Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


¬с≥ люди Ї р≥вними перед Ѕогом




10. ѕануванн€ символ≥чного св≥тосприйн€тт€;

 

як бачимо, основн≥ св≥тогл€дн≥ ор≥Їнтири п≥д час переходу в≥д јнтичност≥ до —ередньов≥чч€ зм≥нюютьс€ на протилежн≥. Ћюдина —ередньов≥чч€ зосереджуЇтьс€ на внутр≥шньому, духовному. —пас≥нн€ душ≥ дл€ нењ маЇ не лише ≥ндив≥дуальний сенс: р€туючи себе, людина, по-перше, зб≥льшуЇ св≥товий потенц≥ал добра та св≥тла, а по-друге, спри€Ї поверненню св≥ту до того стану, в €кому в≥н перебував до гр≥хопад≥нн€. Ћюдське житт€ набуваЇ ц≥льового спр€муванн€, а ≥стор≥€ Ч часового вим≥ру, оск≥льки все людство напружено оч≥куЇ другого пришест€ ’риста. Ѕог створюЇ св≥т ≥з н≥чого, ≥ тому останн≥й весь час перебуваЇ на меж≥ бутт€ ≥ небутт€. —в≥т ≥снуЇ лише тому, що Ѕог тримаЇ його у своњй "десниц≥". —творений св≥т не впливаЇ на Ѕога, оск≥льки Ѕог - це духовна сутн≥сть, абсолют ус≥х абсолют≥в, сукупн≥сть ус≥х можливих досконалостей. « ц≥Їњ причини Ѕог постаЇ дл€ людини неос€жним ≥ принципово позарозумовим (задум Ѕожий нев≥домий); Ѕог лише ≥з власного милосерд€ та любов≥ може в≥дкрити себе людин≥, ≥ це в≥дбулос€, коли ¬≥н послав на «емлю свого сина Ч ≤суса ’риста. « ≥ншого боку, кожна людина несе в соб≥ "≥скру Ѕожу", тому шл€х до Ѕога лежить через духовне самозаглибленн€ та самозосередженн€ ≥, врешт≥-решт, через самовдосконаленн€. ¬≥дпов≥дно розум≥нн€ природи, морал≥, людських життЇвих обов'€зк≥в визначали вин€тково рел≥г≥й≠н≥ догмати (вих≥дн≥ незм≥нн≥ положенн€).

«а часовими межами епоха —ередньов≥чч€ охоплюЇ пер≥од в≥д пад≥нн€ –имськоњ ≥мпер≥њ (≥нод≥ Ч в≥д заснуванн€  онстантинопол€), тобто з IVЧV ст., до в≥дкритт€ јмерики (або до пад≥нн€  онстанти≠нопол€), тобто до XVЧXVI ст.

ј етапи розвитку середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ найчаст≥ше визначають так:

1 етап Ч апологетика та патристика (IIЧIX ст.);

2 етап Ч схоластика та м≥стика (’Ч’”≤ ст.);

а) ранн≥ схоластика та м≥стика (’Ч’≤ ст.);

б) зр≥л≥ схоластика та м≥стика (XIIЧXIII ст.);

в) п≥зн≥ схоластика та м≥стика (XIVЧXVI ст.). «верн≥мо увагу на те, що духовн≥ процеси в процес≥ формуванн€ середньов≥чного сусп≥льства випереджали соц≥альн≥, що засв≥дчуЇ надзвичайно важливу роль духовного фактора в розвитку ≥стор≥њ.

4.2. ¬их≥дн≥ ≥дењ середньов≥чноњ патристики. ћ≥сце ф≥лософ≥њ у духовному житт≥ —ередньов≥чч€

¬их≥дним джерелом середньов≥чного св≥тобаченн€ постаЇ Ѕ≥бл≥€ у склад≥ —тарого та Ќового запов≥т≥в. Ѕ≥бл≥€ озброюЇ христи€н ц≥лою низкою вих≥дних догм. јле ц≥ догми потребували певних по€снень ≥ тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розум≥ти, у що вона в≥рить, а з ≥ншого боку Ч тому, що житт€ завжди постаЇ багатшим та розмањт≥шим, н≥ж текст, нав≥ть св€щенний; зв≥дси виникаЇ потреба поЇднувати догми ≥з зм≥нними ситуац≥€ми житт€. Ќарешт≥, тексти Ѕ≥бл≥њ мають символ≥чний, образно-притчевий характер, ≥ тому потребують певних тлумачень. ѕерш≥ введенн€ христи€нськоњ догматики в контекст житт€ зд≥йснювали апостоли (перш≥ учн≥ ’риста), але розгалужено та детал≥зовано зд≥йснили це ≥сторичне завданн€, водночас осмислюючи реал≥њ житт€ п≥д кутом огл€ду положень —в€того ѕисьма, представники христи€нськоњ патристики Ч так зван≥ ќтц≥ ÷еркви (лат. "раtег" Ч батько).

Ќа ранньому етап≥ свого розвитку патристика набула характеру апологетики (IIЧIV ст.): перш≥ христи€нськ≥ мислител≥ зверталис€ до римських ≥мператор≥в або широкого загалу ≥з посланн€ми на захист христи€н (давньогрецькою мовою "аполог≥€" Ч захист). ” таких зверненн€х апологети почали розгл€дати та розробл€ти важлив≥ св≥тогл€дн≥ ≥дењ, так≥ €к розум≥нн€ сутност≥ Ѕога, характеру та зм≥сту божественного твор≥нн€, природа та сутн≥сть в≥ри, сп≥вв≥дношенн€ в≥ри ≥ знанн€.

 

¬≥д самого початку ранн€ патристика (апологетика) под≥лилась на два напр€ми в питанн≥ ставленн€ до попередньоњ €зичницькоњ (античноњ) мудрост≥: позитивний та негативний.

ѕрихильники позитивного ставленн€ Ч ёстин ћученик (бл. 100Ч165), јф≥нагор (II ст.),  лимент ќлександр≥йський (150Ч215), ќриген (185Ч254) Ч вважали, що грецьк≥ ф≥лософи пр€мували шл€хом ≥стини, але не могли дос€гнути њњ тому, що вона ще не €вила себе в особ≥ ’риста. “ому ф≥лософ≥ю треба використовувати, п≥дпор€дковуючи њњ теолог≥њ, оск≥льки христи€нське св≥тобаченн€ б≥льше ≥стинне, н≥ж попереднЇ.

ёстин, €кого прозвали ф≥лософом, сформулював у своњх аполог≥€х п'€ть аргумент≥в щодо переваг христи€нства над попередньою €зичницькою мудр≥стю:

Х аргумент Їдност≥ (оск≥льки Ѕог Їдиний, не треба шукати все нов≥ й нов≥ початки бутт€);

Х аргумент ун≥версальност≥ (христи€нство в≥дкрите й доступне вс≥м, незалежно в≥д стат≥, в≥ку, походженн€);

Х аргумент простоти (у христи€нств≥ йдетьс€ про те, що зрозум≥ле дл€ ус≥х ≥ не потребуЇ спец≥альноњ осв≥ти);

Х аргумент авторитету (ф≥лософ≥ю вигадали люди, а ≥стини христи€нства дан≥ Ѕогом через об'€вленн€);

Х аргумент давнини (ёстин посилавс€ на твердженн€ јристобула про те, що греки запозичили ф≥лософ≥ю у ћойсе€, тобто з≥ —тарого «апов≥ту). ¬арто зауважити, що не вс≥ ц≥ аргументи мають однакову виправдан≥сть, проте чотири перш≥ використовуютьс€ у богословТњ ще й сьогодн≥.

ƒругий напр€м апологетики Ц напр€м негативного ставленн€ до античноњ ф≥лософ≥њ, представлений ≥менами “ат≥ана (125Ч175), јрноб≥€ (260Ч327), “ертулл≥ана (160Ч220), напол€гав на р≥шучому в≥дкиданн≥ античноњ мудрост≥ €к такоњ, що пор≥вн€но з божественним об'€вленн€м постаЇ €к безумство. ‘≥лософськ≥ м≥ркуванн€, по-перше, безп≥дставн≥, бо ф≥лософи можуть довести все, що завгодно, по-друге, ведуть до розбещеност≥ та гр≥ха, по-третЇ, складн≥ та заплутан≥. Ѕожественна мудр≥сть та в≥ра живуть у простих душах тому, що вони не п≥дл€гають розумному осмисленню та обірунтуванню, а потребують в≥дданост≥, любов≥, щирого почутт€ до Ѕога.

ќтже, €к бачимо, в основ≥ розмежуванн€ патристики на два напр€ми лежало питанн€ про сп≥вв≥дношенн€ в≥ри та знанн€ у людському св≥тоор≥Їнтуванн≥, €ке майже н≥коли не зникало з духовного обр≥ю —ередньов≥чч€.

” перш≥ стол≥тт€ ≥снуванн€ христи€нства ≥нтенсивн≥ше розвивалас€ сх≥дна (грецька) патристика. ” њњ межах найб≥льш уславлен≥ ≥мена так званих "великих каппадок≥йц≥в": ¬асил≥€ ¬еликого ( есар≥йського) (329Ч379), √ригор≥€ Ѕогослова (330Ч389), √ригор≥€ Ќиського (335Ч394). ” њхн≥х прац€х розгл€нуто широке коло питань христи€нського житт€ та христи€нського св≥тобаченн€, починаючи в≥д ≥дей натурф≥лософ≥њ (тв≥р ¬асил≥€ ¬еликого " оментар на ш≥сть дн≥в твор≥нн€"), антрополог≥њ (тв≥р √ригор≥€ Ќиського "ѕро впор€дкуванн€ людини"), п≥знанн€ та моральноњ повед≥нки ≥ зак≥нчуючи питанн€ми церковного житт€. "¬елик≥ каппадок≥йц≥" проводили ≥дею про те, що у св≥т≥ присутн€ божественна енерг≥€, €ка й утримуЇ його у стан≥ бутт€, а оск≥льки людина Ї найвищим Ѕожим створ≥нн€м, то вона постаЇ своЇр≥дним пров≥дником та зосередженн€м ц≥Їњ енерг≥њ. «в≥дси випливали тези про важливу роль людськоњ активност≥ у справ≥ спас≥нн€ душ≥ та вдосконаленн€ св≥ту.

¬ажливе значенн€ дл€ христи€нськоњ ф≥лософ≥њ мав кодекс праць ƒ≥он≥с≥€ јреопаг≥та п≥д загальною назвою "јреопаг≥тики" (уперше оприлюднений 532 р.) “ут проведено думку про ≥Їрарх≥чну (суворо п≥дпор€дковану) будову св≥ту, в €к≥й кожен вид бутт€ маЇ свою м≥ру причетност≥ до божественного св≥тла; про шл€хи богоп≥знанн€: катафатичний шл€х (позитивний) передбачав вивченн€ форм бутт€ задл€ сприйн€тт€ велич≥ божественноњ мудрост≥, апофатичний шл€х (негативний) був пов'€заний з в≥дкиданн€м усього, що п≥знане, €к несум≥сного з абсолютн≥стю творц€, ≥, отже, передбачав прилученн€ людини до невимовноњ таЇмниц≥ сутност≥ Ѕога.

