Церковна політика. Ліквідація УАПЦ

Важливу частину духовності в суспільстві становило релігійне життя. Проте більшовицька партія із самого початку утвердження при владі активно втілювала у життя атеїстичну пропаганду, а при зміцненні своїх позицій мала на меті знищення релігійних громадських інституцій та їх установ. В Україні традиційною релігією була православна церква, яка поділялася на дві головні конфесії: Руську православну

церкву і створену у 1921 р. Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Хоча вони були й легальними організаціями, втім, постійно відчували на собі дедалі зростаючий тиск держави, особливо це стосувалося УАПЦ.

1 січня 1928 р. був введений у дію Адміністративний кодекс УСРР, який містив розділ «Правила про культи» (лише через рік подібний закон було прийнято в Радянській Росії), що означало відхід від декларованого раніше принципу відокремлення церкви від держави. На рубежі 20-30-х pp. становище церкви в Україні стало зовсім нестерпним. Особливих гонінь зазнала УАПЦ, перший митрополит якої В.Липківсь-кий перебував з 1927 до 1938 р. під домашнім арештом (пізніше був засуджений та загинув у застінках НКВС). У зв'язку з процесом СВУ влада звинуватила автокефальну церкву в антирадянській діяльності. На початку 1930 р. Синод УАПЦ був змушений прийняти рішення про саморозпуск. Проте це не врятувало її духовенство - було заарештовано обраного у 1927 р. нового митрополита М.Борецького і більшість священиків. З єпископів врятувався лише один, який перебував у СІЛА. В другій половині 30-х pp. в Україні не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Одночасно були репресовані й тисячі представників інших релігійних конфесій.

Другу п'ятирічку партія оголосила «п'ятирічкою знищення релігій». У 1934-1935 pp. розгорнулася широка кампанія нищення сотень храмів, у тому числі пам'яток світового значення (Михайлівського Золотоверхого та Микільського військового соборів у Києві, Свято-Миколаївського монастиря в Харкові, Успенського собору в Полтаві й ін.). Тисячі культових споруд влада перетворила на склади, кінотеатри і навіть в'язниці. У середині 30-х pp. в Україні залишилося лише 9% діючих церковних споруд (у порівнянні з 1913 p.). Таким чином, протягом 30-х pp. зусиллями сталінського режиму насаджувався атеїстичний світогляд, який мав у першу чергу виховувати фанатичну відданість ідеям більшовицької партії та віру в особливу геніальність Сталіна. Все це спричиняло падіння моральних устоїв і зростання бездуховності у суспільстві.

1927-1928 pp. 1928-1932 pp. кінець 1929 — початок 1930 pp. кінець 1929 р. лютий 1930 р. квітень 1930 р. 1932-1933 pp. 1933-1937 pp. грудень 1934 p. серпень 1935 січень 1937 р. 1937-1939 pp.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Назвіть головні досягнення української науки в 30-ті роки.

2. Поет П.Тичина, письменник П.Панч, оперний співак М.Донець...

Продовжіть перелік українських діячів літератури й мистецтва 30-х pp.

3. Хто ця історична постать: В.Липківський?

Середній рівень:

4. Яке місце у вирішенні завдань культурного будівництва в 30-ті роки відводилося освіті?

5. Вкажіть головні напрямки розвитку науки в Україні у 30-ті роки.

6. Складіть план відповіді «Художня література та мистецтво в 30-

ті роки».

Достатній рівень:

7. Охарактеризуйте антирелігійну політику в Україні у 30-ті роки.

8. Як ви вважаєте, чому 30-ті роки в історії української культури називають періодом «розстріляного відродження». Доберіть факти, які стверджують це визначення.

9. Поміркуйте, які цілі переслідували більшовики, здійснюючи
«культурну революцію»? Яких результатів їм вдалося домогти
ся?

Високий рівень:

10. Процеси, які відбувалися в розвитку культури українського народу в 30-ті роки називають «культурною революцією», «розстріляним відродженням». Дайте оцінку цим подіям. Як вплинули вони на духовне життя українського народу?

