Калейдоскопічні зміни властей і воєнних дій не змогли припинити розвиток культурного процесу в Україні, хоча й пригальмували його. Негативно позначилося на культурних явищах різне трактування ролі та місця культури та її творців у суспільстві представниками тих режимів, які приходили до влади.
Більшовицька ідеологія з її принципом колективізму в інтересах правлячої партії не залишала місця для вільного розвитку творчої особистості. Ставлячи класові (а по суті партійні) інтереси над загальнолюдськими, комуністи приземляли культуру до ролі обслуги ідеології. На цьому хиткому фундаменті базувалася політика РКП(б) і КП(б)У у галузі культури.
Політико-виховну й культурно-масову роботу серед населення України координував та спрямовував створений на
початку 1919 р. Народний комісаріат пропаганди, який очолювали Артем (Ф.Сергеев), а пізніше - О.Коллонтай.
Згідно з рішеннями VIII з'їзду РКП(б), масова політична і культурна робота на селі мала проводитися в трьох напрямах: комуністична пропаганда, загальна освіта, культурно-масова робота. Основним культурним осередком на селі стали хати-читальні, положення про які Наркомат освіти УСРР виробив у липні 1920 р., а в містах - народні будинки, бібліотеки, клуби. В 1920 р. на території республіки діяло 1300 клубів, понад 550 хат-читалень, близько 400 «просвіт», 3100 бібліотек. Однак потенціал цих закладів не міг бути використаний на повну потужність у зв'язку з масовою неписьменністю. Було створено республіканську комісію по ліквідації неписьменності (серпень 1920 p.). Випуск підручників, букварів, навчальних програм дозволив розпочати подолання неписьменності. На кінець 1920 р. 51,9% населення України вже вміло читати й писати.
2 липня 1919 р. уряд УСРР схвалив «Положення про єди
ну трудову школу», яке закріплювало обов'язковість та без
платність навчання дітей віком від 7 до 16 років, спільне
навчання хлопчиків і дівчат, викладання навчальних пред
метів рідною мовою, політехнічний характер освіти. У кінці
1920 р. в Україні налічувалося 22 тис. шкіл, у яких навчали
ся 2 млн. 250 тис. учнів, половина з них - українською мовою.
Внаслідок тривалої війни стали сиротами й безпритульними десятки тисяч дітей. 1 липня 1920 р. Наркомат освіти УСРР оприлюднив «Декларацію про соціальне виховання дітей», згідно з якою в республіці розгорнувся рух на допомогу знедоленим підліткам. У всіх губернських центрах та промислових містах було відкрито дитячі будинки, проводився збір коштів і пожертвувань на адресу сиріт та безпритульних.
3 метою забезпечення педагогічними кадрами середньої й
вищої школи Наркомат освіти УСРР прийняв рішення про мо
білізацію професорсько-викладацького складу. Для підготовки
вчителів протягом 1920 р. було відкрито 20 педінститутів, 48 пе
дагогічних технікумів, близько сотні вчительських курсів.
Система вищої освіти зазнала істотних змін. Замість університетів, які скасовувалися, було створено на їх базі кілька
спеціалізованих самостійних інститутів. У 1920 р. в УСРР діяло 38 інститутів, у яких навчалися 57 тис. студентів. Навчання у вузах було безплатним.
Радянська влада створила умови для професійної освіти: в 665 професійних школах і на 13 робітничих факультетах навчалися 60 тис. студентів.
Радянська влада в 1919 р. поновила діяльність Української Академії наук, у складі якої 3 інститути й 26 кафедр проводили дослідження в галузі історико-філологічних, фізи-ко-математичних і соціально-економічних наук.
Прагнучи створити в країні відповідну ідеологічну атмосферу, комуністична партія не шкодувала коштів на розвиток видавничої справи. У кожному губернському та повітовому центрі виходила одна або кілька газет російською, українською, а інколи й єврейською мовами. А всього у 1919 р. налічувалося 388, у 1920 р. - 360 періодичних видань. У поєднанні з літературою агітаційно-пропагандистського спрямування періодична преса стала могутнім засобом формування нової суспільної свідомості народу України.