Ќайб≥льш завершеного вигл€ду ≥де€м патристики надав представник зах≥дноњ патристики - јврел≥й јвіустин Ч јвіустин Ѕлаженний, Їпископ √≥ппон≥йський (п≥вн≥ч јфрики) (354Ч430). ” його численних творах знайшли вираз ус≥ найважлив≥ш≥ проблеми христи€нського св≥тобаченн€, але, кр≥м того, у ц≥л≥й низц≥ своњх ≥дей та м≥ркувань јвіустин виступив см≥ливим новатором. ¬≥н розгл€дав Ѕога €к абсолют, €к сукупн≥сть ус≥х можливих досконалостей. як духовна сутн≥сть, що маЇ назван≥ атрибути, Ѕог Ї справжнЇ, в≥чне та завершене Ѕутт€. —аме завд€ки тому ≥снують €к св≥т загалом, так ≥ вс≥ окрем≥ реч≥. Ѕог творить св≥т ≥з н≥чого, бо його могутн≥сть необмежена, ≥ це творенн€ триваЇ в≥чно саме тому, що можливост≥ Ѕога у творенн≥ невичерпн≥. “ому св≥т зм≥нюЇтьс€, нове приходить ≥ зам≥нюЇ те, що було. —в≥т перебуваЇ у повн≥й залежност≥ в≥д Ѕога, але Ѕог аж н≥€к в≥д св≥ту не залежить; його бутт€ н≥що не порушуЇ ≥ не ушкоджуЇ. ” цьому сенс≥ Ѕог завжди Ї принципово позасв≥товим (трансцендентним), ≥ на нього не можна переносити €кост≥ та властивост≥ цього св≥ту. —аме ц≥ характеристики Ѕога дають змогу зрозум≥ти його €к гаранта безсмерт€ та спас≥нн€ людства.

ќсобливо уважно розгл€даЇ јвіустин усе те, що пов'€зане з людиною, висуваючи в людин≥ на перший план людську св≥дом≥сть. “ут јвіустин вважаЇ основним на€вн≥сть "внутр≥шньоњ людини" (або душ≥), до €коњ вход€ть пам'€ть (без того не може бути Їдност≥ особи), вол€ (що пов'€зана з первинними мотивами д≥њ) та розум≥нн€. ¬ол€ спр€мовуЇтьс€ не розум≥нн€м, а в≥рою: "в≥рю дл€ того, щоб розум≥ти". ” внутр≥шньому св≥т≥ людини пров≥дне значенн€ маЇ час €к м≥ра людського зд≥йсненн€. „ас маЇ вин€тково духовну природу, адже без св≥домоњ уваги ми б не в≥дчували неперервност≥ ≥ часу, ≥ свого житт€. ћинуле ≥снуЇ т≥льки €к пам'€ть, тепер≥шнЇ Ч €к спогл€данн€, майбутнЇ Ч €к оч≥куванн€. Ќадавши увагу "внутр≥шн≥й людин≥", јвіустин чи не вперше переконливо продемонстрував вих≥дне значенн€ дл€ людини переживань, духовних рух≥в та под≥й; свою власну духовну ≥стор≥ю в≥н виклав у славнозв≥сн≥й "—пов≥д≥", започаткувавши цим новий л≥тературний жанр. ћаючи подв≥йну природу, людина перебуваЇ у центр≥ св≥ту. ѕеред нею виб≥р м≥ж рухом догори, до Ѕога, ≥ до чуттЇвост≥, до Ќ≥чого. Ћюдина у процес≥ гр≥хопад≥нн€ обрала другий шл€х ≥ стала причиною по€ви зла у св≥т≥. ¬р€тувати ж себе власним зусилл€м людина неспроможна; тут пров≥дну роль в≥д≥граЇ божественна п≥дтримка Ч благодать. Ѕог в≥д самого початку ч≥тко визначив, хто з людей буде праведний, хто Ч гр≥шний. јле люди про це не знають ≥ д≥ють (≥ повинн≥ д≥€ти) так, н≥би вони сам≥ вир≥шують усе у своњй дол≥. “ак в јвіустина поЇднуЇтьс€ божественне попереднЇ визначенн€ дол≥ людини та њњ свобода вол≥.

јвіустин також уперше почав трактувати ≥стор≥ю в аспект≥ њњ ц≥льового спр€муванн€; зокрема ≥стор≥ю ф≥лософ≥њ в≥н розгл€дав €к Їдиний спр€мований рух до ≥стини христи€нського об'€вленн€.

 

«наченн€ ≥дейноњ спадщини јвіустина надзвичайне: його погл€ди, твердженн€ сучасники приймали €к пл≥дн≥ та авторитетн≥, а погл€ди на Ѕога, св≥т, людську природу, людську душу та свободу вол≥ донин≥ Ї предметом вивченн€ та обговоренн€.

 р≥м јвіустина, суттЇву роль в утвердженн≥ христи€нського св≥тоосмисленн€ в≥д≥грали ≤Їрон≥м —тридонський (340Ч420), що переклав Ѕ≥бл≥ю латиною; ћарц≥ан  апела (V ст.), алегоричний опис наук €кого лежав в основ≥ дисципл≥н "трив≥уму" та "квадрив≥уму" прот€гом усього —ередньов≥чч€; —еверин Ѕоец≥й (480Ч 524), тв≥р €кого "–озрада ф≥лософ≥Їю" довол≥ орган≥чно поЇднував грецьку ф≥лософ≥ю ≥з христи€нським св≥тобаченн€м; ‘лав≥й  ас≥одор (477Ч570), €кий у своЇму маЇтку ¬≥вар≥њ заснував школу, де почалис€ систематичн≥ переклади та переписуванн€ книжок ≥ текст≥в, важливих дл€ христи€нськоњ осв≥ченост≥.

ѕ≥дбиваючи п≥дсумок, можна сказати, що христи€нська патристика вперше докладно розробила ≥дейн≥ (а не лише догматичн≥) засади нового, христи€нського св≥тобаченн€. ≤ дл€ того вона використовувала в широкому обс€з≥ дос€гненн€ античноњ ф≥лософ≥њ. « огл€ду на це особливо гостро постаЇ питанн€ про м≥сце ф≥лософ≥њ у духовному житт≥ —ередньов≥чч€, адже ф≥лософ≥€ та христи€нська рел≥г≥€ за ц≥лою низкою характеристик протисто€ли одна одн≥й: ф≥лософ≥€ прагнула доводити своњ м≥ркуванн€ до р≥вн€ розум≥нн€, а рел≥г≥€ вимагала приймати своњ основн≥ положенн€ на в≥ру. ¬насл≥док того м≥ж ф≥лософ≥Їю та рел≥г≥Їю утворилась пром≥жна сфера Ч сфера теолог≥њ. “еолог≥€ (богослов'€) Ч це ≥дейна частина рел≥г≥њ, що покликана узгоджувати м≥ж собою ус≥ основн≥ рел≥г≥йн≥ догмати. ‘≥лософ≥€, по-перше, розробл€ла ≥нтелектуальний ≥нструментар≥й, що його використовувала теолог≥€, по-друге, авторитет ф≥лософ≥њ, њњ поширен≥сть саме там, де утверджувалось христи€нство, змушували христи€н "розмовл€ти" ф≥лософською мовою, а тому Ч ≥ знати њњ. ’ристи€нство ≥з самого початку своЇњ ≥стор≥њ ув≥йшло у взаЇмод≥ю з ф≥лософ≥Їю, ≥ цей зв'€зок прот€гом усього —ередньов≥чч€ визначавс€ формулою "‘≥лософ≥€ Ї служницею теолог≥њ". ÷ю формулу вперше запропонував  лимент ќлександр≥йський, п≥дтримав њњ ѕетро ƒам≥ан≥, й остаточно вона закр≥пилас€ у пер≥од зр≥лого —ередньов≥чч€.

4.3. —холастика ≥ м≥стика €к пров≥дн≥ напр€ми середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ

ќснови середньов≥чного сусп≥льства остаточно сформувалис€ у ™вроп≥ в IXЧ’ ст. ” цей час склалас€ система особистих сусп≥льних залежностей (васал≥тет), а христи€нська рел≥г≥€ пронизувала собою та регламентувала вс≥ сфери ≥ сторони людського житт€. ” цей самий час формуютьс€ ≥ пров≥дн≥ напр€ми середньов≥чного ф≥лософуванн€ Ч схоластика ≥ м≥стика. ќбидва вони були вар≥антами рел≥г≥йноњ ф≥лософ≥њ, тому дл€ них незаперечним був авторитет —в€того ѕисьма, а Ѕог поставав вих≥дним ор≥Їнтиром дл€ ус≥л€ких м≥ркувань та осмислень. ¬≥дм≥нн≥ст ь м≥ж схоластикою ≥ м≥стикою пол€гала в р≥зному ставленн≥ до можливостей людського розуму в питанн€х богоп≥знанн€. —холастика вважала, що, хоча з допомогою розуму Ѕога п≥знати неможливо, людина повинна повною м≥рою використати можливост≥ розуму, оск≥льки в≥н здатний привести до меж≥, з €коњ в≥дкриваЇтьс€ сфера спогл€данн€ с€йва Ѕожоњ слави. ќстаннЇ дос€гаЇтьс€ лише в≥рою, але до названоњ меж≥ приводить розум. ќск≥льки найнад≥йн≥шим та найефективн≥шим засобом розуму Ї лог≥ка, то найпершою ознакою схоластики Ї використанн€ лог≥ки в богоп≥знанн≥. ћ≥стики ж напол€гали на тому, що розумуванн€ т≥льки шкодить христи€нському благочестю, тому в пошуках шл€х≥в наближенн€ до Ѕога сл≥д покладатис€ на почутт€, в≥ру, любов та самозреченн€. ќтже, у п≥дірунт≥ под≥лу середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ на схоластику та м≥стику лежить р≥зне тлумаченн€ сп≥вв≥дношенн€ в≥ри та розуму у справ≥ богоп≥знанн€.

” пер≥од раннього сформованого середньов≥чч€ (та ранньоњ схоластики ≥ м≥стики) ≤.—.≈риугена (810Ч877) у твор≥ "ѕро розпод≥л природи" вперше накреслив ц≥л≥сну христи€н≥зовану картину св≥ту, де ≥снувала струнка система ≥Їрарх≥чних зв'€зк≥в, зумовлених д≥Їю Їдиного божественного начала. ≈риугена стверджував, що справжн≥ знанн€ зб≥гаютьс€ з в≥рою, а ф≥лософ≥€ Ч з теолог≥Їю. ≈риугену вважають першим видатним представником схоластики. јнсельм  ентербер≥йський (1033Ч1109) ув≥в в ≥нтелектуальний об≥г онтолог≥чне доведенн€ ≥снуванн€ Ѕога: €кщо Ѕог Ї суц≥льна досконал≥сть, то в≥н не може не ≥снувати, адже його не≥снуванн€ було б недол≥ком бутт€, а отже, недосконал≥стю. ÷ей схоласт гостро поставив питанн€ про у природу ≥деальних сутностей, без уваги до €ких неможливо збагнути таЇмниц≥ св≥домост≥. ” цей же час ѕетро ƒам≥ан≥ (1007Ч1072) стверджував, що ф≥лософуванн€ загрожуЇ христи€нськ≥й душ≥ згубою. якщо ф≥лософ≥€ ≥ може бути корисною, то лише €к служниц€ теолог≥њ. ” ставленн≥ до Ѕога сл≥д покладатис€ на самов≥ддану в≥ру.

