Церковно-релігійне життядоби Центральної Ради

Релігія у житті українського народу в усі часи відігравала особливу роль - це був один з головних чинників етногенезу, формування ментальності, національної самосвідомості

українців.

У 1914 р. в Україні діяло 8 606 парафій, які обслуговували 32 246 священиків. На території 9 губерній налічувався 131 монастир, де проживали 4 691 чернець та 10 331 послушник. Окрім цього, релігійні потреби населення задовольняли З 174 греко-католицькі церкви та 79 їх монастирів УГКЦ.

Революція відкрила реальні можливості для демократизації внутрішньоцерковних стосунків, а також взаємин між церквою та державою.

Українське духовенство вітало Центральну раду, прагнучи до співробітництва з нею на ниві національно-державного відродження. Київське духовенство обрало делегацію до УЦР у складі священиків А.Ходзицького, Г.Чернявського та протоієрея Шараєвського з проханням допустити її на збори Ради з правом голосу. Збори УЦР прийняли пропозицію київських пастирів. Під час Українського Національного Конгресу в президії засідав представник українського духовенства П.Погоріл-ко, а до почесної президії було обрано єпископа Д.Уманського. Однак переважаюча частина єпископату України (27 осіб) були росіянами за походженням, та й решта єпископів (3 українці, два грузини) були далекі від ідеалів української революції. Лише єпископ катеринославський і маріупольський Агапій (Антоній Випіневський) відкрито співчував національно-визвольному рухові співвітчизників. Національний склад Київської духовної академії, духовних семінарій, настоятелів монастирів, апарату єпархіальних управлінь та консисторій був також значною мірою російського походження.

Прийняття Центральною Радою декрету про землю, згідно з яким монастирські й церковні землі переходили у розпорядження земельних комітетів, поставило в опозицію до нової влади багато представників православного, уніатського кліру та єпископату.

В 1917 р. постала проблема статусу православної церкви в Україні. У ній з'явилося три течії: обновленська, автокефальна й автономна. Обновленська течія висувала вимогу внутрішнього реформування й оновлення церкви, дві інші -диференціювалися за протилежними політичними і національними орієнтирами. Послідовники традицій Російської православної церкви (РПЦ) на чолі з митрополитом київським Володимиром підтримували зв'язки з Московською патріархією та її новообраним главою - патріархом Тихоном. Прихильники ідеї незалежної церкви (автокефалія) влітку 1917 р. утворили Український церковний комітет, який у листопаді було реорганізовано в Церковну раду. Ще до цього в усіх губерніях України відбулися єпархіальні з'їзди, які виступали за повернення колишніх прав українській церкві. Оскільки ж УЦР у перших трьох Універсалах відстоювала автономію

України в складі федеративної Росії, то й православні ієрархи у своїх вимогах не виходили за ці межі.

Однак незабаром боротьба за суверенну українську церкву набула виразних форм і вилилася в підготовку до скликання православного церковного Собору. На цей форум запрошувалися представники чорного та білого духовенства, чернецтва, а також мирян. Не випадково для військовослужбовців було встановлено окрему квоту. Адже саме третій Всеукраїнський військовий з'їзд прийняв резолюцію з вимогою незалежної, тобто автокефальної української церкви. Прийнята резолюція прискорила утворення Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), члени якої звернулися до патріарха Тихона з проханням про дозвіл на скликання Всеукраїнського Собору. Не одержавши санкції глави РПЦ, діячі ВПЦР на чолі з В. Лип-ківським призначили початок його роботи на 28 грудня 1917 р. Проте внаслідок захоплення Києва більшовицькими військами засідання було перенесено на січень 1918 р.

Таким чином, українізація церкви збіглася із загальнонаціональним рухом, спрямованим на утвердження суверенності молодої Української держави. Однак захоплення соціалістичними гаслами не дозволило лідерам Центральної Ради побачити у православній церкві фактор, що міг сприяти консолідації народу, різних політичних сил під єдиними знаменами й гаслами. М.Грушевський відкинув пропозицію делегації в складі архієпископа Олексія (Дородніцина), священика Макарія (Крамаренка) та диякона Івана Дурдуківсь-кого про відкриття Секретаріату церковних справ на чолі з І.Огієнком. І все таки аргументи В.Винниченка, І.Стешенка, М.Левицького виявилися переконливішими від тих, які висували інші члени УЦР. Було створено Департамент духовних справ на чолі з О.Карпінським.

