудящим, було ліквідовано в основному масо­ву неписьменність, розв'язано проблему підготовки кадрів ра­дянської інтелігенції, розширювалися масштаби досліджень у всіх галузях науки, українські літератори, живописці, те­атральні діячі та інші представники української культури зберегли літературу і мистецтво для їх відродження в май­бутньому.