” пер≥од зр≥лого середньов≥чч€ (XIIЧXIII ст.) питанн€ про знанн€ ≥ п≥знанн€ ще б≥льше загострюЇтьс€, бо саме в цей час у ™вроп≥ спостер≥гаЇтьс€ бурхливий р≥ст м≥ст, виникають ≥ розвиваютьс€ ун≥верситети (об'Їднанн€ викладач≥в ≥ студент≥в). „и в≥д≥грають €кусь роль у питанн€х христи€нського благочест€ та спас≥нн€ душ≥ людськ≥ зусилл€, людська розумова активн≥сть? Ч ÷е питанн€ лежало в п≥дірунт≥ дискус≥й м≥ж "ном≥нал≥змом" ≥ "реал≥змом", хоч зм≥стовим приводом дл€ сперечанн€ було питанн€ про природу загальних пон€ть (ун≥версал≥й). "–еал≥сти" вважали, що Їдина справжн€ основа бутт€ речей Ч це загальн≥ ≥дењ божественного розуму, €к≥ постають вз≥рц€ми при творенн≥ св≥ту; вони ж постають ≥ €к Їдино справжн€ реальн≥сть. "Ќом≥нал≥сти" ж припускали, що загальн≥ ≥дењ Ч це лише ≥мена ("ном≥на"), €кими людина позначаЇ сп≥льне в р≥зних речах, а реальн≥стю сл≥д вважати одиничн≥ реч≥, оск≥льки саме вони постають результатом божественного твор≥нн€ св≥ту. “ому поза людським п≥знанн€м загальних ≥дей не ≥снуЇ. ¬насл≥док цього людське п≥знанн€ маЇ своЇ значенн€ та виправданн€. «розум≥ло, що "реал≥сти" були б≥льш ортодоксальними теологами, а де€ких "ном≥нал≥ст≥в" ÷ерква засудила. ƒо "реал≥ст≥в" належали јнсельм  ентербер≥йський та Ѕернар  лервоський, до "ном≥нал≥ст≥в" Ч –осцел≥н ≥з  омп'Їн€ та (у певний пер≥од) ѕТЇр јбел€р. ¬арто в≥дзначити, що питанн€ про природу загальних пон€ть та њх роль у п≥знанн≥ залишаЇтьс€ ≥ по-сьогодн≥ дуже важливим дл€ ф≥лософ≥њ, оск≥льки у де€ких теч≥€х сучасноњ ф≥лософ≥њ спов≥дуЇтьс€ позиц≥€, за €кою Їдиною реальн≥стю ≥нтелектуальних акт≥в постаЇ саме мова, а пон€тт€, у такому раз≥, визначають зм≥ст ≥нтелекту.

” пер≥од зр≥лого —ередньов≥чч€ у зв'€зку з≥ зб≥льшенн€м ≥нтересу до знанн€ в≥дбулис€ зм≥ни в ≥сторичн≥й дол≥ платон≥зму та ар≥стотел≥зму. –ан≥ше, коли на першому план≥ сто€ли питанн€ про сутн≥сть Ѕога, ≥Їрарх≥ю св≥тобудови, про внутр≥шн≥ характеристики людини, платон≥зм досить орган≥чно поЇднувавс€ з окресленим колом питань. ј тепер, у зр≥лому —ередньов≥чч≥, коли акцент було перенесено на питанн€ про будову та використанн€ знань у теоретичному ≥ практичному аспектах, на розширенн€ меж п≥знанн€, на класиф≥кац≥ю та структуруванн€ наук, ви€вилось, що дл€ такоњ мети б≥льше п≥дходить ф≥лософська спадщина јр≥стотел€. …ого твори (кр≥м лог≥чних) спочатку прийшли до ™вропи через арабський св≥т ≥ були зустр≥нут≥  атолицькою ÷ерквою та богослов'€м ≥з насторогою: здавалос€, що ар≥стотел≥зм в≥ддаЇ натурал≥змом та матер≥ал≥змом. јле вже в 1231 р. створено папську ком≥с≥ю на чол≥ з јльбертом Ѕольштедтом ("¬еликим", 1206Ч1280), €ка повинна була вир≥шити, чи могла б христи€нська теолог≥€ використати ар≥стотел≥зм. ƒо ком≥с≥њ входив ≥ “ома јкв≥нський (1225Ч1274), творч≥сть €кого оц≥нюЇтьс€ €к вершина в розвитку схоластики.

” цей же пер≥од набула поширенн€ так звана "теор≥€ подв≥йноњ ≥стини", €ка стверджувала, що ф≥лософ≥€ (≥ наука) мають право на автономний щодо богослов'€ розвиток, оск≥льки м≥ж науками та богословТ€м ≥снують суттЇв≥ в≥дм≥нност≥: ф≥лософ≥€ (≥ наука) рухаютьс€ в≥д часткового до загального (≥ндукц≥€), а богослов'€ Ч в≥д загального до часткового (дедукц≥€), ф≥лософ≥€ та наука Ї сферами теор≥њ, а богословТ€ Ц етики та життЇвоњ практики. Ѕогослов'€ не приймало ц≥Їњ теор≥њ, але думка про те, що ≥снуЇ певна в≥дм≥нн≥сть м≥ж знанн€м св€щенним ≥ св≥тським, в≥д того часу постала €к нормальна та виправдана.

“ома јкв≥нський (лат. Ч “омас) став засновником том≥зму Ч одного з найвпливов≥ших напр€м≥в христи€нськоњ ф≥лософ≥њ. ƒокладно вивчивши ф≥лософ≥ю јр≥стотел€, “ома јкв≥нський прийшов до висновку про спор≥днен≥сть стилю мисленн€ јр≥стотел€ з теолог≥чними п≥дходами до розв'€занн€ тогочасних проблем у межах схоластики. —пираючись на ар≥стотел≥зм, “ома јкв≥нський створив всеохопну ф≥лософсько-теолог≥чну концепц≥ю, що вв≥брала в себе майже всю проблематику теолог≥њ ≥ п≥днесла њњ на новий р≥вень розв'€занн€. ¬ченн€ “оми јкв≥нського досить часто характеризують €к концепц≥ю "симфон≥њ (сп≥взвучност≥) розуму та в≥ри". Ќа думку “оми, ≥снують ≥стини, €к≥ ми здатн≥ ос€гати природним розумом: царина науки та ф≥лософ≥њ; а також ≥снують ≥стини, €к≥ перевершують людськ≥ можливост≥, Ч вони даютьс€ людин≥ лише в божественному об'€вленн≥ ≥ торкаютьс€ питань творенн€ св≥ту, спас≥нн€ та безсмерт€ душ≥; нарешт≥, Ї ≥стини, що њх можна розум≥ти €к ≥ з допомогою розуму, так ≥ з допомогою в≥ри, Ч тут ф≥лософ≥€ ≥ теолог≥€ повинн≥ сп≥впрацювати. “ому ≥стини теолог≥њ та ≥стини розуму не повинн≥ входити в конфл≥кт м≥ж собою, але €кщо таке в≥дбудетьс€, сл≥д надати перевагу ≥стинам теолог≥њ. ќтже, "симфон≥€" передбачаЇ п≥дпор€дкуванн€ природного розуму ≥стинам об'€вленн€ у раз≥ њх з≥ткненн€. ¬иход€чи з таких м≥ркувань, “ома под≥л€в ус≥ знанн€ й науки на: а) теолог≥ю об'€вленн€; б) природну теолог≥ю; в) ф≥лософ≥ю (€ка об'Їднувала ≥ вс≥ ≥нш≥ науки).

“ома јкв≥нський культивував синтетичний стиль мисленн€, тобто в≥н, €к правили, не в≥дкидав вже ≥снуючи позиц≥њ, а намагавс€ ч≥тко визначити њх м≥сце в загальн≥й панорам≥ розум≥нн€ певного питанн€. ѕрикладом може служити його вир≥шенн€ питанн€ про сп≥вв≥дношенн€ ≥дей та речей. ≤дењ можуть ≥снувати "до речей" (у божественному промисл≥ Ц це була позиц≥€ Уреал≥ст≥вФ), "у речах" (€к њх сутн≥сть та необх≥дн≥сть Ц це позиц≥€ Уконцептуал≥ст≥вФ), "п≥сл€ речей" (€к результат людського п≥знанн€ Ц це позиц≥€ Уном≥нал≥ст≥вФ). ќтже, ≥ в цьому питанн≥ “ома проводив позиц≥ю своЇр≥дноњ "симфон≥њ". “е ж саме - ≥ в питанн≥ про попередню божественну визначен≥сть дол≥ та свободу людськоњ вол≥. ” людськ≥ душ≥ при створенн≥ закладено пот€г до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах житт€ витримати цей ор≥Їнтир. ” такому раз≥ Ѕог допомагаЇ людин≥ об'€вленн€м, словом —в€того ѕисьма, прозр≥нн€ми св€тих. якщо й це не допомагаЇ, Ѕог ускладнюЇ шл€х гр≥ха ≥ полегшуЇ просуванн€ шл€хом ≥стини. «а такого поЇднанн€ д≥й Ѕога з д≥€ми людини останн€ здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життЇвого шл€ху.

”ченн€ “оми јкв≥нського в 1879 р. проголошено оф≥ц≥йною ф≥лософською доктриною  атолицькоњ ÷еркви п≥д назвою "неотом≥зму".

Ќайв≥дом≥шими м≥стиками пер≥оду розвиненого —ередньов≥чч€ були ‘ранциск јсизький (1182Ч1226), Ѕернар  лервоський (1091Ч1153) та ƒжованн≥ Ѕонавентура (1221Ч1274). ќстанн≥й у своЇму твор≥ "ѕут≥вник душ≥ до Ѕога" окреслив досить струнку дл€ свого часу класиф≥кац≥ю п≥знавальних зд≥бностей людини: чутт€, у€ва, розсудок, розум, розумове спогл€данн€ та розр≥зн€нн€ добра ≥ зла. ј в прац≥ "ѕро поверненн€ наук до теолог≥њ" Ѕонавентура дав перел≥к в≥домих на той час наук, зарахувавши туди й техн≥чн≥ науки (рукотворн≥). јле врешт≥ вс≥ ц≥ науки та зд≥бност≥ повинн≥ були п≥двести людину до "обожненн€", до спогл€данн€ Ѕога через самов≥ддану любов.

” прац€х видатного схоласта –оджера Ѕекона (1214Ч1292) було високо п≥днесено роль наук у просв≥тленн≥ людськоњ душ≥. Ѕекон, зокрема, стверджував, що "знанн€ Ї сила", що грунтом наукових знань постаЇ досв≥д (хоча у теолог≥њ вир≥шальну роль в≥д≥граЇ обТ€вленн€) ≥ що Ѕог створив св≥т за допомогою математики. …оганн ƒунс —кот (1265Ч1308) у своњх творах на перший план у сутност≥ Ѕога виводив не розум чи ≥дењ, а волю, оск≥льки вона здатна визначати себе не лише ≥деально, а й реально. “ому теолог≥€, за —котом, Ї наукою практичною (даЇ настанови дл€ житт€), а ф≥лософ≥€ Ч теоретичною.

” часи п≥зньоњ схоластики ¬≥ль€м ќккам (1285Ч1349), розвиваючи ≥дењ …. ƒ. —кота, наголошував на неможливост≥ розумового ос€гненн€ сут≥ Ѕога: головне тут твор≥нн€, а це акт вол≥, а не розуму. ћало того, в≥ра неоц≥ненна саме тому, що пов'€зана з позарозумним. «в≥дси випливаЇ теза про те, що знанню в≥дкрит≥ лише окрем≥ реч≥. ћ≥ркуванн€ та обгрунтуванн€ не повинн≥ надм≥рно в≥ддал€тис€ в≥д речей. ≤з такого переб≥гу думки лог≥чно випливаЇ принцип "бритви ќккама": не сл≥д зб≥льшувати сутностей (п≥д час обірунтуванн€) без потреби. ÷ей принцип, урешт≥-решт, було спр€мовано проти схоластики з њњ прагненн€ми до неск≥нченних лог≥чних побудов. ¬важаЇтьс€, що саме в≥н спри€в в≥дходов≥ в≥д схоластичного теоретизуванн€.

ѕредставники м≥стики п≥знього —ередньов≥чч€ ћейстер ≈кхарт (1260-1327), …оганн “аулер (1300-1361), …оганн –ейсбрук (1293-1381) в≥дом≥ тим, що, майстерно волод≥ючи словом, особливо наголошували на значенн≥ людськоњ активност≥ в питанн€х вибору життЇвого шл€ху та прилученн€ до божественноњ благодат≥. ¬они стверджували, що, в≥дштовхуючись в≥д того, що даровано Ѕогом, людина сама визначаЇ себе власними вчинками, бо здатна роздмухати на полум'€ закладену в нењ Ѕожу ≥скру.