Центральна Рада вирішувала різноманітні питання, пов'язані з релігійним життям. 10 березня 1917 р. на її засіданні було прийнято ухвалу про те, щоб надіслати Тимчасовому урядові телеграму про «визволення митрополита галицького і кардинала папського Шептицького». У березневому зверненні «До українського народу» йшлося про необхідність вживання української мови священнослужите-

лями. Центральна рада заохочувала призначення єпископів -українців на місцеві кафедри.

Деякі рішення Центральної Ради були не на користь церкви. Постановами, прийнятими в червні, серпні й грудні 1917р., церковно-парафіяльні школи та управління ними передавалися до компетенції Секретарства (міністерства) освіти, як і деякі будинки, споруджені на церковні кошти. Проте опір, організований Собором та митрополитом Антонієм (Храповиць-ким), звів результативність цих постанов до мінімуму.

У січні 1918 р. в уряді В.Голубовича було створено Департамент сповідань на чолі з М.Безсоновим. Колишній єпископ Никон, який порвав з церквою й не мав авторитету серед архієреїв, практично нічого не зробив для поглиблення взаєморозуміння церкви і держави. Ряд законопроектів, які він підготував уже після залишення посади, були подані вже гетьманському урядові. Після цього протягом короткого терміну виконуючим обов'язки директора Департаменту сповідань був В.Рафальський, якого 13 квітня 1918 р. змінив В.Чехівський. До функцій даного органу належало інформування церковних установ про рішення УЦР та виконавчої влади й контроль за їх виконанням.

ЗО березня 1918 р. Департамент оповістив духовні консисторії про вимоги закону про підданство УНР, згідно з яким на посади священиків, дияконів і дяків не могли призначатися особи, що не визнавали цього закону або не підлягали йому, а 1 квітня рекомендував видрукувати в єпархіальних виданнях III та IV Універсали й урядові документи для оголошення їх прихожанам у храмах.

Департамент відіграв позитивну роль у збереженні пам'яток церковної старовини та архітектури, виступав проти реквізицій церковних і монастирських будівель (зокрема, в Києво-Печерській Лаврі) на користь світських установ.

Однак, незважаючи на те, що Департамент намагався відігравати роль посередника між державою й церквою, ставлення діячів УЦР до єпископату мінімізували результати його діяльності, зводячи їх до вирішення матеріальних питань.

Тим часом сили, які виступали за українізацію церкви та її самостійність, готувалися до Собору. За свідченням протопресвітера В.Зеньковського: *6 січня відкрився Собор дуже

урочисто і дуже церковно. Російські церковні групи пішли на нього. Так до складу Соборної Ради, куди потрапив і я, був обраний наш київський проф(есор), дуже «антиукраїнський» - МЛсинський. Собор працював досить спокійно...»

До керівних органів Собору було обрано значну кількість представників Церковної ради, які проводили ідею автокефалії (незалежності). 279 делегатів Собору утворили шість комісій: урядову (мала виробити положення про вище церковне управління); з питань єпархіального управління та парафіяльного життя; з проблеми української церкви; учбову, економічну й комісію особового складу (мандатну).

