Розвиток літератури та мистецтва в 20-ті роки

Протягом 20-х pp. література й мистецтво в Україні, незважаючи на партійний контроль і різні ідеологічні обмеження, набули небаченого раніше розвитку. Той час великих відкриттів та сподівань справедливо називають періодом культурної революції, або відродженням. Головним поштовхом до багатогранного спалаху творчої енергії митців стали наслідки Української революції. Адже її вплив наповнив культурну діяльність відчуттям новизни, свідомості звільнення від обмежень старого світу. Хоча еміграція значної частини творчої інтелігенції після національно-визвольної боротьби була відчутною на перших порах розвитку культури, проте поява цілої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Більшість з них, пересвідчившись у неможливості будівництва незалежної Української держави, вбачали в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу. Тому на порядок дня вони поставили непрості питання про те, яким шляхом й у якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які зразки їй орієнтуватися та якою бути взагалі.

Українське культурне відродження 20-х pp. з особливою силою проявилося в літературі. Характерною рисою літературного процесу було розмаїття напрямів, жанрів, ідейних течій, виникнення і розпад численних організацій та об'єднань. Деякі з них перебували під впливом «пролеткульту» - літературної організації, яка відкидала традиції й зразки «буржуазної» культури минулого і закликала маси до участі в творенні пролетарської культури. У 1922 р. в Харкові з'явилася перша літературна організація «Плуг» (існувала до 1932 p.). Це була спілка селянських письменників, до якої входили її керівник С.Пилипенко, П.Панч, А.Головко та ін. У 1923-1925 pp. діяло об'єднання пролетарських письменників і поетів «Гарт», яке очолювали В.Еллан-Блакитний, М.Хвильовий (росіянин за походженням, справжнє прізвище Фітільов), В. Сосюра.

Поряд з марксистськими літературними організаціями виникли групи ідеологічно нейтральних або «непролетарських» поетів. Так, серед неокласиків найвизначнішими були М.Зеров,

М.Рильський, М.Драй-Хмара. Символістів представляли П.Ти-чина, Д.Загул, Ю.Меженко. Футуристів очолювали М.Семен-ко, Г.Шкурупій. У 1924 р. в Києві виникла письменницька група «Ланка», яка згодом змінила назву на «Марс» («Майстерня революційного слова»). До неї входили Є.Плужник, Г.Ко-синка, В.Шдмогильний та ін. Ці літератори погоджувалися зі своїм колегою Ю.Меженком у тому, «що творча особистість може творити, лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, попри всю незалежність від неї, почуття національної тотожності з нею». Літературні групи й організації мали свої часописи, на шпальтах яких точилися гострі дискусії, висловлювалися власні погляди, критикувалися опоненти.

Драй-Хмара Михайло (1889-1939) - український поет, літературознавець, перекладач, професор Київського університету. Належав до літературної групи «неокласиків», яка прагнула до гармонійної завершеності вірша, наслідування класичних зразків. Досліджував історію укр. і серб, літератур, білорус, і серб. мов. Після 20-х pp. дотримувався реалістичних тенденцій, тематики, навіяної новою дійсністю («Донбас», «Зимова казка», «Проростей»). Вперше заарештований 1933 р. Незаконно репресований 1935 p., реабілітований 1956 р. У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї ввійшли митці, які стали гордістю української літератури: П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, Ю.Смолич, Ю.Яновський, П.Панч та інші на чолі з ідейним лідером М.Хвильовим. Це була літературно-мистецька організація талановитих письменників-одно-думців, які прагнули досягти в своїй творчості літературної й художньої довершеності та протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників у сферу культури, що вже тоді давалося взнаки. Ідеологізація всього мистецтва, вульгарна підміна загальнолюдських цінностей класовими, що спричинялися до підміни естетичних понять політичними, а в підсумку - до безпідставних звинувачень багатьох майстрів слова у «націоналізмі».