«авершуючи розгл€д ≥дей схоластики та м≥стики епохи —ередньов≥чч€, сл≥д наголосити, що навр€д чи виправдано дивитис€ на останню €к на €вище ≥сторичного минулого. ” схоластичних лог≥чних конструкц≥€х, по-перше, окреслено суттЇв≥ характеристики духовного й ≥деального в њх адекватних ви€вленн€х, а по-друге, св≥тобудова вперше постала €к взаЇмод≥€ сил та енерг≥й (а не речей чи стих≥й, €к це було за час≥в античност≥). ќстаннЇ дало змогу перейти в≥д античних св≥тових стих≥й до оперуванн€ пон€тт€ми класичноњ механ≥ки. ћ≥стика, своЇю чергою, вимагала бачити в людин≥ не лише те, що пов'€зане з розумом, а дещо, глибше вкор≥нене в людське Їство. ÷е певною м≥рою випереджувало екзистенц≥ал≥стське тлумаченн€ людини €к "отвору в бутт≥", отвору, кр≥зь €кий бутт€ виходить у з'€вленн€.

¬ ≥де€х зр≥лого та п≥знього —ередньов≥чч€ уже можна простежити зародки ≥дей п≥зн≥ших ≥сторичних епох, але у сфер≥ виключного акцентуванн€ найпершоњ ваги духовних пошук≥в ц€ епоха, напевно, лишаЇтьс€ неперевершеною.

¬исновки

‘≥лософ≥€ —ередньов≥чч€ була складовим елементом христи€нського св≥тобаченн€, ≥ тому вона була зосереджена на осмисленн≥ духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттЇвих ≥ неск≥нченних.

‘≥лософ≥€ —ередньов≥чч€ усп≥шно засвоювала духовн≥ складники людського бутт€, вид≥л€ючи в них рац≥онально-лог≥чн≥ та чуттЇво-вольов≥ полюси.

‘≥лософ≥€ —ередньов≥чч€ досить орган≥чно пов'€зувала питанн€ життЇвоњ активност≥ з духовною спр€мован≥стю людини, з пошуками шл€х≥в сходженн€ до абсолюту, з визначенн€м людськоњ дол≥ та про€вами свободи вол≥ людини.

” межах середньов≥чного христи€нського ф≥лософствуванн€ поступово в≥дбувалос€ нагромадженн€ знань та ≥дей, €к≥ врешт≥-решт спри€ли виникненню сучасноњ цив≥л≥зац≥њ, науки та осв≥ти.

–езюме

1. ѕри переход≥ в≥д античноњ епохи до середньов≥чч€ в Ївропейському св≥тогл€д≥ в≥дбулись досить радикальн≥ зм≥ни, повТ€зан≥ перш за все ≥з тим, що тепер зусилл€ людства спр€мовувались на засвоЇнн€ внутр≥шнього, духовного, того, що за своЇю суттю постаЇ принципово не спостережуваним та безмежним. ÷≥ зм≥ни були зумовлен≥ розповсюдженн€м в ™вроп≥ христи€нства, €ке ставило в центр ус≥х людських задум≥в питанн€ про спас≥нн€ душ≥ та духовну досконал≥сть.

2. Ќайперш≥ ≥дейн≥ засади нового Ц христи€нського св≥тобаченн€ були розроблен≥ апологетикою та патристикою, €к≥, активно використовуючи дос€гненн€ попередньоњ античноњ ф≥лософ≥њ, створили ц≥л≥сну систему погл€д≥в на св≥т, де пров≥дне м≥сце належало вченню про Ѕога, людину, њх в≥дношенн€ та значенн€ св≥домого людського зусилл€ у питанн€х подоланн€ насл≥дк≥в гр≥хопад≥нн€, зд≥йсненого першими людьми.

3. –озвинена середньов≥чна ф≥лософ≥€ под≥лилас€ на два пров≥дн≥ напр€ми Ц схоластику ≥ м≥стику; цей под≥л був зумовлений €к вих≥дним дуал≥змом середньов≥чного мисленн€, так ≥ складнощами вир≥шенн€ в ту ≥сторичну епоху питанн€ про сп≥вв≥дношенн€ знанн€ та в≥ри: схоластика вважала, що людина повинна використовувати розум у богоп≥знанн≥, базуючи його на лог≥ц≥, а м≥стика надавала вир≥шального значенн€ у в≥дношенн≥ людини до Ѕога почуттю та в≥р≥.

4. ≤сторичний розвиток схоластики та м≥стики спри€в п≥дготовц≥ ≥дейного грунту дл€ розвитку новоЇвропейськоњ науки, поглибленню людського самоусв≥домленн€, цив≥л≥зац≥йному оновленню ™вропи.

ѕитанн€ дл€ обговоренн€ на сем≥нарському зан€тт≥.

1. ѕричини та зм≥ст радикальних зм≥н у Ївропейському св≥тогл€д≥ при переход≥ в≥д античноњ епохи до середньов≥чч€.

2. –оль христи€нськоњ патристики у формуванн≥ ≥дейних засад середньов≥чного св≥тобаченн€. ѕров≥дн≥ проблеми апологетики та патристики.

3. —холастика та м≥стика €к напр€ми середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ. ¬их≥дн≥ ≥дењ та представники середньов≥чних напр€м≥в схоластики ≥ м≥стики.

“еми дл€ реферат≥в, допов≥дей ≥ контрольних роб≥т.

1. ќсновн≥ причини зм≥ни св≥тогл€дних ор≥Їнтир≥в при переход≥ в≥д античност≥ до середньов≥чч€.

2. —х≥дна та зах≥дна патристика: пор≥вн€льна характеристика.

3. —учасне значенн€ пров≥дних ≥дей христи€нськоњ патристики.

4. ¬плив ≥дей ¬≥зант≥йськоњ патристики на культуру  ињвськоњ –ус≥.

5. —холастики ≥ м≥стика €к пров≥дна напр€ми середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ: тотожне та в≥дм≥нне.

6. ѕров≥дн≥ ≥дењ розвиненоњ схоластики та њх ≥сторичне значенн€.

7. ѕров≥дн≥ ≥дењ розвиненоњ м≥стики та њх роль у людському самоусв≥домленн≥.

«авданн€ дл€ самост≥йного опрацюванн€ ≥ закр≥пленн€ матер≥алу з теми.

«авданн€ 1. –озкрийте ≥ по€сн≥ть основн≥ в≥дм≥нност≥ у св≥тогл€д≥ античност≥ ≥ Ївропейського середньов≥чч€.

«авданн€ 2. ѕо€сн≥ть роль апологетики ≥ патристики у формуванн≥ середньов≥чноњ духовноњ культури.

«авданн€ 3. –озкрийте основн≥ особливост≥ розвитку зах≥дноњ та сх≥дноњ патристики.

«авданн€ 4. ќхарактеризуйте ≥дейн≥ здобутки јвгустина Ѕлаженного.

«авданн€ 5. «роб≥ть пор≥вн€нн€ вих≥дних ≥дей схоластики та м≥стики.

«авданн€ 6. ќкресл≥ть ≥сторичний зм≥ст концепц≥њ Уподв≥йноњ ≥стиниФ.

«авданн€ 7. –озкрийте зм≥ст ≥ значенн€ принципу Убритви ќккамаФ.

 

ƒодаткова л≥тература з теми.

1. »стори€ философии в кратком изложении.Ч ћ., 1991.

2.  оплстон ‘. ≤стор≥€ середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ.Ч  ., 1997.

3. ѕетрушенко ¬.Ћ. ‘ормуванн€ вих≥дних засад середньов≥чного ф≥лософствуванн€ (лекц≥€ дл€ асп≥рант≥в та здобувач≥в вченого ступен€).- Ћьв≥в, 2000.

4. “атаркевич ¬л. ≤стор≥€ ф≥лософ≥њ.- “.1.- Ћьв≥в, 1997.

 

–ќ«ƒ≤Ћ 5. ‘≤Ћќ—ќ‘≤я ¬≤ƒ–ќƒ∆≈ЌЌя

”насл≥док нагромадженн€ знань, розширенн€ обр≥њв сусп≥льного досв≥ду та кризи середньов≥чного св≥тобаченн€ у XIVЧXV ст. ™вропа вступила в нову ≥сторичну епоху Ч епоху ¬≥дродженн€. ¬≥дбуваЇтьс€ суттЇва св≥тогл€дна переор≥Їнтац≥€: набувають ц≥нност≥ п≥знанн€ природи та земн≥ вчинки людини, поступово формуютьс€ принципи класичноњ науки. ѕроте за зм≥стом це була суперечлива епоха, €ка не лише п≥дносила та осп≥вувала людину, а й висв≥тлила драматичн≥ сторони њњ бутт€. ” Ївропейськ≥й ≥стор≥њ ¬≥дродженн€ розгл€дають €к епоху перех≥дну, що м≥стить у соб≥ елементи —ередньов≥чч€ ≥ зародки процес≥в епохи Ќового часу.

ѕ≥сл€ вивченн€ теми 5 ¬и повинн≥:

знати:

- €к≥ саме зм≥ни в≥дбулись у христи€нському св≥тобаченн≥ в епоху ¬≥дродженн€;

- чому гуман≥стичний св≥тогл€д постав внутр≥шньо суперечливим €вищем;

- €кими були пров≥дн≥ зм≥стов≥ акценти у ренесансн≥й ф≥лософ≥њ.

вм≥ти:

- по€снити особливост≥ ренесансноњ трансформац≥њ христи€нського св≥тосприйн€тт€;

- вид≥лити Їдину лог≥чну л≥н≥ю у розвитку ф≥лософських шк≥л Ївропейського ¬≥дродженн€;

- знаходити аналоги м≥ж ≥сторичними процесами ¬≥дродженн€ та сьогоденн€м.

розум≥ти:

- суперечливий характер Ївропейського ¬≥дродженн€, про€ви в ньому титан≥зму та фауст≥вського духу;

- особливост≥ гуман≥зму €к феномену Ївропейськоњ ≥стор≥њ;

- св≥тогл€дне п≥дгрунт€ формуванн€ вих≥дних принцип≥в класичноњ науки.

 

ѕлан (лог≥ка) викладу матер≥алу:

5.1. ѕон€тт€ "¬≥дродженн€" ≥ характерн≥ риси духовного житт€ ц≥Їњ доби.

5.2. ѕров≥дн≥ напр€ми ренесансного ф≥лософствуванн€: гуман≥стичний антрополог≥зм, платон≥зм ≥ натурф≥лософ≥€.

5.3. ‘≥лософськ≥ ≥дењ п≥знього ¬≥дродженн€.

 

 лючов≥ терм≥ни ≥ пон€тт€.

ћј –ќ ќ—ћ “ј ћ≤ –ќ ќ—ћ Ц пон€тт€, що позначають фундаментальн≥ ор≥Їнтири Ївропейського св≥тобаченн€ доби ¬≥дродженн€: макрокосм Ц великий св≥т, м≥крокосм Ц малий св≥т або людина. ÷≥ пон€тт€ сп≥вв≥дносн≥: м≥кросв≥т Ї концентрац≥Їю та ви€вленн€м властивостей великого св≥ту, а останн≥й перебуваЇ у спор≥дненост≥ ≥з €кост€ми людини.

 

јЌ“–ќѕќ÷≈Ќ“–»«ћ Ц лог≥чний насл≥док тлумаченн€ сп≥вв≥дношенн€ в епоху ¬≥дродженн€ макрокосму та м≥крокосму: оск≥льки лише людин≥ в €скрав≥й форм≥ притаманний розум, то €кост≥ св≥ту не лише зосереджен≥ в людин≥, а й через людину виход€ть у ви€вленн€, усв≥домленн€; тому людина постаЇ центром та зосередженн€м €костей св≥ту.

 

√≈Ћ≤ќ÷Ќ“–»«ћ Ц висунуте ћ. оперн≥ком положенн€, що доц≥льн≥ше вважати не «емлю, а —онце (√ел≥ос) центром св≥ту (або планетноњ системи); за час≥в  оперн≥ка та п≥зн≥ше гел≥оцентризм розгл€дали €к аргумент проти рел≥г≥йних тверджень про особливе становище людини в св≥т≥.