Сподівання УЦР, пов'язані з роботою Собору, висловив перед його учасниками комісар у справах сповідань О.Карпі-нський. Позиція офіційного представника влади, схоже, не залишала вибору для православного духовенства: «Якщо ви бажаєте служити народу, перед вами лише один шлях: дати українській церкві автокефалію. Таким чином ви виконаєте завдання, що його переслідує уряд УНР». Але непевне становище Центральної Ради, наближення більшовицьких військ до столиці утверджували противників автокефалії в правильності очікувальної позиції. Окрім того, що окремі комісії заслухали доповіді професора протоієрея Р.Титова і Ф.Міщенка про автокефалію української церкви, професора В.Екземплярсь-кого з проблем церковного права, доцента І.Огієнка про українізацію літургії, вони не виробили ніяких конкретних рішень. Всі зусилля прихильників самостійної української церкви блокувалися адептами єдиної Російської православної церкви. Коли загроза воєнних дій у межах міста стала реальною, група з 49-ти делегатів подала до президії заяву про обов'язкове вирішення невідкладних питань до розпуску Собору. Серед них - структура вищої церковної влади, статус українського православ'я, становище духовної освіти. До скликання наступної сесії Собору пропонувалося створити Всеукраїнську церковну раду на чолі з київським митрополитом як вищий орган УПЦ. Більшістю голосів делегати Собору відхилили останню пропозицію, прийнявши рішення про те, що другу сесію Собору має право скликати лише комісія на чолі з митрополитом київським Володимиром та за участю двох представників від

кожної єпархії. А до того часу пропонувалося на єпархіальних з'їздах обговорити питання про автономію чи автокефалію, українізацію церкви тощо.

Окрема заява українських делегатів Собору про необхідність розриву будь-яких зв'язків з російськими церковними установами внаслідок війни, розв'язаної Росією проти України, реальної сили не мала. Український табір не зміг повести за собою Собор, оскільки більшість єпископату наполягала на канонічній єдності з Російською православною церквою (РПЦ).

Більшовицька влада не встигла за час перебування у Києві будь-яким офіційним чином задекларувати своє ставлення до церкви. Проте кілька фактів не залишали сумнівів в її позиції: загін червоноармійців, по-варварськи вдершись на територію Лаври, розстріляв митрополита Володимира. Внаслідок обстрілів і реквізицій постраждало також кілька київських храмів.

Підсумком діяльності групи українських священиків, спрямованої на здобуття українською православною церквою статусу автокефальної, стало скликання Всеукраїнського Собору. Керівники УНР виявили інтерес до церковного руху лише тією мірою, в якій він збігався з їх уявленнями про реформування українського суспільства. Відсутність компетентного й авторитетного державного органу, який міг би бути дійовим інструментом взаємовідносин держави та церкви, не дозволила діячам Центральної Ради скористатися можливостями церковної організації з метою об'єднання народу навколо гасла національного відродження. Традиціоналізм і навіть консерватизм більшості православної ієрархії в Україні виявилися сильнішими за тенденції демократизації й автономізації українського православ'я.

3. Заходи гетьманату у релігійній сфері

Революційні події сколихнули не лише соціально-політичне, а й церковне життя в Україні. Оскільки на території Української Держави проживало в основному православне населення, головна увага уряду зосередилася навколо проблеми існування православної церкви.

Повернення Російської православної церкви до патріар-

шої форми управління викликало рух за оновлення релігійного життя, зближення архієреїв з нижчим духовенством та мирянами. В особі патріарха Тихона ці тенденції дістали підтримку. Водночас у новоутворених державах (Україні, Грузії) частина кліру й православної громадськості дедалі вимогливіше ставила питання про автокефалію або принаймні автономію церков на території цих країн.

Вищому духовенству України, яке було переважно російським, небезпідставно закидали відірваність від народу й рядових служителів культу. Архієреї ж усіляко противилися будь-яким змінам, зокрема, українізації та демократизації церкви, тому виступали проти поновлення діяльності Всеукраїнського церковного собору. Як уже зазначалося, перша сесія Собору припинила роботу внаслідок захоплення Києва більшовиками. Скликання другої сесії настійливо домагалися члени Тимчасової Всеукраїнської православної церковної ради.

Після вбивства митрополита Володимира, 19 травня 1918 р. на єпархіальному з'їзді главою київської митрополії було обрано Антонія (Храповицького).