Хвильовий (Фітільов) Микола (1893-1933) - український поет, прозаїк, публіцист, критик. Погляди на розвиток нац. літератури й мистецтва виклав у зб. «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?» (1926). Відстоював необхідність самобутнього розвитку укр. літератури й мистецтва, їхню орієнтацію на європ. і світовий рівні. Разом з Л.Курба-сом, М.Кулішем виступив проти вульгаризму, спрощення й демагогії в мистецтві. Підтримував мистецькі позиції Л.Курбаса, був за т.з. синтетичний театр, який мав стати «справою створення національного театру». Покінчив життя самогубством.

В 1925-1928 pp. широко розгорнулася дискусія про шляхи розвитку української літератури. У центрі дискусій різних літературних течій опинився М.Хвильовий, один із засновників новітньої української літератури, критик і публіцист, учасник громадянської війни, член більшовицької партії. Він чи не першим помітив, що в сфері культурного життя починає утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, у суспільстві назрівають небезпечні й трагічні зміни. Письменник виступив з пропозицією широко використовувати досягнення європейської культурної спадщини, не замикатися на однобічній орієнтації на російську культуру. Тому він проголосив тоді надто сміливе^гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» Це був заклик до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, у тому числі й російську літературу, яку він сам глибоко поважав, а більш чітко виявити в своїй творчості національні риси, теми і мотиви, усвідомлюючи повноцінність власних духовних багатств, звертатися до європейської спадщини.

Проте разом з творчими питаннями у літературній дискусії почали визрівати й політичні оцінки, а згодом і політичні звинувачення, насамперед на адресу М.Хвильового. Саме як заклик до сепаратизму оцінив червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 р. погляди письменника. М.Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії

у галузі культури. На початку 1927 р. своїми колегами та друзями він був виключений з ВАПЛІТЕ, яка за вказівкою партійного керівництва через рік самоліквідувалася.

В розпал цих подій, коли ще відносно вільно могли розвиватися література й мистецтво, українські поети і письменники написали твори найвищого ґатунку. Насамперед з усією силою розкрився талант багатьох поетів того часу -таких, як П.Тичина, М.Рильський, М.Зеров, П.Пилипович, М.Драй-Хмара, Є.Плужник, В.Сосюра, М.Бажан, Т.Осьмач-ка. Серед видатних прозаїків слід назвати М.Хвильового, Г.Косинку, В.Підмогильного, Ю.Яновського, сатириків І.Сен-ченка, О.Вишню. Темами їх творів були події та наслідки революції й громадянської війни у житті людини і суспільства.

Косинка (Стрілець) Григорій (1899-1934) - український письменник. Тематика творчості пов^язана з драматичними подіями в житті післяреволюційного села, забраженням правди життя й характера селянина, його страждань, радощів і скорбот, прагнень і переживань. Збірка оповідань «На золотих богів», 1922; «За ворітьми», 1924; «Мати», 1925; «Політика», 1926; «Змовини»,1930; «Серце», 1933 та ін. У 1934 звинувачений й незаконно репресований сталінським режимом, подальша доля невідома.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був М.Куліш. Три його найславетніші п'єси - «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929) та «Патетична соната» (1930) викликали сенсацію своєю модерністською формою й трагікомічним трактуванням нової, радянської дійсності. Перші дві п'єси поставив у своєму славетному театрі «Березіль» режисер Лесь Курбас, в театрі якого грали відомі майстри української сцени П.Саксаганський, А.Бучма, М.Крушельницький, О.Мар'я-ненко та ін. А всього в Україні у середині 20-х pp. діяло 45 професійних театрів.

З переходом до мирного будівництва зріс інтерес до образотворчого мистецтва. Як і в літературі, виник ряд об'єднань майстрів пензля. Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), до якої входили С.їжакевич, Ф.Кричевський, К.Трохименко й інші, проголосила своїм завданням правдиве відображення дійсності. Інше оригінальне об'єднання -Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ), яке створили учні видатного художника-монументаліста М.Бой-чука, звертало свій погляд до елементів староукраїнського та візантійського живопису.

Новою, але динамічно зростаючою галуззю мистецтва була кінематографія. У 1922 р. було засновано Одеську кінофабрику, а 1927 р. почалося будівництво найбільшої тоді в Європі Київської кіностудії, обладнаної найновітнішим устаткуванням. У середині 20-х pp. в Україні діяло вже понад 500 кінотеатрів. На той час було створено понад півтора десятка картин. Світової слави зажив кінорежисер і сценарист О.Довженко.