 

—»ћѕј“≤я —¬≤“ќ¬ј Ц у погл€дах та ≥де€х багатьох мислител≥в ¬≥дродженн€ Ц взаЇмний пот€г ус≥х речей та €вищ д≥йсност≥ на основ≥ того, що св≥т пронизаний та поЇднаний енерг≥Їю Їдиноњ св≥товоњ душ≥.

 

ѕјЌѕ—»’≤«ћ Ц позиц≥€, €ка над≥л€Ї ус≥ €вища св≥ту душею, оск≥льки саме св≥това душа постаЇ джерелом житт€ та активност≥ космосу; через це з≥рки, планети, м≥нерали розгл€далис€ €к одухотворен≥ ≥стоти.

5.1.ѕон€тт€ "¬≥дродженн€" та характерн≥ риси духовного житт€ ц≥Їњ доби

 риза середньов≥чного св≥тобаченн€, а також х≥д соц≥окультурних процес≥в п≥знього —ередньов≥чч€ призвели до €к≥сних зрушень у Ївропейськ≥й культур≥. ÷≥ зрушенн€ були пов'€зан≥ з≥ зростанн€м значенн€ та авторитету м≥ст, зб≥льшенн€м њх питомоњ ваги та значенн€ €к в економ≥ц≥, так ≥ в духовному житт≥ сусп≥льства. ” XIVЧXV ст. м≥ста стали центрами торг≥вл≥, виробничоњ д≥€льност≥, осв≥ти, науки, духовних пошук≥в. ¬они Ч осередки формуванн€ нового погл€ду на св≥т, на людину, њњ можливост≥. яскравим св≥дченн€м того було мореплавство, де зростав ≥нтерес та виробл€вс€ смак до далеких морських експедиц≥й, в умовах €ких людина все б≥льше про€вл€ла свою автономн≥сть ≥ досл≥дницьк≥ можливост≥. ѕосилювалас€ критика ортодоксальноњ рел≥г≥йноњ догматики, особливо в аспект≥ њњ розходженн€ з реальною практикою сусп≥льства, житт€м ≥ д≥€льн≥стю представник≥в кл≥ру. ”с≥ ц≥ процеси в особливо концентрованому вигл€д≥ про€вилис€ в ≤тал≥њ XIVЧXV ст., де й виникло €вище ¬≥дродженн€.

ƒонин≥ в науц≥ точитьс€ дискус≥€ щодо того, куди в≥днести епоху ¬≥дродженн€: вважати њњ завершальним етапом —ередньов≥чч€ чи першим акордом епохи Ќового часу? –≥ч у т≥м, що ¬≥дродженн€ несе в соб≥ риси, €к≥ спор≥днюють його €к ≥з —ередньов≥чч€м, так ≥ з Ќовим часом. « одного боку, ¬≥дродженн€ не в≥дкидаЇ вих≥дних положень христи€нського св≥тобаченн€, а лише зм≥нюЇ у ньому акценти (щоправда, ≥нод≥ досить радикально), а з ≥ншого Ч тут розвиваютьс€ де€к≥ €вища сусп≥льного житт€, €к≥ повною м≥рою розгорнулис€ у наступну ≥сторичну епоху. “ому велика к≥льк≥сть досл≥дник≥в ≥стор≥њ та культури вважаЇ добу ¬≥дродженн€ перех≥дною епохою. «овн≥шньою ознакою ≥ приводом до назви епохи послужило масове захопленн€ у той час античною культурою та л≥тературою, €к≥ на певний момент постали дл€ культурного загалу €к неперевершен≥ зразки людського самови€вленн€. јле при всьому тому д≥€ч≥ епохи розум≥ли, що повернутис€ у минуле неможливо. ўо ж тод≥ в≥дроджували в зазначену епоху? ѕевною м≥рою, безперечно, античну культуру, але ще б≥льше Ч погл€д на св≥т, не обмежений санкц≥€ми влади чи ÷еркви, а ор≥Їнтований на ви€вленн€ вс≥Їњ повноти життЇвих про€в≥в людини. —аме такий погл€д д≥€ч≥ ¬≥дродженн€ знаходили ≥ ц≥нували в античност≥.

як≥ ж нов≥ акценти з'€вилис€ у св≥тобаченн≥ ¬≥дродженн€? ‘≥лософи й мислител≥ ¬≥дродженн€ почали п≥дкреслювати реальну ц≥нн≥сть природи ≥ земного житт€ людини. ¬они виходили з того, що св≥т ≥ природа €вл€ють собою Їдине, до того ж - розумне твор≥нн€ Ѕога, ≥ тому було б безглуздо в≥двертатис€ в≥д них. Ќавпаки, п≥знанн€ св≥ту даЇ змогу людин≥ прилучитис€ до вищоњ мудрост≥, закладеноњ у твор≥нн€. Ќайвище твор≥нн€ Ѕога Ч людина. Ћюдиною завершуЇтьс€ процес твор≥нн€, тому вона здатна ос€гти його ≥ творити, насл≥дуючи “ворц€, нав≥ть змагатис€ з Ѕогом у творчому ген≥њ. «в≥дси випливаЇ титан≥зм ¬≥дродженн€ Ч п≥днесенн€ людини до р≥вн€ Ѕога в де€ких њњ можливост€х ≥ д≥€х.

ѕ≥днесенн€ людини до р≥вн€ титан≥чного змаганн€ з Ѕогом мало своњм зворотним боком наближенн€ Ѕога до людини. ќск≥льки без божественноњ енерг≥њ ≥снуванн€ просто неможливе, то присутн≥сть Ѕога була повсюдна ≥ повс€кчасна. «адум Ѕога пронизував усю св≥тобудову ≥ давав людин≥ можлив≥сть сприймати й оц≥нювати велич божественноњ мудрост≥ €к у спогл€данн≥ великого св≥ту, так ≥ у спогл€данн≥ малого. —ама людина також мусила €вити своњми д≥€ми силу й мудр≥сть, в≥д початку закладен≥ в нењ. “ому за будь-€ких обставин людина повинна була довести свою людську г≥дн≥сть.

ѕод≥бне розум≥нн€ людини в њњ ставленн≥ до св≥ту ≥ до себе самоњ спричинило й те, що саме в≥д людини тепер почавс€ в≥дл≥к будь-€ких вим≥р≥в сущого. ¬иникаЇ перспективне сприйн€тт€ д≥йсност≥, а на картинах з'€вл€Їтьс€ глибина. ÷е св≥дчить про те, що реальн≥сть перестали розум≥ти площинною, тобто позбавленою власного зм≥сту; навпаки, њњ тепер розгл€дали €к самоконцентровану. ¬одночас перспектива п≥дл€гала точному математичному обрахунков≥. «в≥дси випливаЇ дуже своЇр≥дне поЇднанн€ принципово р≥зних момент≥в у св≥тосприйн€тт≥ ¬≥дродженн€: природа прос€кнута Ѕогом. јле вона постаЇ дл€ людини €к об'Їкт; хоч останн≥й маЇ свою утаЇмничену глибину, його можна "загнати" у формули й розрахунки. “ак естетичну ц≥л≥сть реальност≥ п≥д погл€дом людини ¬≥дродженн€ доповнено ≥нженерним розрахунком ≥ точним обчисленн€м.

ѕ≥днос€чи людину, осп≥вуючи њњ, мислител≥ ¬≥дродженн€ були приголомшен≥ реал≥€ми ≥стор≥њ, адже насправд≥ титан≥чна д≥€льн≥сть людини несла з собою не лише позитивн≥ насл≥дки, а й ≥нколи просто жахлив≥. ≤тал≥ю роздирали неск≥нченн≥ в≥йни, процв≥тало пол≥тичне ≥нтриганство. ƒ≥€ч≥ ¬≥дродженн€ на практиц≥ могли переконатис€ у тому, що зростанн€ масштаб≥в самови€вленн€ людини, п≥днесенн€ њњ до р≥вн€ Ѕога т€гнуло за собою зб≥льшенн€ не лише масштаб≥в позитивного, а й негативного в н≥й сам≥й. “ому саме в цю добу розгорнулас€ д≥€льн≥сть ≥нкв≥зиц≥њ, ≥ була створена широков≥дома легенда про доктора ‘ауста, що заради дос€гненн€ особливих знань ≥ зд≥бностей також про€вив титан≥зм, але сатанинський Ч продав душу ди€волов≥. Ќа де€кий час фауст≥вський дух Ч дух бажанн€ знати будь-що ≥ будь-€кою ц≥ною, знати безмежне, Ч стаЇ символом Ївропейського духу. ” XX ст. ќ.Ўпенглер по€вою фауст≥вського духу зазначив €к≥сну межу м≥ж Ївропейським культуротворенн€м ≥ цив≥л≥зац≥йним бажанн€м корист≥ та комфорту. ќтже, ¬≥дродженн€ зовс≥м не було збалансованою епохою, радше навпаки: це була суперечлива, бурхлива та контрастна епоха, духовне нас≥нн€ €коњ було неоднор≥дне ≥ вис≥€лос€ не лише локально, а потрапило далеко за своњ часов≥ та просторов≥ меж≥.

„и Ї €вище ¬≥дродженн€ загальнолюдським, чи навпаки Ч воно €вл€Ї собою суто локальне утворенн€ з неповторними про€вами та характеристиками? —еред знавц≥в ≥стор≥њ ≥снують прихильники €к першоњ, так ≥ другоњ оц≥нки. “ому б≥льше виваженою ≥ реал≥стичною Ї пом≥ркована позиц≥€. ” най€скрав≥шому вигл€д≥ ¬≥дродженн€ ви€вилос€ в ≤тал≥њ, а в менш €скравому Ч у ‘ранц≥њ, Ќ≥дерландах, Ќ≥меччин≥. ўодо ≥нших крањн ≥ культур, то Ї п≥дстава говорити про ренесансн≥ тенденц≥њ в њх розвитку, тобто про њх законом≥рне поверненн€ п≥сл€ духовного ригоризму, суворост≥ й аскези до повнокровн≥шого, б≥льш життЇрад≥сного, об'Їктивного баченн€ св≥ту та людського самоутвердженн€.

5.2. ѕров≥дн≥ напр€ми ренесансного ф≥лософствуванн€:

гуман≥стичний антрополог≥зм, неоплатон≥зм натурф≥лософ≥€

” розвитку св≥тогл€дних ≥ ф≥лософських ≥дей Ївропейського ¬≥дродженн€ простежуЇтьс€ тенденц≥€ переходу в≥д ≥дей раннього гуман≥зму (XIV ст.) до ≥дей натурф≥лософ≥њ (к≥нець XVI Ч початок XVII ст.). якщо ж розгл€дати цю тенденц≥ю докладн≥ше, то можна вид≥лити в њњ розвитку три пер≥оди:

Х гуман≥стичний (антропоцентричний) пер≥од: середина XIV Ч середина XV ст.;

Х платон≥чний (онтолог≥чний та пантењстичний) пер≥од: середина XV Ч перша третина XVI ст.;

Х натурф≥лософський пер≥од: друга половина XVI Ч поч. XVII ст.

” формуванн€ гуман≥стичного антропоцентризму зробив св≥й внесок видатний поет ≥ мислитель ≤тал≥њ ƒанте јл≥г'Їр≥ (1265Ч1321). ћ≥ркуванн€ ƒанте спр€мован≥ на обірунтуванн€ ц≥нност≥ ≥ значущост≥ житт€ людини. ’оч поет ≥ визнаЇ подв≥йну природу людини Ч т≥лесну ≥ духовну Ч в≥н прагне довести, що кор≥нь людського бутт€ пол€гаЇ у свобод≥ вол≥, а останню можна реал≥зувати лише через реальне д≥€нн€. ¬≥дпов≥дно до подв≥йноњ природи перед людиною постаЇ ≥ два види життЇвого блаженства: блаженство в цьому житт≥ ≥ блаженство у в≥чному бутт≥. ™ й два шл€хи, що ведуть до названих блаженств: шл€х ф≥лософських надбань, на €кому людина спираЇтьс€ на своњ розумов≥ можливост≥, ≥ духовний шл€х, на €кому людину наставл€Ї —в€тий ƒух. ƒл€ людини найц≥нн≥шим Ї те, що вона здобула сама. ¬решт≥-решт, людськ≥ зусилл€ можуть привести до гармон≥њ њњ €костей ≥ до наближенн€ людини до Ѕога, оск≥льки Ѕог ≥ Ї уособленн€м довершеност≥ й абсолютноњ гармон≥њ.

