В історії позитивізму виділяють три періоди розвитку. Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад: пізнання необхідно звільнити від всякої філософської інтерпретації; вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками; кожна наука сама собі філософія; в філософії необхідно прокласти третій шлях, який би подолав суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії», Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».
О. Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).
Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.
Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення «людина – світ», вважаючи таким предметом – класифікацію наук.
Кредо Конта: «наука повинна бути сама собі філософією», тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.
Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій «річ», «субстанція», елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріокритицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: «критика досвіду». Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Р. Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Е. Мах (1838 – 1916). Філософія «другого позитивізму» була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, «все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії».
Другий позитивізм звернув увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробив висновок, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань.
Третя форма позитивізму – неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму – це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.
Філософія життя
Філософія життя представлена творчістю Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, В. Дільтея, А. Бергсона та ін.. Це філософський напрям, який розглядає все суще як форму прояву життя, як деяку реальність, що не е тотожною ні духу, ні матерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним є поняття життя. В залежності від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя.
А) Життя береться в його біологічно-натуралістичному значенні, як буття живого організму на відміну від штучного. Для цього напряму властива чітко визначена опозиція «розуму», який розглядається як хвороба.
Б) Другий варіант філософії життя зв’язаний з космологічно-метафізичним тлумаченням життя. У даному випадку життя треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу, яка безперервно себе відтворює. Біологічна форма є однією із життєвих форм. Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.
Герменевтика
Фундатор герменевтики – В. Дільтей. Кожна формальна система має багато інтерпретацій, пояснень. Мова як знакова система будь-якої природи, є однією з таких систем. Мова складається із літер, сполучення яких дають слова, а з них – речення, тексти. Ми розуміємо не звуки, символи, а зміст речень, текстів. Це зробити нам допомагає герменевтика. Герменевтикою називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці – розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків: семантичного, логічного, психологічного, гносеологічного, соціологічного, математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб’єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мета і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб’єктивно-психологічних факторів дуже часто не досить для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб’єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів дає можливість для більш повного розуміння їх змісту.
Але треба памятати, що герменевтика створює зовсім новий зміст об’єкта своєю інтерпретаційною діяльністю. Мова оголошується «творчою і виробничою силою», тому, що текст є «об’єктивною самостійністю» по відношенню до будь-якого суб’єкта, включаючи автора і інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.
Екзистенціалізм
У джерел цієї філософії був С. К’єркегор (1813-1855рр.). Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства в цілому заперечується. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, внаслідок чого людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.
Жити як всі - значить, втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос конформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визначають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