11. Сталінізм і його дітище - адміністративно-командна система -завдали величезної шкоди гуманістичному змісту радянської науки. У 30-ті роки вона була переорієнтована з гуманітарних на переважно технократичні ідеї. В дослідницькій роботі наукових установ людина та її проблеми відійшли на другий план, поступившись місцем техніці й технології, розвиток яких ставав нерідко самоціллю. Поясніть, чому у 30-ті роки подібні явища мали місце і не тільки в галузі культури? Якого змісту набувають деформації культурного життя українського народу у 30-ті роки? Відповідь обґрунтуйте.

Хронологія подій

хлібозаготівельна криза

п'ятирічний план розвитку народного господарства України

ліквідація Української автокефальної православної церкви (УАПЦ)

перехід до форсованої індустріалізації

лист-директива С.Косіора місцевим парт-організаціям про форсування колективізації

процес СВУ

голодомор в Україні

друга п'ятирічка

арешт українських кобзарів і лірників та розправа над ними

почин О.Стаханова

надзвичайний XIV Всеукраїнський з'їзд рад. Затвердження нової Конституції УРСР

період найширшого розмаху сталінських репресій

Тематичне оцінювання

Початковий рівень:

1. Хто ці історичні постаті: Л.Курбас, О.Богомолець, Є.Патон?

2. Вкажіть подію, що відбулася раніше:

«Шахтинська справа»;

Голодомор 1932-1933 pp.;

Проголошено курс на суцільну колективізацію.

3. Назвіть новобудови перших п'ятирічок в Україні.

Карта-схема

ЗАХІДНА УКРАЇНА У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Середній рівень:

4. Позначте твердження, з якими ви згодні. Критерії відбору поса-

дових осіб у 30-ті pp.:

здатність до самостійності, ініціативи, творчого мислення;

відданість та вірність режиму;

вміння будь-якою ціною виконати вказівки вищих інстанцій;

сліпе підкорення наказу зверху.

5. Назвіть основні завдання національно-культурного будівництва в Україні у 30-ті pp.

6. «Перша хвиля масового терору розпочалася у 1928-1931 pp....» Продовжить розповідь.

Достатній рівень:

7. Порівняйте антирелігійну політику в Україні у 20-ті й 30-ті роки.

8. Заповніть таблицю: «Особливості соціально-економічного і полі-

тичного розвитку України в умовах тоталітарного режиму у 30-ті роки».

№ п/п	Декларовані положення	Реальні дії
1. 2. 3.

9. Розкрийте здобутки та втрати суспільства у 30-ті pp. в Україні
за таким планом:

1. Соціально-політична

2. Економічна

3. Культурна

4. Національна сфера життєдіяльності

Високий рівень:

10. Назвіть, на ваш розсуд, найбільш значні події 30-х pp. в Україні. Поясніть свій вибір. Охарактеризуйте одну з названих вами подій.

11. Вкажіть відомі вам твори літератури й мистецтва 30-х років. Відображення яких подій економічного і суспільно-політичного життя України даного періоду знайшли у них місце? Чи згодні ви з авторським баченням цих подій? Відповідь аргументуйте.

12. Поміркуйте, які риси вдачі були притаманні людині, сучаснику подій 30-х pp. в Україні. Змалюйте її історичний портрет.

у\ м\^чуЧМЦ>і

ТЕМА 6 Західноукраїнські землі в 1921-1939 роках

«Надзвичайно тяжким виявився міжвоєнний період у житті Східної Галичини й Волині, Закарпаття й Буковини, Хотинщини й їзмаїльщини. Розділені між трьома сусідніми державами, відірвані од основного масиву етнічної території, вони залишилися вірними історичним прагненням і традиціям українського

народу».

(Історія України: нове бачення).

§26. Українські землі у складі Польщі

«Протягом усього міжвоєнного періоду... Східна Галичина й Волинь, які перебували в складі Польщі, залишалися не тільки найбільшими за територією й населенням західноукраїнськими землями, а й справжнім вогнищем і центром визвольних змагань, що істотно впливало на громадську думку та міжнародні відносини».