 

–озпочату ƒанте л≥н≥ю на звеличенн€ людини продовжував ≥нший поетичний ген≥й ≤тал≥њ Ч ‘ранческо ѕетрарка (1304Ч1374), син флорент≥йського нотар€. ѕетрарка р≥шуче постаЇ проти схоластичноњ, значною м≥рою на той час формал≥зованоњ осв≥ченост≥. ¬≥н гордовито називаЇ себе нев≥гласом у справах титулованих доктор≥в ≥ виставл€Ї на перший план так звану "Studia humanitatis", тобто комплекс учень ≥ роздум≥в про людину. ≤ хоча дл€ духу першим предметом м≥ркувань Ї Ѕог, головне дл€ людини Ч уславити себе земними вчинками. «в≥дси ≥ протест проти дотриманн€ €коњсь одн≥Їњ л≥н≥њ житт€, або традиц≥њ, а також захопленн€ античн≥стю, €ка, на думку ѕетрарки, надавала людин≥ можлив≥сть бути щирою у р≥зних своњх ви€вленн€х.

÷ю л≥н≥ю п≥днесенн€ г≥дност≥ людини в њњ земних, природних вим≥рах продовжували й розвивали учень ѕетрарки  алюччо —алютат≥ (1331Ч1406), ѕоджо Ѕраччол≥н≥ (1370Ч1459), Ћоренцо ¬алла (1406Ч1457). «окрема, ѕоджо Ѕраччол≥н≥ наголошував на тому, що притаманне природ≥ не можна засуджувати. ” земному житт≥ людина керуЇтьс€ корисн≥стю ≥ бажанн€м дос€гти насолоди; це Ї природним, а тому необх≥дним ≥ прекрасним. Ћоренцо ¬алла доводив, що високе ≥ п≥днесене знанн€ повинно бути водночас ≥ корисним, ≥ що реальне бутт€ належить лише окремим реальним речам, €к≥ можна сприймати ≥ €кими модна оперувати. ƒжаноццо ћанетт≥ (1396Ч1459) у своЇму твор≥ "ѕро г≥дн≥сть ≥ вищ≥сть людини" прославл€Ї њњ €к вище твор≥нн€ Ѕога. —аме через це людське т≥ло над≥лене гармон≥Їю ≥ красою, але ще вище стоњть злагоджен≥сть ≥ гармон≥€ розуму, бо т≥льки завд€ки розумов≥ людина не лише продовжуЇ, а й завершуЇ процес божественного твор≥нн€. ѕризначенн€ людини Ч п≥знавати й д≥€ти.

ќтже, гуман≥зм ¬≥дродженн€ мав €скраво виражений антропоцентричний характер. √уман≥стична антрополог≥€ була спр€мована на обгрунтуванн€ особливого, центрального м≥сц€ людини в ≥Їрарх≥њ св≥тових сутностей, на п≥днесенн€ г≥дност≥ людини, на прир≥вн€нн€ њњ у чомусь до Ѕога. « ≥ншого боку, гуман≥сти виправдовували земну природу людини, дбали про гармон≥ю людських €костей ≥ характеристик.

Ќазван≥ мотиви звучали також ≥ у творах представник≥в ренесансного платон≥зму. “≥льки тут вони знаходили повн≥ше ≥ струнк≥ше ф≥лософське обірунтуванн€. “реба також в≥дзначити, що канон≥зованому —ередньов≥чч€м јр≥стотелев≥ мислител≥ ¬≥дродженн€ протиставл€ли ѕлатона Ч у прац€х й ≥нтерпретац≥€х неоплатон≥к≥в. ‘≥лософ≥€ ѕлатона була р≥знобарвн≥ша, афористичн≥ша, л≥тературно жвав≥ша (д≥алоги) й художн≥ша. ќтже, б≥льше прийн€тний дл€ епохи був платон≥зм.

ќдним ≥з перших платон≥к≥в ¬≥дродженн€ був кардинал ћ. узанський (1401 Ч1464), син сел€нина з м. уза б≥л€ “рира. ћикола  узанський вважав Ѕога Їдиним початком сущого, але розр≥зн€в Ѕога в його ви€вленн€х ≥ сутност≥, €ка Ї невимовна. ¬и€вленн€ ц≥Їњ сутност≥ можуть бути лише символ≥чними: через протилежност≥ абсолютного максимуму та абсолютного м≥н≥муму, через ступ≥нь причетност≥ вс≥х речей до Їдиного. як сутн≥сть, Ѕог постаЇ можлив≥стю усього, але у згорнутому вигл€д≥. —в≥т, в≥дпов≥дно, Ї розгорнута сутн≥сть Ѕога. ћикола  узанський розгл€даЇ природу €к божественну книгу, що розкриваЇ Ѕога людин≥. ћожна читати цю книгу й здобувати знанн€ лише про божественне ви€вленн€, але сутн≥сть Ѕога можна ос€гнути лише через в≥ру. ќск≥льки сутн≥сть Ѕога невичерпна, то й твор≥нн€ св≥ту в≥дбуваЇтьс€ в≥чно. «в≥дси випливаЇ, що «емл€ не може бути центром св≥тобудови. јле людина водночас €вл€Ї собою фокус природи, бо в людин≥ вс≥ природн≥ можливост≥ зведен≥ до максимального ступен€. “ому людська природа загалом Ї суверенною. якщо б людина спромоглас€ подолати свою обмежен≥сть, вона могла б стати на р≥вень з Ѕогом. Ћюдський розум складаЇтьс€ з в≥дчутт€, у€ви, м≥ркувань, мисленн€. –озум апр≥орно (до досв≥ду) здатний творити судженн€, але ц€ здатн≥сть реал≥зуЇтьс€ лише у взаЇмод≥њ людини з≥ св≥том. « допомогою розсудку розум утворюЇ пон€тт€, а сам в≥н здатний до охопленн€ тотожностей за допомогою ≥нтелектуальноњ ≥нтуњц≥њ, що наближаЇ розум до ≥стини приблизно так, €к багатокутник наближаЇтьс€ до кола.

ўе б≥льше в добу ¬≥дродженн€ було уславлено ≥м'€ ћарс≥л≥о ‘≥ч≥но (1433Ч1499), €кого б≥льш≥сть досл≥дник≥в вважаЇ справжн≥м зачинателем ренесансного платон≥зму. 7 листопада 1467 року на в≥лл≥, €ку подарував йому  оз≥мо ћедич≥, ћарс≥л≥о ‘≥ч≥но в≥дкрив нову Ч ‘лорент≥йську-платон≥вську јкадем≥ю (через 1200 рок≥в п≥сл€ того, €к ѕорфир≥й покинув –им).  р≥м того, ‘≥ч≥но зд≥йснив переклад  одексу праць ѕлатона латинською мовою, додавши до нього ще й прац≥ грецьких, в≥зант≥йських та олександр≥йських неоплатон≥к≥в.

—в≥т у м≥ркуванн€х ‘≥ч≥но постаЇ ≥Їрарх≥Їю форм бутт€, де крайн≥ про€ви Ч Їдине ≥ множинне. јле ц€ ≥Їрарх≥€ у ‘≥ч≥но динам≥чна: Ѕог €к бутт€ пронизуЇ усю ≥Їрарх≥ю, вбираЇ у себе все ("Ќе Ѕог у речах, а все Ч у Ѕоз≥"). ” центр≥ св≥товоњ динам≥ки перебуваЇ душа, що постаЇ у Їдност≥ Їдиного ≥ множинного, руху ≥ спокою; душа Ї зв'€зком, ланцюгом св≥ту. “ому житт€ пронизуЇ собою весь ¬сесв≥т, влаштовуЇ його гармон≥ю, прикрашаючи злагодою та досконал≥стю. ”насл≥док такого баченн€ ¬сесв≥ту все в ньому в≥дчуваЇ взаЇмне т€ж≥нн€. Ћюбов постаЇ €к найб≥льша сила св≥ту. ќск≥льки сутн≥сть людини пов'€зана з њњ душею, людина ув≥нчуЇ собою ус≥ сутност≥ нижчого пор€дку, здатна керувати ними, але найб≥льше собою. ѕро€вом такоњ сутност≥ людини постаЇ стремл≥нн€ до свободи ≥ високе њњ ц≥нуванн€. ќтже, зг≥дно з думками ‘≥ч≥но, людина потенц≥йно здатна до д≥й, що можуть прир≥внювати њњ до Ѕога. ‘≥лософ вважав, що за на€вност≥ належних засоб≥в людина була б спроможна створити небесне склеп≥нн€. ÷≥кавою Ї така думка ћарс≥л≥о ‘≥ч≥но: ус≥ рел≥г≥њ Ї лише про€вом "усезагальноњ рел≥г≥њ", вони частково виражають одну ≥стину, в≥др≥зн€ючись м≥рою њњ розум≥нн€.

”славленим учнем ‘≥ч≥но був флорент≥йський граф ѕ≥ко делла ћ≥рандола (1463Ч1494). ѕ≥ко погоджуЇтьс€ з ‘≥ч≥но в тому, що людська сутн≥сть Ч це свобода. як њњ застосуЇ людина, залежить в≥д вибору: або до досконалост≥, угору, або до руйнуванн€, донизу. Ќовий момент пол€гав у тому, що, на думку ф≥лософа, людин≥ досконал≥сть не надана, але вона може њњ дос€гти. “обто людина Ї сутн≥стю, що перебуваЇ у становленн≥; людина стаЇ тим, що вона творить ≥з себе самоњ. ћ≥рандола вважав також за можливе виокремити з ус≥х погл€д≥в, ≥дей, теор≥й Їдину ф≥лософську мудр≥сть, що значною м≥рою п≥днесе могутн≥сть людського розуму. «агалом платон≥ки додали до гуман≥с≠тичних погл€д≥в добре осмислену вписан≥сть людини у св≥тове ц≥ле, заакцентували прос€кнут≥сть ус≥Їњ св≥тобудови Їдиним зв'€зком ≥ в цьому аспект≥ наблизились до позиц≥њ панпсих≥зму (все одухотворене) ≥ нав≥ть г≥лозоњзму (вс€ матер≥€ Ч жива).

