Український монархізм В.Липинського

Серед політичних партій, що діяли на західноукраїнських землях, особливе місце займало об'єднання консервативно-монархічного напрямку - Союз українських хліборобів-дер-жавників. Його організатором і керівником був видатний український громадсько-політичний діяч, головний ідеолог і лідер українського монархізму В.Липинський.

Липинський В'ячеслав (1882-1931) - український історик, громадсько-політичний діяч, філософ і публіцист. Народився на Волині. Закінчив Київську гімназію. Навчався у Краківсько­му та Женевському університетах. Липинський стверджував, що ідею створення незалежної Української держави може реал­ізувати тільки весь народ під проводом "хліборобської версти". Досягти консолідації українського народу і перетворити його на повноцінну державну націю можна лише шляхом розбуд­ження і зміцнення почуття територіального патріотизму та со­лідарності між усіма громадянами України, незалежне від їх соціального статусу, віросподівання, етнічного походження і рівня національно-культурної свідомості. Забезпечити єдність українського монарха. Спадкова монархія, вважав Липинський, була б найкращою формою політичного устрою України. Хоча він був принциповим критиком демократії, його ідеологія спри­чинилася до утвердження ліберально-демократичних цінностей та подолання тоталітарних тенденцій в українській політичній думці XX ст.

Свої погляди він найчіткіше виклав у своєму найвідомі-шому творі «Листах до братів-хліборобів», які дістали широ­кого розголосу не лише серед українців Західної України, а й емігрантів з Великої України, розкиданих по всьому світу.

Центральне місце в ідеології В.Липинського займала кри­тика слабких сторін українського руху, насамперед народ­ницького світогляду лідерів Української центральної ради і Директорії УНР, що призвели до поразки Української дер­жави у 1917-1920 pp., та пошуки шляхів виходу з націо-

нально-політичної кризи. Він стверджував, що ідею створен­ня незалежної Української держави може реалізувати тільки весь народ під проводом «хліборобської верстви» (заможного селянства й поміщиків). Досягти консолідації українського народу і перетворити його на повноцінну державну націю можна лише шляхом пробудження і зміцнення почуття те­риторіального патріотизму та солідарності між усіма грома­дянами України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження і рівня національно-культурної свідомості. На думку В.Липинського, саме кон­ституційна монархія має бути найкращою формою політичного устрою України, яка здатна забезпечити єдність українсько­го руху. Виходячи з цього, він відкидав інтегральний націо­налізм Д.Донцова, був послідовним противником ідеології і практики ОУН. Хоча В.Липинський виступав принциповим критиком і демократії, його ідеологія спричинила утверджен­ня ліберально-демократичних тенденцій в українській полі­тичній думці XX ст.

Незважаючи на істотні відмінності в програмах та діяль­ності різних політичних сил Західної України, всі вони праг­нули до збереження національної ідентичності, консолідації українців і врешті-решт побудови незалежної Української дер­жави.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Хто ці історичні особи: Д.Донцов, В.Липинський?

2. Вкажіть дату створення ОУН:

1928 p.; 1929 p.; 1930 p.

3. Назвіть форми політичної боротьби в Західній Україні. Середній рівень:

4. Вкажіть українські політичні партії, що діяли на західноукраїн-

ських землях, які знаходилися у складі Польщі. Розкажіть про одну з них.

5. Назвіть головні положення інтегрального націоналізму.

6. 1938 р. Роттердам. ОУН. Є.Коновалець. Про яку подію свідчить
наведена інформація? Назвіть її.

Достатній рівень:

7. Проаналізуйте діяльність ОУН у 30-ті pp.

 

8. Схарактеризуйте основні положення інтегрального націоналізму.

9. Поміркуйте, чому ідеї українського монархізму не стали попу­лярними в 20-30-ті pp. XX ст.

Високий рівень:

10. «Разом із прагненням монополізації всіх аспектів життя нації прийшла й нетерпимість. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналі­сти були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді», -зазначає історик О.Субтельний. Як ви вважаєте, чому саме інтег­ральний націоналізм стає панівною ідеологією українських на­ціоналістів у 30-х pp. Відповідь обґрунтуйте.

11. Складіть тези повідомлення: «ОУН - створення, методи діяль­ності, визначні діячі».

■

- §28. Українські землі у складі Румунії

«Держави, яким дісталися українські землі, не розумі­ючи глибинних реалій XX ст., не бажали рахуватися з національно визвольними вимогами. Найтяжчим ста­новище українців під чужою владою було в Румунії...» (Історія України: нове бачення).

О Чому становище українського населення було найтяжчим у Ру-• мунії?

1. Поглинання українських земель Румунією

Після розпаду Російської та Австро-Угорської імперій значна частина українських земель була окупована Румунією. За румунською статистикою, 1920 р. в її межах проживали близько 790 тис. українців, які становили 4,7% населення (за оцінками окремих українських дослідників, чисельність українців була набагато вищою і сягала 1 млн. 300 тис. чол.).

Українці в Румунській державі поділялися на три групи. Перша з них, яка налічувала 450 тис. чоловік, мешкала в Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах Бес-сарабії, що належала колись Росії й мала вихід до Чорного моря. У 1918 р. Румунія анексувала цю територію.

Друга велика група українців (310 тис. чол.) населяла Північну Буковину і була найбільш активною на ниві націо­нально-культурної діяльності. До 1919 р. Буковина входила до складу Австро-Угорщини на правах автономної провінції. Українці, які становили її найчисленнішу національну гру­пу, мали досить сильне політичне представництво у віденсь­кому парламенті, широке місцеве самоврядування, розвинену систему україномовних шкіл. Після анексії Північної Буко­вини Румунією до 1927 р. всі здобутки колишньої автоном­ності було знищено, а сам край розглядався як одна з румунських провінцій. Буковинські українці, котрі з усіх західних українців мали найбільші політичні права і куль­турно-освітні здобутки, тепер стали найбільш національно гнобленими і прийшли до глибокого політичного занепаду.

Ще одна група українців проживала на колишній угорській території в повіті Марморопі і не виявляла полі­тичної активності.

Відразу після окупації цих територій Румунія почала вживати заходів, щоб якнайшвидше узаконити анексію міжнародними договорами. Країни Антанти, будучи зацікав­лені, як і у випадку з Польщею, в сильній Румунії, що утво­рювали «санітарний кордон» між більшовицькою Росією і Західною Європою, всіляко сприяли цьому. 11 вересня 1919 р. представники великих країн підписали з Австрією Сен-Жер-менський договір, за яким Буковину було передано до скла­ду Румунії. Наступного року у Парижі країни Антанти так званим Бессарабським протоколом визнали і затвердили оку­пацію Румунією Бессарабії.