(Історія України: нове бачення).

О Використовуючи текст підручника, доберіть факти, які стверд-• жують цей вислів

1. Правовий статус західноукраїнських земель у складі Польщі та її політика щодо українців

На початку 20-х pp. значна частина українських земель - Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Буковина, Закарпаття, на яких проживали більше 7 млн. українців, залишилася поза межами радянської України, ввійшовши до складу інших держав - Польщі, Румунії й Чехословаччини.

Після поразки в українсько-польській війні 1919 р. найбільше українців опинилося в складі Польщі. Проте питання щодо влади поляків над східними галичанами лишалося спірним. Найвища Рада Паризької мирної конференції 1919 р. уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово, до державного самовизначення цієї території, термін якого повинні були встановити держави-переможниці.

Галицькі українці відмовилися визнати польський уряд законним. Незважаючи на це, поляки з усіх сил намагалися закріпити за собою анексію (насильницьке приєднання) Східної Галичини. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано органи самоврядування. Керівні адміністративні посади могли посідати лише представники польської національності. У 1920 р. поляки замість назв «Західна Україна» і «Східна Галичина» запровадили новий термін «Східна Ма-лопольща». Наступного року в Польщі було проведено перепис населення, а в листопаді 1922 р. - парламентські вибори.

Українське населення бойкотувало ці акції, а радикальні елементи з його середовища вдалися до терористичних дій і саботажу проти польських урядовців і державних установ. Набув розмаху й партизанський рух. Але польські війська невдовзі придушили всі виступи українців.

До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем, який постійно надсилав великим державам ноти протесту проти польської окупації та проекти відновлення незалежної Галичини. Однак країни Антанти, насамперед Франція, були зацікавлені в існуванні сильної Польщі, здатної протистояти більшовицький Росії й переможеній Німеччині.

Після того як польський уряд у черговий раз запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Східній Галичині, забезпечить національним меніпинам усі права та можливості вільного розвитку, 14 березня 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. Проте виконувати обіцянки уряд Польщі не збирався.

У новоутвореній Польській державі з 27-мільйонного населення українці становили понад 5 млн. чол. Будучи найчис-леннішою національною меншістю, українці Польщі умовно поділялися на дві окремі громади. Понад 3 млн. галицьких українців, які раніше, проживали на території Австро-Угорсь-кої імперії, переважно належали до греко-католицької церкви, були національно свідомими й достатньо організованими. Територію Східної Галичини поляки поділили на три воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське.

Решта українців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину. До Першої світової війни ці західноукраїнські землі входили до складу Російської імперії, а після радянсько-польської війни, згідно з умовами Ризького миру 1921 p., стали частиною Польської держави і утворили Волинське та Поліське воєводства. Тут проживало близько 2 млн. українського населення, яке було в основному православним. У політичному, соціально-економічному й культурному плані воно було менш розвинутим, ніж галицькі українці.

Польський уряд із самого початку своєї діяльності взяв курс на поступову полонізацію українського населення, маю-

чи намір назавжди приєднати Західну Україну. Проте способи його реалізації пропонувалися різні. Національні демократи (ендеки) на чолі з Р.Дмовським відстоювали «інкорпорацій-ну» програму, яка передбачала створення однонаціональної Польської держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. Прихильники маршала Ю.Пілсудського дотримувалися «федералістської» концепції - створення федерації Польщі, України та Білорусії шляхом відокремлення двох республік від СРСР. При цьому Західна Україна мала залишатися в складі Польщі. Польські соціалісти на чолі з Л.Васи-левським і Т.Головком закликали до поміркованості й гнучкості у стосунках з національними меншинами, але теж з метою закріплення польського панування на анексованих землях. Лавіруючи, центральна влада час від часу оголошувала про поступки для українців, але польська адміністрація і військові на місцях відмовлялися втілювати їх в життя.

