На думку Патрика Райта, Роберт Такер, Євген Лайонс, Мона Чарен та Томас Вудс, Волтер Дюранті був одним з перших на Заході, хто заперечував Голодомор.В той час, коли лютував Голод, він писав на сторінках The New York Times що "Будь-яке повідомлення про голодування в Росії наразі є перебільшенням або шкідливою пропагандою, " та «Нема голоду або голодних смертей, однак підвищена смертність через хвороби від недоїдання.»
В своїх репортажах Дюранті применшував вплив браку харчів на Україну, хоча в приватних розмовах він розповідав Євгену Лайонсу та повідомляв до Британського посольства про те, що населення України та низов'їв Волги «зменшилось» на 6-7 мільйонів. В той час як інші західні журналісти намагались повідомляти про Голод найповніші обсяги інформації, які були можливі за умов існуючої радянської цензури та обмежень на відвідування регіонів вражених Голодом, репортажі Дюранті часто повторювали офіційну позицію Радянської влади. Як написав Дюранті з Москви 1933 року, «Умови важкі, але Голоду немає… Але, грубо кажучи, неможливо зробити омлет не розбивши яйця.»
В своїх статтях Дюранті заперечував факт Голодомору в Україні. Він також спростовував повідомлення про Голодомор інших, називаючи їх реакціонерами та звинувачуючи в пропаганді анти-Большевизмі. Дюранті повторював Радянську пропаганду без перевірки на правдивість. За словами New York Times: «Дослівне сприйняття радянської пропаганди абсолютно вводило в оману, як могло показати навіть елементарне спілкування з простими росіянами того часу.»
В серпні 1933, кардинал Теодор Ініцер з Відня закликав по допомогу, стверджуючи, що Голод в Україні забирав життя «схоже що мільйонів» та примушував тих, хто вижив до дітовбивства та канібалізму. 20 серпня 1933 року The New York Times надрукувала заклик Ініцера та офіційне радянське спростування: «в Радянському Союзі нема ані канібалів, ані кардиналів». Наступного дня було надруковане ще й спростування від Дюранті.
Деякі історики вважають репортажі Дюранті вирішальним фактором, який вплинув на рішення Франкліна Делано Рузвельта офіційно визнати Радянський Союз в 1933 році. За словами большевика Карла Радека в цьому і була основна справа.
Британський журналіст Малкольм Магерідж писав про Дюранті, що «завжди насолоджувався його товариством; було щось енергійне, життєрадісне, абсурдне в його недбалості, що робило його постійну брехню захоплюючою». Магерідж назвав Дюранті «найбільшим брехуном, якого зустрічав протягом 50 років журналістської кар'єри.» Інші називали Дюранті «корисним ідіотом номер один спочатку для Леніна, а згодом для Сталіна.»
В 1986 році було розпочато кампанії з вимогою відібрати Пуліцерівську премію The New York Times. Видання, однак, відмовилось повертати приз, заявивши, що Дюранті отримав нагороду за репортажі за декілька років до Голодомору.[34] Однак, The New York Times була вимушена визнати, що «деякі з редакторів критикували його репортажі як тендеційні», та що «колективізація була основною причиною Голоду, який вбив мільйони людей в Україні, житниці Радянського Союзу, в 1932 та 1933 роках — через два роки після отримання призу Дюранті.»
Комуністична партія США
Українська спільнота в США організувала марші протесту в декількох містах в листопаді та грудні 1933 року проти визнання американським урядом Радянського Союзу, який прирік мільйони українців на голодну смерть. Американські комуністи вдались до насильства в спробі примусити замовчати українців.
18 листопада 1933, в Нью-Йорці, 8000 українців пройшли колоною від Вошингтон Сквер Парку до 67-ої вулиці, а близько 500 комуністів бігли за парадом та намагались нападати на учасників ходи. Постраждало п'ятеро учасників. Лише присутність 300 піших та кінних поліцейських які супроводжували акції протесту змогла запобігти серйозним проблемам.
17 грудня 1933, в Чикаго, кількасот комуністів влаштували масову атаку на колонну з 5000 українців, завдавши поранень понад 100 учасників. The New York Times назвала ці події «найгіршими заворушеннями протягом років».