Ќарешт≥, ще один напр€м ренесансноњ ф≥лософ≥њ Ч натурф≥лософ≥€, тобто ф≥лософуванн€, спр€моване на розум≥нн€ сутност≥ природи ≥ ¬сесв≥ту. ÷ей напр€м, €к уже в≥дзначено, був дл€ ¬≥дродженн€ законом≥рним: €кщо ц≥нн≥сть природи стаЇ визнаною, тод≥ вона стаЇ об'Їктом п≥знанн€ та осмисленн€. ќдним ≥з перших натурф≥лософ≥в ¬≥дродженн€ був в≥домий ун≥версальний митець Ћеонардо да ¬≥нч≥ (1452Ч1519) Ч арх≥тектор, фортиф≥катор, мел≥оратор, математик, механ≥к, ≥нженер, живописець, мислитель. јкцент у ф≥лософських м≥ркуванн€х Ћеонардо падаЇ на те, що св≥т Ї витвором Ѕога €к великого майстра та винах≥дника. ќтже, завданн€ людини пол€гаЇ у п≥знанн≥ природи. ќснова п≥знанн€ Ч досв≥д, а початок Ч в≥дчутт€, серед €ких першим Ї з≥р, бо в≥н в≥д≥граЇ вих≥дну роль у нагромадженн≥ особистого досв≥ду. Ќа баз≥ досв≥ду розгортаютьс€ м≥ркуванн€, €к≥ можна перев≥рити експериментами. ѕри тому найб≥льшу достов≥рн≥сть знанню надаЇ математичне обчисленн€, оск≥льки математика та геометр≥€ не знають €костей ≥ можуть бути застосован≥ до п≥знанн€ будь-€ких речей. ” п≥знанн≥ ж завданн€ пол€гаЇ в ос€гненн≥ необх≥дност≥, що њх визначаЇ закон. ”с≥ назван≥ моменти окреслюють суттЇв≥ риси науки, €ка, на думку Ћеонардо да ¬≥нч≥, повинна скеровувати практику. —еред засоб≥в науки мислитель називаЇ ≥ розумовий експеримент; виход€чи з нього, Ћеонардо да ¬≥нч≥ одним ≥з перших в≥дкинув ар≥стотел≥вський €к≥сний под≥л св≥тобудови на "п≥дм≥с€чний" ≥ "надм≥с€чний" св≥ти; за Ћеонардо, ¬сесв≥т однор≥дний. ƒл€ науки ц€ думка була передумовою визнанн€ усезагального характеру наукових висновк≥в ≥ принцип≥в.

Ћеонардо да ¬≥нч≥ у своњх творах осп≥вував людину. ¬одночас у нього з'€вл€Їтьс€ розум≥нн€ неоднозначност≥ людини: вона може с€гати Ѕога, а може стати нижчою в≥д худоби. ќтже, ми пом≥чаЇмо тут по€ву мотиву драматизму ≥ неоднозначност≥ в п≥дход≥ до людини.

ѕом≥тний сл≥д ≥ далекос€жн≥ результати залишив у натурф≥лософ≥њ ¬≥дродженн€ ћикола  оперник (1473Ч1543). …ого тв≥р "ѕро колооб≥г небесних сфер" започаткував революц≥йн≥ зм≥ни в науков≥й картин≥ св≥ту. ‘≥лософ≥€, на думку  оперника, шукаЇ ≥стину в м≥ру дос€жност≥ њњ людському розуму. —в≥т природи Ї першим об'Їктом п≥знанн€, тому сл≥д займатис€ не схоластичними сперечанн€ми, а п≥знаванн€м св≥ту.

ѕриблизно в такому ж напр€м≥ розвивалис€ думки видатних учених ≥ натурф≥лософ≥в ¬≥дродженн€, таких €к ƒж≥роламо  ардано, јндреа ¬езал≥€, ћ≥іель —ервет, јндреа „езальп≥но.

Ќа злам≥ XVЧXVI ст. процеси, характерн≥ дл€ ¬≥дродженн€, поширюютьс€ майже по вс≥й ™вроп≥: в≥д јнгл≥њ до Ўвейцар≥њ, в≥д ѕ≥ренењв до ”горщини та ѕольщ≥, €коюсь м≥рою зач≥паючи й ”крањну (–утен≥ю). ÷ентр активност≥ гуман≥стичного руху пересунувс€ на п≥вн≥ч ™вропи. “ут вид≥л€ютьс€, насамперед, так≥ особистост≥, €к ≈разм –оттердамський (1469Ч1536), “омас ћор (1478Ч1535), ≤√Їр де л€ –амус (1518Ч1572). ≈разм –оттердамський написав багато твор≥в енциклопедичного д≥апазону. ¬ ≤сус≥ ’рист≥ гуман≥ст п≥дкреслював його людську природу ≥ вважав, що треба дотримуватис€ не канон≥в чи догм рел≥г≥њ, а справжньоњ "ф≥лософ≥њ ’риста". “ут на першому план≥ Ч етика, розв'€занн€ проблем земного житт€. Ѕо подвиг ’риста виправдовуЇ ц≥нн≥сть та благо природи. ќтже, природа Ч мати, а не мачуха дл€ людини. „ерез спогл€данн€ природи людина ос€гаЇ мудр≥сть “ворц€, але оск≥льки всемогутн≥сть Ѕога людин≥ недос€жна, треба любити людину.

” цей пер≥од також розгорталась д≥€льн≥сть Ќ≥коло ћак≥авелл≥ (1469Ч1527), €кого вважають, з одного боку, теоретиком пол≥тичного аморал≥зму, а з ≥ншого Ч фундатором революц≥йноњ етики. Ќа думку ћак≥авелл≥, христи€нськ≥ моральн≥ норми добр≥, але неможлив≥ дл€ виконанн€ у реальних умовах житт€. “ому сл≥д зрозум≥ти, що дол€, обставини й умови житт€ Ї невблаганн≥; њм можна протиставити лише в≥дважн≥сть, могутн≥сть, натиск. як ≥ в природ≥, у сусп≥льств≥ треба д≥€ти, випереджуючи х≥д под≥й, треба вм≥ти бути недобрим. “ут головне Ч к≥нцева мета. якщо вона спр€мована на загальне благо, то вс≥ засоби дл€ њњ зд≥йсненн€ справедлив≥.

ќтже, п≥д≥б'Їмо п≥дсумки питанн€ загалом. ≤дењ ¬≥дродженн€ концентрувалис€ навколо проблеми сп≥вв≥дношенн€ людини ≥ св≥ту, тобто навколо проблеми сп≥вв≥дношенн€ макрокосмосу ≥ м≥крокосмосу. јле в цьому сп≥вв≥дношенн≥ в добу ¬≥дродженн€ на перший план вийшла людина в сукупност≥ вс≥х њњ €костей, в њњ земних вим≥рах. ¬одночас людину було орган≥чно вписано у св≥тоустр≥й, ≥ вона поставала значною м≥рою внутр≥шньою сутн≥стю, концентрац≥Їю бутт€. ”насл≥док того св≥тогл€д набував пантењстичних ≥ панпсих≥чних рис. ” спец≥ально продуманому й осмисленому сприйн€тт≥ св≥ту в добу ¬≥дродженн€ дом≥нували антропоцентризм, пантењзм (щоправда, у специф≥чних формах платон≥зму), панпсих≥зм та г≥лозоњзм. “обто св≥т сприймали й розум≥ли в його зосередженн≥ на живих, активних д≥€х людини, у його одухотворенн≥, динам≥зм≥ та внутр≥шн≥й Їдност≥.

5.3. ‘≥лософськ≥ ≥дењ п≥знього ¬≥дродженн€.

” XVI ст. у ф≥лософськ≥й думц≥ ¬≥дродженн€ починають в≥дчутно про€вл€тис€ ознаки ≥дейноњ кризи. ” цей пер≥од гуман≥зм б≥льше пов'€заний ≥з власними рененесансними культурними основами, н≥ж з античн≥стю. “ому, з одного боку, посилюЇтьс€ тенденц≥€ розгл€дати людину €к орган≥чну частину ¬сесв≥ту, а не ¬сесв≥т вим≥рювати людиною, €к це було ран≥ше. « ≥ншого боку, у м≥ркуванн€х про природу людини дедал≥ в≥дчутн≥ше звучить мотив траг≥чноњ дол≥ людини ≥ неможливост≥ дл€ нењ переламати х≥д власного житт€. «азначен≥ моменти €скраво ви€вились у твор≥ "«од≥ак житт€", надрукованому у ¬енец≥њ 1534 р. јвтором його був ≤•Їр-јнджело ћандзолл≥ з м.—теллата б≥л€ ‘еррар≥. “в≥р цей був особливо попул€рний у ™вроп≥ час≥в ѕросв≥тництва.

—в≥т у м≥ркуванн€х ћандзолл≥ постаЇ неск≥нченним, оск≥льки невичерпною Ї творча енерг≥€ Ѕога. ¬одночас св≥т ≥снуЇ в≥чно, оск≥льки Ѕог творить його не дов≥льно, а з необх≥дн≥стю, ≥ ц€ необх≥дн≥сть пронизуЇ усю св≥тобудову, визначаЇ природу вс≥х речей:

Ујдже немаЇ, окр≥м природи, могутн≥шоњ у св≥т≥ причини,

Ѕог лише владний над нею; кр≥м нього,

” св≥т≥ н≥чого н≥ вище, н≥ краще природиФ.

¬сюди у св≥т≥ присутн€ душа, що животворить його €к загалом, так ≥ в окремих ви€вленн€х. јкцент на всемогутност≥ Ѕога даЇ можлив≥сть ћандзолл≥ зробити висновок не лише про неск≥нченн≥сть св≥ту, а й про можлив≥сть ≥снуванн€ ≥нших планет, заселених живими ≥стотами Ч Ѕог творить св≥т не дл€ нас, а дл€ себе.

ѕоза€к людину в судженн€х ћандзолл≥ позбавлено особливого пан≥вного становища у св≥т≥, то й сусп≥льне житт€ дл€ ф≥лософа постаЇ позбавленим внутр≥шньоњ гармон≥њ, навпакиЧтут панують насильство, лицем≥рство, грабунки. ÷е справд≥ "перевернуте житт€". ўо ж протиставл€Ї цьому автор "«од≥аку житт€"? Ќасамперед Ч людську свободу й можлив≥сть вибору життЇвого шл€ху. ќсв≥чена людина завжди протистоњть "черн≥", ц≥нуЇ г≥дн≥сть ≥ свободу, €ку сл≥д спр€мувати на загальне благо ≥ вм≥нн€ дос€гти особистого щаст€ у земному житт≥. ј тут найпершим благом Ї мистецтво уникати страждань. ¬их≥дним у цьому мистецтв≥ Ї принцип: чого не бажаЇш соб≥, не роби ≥ншому. ƒос€гаЇтьс€ ж земне благо через гармон≥зац≥ю душ≥ й т≥ла.

ƒраматичн≥ мотиви в оц≥нц≥ становища та сутност≥ людини ще б≥льше посилен≥ у творах французького гуман≥ста ћ≥шел€ ћонтен€ (1533Ч1592). ” центр≥ уваги його "ƒосв≥д≥в" перебуваЇ звичайна людина, а оск≥льки кожна людина Ї представником людського роду, то шл€х до п≥знанн€ людини лежить через самоанал≥з. ” самоанал≥з≥ й п≥знанн≥ ми повинн≥ покладатис€ на розум ≥ п≥ддавати все сумн≥ву. якщо, наприклад, розумом ми не здатн≥ ос€гнути Ѕога, то тод≥ нам п≥знанн€ Ѕога непотр≥бне, адже ≥нтуњц≥€ не даЇ над≥йних знань ≥ не може зробити людину кращою. ƒосл≥дженн€ ж рел≥г≥й показуЇ, що вс≥ вони мають принципову Їдн≥сть ≥ базуютьс€ на звича€х; ц≥ звичањ необх≥дн≥ дл€ регулюванн€ ≥ закр≥пленн€ соц≥альних зв'€зк≥в. –еально ж Ѕог про€вл€Ї себе €к необх≥дн≥сть, що пануЇ у природ≥. ÷€ необх≥дн≥сть однакова дл€ усього, а тому може ≥снувати багато св≥т≥в.

ќск≥льки остаточних ≥ над≥йних знань немаЇ ≥ не може бути, про€ви людей неск≥нченно р≥зноман≥тн≥: в≥д велич≥ до м≥зерност≥, в≥д самозреченн€ до високопарноњ пихатост≥. јле сл≥д розум≥ти, що людина, €к ≥ все на св≥т≥, п≥дпор€дкована природним законам. “ому житт€ Ї н≥що ≥нше, €к мистецтво г≥дно п≥дготуватис€ до смерт≥. “обто треба жити р≥зноман≥тно ≥ дати про€витис€ ус≥м своњм силам ≥ зд≥бност€м, щоб повною м≥рою виконати своЇ життЇве призначенн€. " раще наше твор≥нн€ Ч житт€ у згод≥ з розумом". ≤нод≥ ћонтень вважаЇ сел€н вз≥рц€ми людського житт€ Ч житт€ у злагод≥ з природою, але част≥ше прославл€Ї ≥ндив≥дуал≥зм ≥ самозаглибленн€.