В цілому протягом 20-х pp. польський уряд щодо української меншості проводив політику конфронтації. Особливе невдоволення серед українського населення викликала програма колонізації. Незважаючи на те, що західноукраїнські землі були одним з найбільш перенаселених сільськогосподарських районів Європи, уряд для зміцнення польської присутності в цьому регіоні з 1920 р. почав переселяти сюди колоністів - так званих осадників. Вони отримували найкращі земельні наділи і щедрі субсидії, займали привілейовані посади. До 1938 р. у села Східної Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків, а у міста - 100 тис. Політика колонізації породжувала ненависть українських селян до осадників, яка часом виливалася в криваві сутички.

Особливої дискримінації українці зазнавали у сфері мови та освіти. У 1923 р. було заборонено вживати слова «українець» і «український». Замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». Наступного року уряд ухвалив закон, який не дозволяв користуватися українською мовою в державних установах і органах самоврядування. Одночасно Міністерство освіти почало здійснювати реформу, яка перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні (так звані «утраквістичні») з переважанням польської мови.

Урядовці сподівалися, що створювана ними система народної освіти виховуватиме з неполяків відданих громадян Речі Посполитої. На початковому рівні освіта розвивалася. Проте засновані за австрійської влади україномовні школи під приводом перетворення на двомовні систематично ліквідовувалися. Якщо в 1912 р. у Східній Галичині налічувалося 2 400 україномовних початкових шкіл, то у 1937 р. їх залишилося лише кілька сотень. На Волині в той час українських шкіл майже взагалі не було (всього налічувалося 8 з 440).

Невтішне становище спостерігалося в галузі середньої й вищої освіти. Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Східної Галичини у 1939 р. діяло лише 5 українських державних і 18 приватних. Своєї обіцянки заснувати для українців університет уряд не збирався виконувати і до того ж чинив усілякі перешкоди в їх прагненні здобути вищу освіту. Так, у полонізованому Львівському університеті частка українців ледве сягала 10%. Тому 1920 р. українці заснували у Львові «таємничий університет», який поляки закрили у 1925 р. Українська молодь змушена була виїздити для продовження навчання за кордон. Тим самим освічені українці ставали виразниками антипольських настроїв і радикальних поглядів.

Дискримінаційній політиці польських властей у сфері освіти і культури намагалося чинити опір просвітницьке товариство «Рідна школа», яке заснувало до 1938 р. близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Важливе значення у задоволенні загальнокультурних потреб українців відігравали осередки товариства «Просвіта». В 1939 р. воно налічувало 360 тис. членів і утримувало цілу мережу читалень, видавало підручники та інші книжки, засновувало дитсадки тощо. Продовжували діяти довоєнні молодіжні організації «Сокіл», «Луг», «Пласт» (останню в 1930 р. уряд заборонив). Жіночий рух представляв «Союз українок».

Проте найбільшою і найвпливовішою організацією західних українців була греко-католицька церква. Наприкінці 30-х pp. вона налічувала 4 мли. віруючих і близько 3 тис. парафій, мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств і навіть власну політичну організацію - Українську католицьку національну партію. У 1928 р.

греко-католики заснували єдиний український вищий учбовий заклад у Польщі - Теологічну академію у Львові. Своїми успіхами у міжвоєнний період греко-католицька церква значною мірою мала завдячувати митрополиту А.Шептицькому -одному з найвизначніших українських діячів тих часів.

Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х pp. були понад 200 науковців. НТШ відіграло вадливу роль у розвитку української історії, етнографії, археології, літературознавства.

2. Соціально-економічне становище західноукраїнських земель. Українська кооперація

Національні утиски українського населення Польщі доповнювалися соціально-економічним гнобленням. У 20-30-х pp. Західна Україна залишалася аграрною окраїною, внутрішньою колонією Речі Посполитої. Навіть за польськими мірками цей регіон був суто аграрним краєм: близько 80% його населення становили селяни і лише 8% припадало на промислових робітників. Серед українців майже не було національної буржуазії. Провідну роль у політичному, культурному і економічному житті відігравала інтелігенція, але її було теж мало - всього 1% зайнятого українського населення.