Серед робітників і селян набули широкої популярності поетичні збірки «Сонячні кларнети» (1919), «Плуг» (1920) П.Тичини, «Заспів» (1920) В.Чумака, «Удары молота и сердца» (1920) В.Блакитного, «В польському раю» (1920) І.Кулика, «Новели» (1920). Успіхом у Харкові користувалася літературна група «Гроно» (1920), серед учасників якої точилися гарячі дискусії на поетичних диспутах. Тут сперечалися про те, кому та як будувати соціалізм, про революційні настрої мас, чи буде місце романтиці й ліриці у новому суспільстві. На той час припадає початок творчої діяльності майбутніх класиків української літератури - А.Головка, О.Вишні, О.Дон-ченка, І.Ле, С.Скляренка.
Поетичну скарбницю України поповнили твори О.Олеся (Кан-диби), В.Сосюри та інших поетів.
Керівні органи радянської влади визначали напрямок розвитку й театрального мистецтва. Так, Харківський губ-ревком уже 4 січня 1920 р. запропонував відділу народної освіти в двотижневий строк закрити аполітичні театральні установи та підготувати список тих театрів, які «необхідно
відкрити для робітників, підібравши відповідний репертуар як для театрів, так і для кінематографів*. У Києві були організовані професійні та робітничо-селянські театри, зокрема, народний театр профспілки артистів сцени та арени «Синяя птица», театр Першого комуністичного полку, театр Червоної армії, театр «Арлекин».
Талановитий творчий колектив склався у київському театрі ім.Т.Шевченка, в спектаклях якого брали участь відомі актори Г.Борисоглібська, Л.Гаккебуш, О.Мар'яненко, О.Сердюк та інші. Справжнім явищем театрального життя став вінницький театр ім.І.Франка, заснований на початку 1920 р. Г.Юрою.
Розвиток музичного мистецтва пов'язаний з симфонічним оркестром ім.Лисенка, організованим у Києві 1919 p., a також концертною діяльністю Державної української мандрівної капели («Думка») під керівництвом Н.Городовенка, а також симфонічними оркестрами у Харкові, Катеринославі, Одесі.
Продовжувала плідно діяти Українська академія мистецтв, заснована за доби Центральної Ради. Вона об'єднувала таких майстрів пензля, як М.Бойчук, М.Бурачек, М.Жук, В.Кричевський, А.Маневич, О.Мурашко, Г.Нарбут. На той час припадає сплеск «монументальної пропаганди» - створення скульптур видатних діячів революційного руху, діячів культури і мистецтва минулого.
Перші кроки робив український кінематограф, який продукував стрічки агітаційно-пропагандистського змісту.
Особливість заходів радянської влади в культурній сфері у роки революції й громадянської війни полягала в тому, що «пролетарська» культура формувалася під важким ідеологічним пресом. Метою більшовицької політики було формування принципово нової особистості, вихованої на цінностях класового світосприйняття. Внаслідок цього духовна культура нагадувала частину тієї гігантської революційної печі, в якій «гартувалася сталь». Тому кількісний стрибок у розвитку культурної мережі, пробудженні в робітничих масах прагнення до засвоєння духовних цінностей та інші позитивні явища не можна розглядати відокремлено від інших сторін життя, які впли-
вали на формування особи. Найістотнішим чинником при цьому була теза про непримиренність класового протистояння, необхідність будь-якими засобами знищити противника. Врешті-решт, це сприяло викоріненню гуманістичного змісту культури, втраті орієнтирів на загальнолюдські цінності. В обстановці, коли через призму воєнних перемог розглядалося все сучасне і майбутнє, здавалося просто недоцільним сприймання світового досвіду духовної культури.