Довженко Олександр (1894-1956) — український письменник, кінорежисер. "Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм", — говорив про себе Довженко. Працював режисером на кіностудії в Одесі. Мрією Довженка було національне кіно. У 1928 р. знімає фільм "Звенигора". "Картину я не зробив, а проспівав, як птах" — казав митець. Наступною його роботою стає стрічка "Арсенал", а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить шедевр світової кінокласики — "Земля". Цей фільм було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів.

Отже, у 20-ті pp. в Україні бурхливо розвивалися всі сфери культурного життя. Українські митці активно включилися у процес творення декретованої партією соціалістичної культури, але з національною сутністю. Попри всі ідеологічні перепони й обмеження, кращі представники української національної літератури і мистецтва досягли в

своїй творчості гідних подиву злетів. Проте одночасно проявлялися й перші симптоми майбутньої трагедії української культури. Після засудження «хвильовизму», звинувачення діячів ВАПЛІТЕ у «буржуазному націоналізмі», керівництво КП(б)У посилило ідеологічний контроль над культурою. В 1927 р. було створено прорадянську літературну організацію - Всеукраїнську спілку пролетарських письменників. А вже наприкінці 20-х pp. українська інтелігенція зазнала перших репресій.

5. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ)

Атеїстичне керівництво радянської держави та більшовицької партії ставилася до релігії й церкви у цілому вороже, намагалося всіляко обмежити їх вплив на суспільне життя.

Революція й прагнення національного самовияву відбилися й на церковних справах. Серед православних священиків та віруючих постійно висувалися пропозиції розірвати зв'язки з Російською православною церквою (РПЦ) і утвердити церкву в Україні як незалежну (автокефальну) установу.

Лише в жовтні 1921 р. після багатьох невдалих спроб у 1919 й 1920 pp. з дозволу радянської влади Всеукраїнський православний церковний собор у Києві затвердив дійсно незалежну національну Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Першим її митрополитом став В.Липкі-вський, обраний на соборі.

Факт: Наприкінці 20-х pp. УАПЦ була другою церквою в Україні після РПЦ за чисельністю парафій та віруючих. У 1927 р. вона налічувала 34 єпископи, майже 11 тис. священиків, 3000 парафій і 6-7 млн віруючих.

УАПЦ виступала за відродження національної культури й обрядів. Служба в ній правилась українською мовою замість церковнослов'янської. Українська церква, на відміну від РПЦ, зайняла демократичні позиції у питанні про самоврядування.

РПЦ на чолі з патріархом Московським та Всея Русі Тихоном з презирством називала духовенство УАПЦ «само-

У 1-157

святами», а саму церкву оголосила незаконною. Закордонні патріархи відмовилися її визнати.

Дозвіл на існування церкви був тимчасовою поступкою більшовиків національно-релігійним почуттям українського народу. Але оскільки УАПЦ критично ставилася до радянської влади, то вже з перших років існування вона відчула негативне ставлення більшовицького керівництва до себе. Водночас в Україні проводилася широка «атеїстична пропаганда», яка зводилася до висміювання релігій та їх ієрархів. Багато храмів було закрито, а деякі й зруйновано.

Наприкінці 20-х pp. влада розпочала відкритий наступ на українські парафії, обмеживши діяльність духовенства. У жовтні 1927 р. власті заарештували митрополита В.Липкі-вського та його прибічників, звинувативши їх в українському націоналізмі. Новим митрополитом став М.Борецький. Хоча більшовики дали можливість УАПЦ проіснувати ще кілька років, ставало зрозумілим, що її, як і взагалі релігію в УСРР, чекали тяжкі випробування.

З посиленням адміністративно-командної системи в другій половині 20-х років в Україні почали набирати сили тенденції на згортання національного відродження. Незважаючи на опір окремих верств населення, подолати негативні тенденції не вдалося. Український народ поринув у темряву беззаконня і репресій, що супроводжувалося деформаціями його традиційної духовності.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Завершіть речення:

XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації в: 1921 р.; 1922 р.; 1923 р.

