Розвиток наукової думки у сфері економічного аналізу

Ступінь розвитку науки визначається рівнемвивчення її історії.

Вивчення історії можна вважати єдиним правильним прийомом, що дає необхідне підґрунтя для висловлення думки про теперішній стан економічного аналізу перспективи розвитку в майбутньому.

Аналітико-системний процес, який стосується явищ суспільного життя, соціально-економічного устрою, виробництва, обміну та споживання, призвів людську думку до висновку, що саме виробництво, добробут людей, економічне зростання і кризові явища перебувають під впливом неочевидних суспільних факторів, об'єктивних законів економічного життя. Це вимагало пояснень, адекватних оцінок, що не могло бути зроблено лише простим описом цих процесів. Потрібна була наука, спроможна проникнути в сутність процесів, які відбуваються, виявити їх рушійні сили та дати обґрунтування законам економічного життя. Такою наукою стала політична економія. А разом з нею, або точніше в її надрах, і виник економічний аналіз. Спочатку - у найпростіших формах, а пізніше - як система спеціальних знань для дослідження причинно-наслідкових змін економічних процесів і явищ.

Становлення економічного аналізу, як спеціальної галузі знань, було зумовлено об'єктивними вимогами та умовами (рис. 8.1).

Теорія, методологія, методика, способи та прийоми економічного аналізу створювалися, як і в інших науках, поступово, проходячи складні, а іноді й суперечливі етапи. На відміну від бухгалтерського обліку та статистики, які мають багатовікову історію, економічний аналіз як наука сформувався відносно недавно. Цей шлях був складний і тернистий.

Першим поштовхом для розвитку наукової думки в сфері економічного аналізу можна вважати те, що з 70-х років XIX ст. у банкірів виникла необхідність у вмінні читати баланси клієнта для вирішення питання про надання кредиту. Першим теоретиком, який спробував відповісти на подібні питання, став англійський вчений кінця XIX ст. Джеймс Кеннон. Він писав: "звіт для банкіра - як карта для мандрівника - вказує І робить зрозумілими моменти та обставини, які в інших випадках вважалися б випадковими та загадковими". Для кращого розуміння банкірами фінансової звітності Дж. Кеннон сформулював три правила;

1) економічною базою позики можуть бути лише ліквідні активи (гроші, цінні папери, дебіторська заборгованість);

2) основні засоби не змінюють суму ліквідних активів при розрахунку забезпечення позики;

3) кредит не повинен перевищувати половини суми ліквідних оборотних засобів.

Після появи цих правил вони почали критикуватися вченими у зв'язку з тим, що: 1)не можна вважати, що підприємство ліквідується, необхідно виходити з того, що воно функціонуватиме невизначено тривалий час; 2) величина кредиту базується не на обсязі оборотних засобів фірми, а на довірі кредитора до свого боржника. Але, не дивлячись на критику, коефіцієнт ліквідності був і до сьогодні залишається найважливішим показником платоспроможності підприємства. Однак критика не пройшла даремно: дослідники почали шукати інші відносні величини - фінансові коефіцієнти. Сам Дж. Кеннон запропонував 9 коефіцієнтів, а відомий дослідник Хетфілд вказав, що головний показник - не ліквідність по суті, а те, з якою швидкістю зараховуються платіжні засоби в актив балансу порівняно з сумами зобов'язань, які виникають (кредиторською заборгованістю).

Подальша еволюція поглядів була спрямована на пошук системи коефіцієнтів, які б дозволили передбачити імовірність банкрутства. Перехід від ідей, пов'язаних з конструюванням і трактуванням балансу, до його аналізу став значним досягненням німецької школи.

Деякі сучасні вчені обґрунтовано пов'язують виникнення аналізу зі становленням бухгалтерського обліку, з балансоведенням. Цей оригінальний напрям почав формуватися в кін. XIX - поч. XX ст. у межах бухгалтерського обліку.