Особисто П.Скоропадський вважав цей вибір невдалим. Гетьман був переконаний, що специфіка українського менталітету і релігійного життя вимагає того, щоб главою митрополії був представник українського православ'я. Незважаючи на розум та силу волі, Антоній Храповецький, за оцінкою П.Скоропадського, був «чорносотенцем старої школи» й не міг створити теплої церковної атмосфери в Україні. Він уперто не бажав співпрацювати з Міністерством віросповідань. В урядових постановах, зокрема в «Законі про тимчасовий устрій» (29 квітня) в розділі «Про віру» закріплювалося пріоритетне становище в суспільстві православної церкви, проголошувалося, що «всі, не належні до православної віри громадяни Української держави, а також всі мешканці на території України користуються... свобідним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної».

Велику роль у налагодженні державно-церковних взаємин відігравало Міністерство сповідань, яке очолював спочатку професор В.Зіньківський, з 24 жовтня до 14 листопада - О.Ло-тоцький, а потім - М.Воронович. Відділи та департаменти

Міністерства співпрацювали з єпархіями й консисторіями (на той час їх налічувалося 9), архієреями РПЦ, євангельсько-лютеранськими церковними радами, іудейськими рабинами.

Спеціальне законодавство регулювало різні сторони релігійного життя і стосунків між державними й церковними інституціями. Православна церква була суверенною у вирішенні питань внутрішньої діяльності. Міністр сповідань та його представники на місцях мали бути віруючими. Держава стояла на сторожі інтересів православної церкви: гарантувалося вшанування найбільших релігійних свят. Церковнослужителі звільнялися від військової служби, церковні організації одержували статус юридичних осіб, посади - прирівнювалися до державної служби. Крім того, за віковою традицією державні нормативи про шлюб і розлучення узгоджувалися з православним церковним правом, метричні книги в них прирівнювалися до актів цивільного стану. Церковні школи мали права державних закладів освіти.

Слід зазначити, що Міністерство сповідань доручило Вченому комітету розробити програми викладання Закону Божого в світських школах. Паралельно у Міністерстві народної освіти працювала комісія, що на конкурсній основі розглядала програми й підручники з викладання Закону Божого та історії церкви.

Міністерство сповідань активно опікувалося проблемами життєдіяльності Київської духовної академії (КДА). Всеросійський собор не встиг затвердити проект нового статуту духовних академій, розробленого спеціальною комісією і схваленого священним Синодом при патріархові.

Ученим комітетом Міністерства сповідань було розроблено новий статут духовної Академії, який затверджено Радою Міністрів. Його положення, зокрема, передбачали автономію, адміністративну залежність від Міністерства сповідань, а канонічну - від київського митрополита; впровадження обов'язкових курсів історії України, української мови, літератури й права, історії Української церкви з відкриттям відповідних кафедр. Для надання стипендій студентам Академії уряд на друге півріччя 1918 р. виділив 211,9 тис. крб.

Кадри православного духовенства готувалися, окрім Ака-

демії, також у Холмській, Кам'янець-Подільській, Бєлгородській, Житомирській й інших духовних семінаріях та духовних і пасторських школах.

Держава надавала православній церкві значну фінансову підтримку. Так, у червні уряд виділив 1 млн. 117 тис. крб. для проведення другої сесії Всеукраїнського церковного собору. В липні було здійснено одноразову виплату всім священикам (по 650 крб.), дияконам та псаломщикам (по 325 крб.), загалом на це було витрачено 11 млн. крб. Близько 3 млн. крб. було виділено як допомогу реевакуйованому духовенству Волині, Гродненщини, Підляшшя й Мінської губернії, а також для відбудови і ремонту храмів, зруйнованих під час світової війни. Майже 1,4 млн. крб. асигнувалося для допомоги позаштатному православному духовенству й церковнослужителям повітів, що були включені до України, але ще не ввійшли до складу єпархій. Одноразова грошова допомога була надана також вдовам і неповнолітнім дітям загиблих та померлих священнослужителів.