2. Назвіть відомі вам імена діячів української культури 20-х pp. у
галузі а) літератури; б) мистецтва.

3. Розкрийте абревіатуру: УАПЦ.
Середній рівень:

4. У 20 -ті pp. в Україні відбувалася так звана українізація. Що то
був за процес?

5. Назвіть характерні риси культури та духовного життя України
у період непу?

6. Вкажіть основні ознаки поняття «коренізація».
Достатній рівень:

7. Як ви вважаєте, в чому полягала різниця у підході до українізації більшовицьких чиновників й українського громадянства?

8. Охарактеризуйте особливості релігійного життя в Україні у період НЕПу.

9. В 20-ті роки поява нових течій і напрямів у літературі й мистецтві

проходила паралельно з уніфікацією та ідеологізацією культурного життя. Чим можна пояснити ці суперечливі тенденції? Високий рівень:

10. Підхід партії до культурних надбань був утилітарним (практичним, ужитковим). Культура цікавила партійну номенклатуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцнення існуючого ладу. Використовуючи факти, доведіть правильність цього висновку або спростуйте його.

11. Як ви вважаєте, чи доцільно в наш час використовувати досвід радянської українізації? Що саме слід взяти на озброєння, а від чого відмовитися?

Хронологія подій

грудень 1920 р. підписання договору між РСФРР та УСРР

березень 1921 р. X з'їзд РКП(б)

1921-1923 pp. голод у південних губерніях України

30 грудня 1922 р. утворення СРСР

1923 р. XII з'їзд РКП(б), проголошення політики ко-

ренізації

1925-1928 pp. літературна дискусія, розпочата з ініціативи

М.Хвильового

Тематичне оцінювання Початковий рівень:

1. Позначте, яка подія відбулася раніше: проголошення переходу до непу; створення СРСР

2. Хто ці історичні особи: Х.Раковський, Л.Курбас, М.Хвильовий?

3. Створення СРСР. Розкажіть, що вам відомо про цю подію.

4. Назвіть подію, з якої почалося впровадження НЕПу.

Середній рівень:

1. У переліку імен позначте діячів: а) літератури; б) мистецтва. О.Довженко; Г.Петровський; М.Бойчук; В.Сосюра; М.Куліш, А.Бучма; П.Тичина; М.Зеров; Ф.Кричевський; М.Рильський.

2. Назвіть події, що відбулися в 1921 p.; 1922 p.; 1923 p.

3. М.Скрипник. Хто ця історична постать? З якими подіями в історії України пов'язане його ім'я? Що вам відомо про життя і діяльність цієї людини?

4. Вкажіть ознаки нової економічної політики.

5. Назвіть, на вашу думку, головні події 20-х pp. в історії України. Розкажіть про одну з них.

Достатній рівень:

1. Встановіть хронологічну послідовність подій:
Створення СРСР

Проголошення політики коренізації Впровадження нової економічної політики (НЕП) Затвердження нового тексту Конституції УСРР Утворення Молдавської автономної республіки.

2. Назвіть, на ваш погляд, головні події 20-х pp. в історії України. Розташуйте їх у порядку спадання значущості. Охарактеризуйте одну з них.

3. Порівняйте значення понять «унітарна держава» та «федератив-

на держава». Які існують спільні ознаки, які - відмінні?

4. Про кого з українських діячів 20-х pp. вам би хотілося розпові
сти? Поясніть чому? Що вам відомо про життя і діяльність цієї
особи з інших джерел, творів літератури й мистецтва?

Високий рівень:

1. мЧерез те вся діяльність керуючої партії має дві сторони: одну - формальну, програмну, декларативну, другу - дійсну, реальну, не декларативну*, - писав восени 1920 р. В.Винниченко. Чи погоджуєтесь ви з таким висновком? Доберіть факти, що підтверджують його.

2. Досягненням НЕПу, за визначенням Л.Троцького було створення

СРСР. НЕП як система економічних заходів забезпечила відносну стабільність, що в свою чергу дозволило більшовикам надати тимчасовому воєнно-політичному союзові республік періоду громадянської війни юридичного конституційного статусу у формі союзної держави. Висловіть своє бачення цієї проблеми. Спрог-нозуйте подальший розвиток комуністичної доктрини.