У спробах поглибити вивчення балансу можна виділити три напрями: перший пов'язаний із виділенням економічного аналізу (П. Герстнер, Ф. Ляйтнер, Р. Штерн, І.Ф. Шер та ін.), другий розвивав аналіз юридичний і призвів до створення бухгалтерської ревізії (Р. Байгель, К. Порциг, Рьомер та ін.), третій популяризував знання про баланс серед акціонерів (Брозіус, Т. Губер, М. Шенвандт та ін.). У бухгалтерський облік аналіз одним з перших ввів І.Ф. Шер, при чому аналіз розглядався ним як органічна складова бухгалтерського обліку.

Вчені першого напряму приділяли увагу питанням аналізу ефективності діяльності підприємств. Вони стверджували, що необхідно розрізняти суб'єктивну рентабельність і рентабельність господарську. Перша визначається як відношення суми дивідендів до собівартості придбаної акції, а друга - як відношення прибутку підприємства до його власних засобів. Останнє твердження деякі вчені критикували, зокрема, П. Герстнер і Г. Нікліш: 1) прибуток, отриманий за рік, не може включатися повністю до фінансового результату, так як його частина вже увійшла до складу капіталу, а отже, вплинула на загальнорічну суму прибутку; 2) прибуток отримують не лише на свій, а й на залучений капітал. Отже, рентабельність повинна визначатися для всього капіталу, що використовується на підприємстві.

Цікавим є підхід французького вченого Ж. Перріна до змісту аналізу. Так, завдання аналізу за Ж. Перріном наведено на рис. 8.2.

Інший французький вчений Ф. Батардон в частині аналізу балансу наполягав на побудові динамічних рядів.

Ще один представник французької облікової школи Ж.-Б. Дюмарше - був першим, хто запровадив типологічний аналіз балансу. Його підхід, заснований на комбінаториці, дозволяв звести всю множину балансів до кількох чітко виділених типів.

Слід також відмітити погляди ТІ. Меньо, який стверджував, ЩО бухгалтерський облік, будучи засобом отримання інформації, не може бути самоціллю, адже облік дає інформацію для аналізу. Його мета - виявити причини невідповідності господарських процесів наміченим цілям. При цьому П. Меньо відмічав, що перше почуття, яке відчуває господар, зіткнувшись з аналізом, - це незручність, пов'язана з відсутністю мети та точності, сумніви в практичному використанні отриманих даних. Головною причиною є відносність і суб'єктивізм у розподілі накладних витрат.

Такими були підходи вчених Європи. У СІЛА на початку XX ст. найбільша увага приділялася аналізу фінансової звітності компанії.

Американська практика складання балансу на той період значно випереджала європейську. Американські аналітики мало цікавилися питаннями теорії, однак намагалися розробити такі способи аналізу балансу, за допомогою яких в одній таблиці можна було б представити стан справ і тенденції їх розвитку з таким ступенем наочності, щоб кожен адміністратор зміг у найкоротший термін отримати необхідні відомості.

Першим російським бухгалтером, що справді оцінив роль економічного аналізу та його взаємозв'язок з бухгалтерським обліком, був А.К. Рощахівський (XX ст.). Він ввів поняття "внутрішня продуктивна сила" підприємства. Вчений наголошував, що результат, відображений у балансі, виявляється лише при уважному вивченні балансу, що, як правило, є досить складним завданням". Він не проводив аналізу балансу в сучасному розумінні, але добре знав, як його оцінювати та Інтерпретувати за допомогою відносних і середніх величин. Відносні величини вчений поділив на дві групи: 1) відношення балансових статей одна до одної (вертикальний аналіз); 2) відношення статей активу до суми кредиторської заборгованості (горизонтальний аналіз).

Саметакі підходи до аналізу отримали розповсюдження у Росії перед Жовтневою революцією 1917 р.

Таким чином, багато вчених, які займалися теоретичними розробками у сфері обліку, одночасно досліджували питання, пов'язані з аналізом господарської діяльності. Тому на етапі зародження і становлення аналізу спостерігався його безпосередній зв'язок з обліком.