Підтримуючи православну церкву, гетьманський уряд сподівався на взаємне сприяння з боку релігійних кіл заходам держави. Зокрема, очікувалося, що керівництво Російської православної церкви (РПЦ) підтримає ідею про автономний статус українського православ'я й створення відповідного керівного церковного органу в Україні. Проте коли в ставленні до гетьмана як помазаника Божого і до держави була продемонстрована лояльність, то спроби українізації церкви та надання їй автокефального статусу наштовхнулися на рішучий опір єпископату. Друга сесія Всеукраїнського православного собору, що почалася у червні 1918 p., виявила проросійську орієнтацію переважної частини архієреїв, які й чути не бажали про українізацію церкви. Ще єпархіальний собор (травень 1918 р.) висловився проти автокефалії української церкви, але за її автономію.

У вересні 1918 р. Всеросійський помісний собор затвердив «Положення» про вищу церковну владу в Україні, визнавши автономію Української православної церкви (УПЦ). Але делегати київського Собору навіть за цих умов визнали всі рішення Всеросійського помісного Собору обов'язковими

і чинними на території України. Промосковська більшість заблокувала вирішення питань, які могли б відкрити шлях до українізації церкви. Однією з причин невдач української партії на Соборі був брак авторитетної, інтелектуально спроможної групи ієрархів та мирян, здатних забезпечити організаційні підвалини таких перетворень.

У жовтні почала роботу третя сесія Всеукраїнського собору. 14 листопада перед делегатами виступив міністр сповідань О.Лотоцький, який виклав вимоги уряду щодо юрисдикції УПЦ. «Основна засада Української центральної влади, - наголошував промовець, - полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна церква. Ніякий уряд... не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі. Українська Церква має бути автокефальною під головуванням київського митрополита та в канонічному зв'язку з іншими самостійними Церквами. Автокефалія Української Церкви - не лише церковна, а й національна необхідність. Це конечна потреба нашої Церкви, нашої держави, нашої нації...».

Однак урядова криза не дозволила належним чином підкріпити дану позицію. До того ж саме у цей день була опублікована сумнозвісна Грамота гетьмана, яка кардинально змінювала політичні орієнтири. Відчувши зміни, що насувалися, делегати Собору майже одностайно відкинули ідею автокефалії Української церкви.

І все ж гетьманський період у житті православної церкви був надзвичайно плодотворний та повчальний. Церква відновила соборноправність і виступила не як елемент державної структури, а як суспільна самодостатня інституція. Діалог міг Українською державою та православною церквою не лише виявив больові точки у взаєминах, а й вказав шляхи подолання їх у самій церкві та нові можливості для її оновленої ролі в національній державі.

4. Наука і культура в Українській державі

Незважаючи на скрутний час, гетьманський уряд та особисто П.Скоропадський виявили розуміння того, що без підтримки науки, освіти, мистецтва не можна успішно вирішувати й

інші питання державного будівництва. Саме гетьманській державі належить пріоритет заснування Української Академії наук, про що мріяло кілька поколінь діячів національної культури і науки. Велику підготовчу роботу по створенню Академії провів міністр народної освіти М.Василенко, який зумів залучити до цієї справи видатного вченого В.Вернадського, який очолив комісію з питань заснування УАН, де працювали Д.Баталій, М.Кащенко, Г.Павлуцький, О.Сперанський, С.Тимченко, В.Мод-залевський, В.Перетц та ін.

Обґрунтовуючи законопроект про Національну Академію, М.Василенко доповідав Раді Міністрів: «Коли в Києві закладається Українська Академія наук, то це викликається не самісінькими науковими інтересами. З цим пов'язуються міркування величезної національної та державно-економічної ваги... Викликають Академію до життя, з одного боку, зріст та поглиблення національної свідомості українського громадянства, а з другого, - необхідність підняти вироб-ливість та трудову міць українського народу та й використати в найвищій мірі виробливі сили».

14 листопада 1918 р. П.Скоропадський затвердив закон про заснування Української Академії наук як державної установи. УАН складалася з трьох відділів: історико-філологіч-них, фізико-математичних та соціальних наук. До першого затвердженого гетьманом списку з 12 академіків увійшли Д.Баталій, А.Кримський, М.Петров, С.Смаль-Стоцький, В.Вер-надський, С.Тимошенко, М.Кащенко, П.Тутковський, М.Туган-Барановський, Ф.Тарановський, В.Косинський і О.Левицький. Першим президентом УАН став В.Вернадський.