«агальн≥ тенденц≥њ розвитку духовного житт€ епохи позначилис€ на тому, що в п≥зньому ¬≥дродженн≥ запанувала натурф≥лософ≥€. —еред представник≥в цього напр€му треба в≥дзначити насамперед Ѕернард≥но “елез≥о (1509Ч1598). ќсновний тв≥р ф≥лософа маЇ характерну назву: "ѕро природу зг≥дно з њњ власними початками" (1565 р.). ¬их≥дна ≥де€ “елез≥о пол€гаЇ у тому, що п≥знанн€ людини маЇ бути спр€моване на т≥лесн≥ сутност≥, бо у св≥т≥ немаЇ сил або сутностей, не пов'€заних ≥з т≥лесн≥стю. “ому в п≥знанн≥ сл≥д йти за в≥дчутт€м ≥ природою. ¬≥дпов≥дно людина повинна спиратис€ на розум ≥ в≥дчутт€ тод≥, коли вони дос€гають очевидност≥ в п≥знанн≥. «в≥дси випливаЇ такий висновок: п≥знанн€ Ѕога лежить за межами природного розуму людини.

Ѕезперечно, "з≥ркою першоњ величини" натурф≥лософ≥њ п≥знього ¬≥дродженн€ Ї ƒжордано Ѕруно (1548Ч1600). ¬≥н народивс€ у м.Ќола, тому часто ф≥гуруЇ у л≥тератур≥ п≥д ≥м'€м Ќоланець. —правжнЇ його ≥м'€ Ч ‘≥л≥ппо, але 1565 р. в≥н стаЇ ченцем-дом≥н≥канцем ≥ отримуЇ ≥м'€ ƒжордано. ” 1576 р. в≥н зр≥кс€ чернецтва через пересл≥дуванн€ за своњ погл€ди. « ≤тал≥њ ƒжордано вт≥к аж до ∆еневи, пот≥м Ч до ‘ранц≥њ. ” 1583Ч 1585 рр. в≥н перебував в ќксфорд≥, пот≥м Ч знову у ‘ранц≥њ, дал≥ Ч у Ќ≥меччин≥ та „ех≥њ... “аким неспок≥йним та м≥нливим було житт€ цього ген≥€ бунтарського духу. ” 1592 р. ƒжордано потрапл€Ї до в'€зниц≥ папськоњ ≥нкв≥зиц≥њ. 17 лютого 1600 р. ƒжордано спалено в –им≥ на ѕол≥ кв≥т≥в.

¬их≥дна категор≥€ м≥ркувань Ѕруно Ч ™дине, котре тотожне Ѕуттю €к зб≥гу сутност≥ та ≥снуванн€. ™дине Ї незм≥нним ≥ всеохоплюючим, Їдн≥стю максимуму та м≥н≥муму, зб≥гом ус≥х протилежностей. ћатер≥Їю ¬сесв≥ту Ї св≥тло, €ке Ї Їдн≥стю можливост≥ та д≥йсност≥, суц≥льною актуальн≥стю. ” згорнутому вигл€д≥ матер≥€ постаЇ €к п≥тьма. –озгорнута матер≥€ вт≥люЇтьс€ у м≥н≥мум≥ Ч атом≥, що маЇ потенц≥њ максимуму. јктивн≥сть матер≥њ спричин€Їтьс€ св≥товою душею Ч усезагальною формою, €ка м≥стить у соб≥ розум ≥ загальну причину. —в≥това душа все пронизуЇ й одухотворюЇ, стаючи початком житт€; останнЇ знаходить св≥й про€в у формах рослин, тварин, розумних ≥стот. ”мовою ≥снуванн€ ¬сесв≥ту Ї неск≥нченна порожнеча (тотожна хаосу), тому ¬сесв≥т не маЇ центру й однор≥дний за складом ≥ будовою. ј оск≥льки душа, рух, в≥дчутт€ притаманн≥ всьому ¬сесв≥тов≥, то з≥рки в  осмос≥ можуть бути сонц€ми з планетами, на €ких можуть жити розумн≥ ≥стоти. Ѕруно також вважав, що ≥ сонц€, ≥ планети не Ї в≥чними. Ѕог, на думку Ѕруно, тотожний природ≥ ≥ €вл€Ї себе €к сукупн≥сть закон≥в ¬сесв≥ту. ” Ѕруно вибудовуЇтьс€ така низка ототожнень: природа дор≥внюЇ буттю, бутт€ Ч сутност≥, сутн≥сть Ч Ѕогов≥, Ѕог Ч внутр≥шн≥й основ≥ речей. —воЇр≥дну ≥Їрарх≥ю р≥вн≥в створюЇ ƒжордано Ѕруно у сфер≥ п≥знанн€. ѕ≥знанн€ розпочинаЇтьс€ з в≥дчутт€, що даЇ нам реч≥ та образи; образи попередньо впор€дковуЇ у€ва, а розсудок виводить ≥з них загальне; ≥нтелект, подальша сходинка, переводить знанн€ у ранг мисленн€, а розум знаменуЇ охопленн€ вих≥дноњ Їдност≥ бутт€, тобто спогл€данн€ Ѕога (≥нтелектуальна ≥нтуњц≥€). ÷им ученн€м Ѕруно частково приЇднуЇтьс€ до м≥ркувань представник≥в зр≥лоњ ≥ п≥зньоњ схоластики, а частково стаЇ попередником п≥зн≥ших опрацювань (≤. ант).

” людин≥ Ѕруно висував на перший план душу, але душа не в≥дд≥лена в≥д т≥ла, а користуЇтьс€ ним. ѕро це св≥дчать, зокрема, гнучк≥сть ≥ досконал≥сть людськоњ руки Ч органу орган≥в людського т≥ла. Ўл€х до людськоњ могутност≥ в≥дкриваЇ так звана "практична маг≥€" Ч насл≥дуванн€ твор≥нн€. "ѕрактична маг≥€" потр≥бна людин≥ в земному житт≥, де людина утверджуЇтьс€ за допомогою д≥њ у прац≥. ўодо потойб≥чного житт€, €кщо таке ≥снуЇ, то воно не схоже на земне житт€, а наше житт€ Їдине й неповторне. “ому його треба ц≥нувати, долати мужньо вс≥ негаразди ≥ прикрощ≥ заради сходженн€ до вищого розум≥нн€ св≥ту. Ѕруно прославл€Ї також людське сп≥вжитт€, п≥дпор€дковане законов≥ загальноњ корисност≥. ј рел≥г≥€ радше потр≥бна дл€ управл≥нн€ варварськими народами.

як бачимо, ф≥лософськ≥ погл€ди Ѕруно були своЇр≥дним згущенн€м ф≥лософських ≥дей ¬≥дродженн€. ” Ѕруно концепц≥€ св≥ту постаЇ досить продуманою ≥ стрункою. —в≥тобудова Ч ц≥л≥сна, жива, динам≥чна. Ћюдина орган≥чно вписана у природу, €ка поки що р≥знобарвна, сповнена неспод≥ваних таЇмниць.

¬≥дродженн€ на той час уже перекидало м≥сток до Ќового часу й передавало нов≥й епос≥ ≥сторичну й ≥нтелектуальну естафету. як це в≥дбувалос€, можна побачити на приклад≥ ≥дей √ал≥лео √ал≥ле€ (1564Ч1642), €кий висловивс€ так: Уя радше прагну знайти одну ≥стину, хоча б ≥ в незначних речах, н≥ж довго сперечатис€ про найб≥льш≥ питанн€, не дос€гаючи н≥€коњ ≥стиниФ. ¬≥дпов≥дно до такого розум≥нн€ мети п≥знанн€ суттЇво зм≥нюЇтьс€ не лише зм≥ст св≥тосприйн€тт€, а й нав≥ть л≥тературний стиль √. √ал≥ле€: в≥н стаЇ лакон≥чним, ч≥тким, максимально наближеним до сучасного наукового стилю. ѕрирода дл€ √ал≥ле€ уже не виповнена таЇмничими силами ≥ нав≥ть не одухотворена матер≥€, а сукупн≥сть закон≥в, €к≥ можна п≥знавати за допомогою експеримент≥в ≥ математики: Уѕрирода невблаганна ≥ незм≥нна, й зовс≥м не дбаЇ про те, стануть чи не стануть њњ прихован≥ основи та спос≥б д≥њ дос€жними дл€ розум≥нн€ людей, оск≥льки вона н≥коли не переходить меж≥ накладених на нењ закон≥вФ. ” цьому м≥ркуванн≥ √ал≥ле€ €скраво ви€вл€Їтьс€ один ≥з непохитних постулат≥в подальшоњ Ївропейськоњ класичноњ науки: об'Їкт байдужий щодо п≥знанн€ або неп≥знанн€ його з боку людини ≥ зовс≥м не зм≥нюЇтьс€ у процес≥ п≥знанн€. ќсобливо часто й р≥шуче напол€гаЇ √ал≥лей на тому, що саме математичне п≥знанн€ найб≥льш над≥йне й перспективне дл€ пошук≥в ≥стини: УЋ≥терами такоњ книги (книги природи) постають трикутники, кола, кул≥, конуси, п≥рам≥ди та ≥нш≥ математичн≥ ф≥гуриФ.

¬иход€чи з таких тверджень, √ал≥лей уперше ч≥тко висловивс€ стосовно так званих "первинних" ≥ "вторинних" €костей речей: УЌе думаю, що дл€ збудженн€ у нас в≥дчутт≥в смаку, запаху ≥ звуку в≥д зовн≥шн≥х т≥л вимагаЇтьс€ що-небудь, кр≥м розм≥ру, числа та пов≥льних або швидких рух≥в; вважаю, що €кби вуха, €зики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. я глибоко певен, що без живого Їства останн≥ €вл€ють собою не б≥льше, н≥ж ≥мена, под≥бно до того, €к лоскотанн€ та свербл€чка не б≥льше, н≥ж ≥мена, €кщо немаЇ пахв та шк≥ри навкруг нос≥вФ.

ќтже, за √ал≥леЇм, первинн≥ €кост≥ пов'€зан≥ з геометрично-математичними вим≥рами речей, а вторинн≥ Ч з особливост€ми будови людини. «вичайно, що при такому розум≥нн≥ людина Ч уже не м≥крокосм, природа Ч не одухотворена сутн≥сть. ѕроте це в≥дкривало нов≥ перспективи дл€ точноњ науки, €ка й виходила з урахуванн€ первинних €костей. Ўл€х, на €кий став √ал≥лей, в≥в до класичноњ механ≥ки, зокрема й до класичноњ науки загалом.

¬исновки

ѕерегл€д пров≥дних ф≥лософських ≥дей доби ¬≥дродженн€ даЇ можлив≥сть виразно побачити перех≥дний характер епохи, €ка була суперечливою, неоднозначною: новац≥њ тут перепл≥тались ≥з середньов≥чною м≥стикою, оптим≥зм ≥ п≥днесенн€ людини Ч з траг≥змом ≥ позначенн€м несум≥сност≥ певних людських €костей.

«агалом ф≥лософська думка ¬≥дродженн€ еволюц≥онувала в≥д етичного гуман≥стичного антрополог≥зму Ч через платон≥стськ≥ синтези й одухотворенн€ космосу Ч до натурф≥лософ≥њ, €ка дедал≥ б≥льше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичноњ науки та досить- в≥ддаленою в≥д живоњ р≥зновим≥рноњ людини.

’арактерними парадигмами ф≥лософського мисленн€ ¬≥дродженн€ були антропоцентризм, пантењзм, панпсих≥зм, г≥лозоњзм, залученн€ геометрично-математичного апарату до розв'€занн€ натурф≥лософс





ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-05; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 397 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

¬елико ли, мало ли дело, его надо делать. © Ќеизвестно
==> читать все изречени€...

2274 - | 1943 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.15 с.