Уряд поділив територію країни на дві частини: Польщу «А» (корінні польські землі) й Польщу «Б» (східні регіони держави - Західна Україна і Західна Білорусія). На розвиток Польщі «А» йшла більша частина капіталовкладень, тут були зосереджені основні галузі промисловості, тоді як Польща «Б» служила ринком збуту продукції польської та іноземної промисловості і джерелом сировини.

Яскравим свідченням колоніального статусу західноукраїнських земель було те, що 85% їх підприємств залишалися дрібними, в значних розмірах зберігалося ремесло. Тут розвивалися галузі виробництва, котрі не вимагали великих капіталовкладень і давали швидку віддачу - нафтодобувна, деревообробна, харчова та ін. Ситуація ускладнювалася й засиллям в економіці Західної України іноземного капіталу.

Французькі, американські, англійські та інші банки контролювали в регіоні на 44% виробництво у деревообробній промисловості й на 85% - у нафтовій.

Особливо страждала економіка західноукраїнських земель під час криз. Так, на початку 30-х pp. багато підприємств взагалі припинило роботу. Насамперед це стосувалося лісопильних заводів, а інші працювали не на повну потужність.

Тяжким було становище в сільському господарстві, де провідну роль відігравала велика приватна, державна і церковна земельна власність. В Східній Галичині вона становила близько 445 га загальної площі. В той же час більше мільйона селянських господарств володіли крихітними наділами в декілька гектарів. На Волині, де великих польських землевласників було менше, краще родила земля, а селянські наділи були більшими, на селі жилося трохи краще. Отже, найпекучішими проблемами західноукраїнського селянства були, як і до війни, безземелля та надлишок робочої сили.

Селянський рух змусив польський уряд на початку 20-х pp. поставити на порядок денний питання про аграрну реформу. Проте її проведення майже нічого не змінило в становищі українського селянства. Хоча уряд і сприяв розділу великих маєтків, однак більшість виділених земель відходила до польських селян та новоприбулих колоністів. До того ж польська влада видала таємний наказ, згідно з яким заборонялося продавати українським селянам землі, що за умовами аграрної реформи підлягали викупу. Якщо українці й одержували земельні наділи, то вони, як правило, були малопридатні для обробітку. За допомогою аграрної реформи окупаційні власті намагалися остаточно полонізувати місцеве селянство.

У відповідь на дискримінаційні дії польських властей в економічній сфері українці змушені були розвивати кооперативний рух, який розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту.

Важливим чинником у зростанні ролі кооперації були ветерани української армії й особливо інтелігенція. Політично активні люди дивилися на кооперативи як на засіб продовження боротьби за українську справу та протистояння іноземному економічному впливу. Вони створили ніби державу

в державі, своєрідну кооперативну республіку з розгалуженою мережею спілок.

Центральною установою, яка скеровувала працю кооперації, був Ревізійний союз кооперативів. Кредитні спілки організовувалися в асоціацію під назвою «Центробанк», сільські споживачі й торгові спілки утворили «Центросоюз», спілка молочних кооперативів називалася «Маслосоюз», а «Народна торгівля» представляла міських торговців. Авторитет спілок підносили такі їх високопрофесійні та самовіддані керівники, як О.Луцький та Ю.Павликовський. Найбільших успіхів у збуті своїх продуктів досягли молочні кооперативи «Маслосоюзу», що оволоділи західноукраїнським і значною частиною польського ринку. Якщо в 1921 р. у Східній Галичині налічувалося 580 українських кооперативів, то в 1939 р. - майже 4 000 з 700 тис. членів, які забезпечували роботою понад 15 тис. чоловік. На противагу Східній Галичині, де діяло майже 90% кооперативів, на Волині, Поліссі та Холмщині українців змушували вступати до польських кооперативних асоціацій.