ТЕМА 5 Радянська модернізація України (1928-1939)

«Період реконструкції за своїми соціально-економічними наслідками посідає «чинне» місце поряд з такими історичними подіями, як жовтневий переворот 1917 р. та утворення СРСР. Якщо два попередні факти започаткували політичні основи радянської держави тоталітарного типу, то соціалістична реконструкція забезпечила її соціально-економічні підвалини».

(Л.Новохатько. Національний аспект доктрини «соціалістичної реконструкції»).

§21. Сталінська індустріалізація України

Початок індустріалізації означав не лише технічну реконструкцію, а насамперед докорінну реорганізацію економічних відносин, усієї системи управління промисловістю.

О У чому, на вашу думку, виявився суперечливий характер • індустріального розвитку України?

1. Сталінський «стрибок» в індустріалізацію

На середину 20-х pp. наближався до завершення відбудовний процес у промисловості. Партійне керівництво Радянського Союзу переймалося визначенням змісту соціально-економічної політики найближчого майбутнього. Першочерговим було визнано завдання перетворення країни з відсталої, аграрної в передову, індустріальну.

У грудні 1925 р. XIV з'їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. На порядок денний було поставлено дві найголовніші проблеми: її темпи й джерела фінансування.

«Розвиток НЕПу міг благотворно вплинути на сільське господарство, але був нездатний забезпечити матеріальну базу для індустріалізації країни».

(Історія України. Нове бачення...).

Залучити іноземний капітал держава, яка вважала своїх сусідів ворожим, «капіталістичним оточенням», не мала права. Отже, головним джерелом необхідних коштів в умовах країни, бюджет якої формувався насамперед за рахунок надходжень із сільського господарства, залишалося селянство.

«На IX з'їзді КП(б)У В.Чубар відверто заявив: країна не може задовольнитися внутрішніми промисловими нагромадженнями, треба шукати коштів у зростаючому сільському господарстві». (IX съезд КП(б)У. Стенографический отчет).

Г.Зинов'єв, Л.Каменев і Л.Троцький після XIV з'їзду ВКП(б) запропонували для прискорення темпів капітального будівництва в промисловості посилити податковий тиск на селянство, тобто повернутися до командних методів управління народним господарством, випробуваних під час громадянської війни. їх опоненти - М.Бухарін, О.Риков та М.Томський, які були у меншості обґрунтували побудову нового суспіль-

ства на базі НЕПу, тобто повільного «вростання» країни в соціалізм.

Вони рішуче виступили проти прихованого здійснення воєнно-комуністичної політики на селі, вважаючи, що всім прошаркам селянства слід розвивати свої господарства й збагачуватися.

Проте переможцем у цих дискусіях став генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й.Сталін, якому вдалося опанувати апарат влади, заручившись підтримкою більшості в політбюро партії, а також керівництва республіканських парторганізацій, у тому числі КП(б)У. Наприкінці 20-х pp. Й.Сталін і його прихильники почали насаджувати у Радянському Союзі під виглядом диктатури пролетаріату диктатуру партійного апарату, здійснювати політику воєнно-комуністичного штурму в економіці.

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку господарства на 1928-1933 роки. В них намічалося три взаємопов'язані завдання -прискорений розвиток важкої індустрії, розгортання часткової колективізації на суто добровільній основі, підвищення добробуту народу.

Сам план опрацьовувався у двох варіантах - відправному й оптимальному (напруженішому). Середньорічний темп приросту промислової продукції мав становити 18% - за відправним та 20-22% за оптимальним планами. Спочатку передбачалося темпи індустріалізації забезпечити не за рахунок підвищення податків із селянства, а шляхом використання «ножиць цін», тобто встановлення завищених цін на промислові товари і занижених - на сільськогосподарську продукцію.

Проте таке рішення підривало головний елемент нової економічної політики - ринкову «змичку» міста й села. Наслідки цього країна відчула вже в зимові місяці 1927-1928 pp.