В системі УАН створювалися не лише інститути, а й Національна бібліотека, ботанічний сад, астрономічна обсерваторія, музеї, видавнича база - всього 45 структур.

Академія одержала статус юридичної особи, а також право заснування наукових закладів. Усі видання УАН повинні були виходити українською мовою, а за бажанням авторів -й іншими мовами.

Чільну увагу гетьманський уряд приділяв організації й розвитку національної вищої освіти. Окрім діючих університетів у Києві, Харкові, Одесі було відкрито ще два навчальні

заклади - Київський та Кам'янець-Подільський державні університети. Спроба українізації університету св.Володимира в Києві за часів УЦР успіху не мала. Тому Міністерство народної освіти вирішило піти іншим шляхом, створюючи нові університети з українською мовою викладання і широким спектром українознавчих дисциплін.

За доби гетьманату розпочали роботу створені архітектурний та клінічний інститути у Києві, політехнічний й сільськогосподарський - в Одесі, Український історико-філологічний факультет у Полтаві, були засновані стипендії для студентів.

Міністерство народної освіти ініціювало створення національної початкової школи, видало розпорядження про перехід на українські підручники і мову викладання. В російськомовних гімназіях і реальних училищах запроваджувалися українознавчі предмети.

Уряд фінансував 40 чоловічих гімназій, відкритих за ініціативою міністра освіти М.Василенка. На підвищення заробітної плати вчителям лише у жовтні-листопаді державна скарбниця видала майже 29 млн. крб.

На кінець 1918 р. в Україні з 836 діючих гімназій (161 державна, 409 громадських, 268 приватних, 474 хлоп'ячі й 362 дівочі) 150 були українізованими. Таким чином, формувалася національна школа, яка мала вирішувати завдання, співзвучні загальнодержавним тенденціям розвитку.

В часи Української держави спостерігалась активізація мистецького життя, що дало підстави дослідникам говорити про розквіт національних закладів культури у той період. Численні факти підтверджують таку думку.

В складі Міністерства народної освіти та мистецтва було створено Головне управління мистецтва і національної культури, яке мало автономний бюджет. Крім того, уряд виділяв цільові кошти на охорону пам'яток старовини, археологічні дослідження, підтримку творчих колективів тощо. Так, у вересні 600 тис. крб. було асигновано на заходи по охороні пам'яток культури.

Дбайливе ставлення до історико-культурної спадщини народу України виявилося в реальній підтримці музейної справи. Держава фінансувала діяльність усіх 36 музеїв, заснованих до революції.

Прагнучи, щоб українська театральна та музична культура вийшла на європейський рівень, гетьман П.Скоропадський виявляв особисту увагу діяльності творчих колективів. У травні уряд виділив 165 тис. крб. товариству «Національний театр», ініціаторами створення якого були трупа М.Садовського, «Молодий театр» Л.Курбаса та Музично-драматична школа ім.М.Ли-сенка. У серпні було створено Державний драматичний театр, Державний народний театр під керівництвом П.Саксагансько-го, в якому працювали М.Заньковецька, Г.Затиркевич-Карпинсь-ка, І.Замичковський та інші видатні митці.

За активного сприяння Міністерства народної освіти і мистецтва було створено Перший український національний хор у Києві, Державну капелу бандуристів Г.Хоткевича, про що подбав сам гетьман. Уряд асигнував 66 тис. крб. на заснування Державного симфонічного оркестру ім. М.Лисенка. Оркестр працював під керівництвом А.Горелова, диригували - Р.Глієр, Ф.Блуменфельд і Ф.Бертьє. Плідно працювали Київська, Одеська й Харківська консерваторії. В 1918 р. активно творили М.Ве-риківський, Г.Верьовка, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький, А.Демуцький та інші діячі музичного мистецтва.

Українська академія мистецтв, очолена Г.Нарбутом, готувала спеціалістів малярства, різьбярства, гравюри, художніх промислів, будівництва.