Занепокоєні зростанням кооперативного руху, польські власті всіляко перешкоджали його розвитку. Вони надавали значні пільги польським кооперативам, обмежували діяльність українських другорядними господарськими сферами. Переважаючи своєю чисельністю та високою організованістю, українські кооперативи, проте, значно поступалися польським через брак капіталів. Попри всі труднощі кооперативний рух прискорив суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед галицьких українців й свідчив про їхнє прагнення опікуватися власними справами.

Колоніальна політика Польської держави щодо національних окраїн ще більше посилювала і до того невтішне економічне становище українського населення. Постійним супутником життя трудящих було безробіття. Реальна заробітна плата робітників навіть у 1928 р. не перевищувала рівня 1910-1913 pp., а в роки світової економічної кризи й депресії значно знизилася. Робочий день у промисловості, як правило, тривав 10 і більше годин на добу. Закон про 8-го-динний робочий день і трудове законодавство залишалися фікцією. Надзвичайно тяжкими були умови праці. Частим

явищем на підприємствах ставали нещасні випадки, широко використовувалася жіноча та дитяча праця. Ще більш скрутнішим було становище сільськогосподарських робітників, які постійно поповнювали армію безробітних міста.

До матеріальної скрути і непосильної експлуатації додавалися час від часу різні епідемії. Серед дітей був особливо високий рівень захворюваності. Не знаходячи порятунку від злиденного і напівголодного існування, українці змушені були виїздити до інших країн, в основному до США і Канади. В міжвоєнний період еміграційний потік із Східної Галичини становив близько 190 тис. переселенців. Західну Волинь і Полісся за вказаний час залишило близько 50 тис. мешканців. Все це зумовило різке зменшення природного приросту корінного населення Західної України.

Заселення краю іноземцями, в основному поляками, було особливо відчутним у містах, де постійно зменшувалася частка українського населення. Так, у Львові в 1939 р. українців налічувалося лише 16,2%, у той час як поляки становили 50,8%, а євреї- 31,9%.

3. Створення У ВО та її діяльність. «Пацифікація»

Після військового перевороту маршала Ю.Пілсудського в травні 1926 р. серед українства виникли надії на лібералізацію національної політики польського уряду. Важливу роль у здійсненні своєї «федералістської» концепції пілсудчики відводили саме галицьким українцям - не змінюючи національної приналежності, зробити їх свідомими громадянами і патріотами Польщі. Однак через опір польських націоналістів, розбіжності в правлячому таборі, реальних змін у ставленні уряду до українського питання не відбулося. До того ж економічна криза 1932-1933 pp., що досить відчутно вдарила по українському населенню, ще сильніше загострила польсько-українські відносини.

Найбільш критичної межі досягла ворожнеча між українськими селянами та польськими колоністами, що в 1930 р. вилилася в акцію підпалів майна осадників. Відповідальність за безпорядки урядові кола та преса Речі Посполитої поклали на українську військову організацію (УВО), яка цього й не заперечувала. Насправді, як свідчать джерела, селянсь-

кий рух виник і поширився стихійно, а У ВО приписала цю акцію собі з метою зміцнення своєї популярності серед радикально настроєної молоді.

Саме Українська військова організація, яку було засновано в Празі у липні 1920 р. офіцерами українських Січових стрільців та УГА, протягом 20-х pp. репрезентувала зростаючий національний рух. Організація ставила своїм головним завданням будівництво Української самостійної соборної держави - незалежно від того, які політичні та соціальні форми вона матиме. Основними засобами своєї боротьби У ВО обрала тактику індивідуального терору проти представників окупаційної влади, нищення ворожого майна, дезорганізацію комунікацій та експропріацію. «Мусимо змінити психіку нашої суспільності і психіку ворогів та порушити світову опінію. Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агітації, яка дійде до всіх, своїх і чужих... А тоді напевно прийде день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову опінію, знищить дотла... загарбницький характер ворогів. Тоді український народ заживе вільно у своїй власній хаті». Так наголошувала програма УВО, головою якої став полковник Є.Коновалець.