Селяни мали здавати хліб державі за низькими цінами, Що викликало серед більшості з них протест. Хто не погоджувався з такими умовами, ставав ворогом радянської влади «куркулем» чи «підкуркульником». Партійне керівництво СРСР відразу після XV з'їзду почало застосовувати «надзвичайні заходи проти куркуля». Серед тих, хто покірливо виконував вказівки центру, були і члени партійно-державного

керівництва України - генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л.Каганович та С.Косіор, а також голова РНК УСРР В.Чубар, який зайняв цю посаду після усунення Х.Раковського в 1923 р.

Чубар Впас (1891-1939) - радянський державний політичний діяч. Народився у селянській сім'ї. За участь у підпільному гуртку його вперше було заарештовано у 13 річному віці. 1909 р. став учнем Олександрійського механіко-технічного училища. З перших днів Лютневої революції займався організацією фаб-завкомів у Петрограді. Після жовтневого перевороту він - член ради робітничого контролю столиці. На початку 1920 р. партія відрядила його в Україну. У липні 1923 р. 32-річний В.Чубар очолив Раднарком УСРР і пропрацював на цій посаді 11 років. Він послідовно проводив в Україні накреслену Сталіним політику, в тому

числі спрямовану на суцільну колективізацію. Його підпис стоїть

під жахливими документами. 1934 р. його повернули до Москви.

В.Чубар поділив долю багатьох представників партійно-державного

керівництва: арешт 1937 p., розстріл 1939 р.

За допомогою грубого тиску на селян у січні-лютому 1928 р. хлібозаготівельну кризу було подолано. Зокрема, в Україні вдалося заготовити 70 млн. пудів хліба. Наступного року хлібозаготівельна криза повторилася у значно гострішій формі через неврожай в Україні й Північному Кавказі. Замість того щоб досягти економічної рівноваги шляхом зниження темпів промислового будівництва, зменшення тиску на селянство, Сталін різко форсував темпи індустріалізації.

У 1929 p., оголошеного генеральним секретарем Й.Сталіним «роком великого перелому», партія відмовилася від НЕПу і перейшла до політики комуністичного штурму в економіці з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою постачання міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією найбільш заможних селянських господарств та примусовою колективізацією господарств решти селян.

XI з'їзд КП(б)У (1930) повністю схвалив сталінський курс на прискорену індустріалізацію. Передбачалося у першій п'ятирічці побудувати в УСРР 400 підприємств (усього у СРСР -1500), щорічний приріст продукції збільшити на 20-22%. Центральна влада розглядала Україну як головний плацдарм для здійснення індустріалізації СРСР. Першочергове значення надавалося металургійно-видобувній базі УСРР.

«Стрибок» в індустріалізацію, розпочатий на другому році першої п'ятирічки, мав забезпечити надвисокі темпи зростання промисловості. Незабаром було висунуто лозунг «П'ятирічку - за чотири роки». Ще ніколи в історії людства будь-яке суспільство не робило спроби здійснити такі грандіозні перетворення за короткий час.

У середньому в 1930-1932 pp. офіційно прийняті за пропозиціями Сталіна темпи зростання промислової продукції мали становити 37,7%. Однак навіть «підтягнуті» офіційні статистичні цифри свідчать, що середньорічний темп зростання промисловості становив протягом п'ятирічки 15,7%, тобто навіть менше від передбаченого директивами XV з'їзду ВКП(б). «Підхльостування» (вислів Сталіна) індустріалізації обернулося невиконанням завдань п'ятирічки. Згідно з планом, передбачалося збільшити видобуток вугілля у Донбасі з 27 до 53 млн. т. Невдовзі завдання було ще підвищено до 80 млн. т, але фактичний видобуток досяг тільки 45 млн. Виплавку чавуну в УСРР передбачалося потроїти, що також виявилося нездійсненим.

Отже, «підхльостування» індустріалізації за рахунок селянських коштів призвело до поглиблення господарських диспропорцій, зростання дефіциту промислової продукції, особливо товарів широкого споживання, істотного обмеження реальної заробітної плати робітників і службовців, посилення інфляційних явищ.