Діяльність УВО психологічно мобілізувала насамперед українську молодь, яка, шукаючи способів включення в національну боротьбу, в 1926 р. організувалася в Союз української націоналістичної молоді.

Під приводом боротьби з «українськими терористами» уряд вдався до масових жорстоких репресій. У вересні 1930 р. на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кампанію пацифікації («умиротворення»). Застосовуючи принцип колективної відповідальності, вони зробили погроми у близько 800 українських селах, руйнуючи осередки українських громад, читальні, конфіскову-ючи майно, фізично караючи тих, хто протестував. Понад 2 тис. українців, здебільшого молодь, було заарештовано; майже кожний третій отримав тривалі терміни ув'язнення. Українських кандидатів до польського сейму власті піддали домашньому арешту, щоб вони не мали змоги брати участі у виборах, а українських виборців погрозами змушували голо-

Коновалець Євген (1891-1938) - український військовий і політичний діяч. Народився на Львівщині. З 1909 р. вивчав юриспруденцію (право) на юридичному факультеті Львівського університету. Поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 pp. спонукали його до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. У серпні 1920 р. було створено Українську Військову Організацію. В листопаді 1927 р. за його ініціативою на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалася на всі українські землі. В 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів. У кінці 20-х - початку 30-х pp. організаційно зміцнивши УВО і ОУН, Коновалець встановив контакти з політичними колами Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії тощо. Здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій у Франції, Бельгії, Канаді. Діяльність Коновальця по розбудові ОУН, яка користувалась всезростаючою підтримкою української молоді, намагання поставити українське питання у Лізі Націй та постійні заходи по налагодженню націоналістичного підпілля в радянській Україні, викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві. В травні 1938 р. він загинув у Роттердамі, відкриваючи поштовий пакет, в якому знаходився вибуховий пристрій, переданий йому агентом радянських спецслужб. Похований на кладовищі Кросвік у Роттердамі.

сувати за польських кандидатів. Пацифікація та політичні репресії 1930 р. надовго загострили українсько-польські стосунки.

Отже, в 20-30 pp. Західна Україна була внутрішньою напівколонією Польщі, її сировинним придатком.

Політичне безправ'я західноукраїнців, їх національно-культурне гноблення з боку колоніальних властей поглиблювали соціально-економічний і політичний конфлікти, зумовлювали наростання боротьби українського населення за національне самовизначення.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Назвіть державу, до складу якої входила Східна Галичина: Румунія; Польща; Чехословаччина.

2. У 20-30-ті pp. Західна Україна залишалася:

а) аграрним регіоном; б) індустріальним регіоном; в) аграрно-індустріальним регіоном.

3. Вкажіть дату. Українська військова організація (УВО) була зас-

нована у:

1920 р.; 1921 p.; 1923 p.

Середній рівень:

4. Складіть план відповіді «Українські землі у складі Польщі (1921-

1939)».

5. «Колоніальна політика Польської держави щодо національних окраїн ще більш посилювала і до того невтішне економічне становище українського населення...» Продовжіть розповідь.

6. Назвіть події, що пов'язані з діяльністю Ю.Пілсудського, Є.Ко-

новальця.

Достатній рівень:

7. Дайте визначення терміну «пацифікація».

8. Охарактеризуйте правовий статус західноукраїнських земель у складі Польщі.

9. Доберіть факти, що свідчать про розвиток кооперативного руху

в західноукраїнських землях. Чому виник цей рух, яке він мав значення?

Високий рівень:

10. «Одночасно Варшава вперто й послідовно не бажала зносити штучні перепони між Східною Галичиною та Волинню - «кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та Росією. Адміністративне розмежування українських земель мало виправдати проведення стосовно них різної політики, курс на їх протиставлення йроз'єднання». Дайте оцінку цьому факту.

11. Як ви вважаєте, чим була викликана політика пацифікації? Визначте її характерні риси. Висловіть своє ставлення до цієї проблеми.